Частину першу читати тут, другу – тут, третю – тут
Переображення таємниці
Я вам рекомендую двічі, а то й тричі подумати, перш ніж давати ім`я людині. Сім раз відмір, один відріж – якось казала одна баба найталановитішій зі своїх онучок. Одначе, не талантом єдиним: внучка виросла і вчинила в своєму житті рівно навпаки.
Але від правильності/неправильності надавання імен страждають не тільки внучки, а цілі епохи і навіть найкращі їх представники. Йосип Бродський, майбутній Нобелівський лауреат, усе життя сидів і в години розпуки скрежетав зубами і хотів крутонути тарілочку планети так, «щоб спитать із тебе, Рюрику». Великий письменник відкрив таємницю, яка, на жаль, пройшла непоміченою повз пильні очі літературознавців: ім`я значить набагато більше, ніж гадають фольклористи. Тому що його суть дивним, хоч і незбагненним для нас поки що чином, поєднує три відомі нам варіанти часу: минуле, теперішнє і майбутнє.
Дати ймення новій людині – це завжди, по суті, як пива випити. Заходиш у бар, просиш пива, але такого, як у віршах Артюра Рембо. Щоб воно тобі не просто пиво, але, щоб його піна «у зблисках заходу здавалась золотою».
І тоді барменша в бікіні дивиться на випадково пригаданий годинник і починає переповідати ахейський список існуючих в асортименті полиці пив. І ти починаєш розуміти, як сильно з життєвого похмілля помилився, навіть ще поки що і не согрішивши. Ну що поробиш, коли вона, ця барменша, не тільки Рембо не читала, а нічого не чувала навіть про щорічний пивний фестиваль у Баварії. З таким підходом, звісно, годі шукати вірних імен на полиці. І ти повертаєшся і виходиш, хіба що сп`янівши від подиху її тіла, що вже встигло стати жаданим. Ні з чим і без пива. Зі зблисками заходу, в яких піна все-таки на мить іще раз стає золотою.
А на кону історії, яка ще не розпочалася, хоч син і народжений, завжди стоїть не пузата пляшка, а як-не-як і твоя особиста доля. І ось ти, щасливий батько, зовсім не передчуваючи, що від тебе очікують набагато більше, ніж добробут родини й глибока старість попереду, крокуєш у відділ реєстрації і, нічого не підозрюючи, називаєш ім`я, під яким навічно в світовій історії ти хотів би зафіксувати свого первістка.
Усе ще гарненька, але вже шалено старіюча бюрократка, скоса поглянувши на стос паперів, відкидає окуляри вбік і не поспішаючи – тому що поспіх ніколи не виглядає переконливо – запитує: «А чому це ви вирішили назвати свого сина Віталієм?»
Питання зависає в повітрі, як льодоруб над черепом Лео Троцького. Не одразу, але неодмінно в таку мить ти починаєш розуміти, хто ти. І мені на пам`ять прийшов єдиний Віталій, персонально відомий у нашому маленькому містечку – душевнохворий, яким лякали немовлят і з якого глузували нерозумні діти, які, побачивши, як він вибиває піонерський дріб на колінах на лавці біля свого двору, все-таки неодмінно посміхалися і ніколи не плакали. Шарудіння паперів, кахикання Ольги Миколаївни, нарешті, прямі натяки, мовляв, чому ви не назвете сина одразу Бандерою, щоб мене уже зараз, у жовтні 1971 року, повісили на головній площі біля щойно возведеного Ілліча як особливий знак для нерозумних і ні про шо не думаючих нащадків, – усе це не вплинуло на моє рішення.
«Таки Віталій», – тихенько вимовив я і про всяк випадок порадив адміністратору поритися в святцях нашої червоної епохи, що крилом свого вектора, як екскаватор пісок, зачерпувала світле майбутнє.
Святці – списки рекомендованих у державі імен із неодмінною правильністю їх написання – нічого не говорили ні про імператора Вітелія, ні про італійського святого Віталія, ні про два дні імені Віталія в дореволюційній Росії. Вони говорили, що таке ймення можливе.
«Васю, якщо щось можливо, то це ще не означає, що обов`язково треба так і зробити!» – сказала адміністратор, яка до того ж приходилася мені чотириюрідною тіткою по матері і відповідно не тільки не могла бажати мені великого зла, а й покликана була чинити в своєму житті якраз навпаки – «Ну, чому б не назвати дитину якимось нормальним українським ім`ям. От, Галя, наприклад – у нас же півсела Галь».
Галя не підходить тому що дівчинка. І Ольга Миколаївна це чудово розуміє. І тому, знов відкривши червону книжечку святців, вона, щоб хоч якось вгамувати спрагу моєї фантазії, починає пропонувати чоловічі імена з розряду оригінальних і на той час модних.
Ні Вілор, ні Вілен, ані Владлен, ні якась інша трясця, пов`язана з Червоним Жовтнем, мене не тільки не вражали, але, незважаючи на мою любов у світлий як пиво комунізм, чомусь видавалися мені бридкими потворами – в момент їх промовляння Миколаївною у моїй уяві навіть постала вродлива пухнаста гусінь, після доторку до якої пальці окутує зелена липка речовина невідомого походження з неодмінно неприємним запахом, метою якого є відлякувати комашиних ворогів на вітах розлогих яблунь.
Телефонів тоді майже не було, особливо мобільних. І мені не було як здійснити: ані дзвінок другу, ні матері, ні дружині. Я відчув, що, як граф Монте Крісто, книгу про якого я прочитав уже увосьме якраз напередодні народження сина, навіки залишився я сам посередині цієї велетенської кімнати, яка, як здавалося з кожним словом, промовленим адміністратором, неодмінно збільшувалася, насуваючи через очі на душу якісь тяжкі, і чомусь синьо-чорного кольору, хмари небозводу бесіди.
І саме отоді-то я нарешті і збагнув, що більше ніколи не стану таким, яким був раніше. І коли я сьогодні повернуся додому, то переображеним виявлюся вже не тільки я, але вся моя сутність, усеньке моє майбутнє, а можливо, й доля всього людства, про яку, зачитуючись надвечір біля копиці сіна, я так часто думав.
І я рішуче нахилився до самого обличчя Ольги Миколаївни, в якому ще зоріли не тільки залишки її вродливої і самобутньої юності, а й дрібна гірчиця жіночої хіті, яку не задовольнити ні в яку з існуючих старостей. «Я думаю, що його потрібно назвати Віталієм, – наголошуючи на слові «потрібно», промовив я. – Ольго Миколаївно, зареєструйте, будь ласка, мого сина». Вона ще раз дивиться на мене так жагучо-пильно, неначе востаннє бачить солдата, що ніколи не повернеться з фронту. І починає робити те, про що я прошу.
Вийшовши на ґанок, я дістаю цигарку, і, дякуючи за чергові привітання з сином, що пролунали в мій бік від тракториста Афоні, прошу в нього ж таки вогню. Ніби розуміючи мій стан, він запалює сірника, всміхається, моргає і йде геть – у бік конюшень.
Ніколи людська цигарка не запалювалася так довго і торжественно. Затягнувшись, я починаю вдивлятися в червоний, як доменні печі, реактор її кінця, і думаю про те, як непропорційно передають предмети власну філософську суть. А ще про те, що ця цигарка щаслива, тому що ніхто ніколи не мучитиметься, вигадуючи собі особливе ім`я. З яким їй жити.
Їй не жити, і тому ймення їй не потрібне. Її кінець, започатковуючи мій початок, гине, пломеніючи. І це була велика несправедливість. Я затушив її пальцем і, акуратно замотавши в шматочок газети, залежалої в кишені, поклав, щоб зберегти напам`ять про народження й назву сина. Крім того, я чомусь подумав про безліч кораблів, які потонули даремно. А дорогою і про людей, які ніколи не запам`ятають множини всіх присутніх на планеті імен. У комбінаціях з усіма по-батькові.
Василь повернувся і рушив уперед. Щось пригадавши, про що свідчило тимчасове уповільнення кроку, він уперше й востаннє засумнівався у правильності свого рішення. Цієї ж миті, наситившись молоками і все ще за інерцією тулячись до велетенської материнської груді, Віталій Васильович чомусь усміхнувся.
Скриня джинів
Насправді, то скриня духів. Таких собі, пропущених крізь дим забуття і пелену ностальгії, джинів минулого.
Щоразу, коли я проходжу крізь Сціллу й Харібду турнікету, неодмінно пересвідчуюся, що це так. І навряд чи може бути якось інакше.
Може, хтось передчуває велич підземного шатра.
І він входить туди, як цар.
Може, комусь метро наблизить або скоротить розпач розлуки.
Але коли туди заходжу я… Разом із гавканням (нині воно – безгучне) по стегнах гачків, що сигналізують про правильно вкинений, непідробний жетон. В унісон зі звуками бравади ритмічно-неслухняного пульсування вулкану ескалатора. У такт даленіючим, але таким що вже наближаються, звукам натовпів, що вивалюються з розчинених дверей електричок. Коротше, разом з багатогамним скрипом клямки, відкинутої з замка підземної скрині, я чую ці духи. Тіні зовсім не теперішнього… Хоча мені, як і решті, вперто здається, що увесь цей поспіх і гамір – із перескакуванням через один сходень, проханням пропустити вниз і вибачливим «соррі» за зачеплений лікоть – і справді відбувається з нами. Зараз і тепер.
Ні. Це було вчора. Або позавчора. Або посеред сну, не доступного більшості пасажирів. Тому що це саме мені, а не їм снять вороні Інині коси. І її вивчаючий нерухомий, оливковий погляд. І глумливий сміх. Від якого хочеться кинутися: або на обидва коліна, або – одразу на срібні нагорі, а тут тьмяні рейки. Провалитися б крізь землю – ніколи не зустрічав такої дівчини! Десь посередині серпня чи вересня. Майже тридцять літ тому. На Либідській.
І хоча я зараз добре знаю, що вона – тільки вірний мій джин-охоронець, якому ніколи не повернутися з минулого (бо його вже не існує ні для неї, ані для мене), щоразу, здригаючись, наче відьма війнула непомітним віником, щоб візерунки доль, а не тільки фрески, вкарбувалися в стінах київського метрополітену, я очікую чуда.
І коли довго чаклуєш, особливо в метро, благоговійно опускаючись його насправді – бо на око – нерухомими сходнями, обов’язково очікуй на чудо. Навіть не на чудо, а на невідворотність його трапляння.
Чомусь не я один – більшість людей люблять метро. Більше ніж гарячий шоколад, чисте не чорнобильське повітря, морські хвилі і кульку з морозивом. Розпеченого, немов перетліла пательня, літа.
Я в цьому пересвідчуюсь, коли хтось гукає мене з сусідньої кімнати. І я розумію, що духи – нехай навіть у вигляді живих людей – мають здатність виходити з дрему. Моя донька проситься в Київ. І я беру квиток. І відчуваю, що трапиться через багато літ потому, як я вперше відчув, що в київському метрополітені починають мешкати добрі джини. Сьогодні добрий джин вона – постать завважки 32 кілограми і трохи вища за еталон метра, який зберігається десь там, посеред Франції, в Бретейльському павільйоні.
В неї пшенично-брунатні, а не темні, як у мами, коси. І вона просить виконати її бажання, яке є насправді моїм: «Тату, давай покатаємося!»
У цьому – єдності, спільності, і навіть всесвітності, зовсім не однобокості бажання, і полягає шармочар джина. Він виконує моє бажання, хоча здогадується, що насправді воно ніколи не залишить його скрині чудес. Хоча б тому, що насолоду від польоту в метрополітені чуває і дівчинки-джин. І вона не менша, а більша. Джин – не людина, він не відволікається на дрібниці свисту підземної залізниці, короткі спідниці і решту супутних метрополітену вражень. Його кайф, на відміну від мого, – цілісний і непорушний, немов прикордонний стовп. Розлитий у невидимому повітрі у вигляді невидимого шарудіння зовсім не щурів метрополітену, а маленьких чудес цього світу, він охороняє вхід до метро.
Разів зо п’ятдесят ми з донечкою-джином спускаємося і підіймаємося ескалатором. Щоразу її ручки ковзають – гума поручня у метрополітені трішки обганяє час, і тому час од часу доводиться поправляти на стрічці стрілки дитячих ручок. Тільки після цього насолода виявляється вичерпаною. І двері метрополітенів виявляються відкритими і для нас. Ми з донькою залишаємо ескалатор. І її погляд на даленіючу стрічку, яка от-от зникне за рогом колони на платформі. Повний тієї самої ностальгії, що і мій, задивлений у кожну запам`ятовану на цих перонах людину. Кожну, чомусь невідбулу, а часом, як у випадку з Інною, надто швидкоплинну життєву зустріч.
Моїй доньці щастить більше. Майже одразу, як ми опиняємося на пероні, в її життя вривається потяг. І він, з нестримністю переможної кінної армії чи сніжного потоку несе нас уперед, назустріч таємницям інших духів цього світу.
Ми розуміємо, що всі пасажири вагону, навіть незважаючи на піт, парфуми і слова, почуті від них впродовж блукання потягу між кількома станціями – насправді духи. Усі вони перетворилися на людей – це їх так покарано за погану поведінку в духовному світі. Вони злі або добрі, але обов`язково потенційно небезпечні. Тому, хоча тут, на березі Дніпра, на пероні станції не вийшов жоден із них, крім нас, ми з доцею все одно міркуємо про них усіх пошепки. А раптом автівка відомої телестудії, що саме збирається вирулити з боку Видобичів на Метроміст, підслухає нашу таємницю, і різнокольорово розголосить її по моніторах, які є тепер в кожному вагоні метро? Духи, звичайно, побачать себе, тобто думку про себе, моментально прокинуться і назавжди зачинять перед нами вхід перед таємницею Метро!
І залишимося ми тоді з донечкою, як злидні. Існувати без таємниць і чудес. Як поодинокі джини в пустелі, де нема виходу з пляшки. Тому що єдиний Алладин-господар, здатний потерти лампу – це ми з тобою.
І тоді, побачивши голову зеленої гусені, що вилітає і підземки Аїдової на перон, мов пробка з-під шампанського услід людським новорічним бажанням, ми подумки поправляємо розгайдану прибережними вітрами чалму і щосили тремо незриму для інших джинів лампу, замовляючи іще одну людську метроностальгію.
Зараз вона прокидається в голові пасажира, заколисаного перед самим виходом на Дорогожичах. І тоді він згадує свою Інну. І як і я, спочатку помічає тугу, потім – що тоді вони, як і я, не помічали довжини дороги, часу і пасажирських джинів навколо. І тільки в останню мить пригадує, які велетенські груди дихали під її літньою сукенкою. Так, наче то були не груди, а пророцтво. Про безмежність і навіть певню тутешню безкінечність людського буття.
Державний переворот
Я стояв нагорі, над метром площі Льва Толстого, і вітер напружено бадьорив чашку кави в моїх пальцях. Вона давно була порожньою. Та здавалося, флюїди чащиного тепла, немов душа над померлим тілом, ще якийсь час димуватимуть. Принаймні, коли вона нарешті зійшла звідти, з пін вод метрополітену, я ледь не поклав рук на її груди. Думав, щоб зігрітися. Але насправді, мабуть, від нетерплячки очікування. В останню мить, правда, я обійняв її все-таки за плечі. Десь там за ними опинилися наші сторіччя, в які, не взимку як зараз, а посередині палкого літа, ми клали руки якось інакше.
І я збагнув, що це не більш ніж передмова – до чогось більшого і ґрандіознішого, ніж життя. Вона не втратила здатності гратися зі мною, як із пожмаканим тенісним м’ячиком: у випадку жінок це говорило про келих здоров`я, все ще налитий для них по самі вінця. Вітер подув мені в спину. І я з усієї сили понюхав волосся – не те, щоб аби не забутись того запаху ніколи, а так, ніби це не нюхання дівчини з минулого, а кидок гранати, яка розривається не з дистанційного пульта – від акустичної сили звуку з людських ніздрів. Лиш на мить ми завмерли після цього вибуху, спеченого з ностальґії. А потім гойднулись у саме китове черево підземного переходу метро «Площа Льва Толстого». Де вона за три години днів повідала мені останню дрібницю свого життя. Видушуючи слова, мов з тюбика зубної пасти. Неначе там, у тюбику розпеченого до білого сонця душі, вони так були-заспокоїлися, бавлячись самі з собою в ляльки, що ніяк не хотіли проситися на світ Божий.
***
Її тіло нарешті наче хвилею відкинуло назад. Крізь чорні пасми пробивалися білі, а потім, плямами, червонаві заграви. Іноді, коли очі, попри бажання не бачити, відкривалися, крізь нечіткий фокус пливли стіни та чиєсь чоловіче обличчя, яке мовчки ніби намагалося прозирнути туди, крізь неї, – вочевидь, у саму суть підлоги.
Спочатку було важко дихати. І в лівому боці шиї пекло від втисненого пальця. Потім тиск ослабнув, вона задихала і почула, як, так само легко, як уже перед тим вкладали, чиїсь кілька пар рук тепер попід пахви здіймали її вгору.
Неллі мимохідь це сподобалося. Здавалося, що вона, як у дитинстві, чарівно злітає на гойдалці. Відчуття було тим фантастичніш, що теперішній рух догори був помітно плавніш і повільніш.
Десь позаду рипнули двері. І, задки випливаючи, вона нарешті встигла розгледіти кімнату повністю. У тому числі скорчене тіло, що, закривавлене і чомусь ніким не підтримуване, з якимось гарчанням сповзало з крісла.
Утім, неймовірний ручний рух, яким задкуючи її виносили кілька чоловіків, мимохіть знов перебрав всю увагу на себе.
Відчуття були такі сильні, що доки її тягнули коридором, вона намагалася запам’ятати кожну дрібницю цієї події, несподіваної для сорокарічної жінки, котра на рекламних проспектах і численних біг-бордах більше була схожа на дівчину.
– Вам пощастило, панове, я таки написала заяву на звільнення. Прошу, можете відкорковувати своє шампанське!
Сказала Неллі, кидаючи папірус на стіл і намагаючись не дивитися в вічі тим, хто ще двадцять п’ять хвилин тому були, а не вважалися її коллегами чи навіть друзями.
«Друзі», між тим, і собі намагалися не дивитися в її бік. І тільки один, старший тепер за чином, угукнув, щось черкнув у папері, спішно піднявся, щез геть. І тоді Неллі раптово зиркнула на бокси, в яких, як майбутні кури в поки що не дозрілих яйцях, сиділи журналісти. Подивилася з такими миттєвою зверхністю і зухвалістю, ніби…
Утім, лише по двох чи трьох із п’ятнадцяти можна було зрозуміти, що вони зафіксували, що на них узагалі дивляться. Одна дістала сумочку. І почала в ній порпатися. Інша рвучко зірвала окуляри й взялася їх надраювати. Третю видало кам`яне обличчя, з якого було зрозуміло, що вона, по-перше, нащадиця скіфських баб (половчанка тобто, ніяк не щира паспортна хмельничанка), а по-друге, що навряд чи спроможна зараз узагалі думати – тільки напружено щось перечікувала.
Неллі спробувала, і в неї це дуже добре вийшло, аби удар назовніх дверей запам’ятався сьогоднішньому вахтеру надовго. І лише заслуга малих підприємців, що одвірки не посипалися дощем фарби – нещодавно дерево дверей головної телерадіокомпанії області було замінене на пластик.
Задзеленчав мобільний, ринґтон якого нагадував дзвінок зі старого сталінського телефона. Повідомили, що чекають у міліції. Для дачі свідчень. Вона всміхнулася і сказала, що спробує не запізнитися.
Георгій ухопив за руку огрядну даму, що саме виходила з маршрутки. Чоловік, ніжно цілуючи пальчики, обійняв її за плечі, ніби на першому побаченні, і вони зникли в проймі під`їзду.
У внутрішньому дворику син-третьокласник закінчував наводити марафет: він саме розкидував навсібіч оте свіже вродливе осіннє впале листя, яким вони так любили милуватися удвох із мамою і яке весь день сьогодні дбайливо було зсотуване двірником докупи.
– Мамо, чого ти так рано з роботи?..
Здається, ніжність – насправді завжди плід стресу.
Неллі кинулася в синові обійми з такою великою, аж необачною радістю, душила щиросердністю і любила любов`ю, якої, мабуть, не почував ще ніхто й ніколи.
Георгій витягнув цигарку, спокійно і солідно вставив її у мундштук і хвилин із п’ятнадцять спостерігав, як син і дружина бавляться, мов дельфіни гойдаючись і регочучи в незнано красивому цієї осені, але тепер уже достеменно останньому листі.
***
– Ну, і що тобі, Неллі, світить?
– Ну, міліція каже, від сорока восьми гривень штрафу до двох місяців виправних робіт.
Це вона до мене, і я погоджуюсь:
– Думаю, сорок вісім гривень – буде нормально.
– Да, думаю, сорок вісім гривень – це нормально. Хоча, знаєш, у моєму теперішньому становищі сорок вісім гривень – це вже сума.Тобто, чисто фінансово – це вже ненормально.
– Але чому ти, Неллі, впевнена, що в тебе в руках точно нічого не було. Ну, там праски. Гримерка все-таки. Якось сталевого предмету, чи, я не знаю, заколки…
– Єдине про що я думала – що я дуже слабка, розумієш! Ні, ну не те, що я дуже слабка, я прекрасно розумію, скільки я важу… Просто, знаєш, кілька років тому я поламала руку. І коли я вчора входила у кімнату, я весь час думала про це – що не зможу вдарити занадто сильно – так, як потрібно…
– Але все це, погодься, якось дивно. Ми сторіччя не бачились. І от ти телефонуєш, і розповідаєш таке. Хм… Добре, розкажи ще раз, як усе було.
– Добре. Так і було. Ось як, коли ти вже такий Хома, було: я просто зайшла до кімнати. Не думаю, що я була розлючена. Все стало несподіванкою навіть для мене. Я дивилася на її пику, на якій гример виводив уже, мабуть, третій прошарок мастила. Поступово я відчувала, що не чую, про що мене запитують. Я взагалі не чую. А тоді я зовсім взагалі не чула. Тільки думала про свою хвору руку. І от саме тоді, наблизившись, я її й ударила.
– Скільки разів?
– Не знаю. Разів, може, двадцять.
– Хм, це не надто багато і однак не так мало… А як поставилися до цього колеги по роботі? Чи був хоч один, хто був на твоєму боці?
– Вони всі були на моєму боці.
– Як же сталося, Неллі, що всі вони накинулися на тебе, звалили на підлогу і навіть допомагали тебе душити?
– У них поламаний хребет, розумієш. Вони і зараз – на моєму боці, але вони – безхребетні. Бо в них поламаний хребет.
– А ти?
– А в мене тоді боліла рука. Так боліла!
– А зараз?
– А зараз… – вона засміялася. – А правда, зараз вона зовсім не болить, ти знаєш! Дивно якось, – іще раз усміхнулася вона своїм неповторним, усе ще, навіть через десять літ дівочим усміхом, – у мене зовсім, ну зовсім не болить рука!
– Бачиш, Неллі, який, зрештою, корисний кримінал у тебе вийшов! Хоч і лиш раз у житті, але – який же корисний!
***
«Сьогодні в Хмельницьку голову обласної телерадіокомпанії, заслуженого журналіста України, члена НСЖУ Ларису Максимівну Вчолобей на кареті швидкої допомоги було спішно госпіталізовано до реанімаційного відділення обласної лікарні ім. Бормінталя. За попередніми даними, Вчолобей стала жертвою прикрого нещасного випадку. Як вважають правоохоронні орґани області, це міг бути хуліганський напад за участі «зальотних» малолітніх правопорушників із іншого реґіону країни. Правоохоронцям наразі не відомо, чи пов’язаний цей нещасний випадок із професійною діяльністю головної акули пера області. Як зазначив основний міліціянт області, генерал-майор С.С. Вабчуков, нещодавно переведений до нас із Одещини, правоохоронці області зовсім не відкидають версії щодо того, що напад на незалежного журналіста міг бути пов`язаний із безкомпромісною громадянською позицією Л.М.Вчолобей, особливо під час двох останніх виборів, та зокрема серією журналістських розслідувань злочинів попередньої націонал-соціалістичної і за суттю ворожої теперішній, та й, коли бути геть відвертим, всілякої української влади. Нам, проте, вдалося з`ясувати, що, вочевидь, налякана подією, що сталася з її шефом, телерадіокомпанію після сімнадцяти років успішно-сумлінної праці залишила журналістка Неоніла Либонь. А зараз про події за кордоном. Черговий державний переворот стався у Лівії…», –
Неллі вимкнула ФМ, зайшла в ванну і, відчинивши аптечку, спокійно промовила:
– Шкода, сука, шо я тебе не замочила! – дверцята аптечки захлопнулися. – …Тільки б мама не дізналися, бо вони ж цього сорому не переживуть!..
Трохи стурбована, Неллі присіла на край ванни, запалила цигарку, зробила кілька квапливих затяжок і тицьнула бичком в миску з недоїденим сирником, кимось залишеним на пральній машині. Можливо, самою Нелею.
Якраз цієї миті на її обличчі раптом почала розцвітати усмішка.
Жора, який саме зачиняв двері після щоденної процедури з повинности виносу сміття, почувши радісний і безтурботний сміх своєї ладо, маґію якого він іноді порівнював із відьмацькою, мимохідь зупинився, випростав спину, і, ставши на мить розчуленим від танцю Есмеральди Квазімодо, сам собі всміхнувся. Він небавом подумав: «Як же ж мені з нею пощастило! Усе-таки в мене чудова дружина!» Цієї миті знадвору протнув душі котячий зойк: маленький Семенко Либонь, дізнавшись від тата, хто і за що звільнив маму з роботи, про всяк випадок вішав на безлистому дереві кота, який належав онучці міського голови.
Кота, котрий необачно, без охорони, вийшов цього щасливого осіннього дня прогулятися й потішитися в останніх променях помаранчевого ще сонця. І, як і багато хто з нас, нарешті помилився.
Якось, посеред Ірану дружби
У цьому бомонді йому не завжди щастило. А кому, нормальному, щастило в нашому чи будь-якому іншому бомонді – солодавих, лощених, випещених в снобізмі еліт? І, одначе, для визнання в цих колах у нього були всі шанси.
За гостротою розуму його можна було прирівнювати хіба що до якихось із сильних письменників. А сила інтуїції в нетрях долі вела його завжди якимось одним і неодмінно спасенним шляхом.
Біда в тому, що, ні в чому не поступаючись його представникам, він не належав до обраного народу. І навіть не намагався належати. А це вже нещастя, якого не минути, мабуть, дуже багатьом.
І все-таки щось у тому обраному, можна навіть сказати – не завжди виправдано зверхньому народі – йому імпонувало.
У числі його друзів було кілька справді щирих і хороших із-поміж народу-обранця.
Чи тому, що прості люди стрічаються по всій планеті, чи, знову ж таки, через неодмінність долі, яка зводить тебе з тим, із ким зводить – і тут уже нічого не поробиш.
От і сьогодні, йому треба було вирішити, що робити.
Йти на день народження до знайомої, що родом із Пітера, дружини друга-єврея. Чи не йти.
Не зовсім вагаючись – а для цього справді не було підстав, день народження був обумовлений завчасно й заздалегідь – він уже все для себе вирішив.
Однак, як завжди в таких випадках, бува, виникають різні передчуття.
Крім того, можна всякого вечора побувати в того чи в іншого знайомця, і не обов’язково це має бути день народження.
Та все-таки він вирішив піти.
Тому що друзі були справді близькими.
І тому що дружба їх поєднувала довга. І, наприклад як шлях однокурсників, достатньо невідворотна. І велична. Як сам випадок. І близька. Як одкровення.
Не одна мить смутку і радощів була пережита.
Не один кухоль випитий.
Не одне палке слово промовлене.
І не одна втіха-мрія сповіщена. А потім утілена посеред мережив биття людського серця.
Дім з борщагівської хрущовки зустрів його неминучими запахами, відсутністю улюбленої газети в поштових скриньках і все-таки неодмінним, призабутим вже присмаком старої доброї чоловічої дружби. І хоча сьогодні господаря вітхого дому не буде, там, на третьому поверсі, є його добросерда дружина, якій Санела віддасть данину.
Тихою, мирною, спокійною, а коли треба, бурхливою і водночас розумною бесідою.
Добрим тостом, піднятим за здоровля і літа.
Інтимним совітом.
І звісно, не обійдеться без якихось нових і чарівних на всілякій вечірці знайомств.
Щоб наступне коло життєвих вражень вже завтра вибухнуло неспокійним океаном біля берегів його особистості.
Щодо останнього він навряд чи міг прогадати. Щойно пройма яскраво освітлених дверей відкрила повні груди нутрощів свого помешкання, як, разом із яскравим світлом і вже іменинними запахами, на відвідувача спала ціла пелена людських лиць.
Обличчя більшості були мало знайомі. Але яке твоє діло, Санело, з ким водиться хазяйка дійства?
Для початку Санелі саме так і велося. Добре. Дуже добре. Більше ніж дуже добре. Принаймні, він намагався переконати себе, що саме це йому й здається.
Із часом, із кожним випитим бокалом і сказаним словом, простір кімнати, і без того тісний, починає ніби звужуватися.
Зрештою, настає мить, коли Санела змушений відстебнути верхнього цвяха сорочки – саме цим цвяхом уже хвилин зо тридцять здається йому ґудзик.
І саме стільки часу минуло відтоді, як Сашко починає завбачати якийсь ніби випадковий і в той же час неодмінний ритуал навколо своєї особи.
Репліки, говорені ним, інші з гостей або не дочувають або ігнорують. Жарти, промовлені ним, гаснуть в зазублинах диванів, куди пхаються й фантики від цукерок. Тости, які він вряди-годи поривається виголошувати, наче збивають загальні всіма підтримувані веселощі в якусь сумнішу і кислішу сторону.
І це притому, що всі речі, про які він говорить – речі відомі і казані ним неодноразово в подібних цій компанії (і, до речі, сприйняті у таменних їх скрізях блискуче)!
Йому нарешті навіть здалося, що всі, крім господарки торжества та її мами, якось так напівнедбало-напівнамагаючись-це-показати розпочинають відкрито іґнорувати Санелу.
Він придивляється, і починає потроху розгадувати контури всіх цих облич.
Усі вони – біляві і чорняві, за винятком господині з матір`ю та його самого – о диво, якісь напрочуд схожі! Іще більш схожі їхні вирази, реакція на ту чи іншу ситуацію чи ту чи іншу словесну подію.
Миттєвості тривають і вина людські все ллються в бокали. Санелі ніяк не вдається скоротити цю ефемерну, майже не існуючу відстань від себе до більшості із запрошених, яка постійно норовить своєю перспективою податися в якесь тепер уже мало відоме йому нікуди.
У принципі, саме бажання якогось глибшого і природнішого контакту вже зникає саме якось собою.
І єдине, що на потім залишається – це обличчя однієї з гостей, яка, як йому здається, від самої своєї появи на цьому вечорі поводиться щодо нього особливо зухвало і лукаво.
То вона «зрізає» його на півслові. То раптом, в самій середині якоїсь його промови, вставляє репліку, сенс глузування якої з автора теми очевидний.
То, коли Санела, з приємністю всміхаючись одразу до кількох гостей, збирається вже-було думкою потягти усіх їх за рукав мозку, аби повідати щось із одкровень, на його думку, особливо для них принадних нині й корисних, вона безапеляційно закриває плащем свого тіла його обличчя з розтягнутою на ньому на всю шир українською посмішкою-дверима, заводячи якусь дрібну й нікчемну розмову… ледве не про жіночі прокладки чи про щось таке, про що, чесно кажучи, брату-слов`янину було б соромно і думати, не те, що говорити.
Зрештою, ніби здавшись на поталу невидимому ворогові, який його за визначенням не цікавить, Санела вирішує іґнорувати цю вкрай дратівливу і насправді дуже неприємну жінку-ситуацію, що звалилася на його голову посеред свята.
Тоді він сідає з бокалом у кутку, і, не вслухаючись у розмову, починає розглядати все довкола себе, як німе кіно.
Бурлеск дня народження з його повсякчас комедійно-театральною сутністю, що саме доходить свого теперішнього зеніту, спочатку справді дещо забавляє його. Але ось, якось випадково, він знову кидає погляд на неприємну даму вечора.
«Да… хоч би хоч вроду якусь мала, чи що! – подумав Санела. – Корчить із себе невідь-що, паскуда носата».
І надхлебнув із бокала.
«Цікаво, вона себе з дзеркалі бачила? Мабуть, ні. Тому що в такому випадку їй довелося б про себе дізнатися дещо таке, після чого і сама з собою в ліжко не ляжеш».
Дама справді візуально була неприємна тією винятковою неприємністю, яка іноді в природі зустрічається межи жінками, особливо – східного походження.
Вона була не просто бридка. Але і обличчям, і поставою, і навіть, як йому здалося, рухами, реально була дуже схожа на коняку. Здоровенний носяра тільки чого варт!
Коли вона збиралася говорити, Санела непомітно для інших затуляв вуха і уявляв уже, як вона рже, ніби передчуваючи свіжу пашу. «І-го-го-го! І-го-го-го! І-го-го!», Санело, що з тобою? – так чомусь і хотілося запитати. А тільки не було поруч нікого, хто би міг про це запитати.
З жахом Санела на мить відчув своє становище, аби, забувшись, потім знову продовжити роботу цього непомірного для простого смертного аналітичного масштабу.
У принципі, жінки своїми сексуальними формами, зокрема видивом бюста чи бедер, мають викликати, особливо під легким шафе, хоч якусь тягу до своєї персони. Це, у принципі… І Санела здивувався, що з цією жінкою, яка мала те все, і то – ще й яке для мужчин солодке! (чого вартий хоча би велетенський туз стегон та мікельанджелівські вечірньоосукнені грушки) – якось не так. Більше того: вона – абсолютно сексуально бридка. Зробив відкриття Санела. На цій стадії міркувань, аби не з`їхати з глузду, принаймні до повернення чоловіка іменинниці з-за кордону, Санела раптом піднявся і вирішив усамітнитися в поміркованій тиші маленької кухні.
На кухні господиня з мамою готували для подачі на святковий стіл чергове блюдо.
Він саме знав таємниці цієї кулінарії, тому що, бувши холостяком, мав освоювати всяке з життя. І тут, у місці, коли теплота стосунків із господарями дому, стартонувши з кулінарії, доходила вже помітно ширшої в інтелектуальному відношенні точки, за якою про цей вечір залишаються лише найвитонченіші, найніжніші, найелітарніші спогади (Санела навіть навік уже вивітрив із голови сам образ неприємної дами в чорному), на ту саму кухню, спитавши про вогонь, увійшла Дама.
Побачивши Санелу у розкаряченій позі кухонного Самовидця, який оповідує світові історію України-Руси, неначе зчитану зі шпальт «Газети по-українськи», Дама не змогла стримати усмішки. І випустила назовні щось коротке, невтомне і грізне. На адресу того, що, властиво, й було сенсом Санелиного життя (і саме тому він так захоплено намагався донести цю істину).
Санела тільки почув, чомусь сиплий і нижчий, ніж завжди, звук власного голосу:
Перед ним, неначе казковий Ох, виріс подібний до Дами, шляхетний пан із її ж кола. Кинувши оком у бік його запонок на сорочці, можна було вгадати, що їх вартість вповні перекриває кошторис усієї оцієї сьогоднішньої усенощної іменинної трапези:
розчервонілий із неприхованою досадою інтелектуала, якого обманули власні міркування про цей світ, Санела намагається словесно поставити на місце володаря тих золотих запонок.
Дебати тривають не так довго, як зазвичай це буває межи українцями.
Нагло і несподівано елітарний мажор кидається на Санелу, який саме стоїть у кутку між посудом і конфорками і в разі будь-якого його руху дорогоцінний посуд господині навіки полетить в шеол власної смерті, і б`є.
Один раз, двічі.
Після третього удару голова Санели вже, хоч-не-хоч, злегка паморочиться.
Ще раз повторивши, що ніяких вибачень від нього ніхто тут не почує, він витримує і четвертий із усіх наступних нокаутуючих ударів. Починаючи хилитися в бік настінної шафи, краєм ока він помічає, як, видима крізь пройму дверей, мовчки валиться в обморок, в останню мить усе-таки підхоплена кимось, мати іменинниці.
Про те, що все ще можна б і потрібно б якось відповісти на удари, Санела більше не встигає подумати.
Уранці він лежить, посиніле обличчя накрите холодним вогким рушником.
І ця вогкість зцілює іноді навіть краще, аніж щонайвірніша дружба. Що ж до того, що неприємна дама, кажуть, була дружиною іранського посла в Києві, то я думаю – це вже діло десяте. Головне, в даному випадку – людська дружба. Здається, їй вдалося не тільки зберегтися, а й зайти від того дня на якісь несподівані, надлюдські, я б сказав, орбіти.
Фан
Мамо, те, що в Одесі є море, є сильно перебільшено. Повільно написав Макс на дисплеї мобільного. А тоді, трохи подумавши і нервово сіпнувши вусом, додав. Як і те, що там взагалі щось є.
Натиснувши ентер відправки, подумки він ще раз повернувся в ту суботу. На «Спартак», де вони зустрічалися з «Чорноморцем». У голові на мить пропливли сирени одеських клаксонів під час їхньої безславної втечі з Пальміри. А тоді до них, уже посеред миколаївського степу, приєдналися і міліційні мигалки супроводження.
Перехиливши спогад так само легко, як чарку напередодні матчу, і щось подумавши про ту вродливу, чорняву трохи і трохи повненьку фанатку Наташу, яку його пильний погляд раптом вихопив на харківській трибуні, а тоді ще раз зустрів під час перегляду телетрансляції вчорашнього матчу, Макс зробив необережний рух, і тілом, закованим лікарськими шинами, шунтами і гіпсами пройшов такий сильний спазм, що він, страшно невдоволений власною необережністю й внутрішньою пожадливістю до жінок, мимохідь окинув вкрай непривітним сьогодні поглядом палату, де, слава богу, був закований і захований від усього світу тільки він один.
***
Максим – це найдивовижніший із людей, які тільки можуть траплятися в світі. Я познайомився з ним на курсах, організованих для безробітних, де тих мали навчити ставати малими підприємцями. Бізнесменом, кажу, забігаючи наперед, він так і не став.
Узагалі було не зрозуміло, навіщо колишньому військовому і майбутньому фанові бізнес. Він сидів на лавці за партою училища, тепер стилізованого під курси, покірно і з незмінним розумним виглядом вислуховуючи – чи роблячи вигляд, що вислуховує – професора.
Зовні схожий на всілякого запізнілого в науках студента, він усе-таки з перших же хвилин знайомства нагадав мені якогось єзуїта чи члена таємного масонського ордену. Причім, не тільки своїми сокровенними темними вусами й очима, які жодного разу не видали на-гора внутрішню посмішку, а й манерою думати, говорити і навіть рухатися вулицею.
Безкінечну кількість разів зустрічаючи його потім – то в ролі охоронця супермаркету, то як фана в незмінному шарфі і кепі свого клубу, то в підкреслено чорному бойовому фраці обслуги стадіону з відповідними нагрудними ознаками, то раптом у військовій формі офіцера-льотчика, ким він знову ставав, наново завербувавшись у лави української армії, я так до кінця і не зміг збагнути, що це за людина.
Таки так. Усе в ньому було таємницею. І ця таїна була глибокою і, проте, ніколи не була страшною.
Його, приміром, ні про що і ніколи і за будь-якої глибини щирої чоловічої дружби не можна було запитати прямо.
Як служба, як справи, здоров`я, і взагалі, як життя. Почувши подібне безцеремонне і завжди для нього якесь надто вже глибокоінтимне запитання, Макс завжди, попередньо озирнувшись на всі боки – і зробивши це самими очима, і навіть у цій ситуації примудрившись залишитись так само ніким не впізнаним і сірим у натовпі цього світу – прикладав палець до рота, і, промовивши скоромовкою: «Тихо, тихо, тихо», кивав, запрошуючи нахилитися до його губ якомога ближче, а ще краще – підставити під слова мушлі вух. Щоб не розплескати жодну краплю сокровенного. І повідомляв щось зовсім з іншої оперети і ніяк не сумісне зі змістом запитання, щойно ним почутого.
Відповідь його мене ніколи не задовольняла. І тому, перефразувавши, я за звичкою повторював своє найпростіше з людських запитань іще раз. І тоді, з обличчя, яке, здавалося, всім його знайомим узагалі не усміхалося ніколи в житті, цього разу ошпаривши мене найнесподіванішою із людських усмішок, він казав: ну, Вікторе, так не можна.
І, відкинувши простоту, вів скелелазів розмови на нові і вже ним пропоновані кручі, кожна з яких за віддаленістю від теми початої розмови була крутіш від будь-якої зі своїх попередниць.
Я не знаю, чому в нього ніколи не було дівчини. І чому він, такий ласий поглядом винятково до найвродливіших із побачених нами з ним на вулиці чи під час матчу, не тільки не зустрічався ні з якою дівчиною, але ніколи, практично – і я свято в цьому переконаний – про неї навіть і не мріяв.
Та поступово розплітаючи неймовірно Максом поскручувані клубки всесвітньої і всезагальної таємниці на ймення життя, я відчув його звичайну орієнтацію. І проміж рядків скупих лицарів наших діалогів дізнався відповідь: я думаю, не робив він цього, зустріч із дівчатьми, з тієї самої причини, з якої – ніколи, нікому – не повідомляв жодну найпростішу і найбуденнішу правду. Вважаючи все власне життя таємницею й інтимом, у якому не було місця навіть таким конфідентам, з яких, перекидаючи їх на спину і задираючи сукні, має зиск добра половина людства.
Навіть на футболі, де і відбувалася єдина і найсправжнісінька з часток усього його життя, весь у чорному, не проронивши жодного слова за два тайми, він примудрявся сотворяти, плекати і виносити зі срібної чаші стадіону таку саму таємницю найпопулярнішої в світі гри, якою, по суті, був він сам. Як і вся решта таємниць, сплетена його мозком довкола їхнього власника – самого себе.
Іноді, коли ми проходили повз розкутих і повністю поглинутих власними емоціями фанів, які завжди не залишалися на вчора і не відбувалися завтра, деякі з них, кинувши погляд на Макса, мов під дією чар Вольфа Мессінга, кота Бегемота чи ще якогось чаклуна раптом перевтілювалися і переставали розуміти, що відбулося сьогодні під час гри і від чого нещодавно трепетало їхнє серце.
Сам вигляд Макса завжди наводив на пришелепкувату думку про те, що хоча футбол люблять/знають/чули всі, тільки йому, Максові, відома справжня суть футбольного матчу. І його ж, футбольного, результату.
У такі хвилини я знав, що Макс бачить і дізнається про гру більше, ніж будь-хто з нас. Більше, ніж навіть тренер команди, за яку ми тоді вболівали. Тому що матч був настільки яскраво – й у той же час непомітно – прописаний на Максовому обличчі, яке, здавалося, настільки не віщувало ніяких емоцій, що від цього мені вряди-годи ставало моторошно.
Правди ніде діти, за цю таємницю, за вигляд, який не змінювався ні за 0:5, ні при 2:2, ані за 6:1 улюбленої команди, Макса недолюблювали.
Журналісти, які підбігши брати інтерв`ю в одного з наймодніших і найестетніших на вигляд фанів у світі, і яких Макс потім «розводив» так, що вони починали сумніватися, що побували на футболі.
Керівництво й обслуга стадіону, які, особливо відтоді, як команда нарешті пішла вгору, бачили в ньому якогось злого, розумного і геть позбавленого емоцій ґенія українського футболу. Недоречного, одначе, на цих трибунах. Але завжди туди все-таки чомусь допущеного.
Не любили за автоґрафи, які йому, котрий тихо, мов індіанський мисливець, і завжди вдало підкрадався до своїх жертв, всі давали. Тоді як фанам із за матч напівроздертими як свіжовипатрані індики горлами щастило помітно менше.
За запитання, коли чорною тінню прослизнувши на прес-конференцію, він нокаутував ними тренерів своєї і приїжджих команд, незмінно вводячи цим у фарбу прес-аташе, який отримував за нього від президента клубу догану за доганою, але так і не спромігся вистежити фана.
Нарешті, за дзвінки Віталію Кварцяному, якому, і про це якось випадково і назавжди дізналися всі охочі, Макс полюбляв телефонувати немов би своєму старому співслужбовцю-льотчику.
Ну як там. Усього-навсього питав він у Кварцяного.
І, принишкнувши до слухавки, чував співочу симфонію, звуки якої переводили все його тіло в фанівське блаженство. А тоді клав трубку і, як завжди ніц не мовлячи, а тільки мов інопланетний корабель, що зливається з земним простором, довго ще усміхненим безсмисленим і безмисленим поглядом ґвинтив крізь вуса зовнішній простір, в якому, на відміну від його душі, Кварцяний був зараз відсутнім.
***
Спочатку наша з ним команда вийшла у Прем`єр-лігу. І хоча все місто випромінювало якусь римську орґію радощів, зустрівшись із Максом і безмовно крокуючи розпеченим асфальтом нічного святкуючого міста й ніби зголосившись напередодні, ми увійшли до мого офісу, який був аж на третьому поверсі древнього будинку.
Сьогоднішній день був для Макса навіть подвійним святом. Позавчора, саме напередодні вирішального матчу команди, в якому їй залишилося або не програти, або очікувати на поразку решти конкурентів за місце під сонцем, його знову поновили в українській армії. І хоча красивої армійської форми, що незмінно підкреслює будь-яку вроду будь-кого з чоловіків, сьогодні не було на ньому, її відгомін ніби пломенів із Максової середини.
Супроти своєї звички тримати все в таємниці навіть перед найближчим і найдорожим із друзів, ким я і був, за горілкою, яка текла рікою, Макс несподівано розщедрився і розповів дещо. Якщо не про себе, то про власні відчуття, які палахкотіли в цій абсолютно закритій від усього світу людині з жагою пломенів якогось незгасаючого куща.
На настрій, який майже одразу став у нас феєричним, не вплинула навіть дещо дивовижна подія, коли, через дбайливість банківських працівників, які також орендували офіс у цій древній будівлі, заперті рулетами знадвору, ми не змогли залишити будинку у звичний спосіб. І, п`яні і щасливі, мали подорожувати дахом, вислуховуючи салюти на честь улюбленого клубу, у пошуках пожежної драбини. По ній вибравшись на вулицю і взявши пива, ми пройшли берегом і я раз-у-раз стукнутий його дружньою рукою, як у заспів цвіркуна мав вслухатися в спазми-рефлексії його мови, в яких, аби втаємничити зміст і не бути ні перед ким ніколи підставленим, домінували переважно дієслова, займенники і решта частин мови, далеких від гордого і проте зрадливого прізвиська «іменник».
***
Я одразу відчув, що щось відбулося.
Але не збагнути що.
Минуло два або три тижні, а мій телефон мовчав і з того кінця дроту ніяк чомусь не з`являвся незмінний всі два попередні сезони обережний Максів голос.
Був лютий. І от нарешті, мов незграбний вінтажний телефон, мобільний задзвонив, видавши на дисплеї ймення фана.
Як завжди, Макс нічого не міг пояснити. І спочатку я списав усе на звичну для нього манеру виняткового втаємничування мови, що завжди нагадувала всім обрії нового есперанто, яке цього разу не осилити нікому. І тільки голос – понурий, як спиляна верба – видав, що цього разу із його власником відбулося щось несподіване і, мабуть, доволі прикре.
Нарешті, після десятихвилинних займенникових обмінів на «Так що ж, врешті-решт, трапилося?» замість звичного «Яка тобі разниця?» було відповіджено «Я – в госпіталі».
– Вікторе, я – в госпіталі, – повторив Макс. Нервово. Знехотя. Притлумлено. І з розпачем. Мабуть, через те, що по цих чотирьох словах недолугий його співрозмовник не в змозі зчитати ані його страждань, ані всієї вервиці подій, відомої тільки йому, але такої як білий день ясної в цих вимовлених ним словах, що справді було дивно, чому мені ці вервиці, що трапилися з Максом, так і залишилися невидимі.
– Так таки що з тобою трапилося?
– Тю, та я ж тобі кажу ще раз: Я В ГОСПІТАЛІ.
– В якому ти госпіталі?
Потягавши мене як собаку беззмістовними сенсами тільки йому відомої розмови, він нарешті видушив із себе місце перебування: Київ.
Нічого іншого, як не петляв, виманюючи фана на плацдарм правди, я так і не дізнався. Зрештою, внутрішня рівновага почала залишати мене напризволяще:
– Слухай, Максе, якщо ти зараз же не скажеш, що відбулося і як ти туди потрапив, то я покладу слухавку і більше ніколи її не підійму! – і я здивувався цій сміливості наміру втратити власного друга тільки через оцю, необачну і марнотну, свою допитливість.
– «Шо-шо».. Упав під автобус, от і все.
– Тверезий?
– Та який там тверезий… – несподівано відповів Макс, зовсім не скориставшись чомусь арсеналом своїх евфемізмів – і, мабуть, якби мав таку звичку, махнув би просто через шлях супутника з того кінця планети рукою. А так, не чуваючи того шляху, він просто попросив більше ні про що не запитувати.
Минали дні, тижні, місяці і навіть вже майже два квартали, а Макс спостерігав за перипетіями боротьби улюбленої команди тільки по телевізору. Від цього його здоров`я чомусь ніяк не хотіло ліпшати, а організм не тягнуло на поправку. Після, напередодні або під час матчу він завжди несподівано телефонував мені, і ми знову і знову оцінювали дедалі все менш жевріючі шанси клубу, за який фанатіли. І разом із тими короткими, глибоко футбольними балачками, я наче відчував, що нині відбувається і там, із Максом.
Я чував його стиснені губи, які тамували несамовитий біль, коли, подрану і попсовану автобусом, його шкіру на стегні час від часу пересаджали, помножуючи людські муки. Я відчував крісло-качалку, в якому тепер він навчився шугати коридорами шпиталю зі швидкістю, яка нагадувала людям у білих халатах лань і ніби перетворювала шпиталь на цілинний, непідвладний людському оку ліс.
А потім я почав відчувати його, як мені думалося, незграбні коштури, за допомогою яких він вирушав у все дальші подорожі, не бажаючи перетворюватися на експонат з розряду флори і намагаючись ухопити у повітрі кілька згривків того життя, яке, паруючи довкола, так дивує всякого представника людства.
Навіть після того, як він переселився в госпіталь іншого міста, наша зустріч так і не відбулася.
Я робив поправку на випадок. А коли доводилося думати інакше, то завжди міркував про те, що, може, Макс, через відносну теперішню свою неміч та через глибоку помисливість власного характеру просто соромиться зустрічатися з друзями. З телефонних розмов стало ясно, що аж до самого кінця сезону, мучаючись неможливістю стояти біля самої кромки поля, брати автоґрафи і потрапляти на прес-конференції, Макс так і не відвідав жодного матчу.
І для мене єдиною можливістю побачитися зі своїм старим другом стало хіба що відвідати прощальну зустріч президента клубу з уболівальниками на честь загибелі рідної команди. Однак, окинувши трибуни дорогою до Другого сектору, я не знайшов Макса, який учора обіцяв бути.
Телефон мовчав. І я зрозумів, що став свідком іще однієї вигаданої Максом для цього світу гри. У таємниці тільки йому одному відомих піжмурок. Та, вже залишаючи стадіон, я все-таки почув із його нетрів: «Вікторе! Тут я!»
Два коштури приємного брунатного кольору зринули догори як два сигнальні прапори, і я не знайшов нічого кращого, як пожартувати:
– І що, тепер мені після цього всього перти тебе додому на власному горбі?
Я дочекався, доки обережно і водночас надупевнено Макс спускається мені назустріч і, так, як це було завжди – без жодних телячих ніжностей обіймань і не дивлячись у бік одне одного, але, тим не менш, при цьому відчуваючи в повітрі ліктем ще більшу присутність друга, найповільнішими з-поміж пішоходів всесвіту ми вирушили геть зі стадіону кроком калік.
– Що будемо робити? – спитав я.
– Як шо. Трохи погуляємо, – розпорядився Макс, який за місяці, проведені в шпиталі, став ніби якимось впевненішим і дорослішим, аніж був доти. І ми вирушили в глибину тінявого парку, де, а нам вже хотілося, можна було відлити просто в хащі пристадіонного очерету річки Інгулець. Тінява алея вже закінчувалася, і я розумів, що зараз наші дороги мають або почати розходитися в різні боки, або трапиться щось зворотнє.
І зовсім несподівано в обставинах скаліченого і ще не видужалого Макса цього спекотного дня я почув:
– Давай зайдемо в крамницю.
– Може, не треба?
– Та, ні, давай зайдемо.
Ми прошаркали, як арґонавти в бурю, крізь абсолютно незручний, навіть для людей із стовідсотковим здоров`ям, а не тільки для його коштурів і мого короткого зору, вхід до напівпідвальної крамнички.
– Ну шо будем брати? – спитав Макс, і, відставивши вбік коштур і підперши ним прилавок, поліз у кишеню по портмоне.
Я хотів-було сказати, що ми нічого не будемо брати. Але оскільки це все одно нічого не означало б, промовчав. Після довгих вагань, які завжди, коли ми брали алкоголь, були для нас такими незвично суперечливими, що ніякі продавщиці не здатні були без ремствування знести цю кару, у кульку забовваніла пляшка оковитої, паличка ковбаси та півхліба.
– Ну і де?
– Підемо, сядемо на березі – і там, – змученим, повним болю при кожному кроці голосом видушив з себе цілу тираду Макс.
Каліка і не-каліка. Посеред дня. Поперед балконами добрих і ще досі чесних громадян. У сорокаградусну спеку. І на березі річки. Причому не в день, а напередодні Дня міста. Подумав я. І запротестував.
Зрештою, протест було прийнято. І ми вирушили до мене додому.
Солодка як ніколи горілка повільно входила в черево і, на відміну від очікування, сьогодні ніяк не п`янила. Розмова, суть якої складали самі тости, переважна більшість яких була завжди пита «за нас» із неодмінним третім «за дам» і такими самими неодмінними решта «за те, щоб усе було нормально».
Нормально все не було і не могло вже бути.
Хіба нормально, що, мріючи про цей єдиний сезон у Прем`єр-лізі, проведений там твоєю улюбленою командою і свідком якої ти так марив стати, ти увесь його проведеш поза грою, а не в чаші спортивного колізею? Хіба нормальним був цей, дещо притлумлений, але такий постійний і невгамовний біль у тілі, який тепер видавався тобі вспадкованим із самим народженням? Хіба нормальною була смертна туга через самотність, яку, кинутий всіма, не рахуючи батька-матері, ти вряди-годи відчуваєш при собі постійно?
І тому найнормальнішим із усього ненормального виявилося те, що, врешті-решт, зовсім того не плануючи, ми таки опинилися на березі Інгульця. З коштурами, знічев’я кинутими вниз, ледь не в саму ріку. З двома двохлітровими пляшками пива, з яких, мов із материнських грудей, ми пили сьогодні смуток втрати рідної команди, який, мабуть, навіки відтепер стане нашим спільним смутком.
Я сумнівався, що він нормально добереться до свого дому. Та тут Макс промовив фразу, яка знову, як і все в ньому за наші роки дружби, неймовірно здивувала:
– А ти знаєш, я виграв.
– Що виграв?
– Масло.
– Яке ще масло?
– Масло українського футболу.
– Яке-яке?
– Ну, масло газети «Український футбол».
І тоді я нарешті почув від нього найдовжелезнішу з розказаних ним історій. Про те, як ридаючи в покривала госпіталю і картаючи себе за неоковирне п`янство, за недолугість, за нездатність вписатися в цей світ хоч якимось із боків, Макс відповів-було на запитання газети «Український футбол». А тиждень тому йому було повідомлено, що він виграв дванадцять літрів масла від спонсора Чемпіонату Європи з футболу.
– Ну, і як, отримав ти масло?
– Ні, – сказав Макс і, ще раз приклавшись до найсоковитішої (після хіба що…) для нас, п`яниць, із цицьок цього світу, додав:
– Я подзвонив у редакцію і вийшло так, що наїхав.
І:
-Вони обіцяли збільшити кількість сторінок газети ще півроку тому, а зробили це тільки зараз, в день оприлюднення переможців конкурсу. Ну я й питаю: чого? А вони: шо? Я: нічого, кажу, чого? А вони: шо чого? Я: нічого, кажу, скажіть краще, чого, а ви – «шо,шо?»! І поклав трубку…
Була й інша причина, через яку свого законного масла – хоч навіщо воно йому, раз у Макса немає автівки, а масло таки машинне – він все одно ніколи б так і не отримав. Коли він зателефонував до редакції, у нього попросили дані паспорту та ідентифікаційного коду, яких Макс, крім командира частини, та й то з обережністю Людини-У-Футлярі, не показав би нікому на світі (тому що, хтозна, що з цього може вийти, коли роздаєш власні паспорти й іденткоди незнаним, взагалі будь-яким і чужим людям?).
– Я фан, а не клоун з маслом, – сказав Макс, усміхнувшись, і судячи з відсутності спазмів, не почуваючи цієї миті болю від ран. – Хоча треба було ще раз подзвонити…
Я не знав, навіщо. І так само мутно довідувався про це він. Я й не питав. Тому що відповіді не буде.
Та, проте, відтепер я відчував дуже достеменно: у голові його є такі плани, думки і хитромудрі побудови, які так ніколи і не відвідають голів ніяких із Ейнштейнів. Тому що вони належать фанам. Таємниці життя яких навіки залишаться невідомими для решти.
Олександр Везувій
Рухи його були плавні, як змахи весла, якому повторювати свій відрух, може, на тисячі кілометрів. І такими самими, м`якими, м`якість яких нагадувала смачну і попередньо розжовану перш ніж віддати співрозмовнику цукерку, були всі його слова. Які після цього залишалося або з вдячністю проковтнути, або, засумнівавшись у винятковій щирості тону, яким їх промовлено, задавши зустрічне запитання, негайно викинути на смітник. Щоб повільно, з тією самою розміреною швидкістю шоколаду, наново і ще більш дипломатично розжованого, отримати їх назад.
– Сашо, відчини, будь ласка! – почулося знизу, від порогу гуртожитку, крізь невгамовний шум вітрів музичних композицій, що шугали по кімнаті, як по кримській печері.
Саша, повністю зашорений надто тісною і незручною тунікою вечорового журналістського чергування. Не з першого разу відповівши на заклик перед зачиненими дверима, попередньо визирнувши хто, він пішов відчиняти зачинене.
За мить, з кульком, сумкою і ще з чимось схожим на кульок Везувій з`явився у кімнаті. І одразу ж почав розпоряджатися чужим часом, який відтоді назавжди став його і тільки його. З повільністю хмари, яка так довго запливає на сонце, що земний силует тіні починає викликати в на неї очікуючих страждання від її досі ще невломимого холодку, дядя Саша “Везувій” опустився на стілець. І довгим поглядом капітана, якому не потрібен штурман, бо він зна-таки так неймовірно багато про море, що… розпочав удивлятися в задню панель холодильника. І зараз відбувалося лише одне: такі самі повільні, як і їхній власник, і все в ньому, руки вряди-годи наближалися до деталей, видимих відтепер тільки йому, везувію. Ці рухи були схожими на рухи завіси, якою чи то на біс, чи то помилково через неоковирність працівників сцени, сягають сюди-туди, відкриваючи перед публікою зашарілість не розбещених ще славою акторів – учасників великої, але добре зіграної драми.
Як було розібрано холодильник, ніхто не бачив. І цьому, як і всьому на цьому світі, було своє пояснення. По-перше, господарі квартири помилково вважали, що ремонт триватиме достатньо обмежену кількість часу, аби купюри, проплачені за нього, не почали втрачати свого сенсу. По-друге, жодному з імовірних глядачів величної драми повільного відчеплення купи деталей і виймання двигуна, не було б до снаги додивитися її до кінця.
Її можна було відчувати, тільки лежачи на ліжку. Не дивлячись у бік Везувія. Неспокійно скануючи стелю в очікуванні його зникнення.
Між тим, у дорогоцінну мить, коли я, нарешті повернувши голову, подивився на Везувія, де на трьох стільцях були розкладені по поличках він, холодильник і холодильників двигун, застав дядю Сашу згорбленим у плечах, із цигаркою в руці і з філософськи розкинутим поглядом у напрямку ніби якоїсь потойбічної далечі, яка з одкровенням великої поеми, не видима іншим, відкривалася тільки йому у колись молочно-білому кольорі панелі холодильника:
– Ну як, можна полагодити, дядь Саш? – каже Саша, сьогоднішній черговий, замовник дійства.
– Так, Саша, аякже, – каже Везувій і, зараз уже ніби не впізнаючи ним самим розкиданих щойно по кімнаті предметів, знову починає їх детальне вивчення вже без цигарки, яка скінчилася.
– За годину? – кажу я.
– Три години, – спокійно відповідає людина, своїм спокоєм схожа чомусь на вічно дрімаючий Везувій. І як археолог до щойно видряпаної з кишок планети, дорогоцінної, хоч і не раз баченої ним в аналогіях, знахідки доторкується до однієї з зовсім невідомих мені, але добре знаних цим чаклуном деталей.
***
Якось, на четвертій чи п`ятій годині нашого вимушеного співжиття з дядею Сашою я, який починає цікавитися процесом ремонту холодильника більше, аніж це має бути властиво людині, я, який уже за цей час невимушеної медитації і роботи водночас, встиг полюбити цього дядя Сашу, нарешті помічаю, що саме в цій трагедії починає бути і не переставати каменем спотикання. Звичайна кришка, якою запечатують, як якийсь гріх, огірки, помідори чи ще якесь начиння консервації. Кришечка, яка від частого її пропікання лампою стала вже чорною як мара. Щоразу, коли ця зловісна консерваційна кришечка, добряче пропечена, але все одно не нагадуючи нам шашлик, прилаштовується до якого-небудь дротика чи благенької на товщину трубочки. Спокійно дочекавшись, доки застигне і перестане бути червоним її тіло, дядя Саша завжди збирався завершити процес лагодження холодильника, – і, о, ця кришечка незмінно зраджувала свого майстра! Адже між нею і тим дротиком, природи якого я не знав і не взнає вже більше ніхто, відбувалося щось, так само нікому не знане. І тоді, в пропахлу смогом курива і кави гладінь повітря цієї зніманої гуртожицької кімнати повільно, з густим сичанням, дужчим за зміїне, вривався стовп газу, схожого на білу пару, яка, за словами дяді Саші, однак не була смертельно небезпечною.
Після свого чергового краху, зарплатня за який була пропита ним ще вчора, напередодні, коли він домовився з господарем про ремонт холодильника, Везувій, повільно сахнувшись своєї помилки і знову позичивши в мешканців кімнати цигарку, закурював, а тоді, піднявшись зі стільця, походжав, розмовляючи з ними так, ніби він ніякий не майстер, а вони, відповідно, ніякі не замовники. А прості, добрі чи ні, але найближчі в його лихові відсутності солі в помешканні сусіди, до яких, ввічливо запитавши, чи можна, він прийшов.
– Дядь Сашо, звідки Ви так добре знаєте українську мову, – намагаються хлопці-господарі, від яких у цьому житті більше вже нічого не залежить, викликати дядю Сашу, якого вони прозвали подумки Везувієм, на якусь мало зручну для нього територію. На територію, яка змусила б його, повернувшись до холодильника, закінчити розпочату справу роботи.
Однак слова дяді Саші лягають у душу таким шоколадом і так добре розжованим, що гнів, який час від часу закипає в серцях хлопців через постійну його тут присутність одразу від тієї миті, коли вони дізналися про “три години”, цей гнів, неначе сильною рукою вдавлений у тіло прищ, який тимчасово так там під шкірою і залишиться, повертався назад, у стайні етикету.
– Ні, я білорус із Білорусі, – вбивчо м`яким своїм голосом відтепер озадачує нас вже навіки дядя Саша, так і не давши жодної з підказок, як же його збагнути, з якої це речі і з якої це епохи білоруси починають володіти вкраїнською мовою краще за галичан.
Трупний сморід давно померлої риби, який стояв у кімнаті після того, як якісь затерплі десятки років тому холодильникові води витекли з вивільнених дядьком Везувієм щілин, був успішно нами пережитий. Щоразу, коли нитка невидимої древньої риби протинала наші легені, але наші душі залишалися на місці, нікуди не рухаючись і так не залишаючи свого посту, ми розуміли, наскільки сильнішими стаємо саме цієї миті. І барабани гордості від того, що іноді ти здатен пережити те, чого пережити не в змозі ніхто у світі, тішили серце своїм упевненим ритмічним боєм, який віщував набагато масштабнішу здатність до стоїцизму і в майбутньому.
Однак несамовито неприємний звук стовпа газу, вчергове не втриманого в середині вузьких чорних трубок, змушує зрушитися, і, переминаючись на своєму посту з ноги на ногу, нервувати. У кожну з таких митей, ми, наче безпосередні учасники подій, що відбуваються з ремонтом у дяді Саші, так само скрушно, як він, подумки відкидаємося в тимчасовій знемозі на невидиме позаду нас крісло, не довго, але гостро переживаючи за поразку. А потім, разом із ним, із Везувієм, ми знову і знову кидаємося на невидимого ворога, який заважає нашому холодильнику, що став справою всього життя, працювати.
І ось нарешті, тому що ніяка війна не вічна і жодна деталь, предмет чи військо не здатне протистояти людині, яка міцно і вже дев`яту годину поспіль тримає в руках рушницю, націлену вперед і безперервно зизячи на свого ворога з траншеї, перемога досягнута. І нам повідомлено, що цей старий невідомої марки апарат віком, дизайном і своїми округлими формами схожий на стару повоєнну машину «Волгу», працюватиме гарно, не гучніше від сучасного «Снайге».
Природа нашого «Снайге», закладена в нього його кострукторами, нам добре відома. І ми знаємо, що тиші вона точно не передбачає. Але ми нічого не кажемо. І навіть більше:
– Саша, підійдіть, будь ласка, сюди, – м`яко, як шоколад кладе в повітря кожен свій звук тихий і величний через свій вік Везувій.
Знехотя, намагаючись не відірвати очей від дисплею комп`ютера, що зробити все-таки доводиться, молодший із Саш і за сумісництвом господар хати виконує наказ Везувія.
– А тепер плюньте, будь ласка, на руку.
– Що?
– Плюньте на руку.
Тезка плюнув і подивився на дядю Сашу.
— Та ні, плюньте гарно, – каже дядя Саша, і плює приблизно так, як слід було, на його думку, плювати.
І тоді він повторює плювок дяді Саші. Чесно, смачно, без імпровізацій щодо зменшення частки слини, яка летить на досі чисту його руку. Рука, впіймана спритним жестом іншої руки, руки Везувія, який мовби прокинувся від своєї цієї повільної вроди загадково-чарівної суперповільності, потрапляє, насильно втиснена, в морозильну камеру.
– Ну як, відчуваєте? – запитує Везувій. І, при її відриванні від поверхні, тішачись від легкого потріскування людської шкіри, що вже встигла злитися зі шкірою білої машини, внутрішньо, тому що на його обличчі ця подія, як і решта світу, не відображена ніяк, усміхається.
Він збирає свої інструменти ще повільніше, ніж робив доти кожен із рухів. Принаймні, так здається тим, хто, люблячи сьогодні його всією душею, все-таки не проти дати відпочинок і цій імпоровізованій любові. Везувій, майстер старий і худорлявий, мабуть, старший за саме місто і худорлявіш за готику ялин, що возвишаються на його околицях, вирушає в темряву Печерська, де за не почутими від нього переказами має невидимим світлом інтуїтивно ячіти для нього його домівка. Вирушає, попередньо запропонувавши закінчити ремонт – вставити двигун, нерідний цій машині, в середину корпусу. Для цього він може зараз же принести пилку по металу. Або, звиклому до присутності цих дивовижних для нього, в тому числі й їхнім небажанням придбати сучасний «Снайге» хлопців, завтра чи ще колись можна буде зробити це болгаркою. Але ми, звичайні туристи цього світу і мешканці й володарі тільки свого власного часу, якого тепер через споглядання величної гори Везувій у нас залишається в житті все менше і менше, відкинули першу і набагато кращу, на думку дяді Саші, можливість.
Ще раз усміхнувшись – не очима чи зморшками обличчя, які завжди залишалися нерухомими впродовж усього цього дня, що нагадував рік ув`язнення, але самими словами, м`якість промовлення яких нагадує щойно розжований дбайливою матір`ю і покладений дитині в рот шоколад, Олександр Везувій залишає кімнату. Білий пух травня невидимими в чорноті ночі погонами опускається на його плечі.
Бортова пробоїна
Реально він не міг зсунитися з місця. Ані вперед, ані ще куди. Більше того, він навіть на мить ніби втратив здатність переміщувати в сьому просторі предмети.
Провиною була дівчина. Точніше, жінка. Точніше, те, що вона зробила. Або: народила, або – упустила в світ.
З ним і справді давно не було таких випадків. Як ошелешений, уже другий день поспіль вертів він у руках червону палітурку і ніякої ради собі з цим не міг ухекати. Ніби на дисплеї, на внутрішньому мозку були записані золоті слова: «Мой живот клевали слепые чайки», – се і була назва книги, не раз отверзтої і не раз-таки вгамованої рукою геть. Ні, щось трапилося. Щось мало неодмінно трапитися. Раз так невтішно не щастило.
Востаннє таке жахіття творилося з ним одного тільки разу. Якось, відкривши пахнучу сирістю палітурку зеленого моху «Іліади», він прочитав її перші, перекладені російською слова: «Гнев, богиня, воспой, Ахиллеса, Пелеева сына, грозный который ахеянам тысячи бедствий соделал» – і все, неначе увірвалася нитка життя, життів, цивілізації, цивілізацій.
Це зараз, крізь туман прожитих ще двадцяти років, він розуміє, про що була та книга і про що були ті слова. Це сьогодні незрима фантастична велич перших же слів нащадкам першого ж зі збережених нам письменників вражає вбивчою точністю і перебірливістю – отак, в одній фразі, зібрати докупи все головне людське, ні про що не забувши.
Гнів, який рухає самим словом «цивілізація», тяжкий гріх, який водночас є найвищою ж і чеснотою. Поета, який, стоячи над безоднею битв, ніби вдивляюсь в усі одночасні горизонти, витікає всіма одночасними жалями і плачами, які перетворюються в кінцевому рахунку на ридання – з нікому незнаної і несамовитої людської радості і втіхи. Ахіллеса – єдину людину, здається, яка, крім тебе і мене, читачу, справді жила в цьому світі, і яку проте вперто вважають найбільшим міфом, покручем вимислів – боєць нації і поза націями, герой із-поміж героїв, і однак одинак, який окремою, надто не вписимою монетою, вкарбований у сей простір. Інше з відомого: чий же він син – ніби всі сини, помножені на всі батьківства водночас кинуться враз і в усі боки, гасячи то спартанським, то козацьким, то мечем кулеметної черги всіх наповал – із тих, хто заважає сьому руху позаісторії (і я давно підозрював, що всі людські прізвища – це натягнута і нічим не потверджена вигадка, яка спрощує життя, і лише ймення і по-батькові – справжні, дійсні, потрібні і вічні в строкатості своєї монотонности!).
І нарешті: епітет «грізний» – про тих, які такими будуть завжди. Для державотворців, які все ще хочуть вписати їх у контексти. (А якщо ні – то бояни знов нагадають про це.) Нарешті, несамовитий сум від того всього – тисячі лих, що, шугаючи завжди понад свою безцінну поезію, спотворюють красу видива цього одного-єдиного бою. І тільки тому, що всякий бій, це завжди, передовсім, усе-таки лихо.
Текст Аліни Сваровскі не містив нічого подібного. І однак, точно так само, як багато років тому підсліпуватий Гомер, клюнута в черево чайками, вона вмить зупинила рух його очей. «Я видела тьму» – так було написано там.
Далі, ніби ця темрява водночас і вже настала, очі йти відмовлялися. Більше того, що частіше він брав книгу в руки, то менше, щоразу прочитуючи, розумів значення цих слів. Тому що воно було страшне. І тому що страх, мабуть, уже жив і в його середині.
Зараз він знов, услід за назвою книги, ніби лежав на якомусь березі. Лежав так довго, що велетенська спина вже давно вкрилася червонню засмаги – і то так, що всі, хто ночував поруч, мимохідь від жаху відвертали очі геть і ще дужче вичавлювали з тюбиків на свої шкіри протизасмажний еликсир.
А він лежав і майже спав. І якась, якби не злякалася натовпу, чайка вповні могла підійти ззаду каґебістом чи прометеєм спробувати проклюнути коли не пузо, то хоч печінку.
Безпеки все одно не було. Вона, ця безпека, і не була потрібна. Таємниця слів, написаних в книзі першими, ще була не розгадана. І навряд чи її розгадаєш, навіть прочитавши книжку. Як виявилося – в одну з останніх митей свого життя – він зробив над собою зусилля.
Відчуваючи як запекло і навіть задиміло аж до запаху чогось смаженого чи проклюнутого з власної спини, він перевернувся на бік. І, знову відчинивши ворота ніби запрітної книги, прочитав: «Я видела тьму». Пірнаючи з автором у те, що побачити не можна, обережно поплив. Ніби вгадуючи третій абзац, що ставав для роману водночас останнім. Короткий, як постріл у вилицю, він містив: «Мой живот клевали слепые чайки».
Опускаючи скам`яніле, розтерзане тіло в прохолоду хвиль, краєм ока він справді побачив на пірсі плачучу чайку зі шматком свіжого червонавого м`яса у дзьобі. «Се я», – прошепотіли губи. Тепла, жовтава зверху паволока моря вкрила його посмішку, що разом із обличчям зникала на дні океану.
Труханів острів
Він притулив голову до грудей і, ще раз відчувши цей неймовірний соковитий запах, ніжно поцілував її у сосок.
– Знаєш, мені гуляти хочеться, – наче звідкілясь із моторошного склепу почув він її голос, і ковзнув поглядом по біло-чорній кицьці, що сидить на тополі за вікном навпроти їхнього балкону.
Цієї ж миті все враз опустилося і життя розлетілося на дрібні скалки. Набагато дрібніші від тих, які посипалися б усередину кімнати, якби зараз якийсь випадковий хуліган розбив би це їхнє прибалконне вікно на дев`ятому поверсі.
Відірвавшись від грудей, він пильно подивився на неї. Очі Лади опустилися вбік, наче вона раптово почала розглядати скатертину, якою був вбраний невеличкий столик, на якому ледь вміщалися телевізор із дівіді-програвачем та ще кілька інших дрібниць побуту.
– Правда, – чи то перепитав, чи то констатував Юрій і, відвернувшись від дружини в протилежний бік, ніби намагаючись заснути, почав мостити голову в подушку.
Ладина рука, на яку він очікував, так і не промайнула, як це часто бувало в періоди нечастих їхніх сварок, по густому сивому волоссю молодої ще людини. Не пролунав в засинаючій кімнаті і її соковитий, як і груди, жадібний до всілякого спілкування голос. Оскільки з другого кутка ліжка, де, впершись стегнами в нього, лежала Лада, ні через годину, ні через дві не почулося рівномірного дихання, яке завжди свідчить про паволоку сну, накинуту в цьому світі на людину, Юрій все зрозумів.
Мить, якої не можна щось сказати, але заснути також неможливо, тривала надто довго. Але для нього, як автобус пасажирами в час пік переповненого спогадами, сірі промені світанку, що все-таки вирішив прокинутися й настати, виявилися повною несподіванкою. І тільки тоді він побачив, як рівно здіймаються вві сні Ладині груди.
Юрій подумав, що зараз нарешті і стався отой рідкісний випадок, коли цілувати їх більше не хочеться. Відігнавши думку про близькість як недоречну мару, яка, відбувшись, здатна перекреслити все, він підійнявся з ліжка і пішов чистити зуби.
Через деякий час, саме тоді, коли він уплітав друге яйце зі щойно зімпровізованої ним ранкової яєчні з салом і цибулею, як завжди, весела, грайлива і усміхнена в проймі кухонних дверей з`явилася Лада.
Ніщо з надалі сказаного, зробленого чи почутого не свідчило ні про факт учорашньої півторагодинної сварки, ані про несподіване зізнання, в якому Лада ніби вимолювала якийсь колишній пропуск на бал приватної, як всіляка власність, сексуальної свободи.
Усе це здавалося Юркові дурним і, незважаючи на досвід подружнього життя, мало зрозумілим ребусом, який – і він упіймав себе на думці саме про це – дедалі більше його дратував. Весела, з гілки на гілку власної чарівності і краси пурхаюча пташка Лада більше не могла приспати його пильності.
Усе, на чому він себе зараз ловив подумки, це несамовите бажання якомога швидше податися геть із дому. Щоб хоч на мить звільнитися від тралової сіті її чар, які неодмінними і ніби випадковими пестощами у ліжку спробують стерти з пам`яті не тільки вчорашній конфлікт, але, здається, цього разу навіть перекреслять, якщо він зараз таки переспить з дружиною, і все життя.
Однак Лада його випередила. Цьом-цьом, любий. Все, що відбулося вчора між нами – дрібниці. Ми повинні все це забути. А зараз – і я вже біжу – на мене очікує двоюрідний брат, разом із яким ми домовлялися з`їздити подивитися папину могилку. Па.
Цієї миті Юрій сильно пошкодував, що сьогоднішній день не виявився робочим, і він не встиг ще о сьомій, можливо, до її прокидання, заховатися від самого себе і цього літнього по суті чаду в прохолодній печері офісу. Що досі була пристановищем, яке не відмовило йому у своєму прихистку жодного разу.
Було друге травня. І тому, коли двері востаннє свиснули,увібравши в себе, як губка, і Ладу і запахи її парфумів і не тільки, Юрій іще раз відчув себе ошуканим. Рука, якою він збирався почухати потилицю, інстинктивно повернулася назад і лягла по швах. Побачивши на скатертині мобілку і здивувавшись її повному мовчанню, він натиснув кнопку і, випадково вчора виключений, телефон ожив. Есемески, які посипалися одна за одною, вражали і власним змістом і силою першотравневого одкровення.
Огинаючи свою дев`ятиповерхівку, Юрій ніби востаннє – з якоюсь журбою і відчуттям нетутешності того, що зараз відбувається, подивився на імпровізований стіл, грубо натесаний із молоденьких акацій, за яким щовечора збирається половина його сусідів, але на якому ніхто так жодного разу і не почув клацання кісточок доміно. Акаційний стіл, чомусь по краях оббитий ще й бляхою, яку нікому з його завсідників так у голову й не прийшло здати на брухт, служив тільки для одного.
Ще раз згадавши це одне, Юрій несподівано сам до себе всміхнувся, і продовжив свої міркування і подорож.
Вийшовши з чебуречної і надихнутий натхненням випарів білої, влитої всередину людського тіла, води, він знайшов по той бік вулиці зупинку і за півгодини вже був на Лівому березі.
***
– Ну, Лоро? Чим зобов’язаний Вашим есемескам?
Промовляючи цю фразу, він уже відчував різницю між теперішньою копією і оригіналом десятирічної давнини. Минув ще якийсь час, завдяки якому Юрієві вдалося акліматизуватися, змирившись із думкою про те, що перед ним та сама Лора, остання розмова з якою відбулася на дивані, коли він лежав поруч зі своєю першою дружиною Людмилою, очі якої розширювалися по мірі того, як після гойного солодкого сексу з чоловіком, вона все пильніше вслухалася в подробиці телефонної розмови з цією самою Лорою.
Хто така Лора? Лора це просто Лора. І Лора ніколи не була красунею. Але язик її завжди був підвішений достатньо, аби розбити його сім`ю тоді й спробувати зробити це з ним іще раз.
– Ну що, будеш горілку? – спитала вона й, нагадуючи цим досвідченого боксера-панчера, здатна витримати навіть півсторічну розлуку з любим, знизу вгору окинула його своїм кмітливим поглядом, якого завжди важкувато було уникнути і від якого неможливо було звільнитися.
– Я, Ларисо, власне, не горілку приїхав пити. Мені треба з тобою дещо з`ясувати, – видушив із себе Юра, продовжуючи розглядати незграбну опецькувату постать у нормально напіврозстебнутому халаті, за полами якого, втім, приховувалися щурячі груди, які тільки в миті найвищого блаженства, яке він колись пам’ятав, перетворювалися на гаманці з кількома десятками одногривневих купюр усередині.
– Ні, ну, ти – як хочеш, а я буду, – сказала Лариса і, ще раз подумки порівнявши свої спогади з нинішнім портретом цього, досі випещеного, схожого на оперного співака чоловіка, який нарешті, як і в старі добрі части, опинився на порозі її житла, затамувала подих.
– Добре, я теж буду, – остаточно змирившись із украй захирілим у порівнянні з добою юності зовнішнім виглядом Лори, промовив Юра.
– Ну, якщо будеш, то де магазин, ти знаєш.
Юра несміло щось продовжив на тему серйозної розмови, яку їм сьогодні треба провести і про всього двадцять гривень у його кишені.
– У мене є ще двадцять. Так що, біжи, – і вона, подумки пригорнувши його до себе, чомусь не наважилася зробити цього насправді. Можливо, через украй чужий погляд, яким за десяток років усе-таки встиг обрости цей образ найдорожчого і найбільш в її житті неїїчоловіка.
Прикинувши, що, може, горілка за таких несподіваних і делікатних обставин і справді корисна для розмови, якщо вона, ця розмова, справді буде серйозною і остаточною, Юра збігав.
Розмова, проте, йшла куди гірше, ніж горілка, і невдовзі довелося повторити. Врешті-решт, усупереч правилу, з кожною чаркою ніби віддаляючись один від одного все далі, по-за обрій пережитого кожним із ним, надвечір вони спустилися межи прохолодою сходів на подвір`я, все ще палаюче від ранньої цієї весни спеки, яка їх ніяк не могла розморити до кінця.
Коли вони йшли стежкою між будинків, Юра ніяк не міг зжитися з думкою про те, в що перетворилися колись певні за будь-якої дози кроки цієї колишньої Дами, яку він ні разу подумки так і не назвав Дамою Власного Серця. Лора безперервно перечіпалася чи заплутувалася в полах непомірно довгої вечірньої сукні, яку вона на себе по-святковому нап`ялила. То в руках кущів, простягнутих над стежкою. То навіть в куцих косах ще не розпашілої остаточно трави. Справжнім ворогом її, проте, завжди ставав асфальт, де вона щоразу так і зизила оступитися.
І, таким чином, дужі Юрині руки мали її щораз виручати з цих вечоріючих халеп. «Господи прости, інвалід якийсь!», – подумки сказав Юра, підіймаючи Лору, яка, все-таки втратила рівновагу і поцілувалася з як недитяча пісочниця повним пилюки асфальтом. Запропонувавши їй очистити анфас сукні самотужки, Юра вперше в житті пошкодував, що не курець. І зараз рятувало його хіба що піднебіння, до якого язик вряди-годи торкався, нервово шкребучи і ніби вгамовуючи цим якусь непогамовну спрагу.
Зрештою, коли вони без усіляких пригод, які могли посипатися на голову через дедалі більшу втрату орієнтації у просторі, вийшли з чергового імпровізованого вуличного кабачка, почало реально смеркати. У метро, на пероні станції «Чернігівської», куди вони чомусь забрели, незважаючи на травень, майже зовсім не було людей. І Лора сказала:
– Юра, трахни мене раком просто отут!
Кинувши оком у скло велетенського дзеркала, в яке зазвичай в`їжджає, пишаючись собою, зелений електровоз, і подумки оцінивши те, що він міг би там побачити, якщо погодиться, Юра сказав:
– Ага, зараз. Тільки он ниточку дошию…
– Яку ще ниточку? – скаженіючим від нетерплячки голосом Адольфа Гітлера гаркнула з трибуни перону Лора.
– Та так, одну ниточку, – і Юра перепрограмував увагу Лори на шум позаду, який здавався шумом попереду, свідчачи про надто скоре прибуття поїзда.
***
Удосталь наблукавшись Лівим берегом і час від часу таки впускаючи в пісок цукерку набряклого від задушливого запаху перелюбу, перемішаного з перегаром, тіла Лори, Юра так і не повторив помилки, зробленої ним на Трухановому острові якось десять років тому. Коли, в таку саму спеку, і за таких самих страшенних обставин неймовірного алкогольного сп’яніння, він зробив-був те, про що вона благала на пероні сьогодні. Поступово, крок за кроком, Лора сьогодні перетворювалася на якусь рептилію, отруєну нафталіном чи ще якоюсь цикутою, яка хоч і дозволяє рухатися, але лише в невідомому авторові рухів напрямку.
Юра доставив рептилію до її під`їзду, і тільки там вона трохи витверезилася. Проявлялося це в тому, що Лора збагнула, де вона і з ким. А також у настирливих благаннях, що доходили чи не до навколішок, піднятися до її номеру.
– Та ти шо? Хочеш, щоб я пішки додому йшов через увесь Київ? У мене ж грошей на таксі немає. Та і в тебе теж, – сказав він, інстинктивно стиснувши рукою в кишені гаманець, у якому лежало ще, принаймні, три сотні.
– Так, це ти вгадав. У мене, як і у тебе, грошей більше немає, – розв’язно, з мудрістю соломона-п’яниці відказала вона. – І у тебе уже немає нічого для мене. І тому я прошу востаннє – а далі вже дам у морду – Юро, давай підіймемося до мене! Бо у мене є щось для тебе. Щось, що я забула тобі повернути минулого разу.
Юра вже розвернувся на сто вісімдесят і йшов у бік зупинки, так і не почувши двох останніх речень. Подумки він картав себе за те, що відбувалося з ним сьогодні з самого ранку. «Може, справді, вернутися, та й заночувати у Лариси?», – подумав Юрій. І зараз же згадав Ладу, образ якої, відтоді, як двері за нею зачинилися, чомусь не відвідував його жодного разу.
***
На те були свої причини. Вранці наступного дня, коли в їхню квартиру на дев`ятому поверсі, спочатку пропустивши вперед вичахлі як забута на підвіконні кава парфуми, повернулася також і господиня подружнього помешкання, її обличчя приховувало загадкову посмішку вдоволення, таємницю якої Юра дізнається тільки через багато років. Коли, прикута до лікарняного ліжка, Лада, вмираючи, скаже:
– Пам`ятаєш, одного разу навесні мені захотілося гуляти?
– Пам`ятаю, люба, – чи то стверджуючи, чи запитуючи в самого себе каже він, геть схожий на луня, довготелесий і все ще вродливий і випещений. І дослухавши: «Я була на Трухановому острові. І я була не сама», Юра cхиляє обличчя на власні руки. І, так і не знайшовши тієї миті сил зробити щось інше, ще раз, наприклад, простити десятьлітминувшу подружню зраду, прощену ним уже не раз, несподівано, гірко і глухо, ридає.
Сон мурахи
Сон мурахи – здається, найнеможливіша з речей, яку можна уявити. Тому що мурахи, виявляється, ніколи не сплять. Це стало відомо одразу після того, як з`явилися супермаркети і на запальничках почали публікуватися наукові праці на цю тему.
Взагалі-то цю ідею, публікувати літературні твори на сірниках, вигадав один мій добрий знайомий, який зараз в АТО. Понад двадцять років тому він створив літературний орден, відновивши тим самим славу середньовічних благородних людських прагнень до ідеалу.
Біда тільки в тому, що Бог віддавна займається ідеалізмом. І мураха, один із визначних витворів не вщухаючого Божого натхнення, – то та птаха, яка саме і покликана втовкмачити носом людину. У мереживі людського супу життя вказавши на її справдешнє місце.
Мурасі люди насправді присвятили надто мало розумових праць. Однак у літописах премудрості він справедливо посідає місце ідеалу. Так, Книга приповістей Соломонових, здається, назавжди ставить крапку в питанні того, хто є у нас ідеалом. І саме на мураху робиться остаточна ставка в питанні перевиховування трутня людини.
Дійсно, мураха, як мінімум, ніколи не спить, не марнуючи цим ані краплини дорогоцінного меду свого короткого життя. Тоді як людина профукує в сні щонайменше третину власного життя.
Пам’ятаєте унікального чи то німця чи то австрійця, чи то трясця зна кого, який не міг заснути у 1980-х місяцями і роками?
Навіть тоді, коли сон залишає назавжди через яку-небудь патологію, людині далеко до маленької комахи. Як заведена, від самої миті народження і аж до зупинки свого не існуючого серця, вона працює, возводячи якісь казкові замки, що завтра будуть зруйновані потоком води, плугом чи легковажним черевиком п’яного чоловіка, що блукає левадою. Тоді як сам труп мурахи щасливо зіллється у вічному цілунку із пунктиром невидимого крізьзоряного шляху, який вона торувала.
Якби навіть знала про неодмінність і марнотність свого шляху і якийсь чарівник змахом таємної палички наділив її раптом здатністю відпочивати під тихою ковдрою цілющого і довжачого її славне життя сну, мураха, однак, навряд чи використала б цю чудову фору. Її лапки, наче пригадуючи невсипущий свій шлях догори замку, усе ще машинально сіпалися б у своєму трудоголічному пориві.
Думаю, людина, навіть коли б не спала, одначе, за своєю тисячолітньою звичкою займалася б невідь-чим. Приміром, згаданий нами німець (чи австрієць, чи бозна-хто) мав можливість і дійсно відвідав абсолютно всі футбольні матчі чемпіонату, що тоді відбувався в його країні.
Він, безсонний, перелітав із міста в місто, і то на тому, то на сьому місці його вихоплювала репортерська камера. Завжди спокійно, ніби сновида з якимись вічно відчиненими очима, він сидів трохи поодаль від решти поціновувачів сих ґладіаторських змагів. Іноді він був єдиний на цілий сектор. І, запускаючи руку в неодмінну колоду попкорну, ніби якийсь небесний споглядач продовжував фіксувати ігрові моменти. Хвилини, які саме зараз проживалися іншими.
Не відома доля цього, єдиного на все людство і на всю його історію безсонного. Але вона чимось має нагадувати долю кожного мурахи.
Раз, розпіарений і безперервно спогляданий у часи свого публічного безсоння, він не був згаданий потім жодним рядком журналістської епітафії ні в годину своєї смерті, ні в якусь іншу. Що неодмінно наштовхує на аналогію з ангелом, якого фарисеї з масмедіа, як і стародавні євреї месію, так і не змогли вгадати в самотній цятці посеред чаші стадіону.
Однак саме в цей час, як я оце переповідаю, щось схоже на другу спробу заперечення сну мурахи відбувалося в одному з поїздів, що саме прямував з Одеси до Харкова.
Була третя година ночі. І безсонний пасажир, що сів на поїзд десь у Користівці чи в Кременчуку, саме збирався пірнути під зручну пасажирську ковдру. Аби в першому купе під маминий колисковий стукіт коліс повністю поринути у відпочинок. Аж раптом із ним відбулося те, про що в народі полюбляють відгукуватися як про пороблене.
Сплять мурахи чи не сплять – це ще залежить від того, що вважати сном. Якщо стан нерухомого кокона розцінювати як аналогію сну, відпочинку чи взагалі повної відключки, то той кокон, в який із головою загорнувся нині наш герой, свідчитиме в такому випадку з протилежністю до навпаки.
Повного усамітнення не відбулося – мураха поїзда продовжував свій невпинний біг. А з купе провідника неслися запахи тютюну і дешевої водяри та сиплі і напівтихі голоси. Нібито і голоси, і опівнічний шмурдяк невідомого походження, і гидкий запах, який проникав у ніздрі навіть тих із пасажирів, що не визнавали політики мурах, всі разом були нічим іншим, як якимось містичним пальним. Воно, замість обленерг, насправді і запалювало електричні розряди в ногах цього світляка на колесах, що мчав зі швидкістю в сто кілометрів на годину у напрямку своєї як сновидіння наступної станції.
Усвідомивши, що стан кокона – все-таки ще не зовсім сон, пасажир змінив тактику. І, намагаючись не нюхати, не чути і не думати, зачав густо, мов яке жорно чи свиня на пруті, крутитися, повільно перехиляючись із одного боку на інший, потім на спину, а тоді ліг на живіт і задер ратиці, чомусь прагнучи зачепити верхню полицю.
Зачепив, опустив ноги і знову не заснув.
Сон не тільки не приходив, але, здавалося, вже і не збирався повертатися в голову.
Причому, якщо хтось подумає, що голова пасажира була роз’ятрена якимись душевними роздумами на тему роботи, невимовно кошторисної коханки/дружини, що його залишила, власного похмурого минулого, чи невдалого випробування чергового ядерного реактора/моста, на якому відмито гроші, купівлі нового/ретроградно-колекційного авто, то такий помиляється.
Як і у його опонента, мурахи, голова цієї людини взагалі не була обтяжена аніякими роздумами.
Від вище згаданого трудолюбивого комахи нашого героя відрізняло одне. Форма буття трутня, якою зараз він намагався загнати в тупик чергове людське безсоння, збігалася зі змістом.
Навіть коли, щасливі і п’яні, провідник та два його колеги, обкурившись, нагикавшись та наригавшись і, зрештою, все-таки на сьогодні напившись, поснули, і про їхнє життя на цій землі нагадувало лише у куражі випадково включене на весь вагон світло, сон у хату голови, так би мовити, не вернувся.
Минали станції, колеса вибивали різний свій дощовий дріб з заліза, поїзд то запізнювався, то випереджав графік, ковдра сповзала, потім була не раз наново тягнута на себе і стелена, голова з різними дивовижними вихилясамии суглобів підпиралася або ні рукою, а тіло собі і далі крутилося мов смажений молоденький веприк на вертелі. Навіть більше: інші мешканці поїзда зачіпали ноги беззвучно чи з поспішним і не дуже щирим вибаченням, однак сон таки не йшов.
Зрештою, в якомусь із Нарешті збагнувши, що сон може не повернутися вже ніколи, пасажир вирішив зробити єдино можливе і єдино чесне в такому своєму стані самогубство – мріяти. Згодом вже де його тільки не було і ким тільки ним себе не бачено. А наприкіці марень усе дійшло до своєї логічної точки – пасажиру захотілося до вбиральні на колесах. І тоді ця, з-поміж решти ефемерних і не дуже тривких мрій, проте найсильніша у його безсонній голові, виявилася єдиною. І навіть вічною.
Він підійняв своє тіло і повставляв ратиці в черевики. Однак дуже скоро зрозумів, що неіснуючі мрії мурах про їхні зАмки набагато ближчі до дійсного свого втілення, ніж його теперішня нехитра людська потреба. Вона, через неймовірний залізничний розтряс тіла, а ще через міріади нервових закінчень, як зорі, розкиданих по всьому тілу, якому сонце мозку друкувало нині свій невпинний імпульс, стала просто-таки фантастичною.
– Відкрию, але хвилин через тридцять, може – двадцять, санітарні зони по всьому периметру Одеської залізниці! – сиплим і дуже низьким голосом, що нагадував голос матроса, наче смертельний вирок виголосила не молода вже, але ще дуже кріпка провідниця.
З тамбуру в жерло сутеніючого коридору раптом проплив шикарний довготелесий одесит з такою ж непомірно літературно-довгою головою і розкішними вусами. Крім вусів, легесенького чоловічого перегарного запаху і казкової для нічного поїзда довжини й худорлявості тіла, в око впадав також і головний елемент його костюму – чорно-білі штани. Чи не на два розміри більші, ніж треба, з велетенськими вертикальними смугами. У темряві світанку походження їх розрізнити було важко. Однак у задумі брюк вгадувалася звичайна піжама надзвичайного кольору і фасону.
Пасажир із Користівки чи Кременчука раптом, наче це снилося, вгадав в одеситі одного з двох співпляшників нині вже покійного від алкоголю провідника. Той туберкульозним своїм аритмічним хрипінням таранив, наче торпеда корму «Бісмарка», через власну бридотність і вженеспроможність обезженщену самотність свого сміхотворного кубрика, в якому висів сильний запах аміачних випарів. У руці нічна одеська примара тримала фрак під целофаном – який саме і винесла, затиснувши рота, з пекла того аміачного кубрика. І від виду цього – довготелесість/вуса/чб-піжама унд фрак у руці, враження якоїсь казковості і неймовірності ситуації побільшилося. Він щойно узагалі залишив купе провідника так, наче персонаж «Фауста» вийшов із гостей від персонажу «Майстра і Маргарити».
Час, між тим, тік так уперто довго, як ніколи. Ухопивши обома руками верхню, страшного бордового кольору полицю, користівчанин, ніби засуджений до ешафоту чи приречений до власного весілля, чекав своєї гіркої участі. Зрештою, щоб хоч трохи зневажити цю проблему, почав безсоромно розглядати свою провідницю.
Вона була коротка. Кидалося в вічі лихо кричущої диспропорції між довшим і огряднішим тулубом та куцими ж, вдягненими в чорні спортивні ногами. Усе, що було в ній приємного, це череп, схожий на череп римської патриціанки. З тих, що навіть через півтори тисячі років подекуди все ще зустрічаються над узбережжям Чорного моря.
Навіть не зважаючи на скаженіло, мабуть, вітхуючий вік, ця її голова викликала якусь мимовільну симпатію. В її синіх очах можна було розгледіти жар, блиск і невідворотну жагу далекої юності, сутеніючу на тлі пам’ятника вродливого обличчя.
– Мабуть, скоро вже і на пенсію? – запитав пасажир із Вараждина.
– Да, уже двадцять сім років мучуся на “желєзці”, скільки можна? Допрацюю, мабуть, до нового року – і туди, – сказала одеситка страшним жіночим владним басом. Перед яким не тільки відкривають двері будь-яких чиновничих кабінетів, а й закриваються абиякі, хоч і з епохи індіґо, роти, позбавлені вуздечок. І зробила відмашку в одну тільки їй відому невідомість.
– Це і всі роки, які ви працюєте? – перепитав пасажир.
Він мріяв тільки про одну життьову свою жагу, яка випадково виявилася нинішньою. Але з наполегливістю мурахи намагався вгадати вік цербера, що не допускав його в ту мрію.
– Ні, перед тим я п’ятнадцять років ходила у море.
Коли промовлялася ця фраза, тримаючи пресом те, що прагло пролитися назовні, він мимохідь кинув погляд на її надто худі для цієї страшної ночі ноги та надвузький зад, і подумав, що сорок два роки тому вона мала виглядати явно апетитніше.
– Тут такого надивишся, що в житті ніколи не побачиш.
І вона раптом, на кілька десятків хвилин свого вщухаючого, але все ще повноводного життя, перетворила цього нічного мураху на свого конфідента.
Це відбулося так швидко і несподівано, що той на якусь мить навіть забув мету своєї подорожі. І тепер уже намагаючись втримати в уламках пам`яті цілу і так само, як він, безсонну людину, він знову нагадав мураху. Який тягне прутика, долаючи неймовірні як на вагу свого власного тіла перешкоди.
Нарешті, мовби спохопившись, вона пригадала. І тоді взяла ключ, повернула ручку, і він, увійшовши туди, думав спочатку зробити одне, потім міряв поглядом інше.
Кинувши очі у дзеркало, де було спухле від невтомної праці розуму і беззмістовного очікування лице. Знайшов, що воно ще не таке старе і надзвичайно вродливе. І пережив щось із того, що зазвичай в добру пору настрою пережив Чічіков, підстрибуючи і квицяючи себе підборами попід гузно.
Спустив штани. Клацнув прикладом сидіння. І, опустившись та ще раз пригадавши містичний космос почутого від патриціанки, – яких же ще всесвітів незбагненних людей повна ся земля! – вже зовсім конкретно звертаючись до людини зі спотвореним обличчям у дзеркалі навпроти, вирішив наостанок підбадьорити і її, сказавши:
– Ну шо, друг, за «Динамо»?
І невщухаючий тост ударив струменем у землю, накриваючи мулом небуття кількох трудолюбивих побратимів-мурах. Вони саме, безсонні, як колгоспники, тягли додому колосок смердючою шпалою.
Іноді (коли виходиш на ґанок вдихнути легенями повітря; зачерпуєш і зовсім інше несеш у світи, якими тобі ніколи не блукати; і якими насправді не ходила і ніколи не походить жодна нога) ти бачиш: жовта яскрава смужка пломеніє тобі назустріч з навмисно затемненого і звуженого до величини вузького екрану неба; і ти дивишся на цю смужку, як на останню надію; або на останню оповідь, почуту тобою на цій землі.
Я тут. Я вже тут. Поблизу ставків патріархів. Я чую плач маленької дівчинки в будинку, з балкона якого видно трамвайну колію. Дівчинку небезпідставно кличуть Анною Кареніною, тому що щойно її мама згинула під колесами трамвая, а бабуся – колись – поїзда. Стара ґуцулка, невідь-яким вітром занесена в се кремлівство, тримає Ганничку на руках, і, перестаючи ненавидіти за все, що ще буде пережите її народом попереду, зачина си потроху кохати.
Зтм, це затемнення. Затемнення екрану неіснуючого чи то спогаду, чи то життя – тривало довго, на весь екран спогаду: МИНУЛО 40 РОКІВ.
Далі можна було нічого не говорити і не писати. Тому що далі – ґуцульське село, отара неспішно бреде собі полониною. Там, подалі, на старому шляху, неподалік Чортория, заглохлий в багні невідь-яким чином уазик, під яким із матюччям невідь-скільки борсається повненький парторг у помочах. А середина салону приховує витончену даму, руками, рухами – а точніше їх печальною відсутністю – і ще поставою – схожу на даму з іншої, зовсім не такої жалюгідної епохи.
Ґуцул, зі зсунутим на лоба – чи то через точність сонця, чи то просто так – крисом. З люлькою в зубах. Невидимими в густій тіні капелюха очима він задивляється на Ганну, яку вповні не видко нікому – ні її чоловікові, ні ґуцулу, ані авторові цих рядків. Бо вона ніби як повністю в сальоні. Нагадує впійману, ховану і не випатрану рибу. Б’є батогом повз отару, крокує так на бугра, повертаючи голову як башту танка вслід Кареніної і зникає собі за пагорбом.
З-за пагорбу дещицю часу ще видко дим з люльки, ще вчувається його роздумай і розмай його мрії про сторонню і тому назавше найбажанішу людину. А тоді чути зойк.
Це був, так-так, зойк саме того самого – з окапелюшиними очима – ґуцула. Та, хоч там – впав у прірву, замріявшись, тут – де вовтузиться невпинне і таке нещасливе життя в марноті ремонту уазика й шлюбу, який від самого початку був нецікавим через свою буденну необов’язковість, тут ані ґуцула, ані його смерті. Ані побачили, ані завважили.
До вечора він лежатиме в прірві воєнної підзабутої ним воронки посередині полонини. Несміливі вівці, обережно бліючи, вовтузитимуться понад ямою, схожі на рухані вітром квіти або на порхані ластовиння кульбаби. А в самий вечір його там знайдуть неохочі в ці доби міліціонери, залякані мітами про буржуазне УПА (хоча це було так давно, зо які два десятки літ) з його трансільванськими дракулівськими страхіттями. Але все одно, виявивши на загал як на цю пору року осоружний собі труп, вони вирішать не зволікати. І, підглядаючи сутеніюче небо, заїдуть за ним тільки взавтра.
Тим більше, що ані на кошару, ані на її пастора Тимотія Русола, крім новоприбулого парторга та хіба щойно знятого з посади і тому направленого в район голови кооперативу «Тис Леніна» Методія Бриля, в тамтешнім селі ніхто вже не очікував і не завважав.
Затемнення, знову затемнення, наново темрява не спішить розквітати подальшою долею, яка, як завше, засемипечатками. Гори, про які ще не знаєш, тому що, вдивляючись у ялини і дихаючи ґлицею, ти неспроможен збагнути, де ти. Забу(-и-?)те село. І чи Ґуцулія чи Сибір – яка різниця? І там, і там держава. І там, і там – дерева, як п’яниці в черзі за потойбіччям, неспродуковані, живі ще людські гроби, які ніколи не забаряться. Мало кому – і в Ґуцулії, і в Сибіру – ввижаються такої миті гроби. Тому що зовсім інше видовище пломеніє солодкою своєю таїною і тому ніяк не вловимим полоном. І там, і там – держаки. Стоять і умлівають. Умлівають і стоять. І знову умлівають.
На полонині Ганна, витончена дама з білою – аж пече на тлі інших, як розпечене сонце, яке при телескопічному наближенні ніколи не буває таким, яким звикли ми бачити його звичайно – шкірою. А просто навпроти – дерева, держаки, держава – мовчазна і як зазвичай: стримана, пліткотворна, похмура – група мужчин та жінок ґуцулів.
Всі як оден з більшніжіндіанськими (тому що в цьому диму проступа аж на дні ще й якийсь закапелок Еуропи) люльками в зубах. Та вони чадять так тихо, що дим, як самостійна безтрепетна інстанція зупиняється разом з часом і не торкається. Ні вітру, ні їх самих, ні побаченого ними. Вони, чоловіки й жінки, мовчки розглядають нового директора клюбу Ганну Кареніну-Мольфар.
Камера – на Кареніну, а тоді камера – на ґуцулів. Ганна стоїть, як Росія: незворушно, без жартів, нічого не розуміючи, але й зовсім не ніяковіючи.
Вона не зна як себе вести. Вона зна, що чужа оцим людям й водночас рідна. Вона така сама, як і її мама і бабуся – всі вони були чужими й водночас ніжними на сій землі, і всіх їх ся планета Земля по собі бавила і носила.
Раптом – і це стало дуже невеликою несподіванкою для всіх – поміж гурт вуйків протискається білявий файний коротконогий ґуцул з ненавмисним і водночас одкровенним і безстидним поглядом.
Широченноплечий, з пласкатющим обличчям, орлиним носом (невже схожий на кібця, що пролітає понад Дніпром?) і русявим волоссям він сильно вирізняється від майже афроукраїнської, майже як ґуталін чорношкірої чоловічої і як правило худої решти.
Він тут єдиний білий полянин, одягнений в саму полотняну сорочку. А його погляд – єдиний у цьому світі, сповнений чистої сльози поезії (мається на увазі) і струмління гірського потоку (на денці).
Його погляд, проте, ані грає, ані рухається, ані блищить. Взагалі, певної миті, якщо дуже прицільно вдивитися, може здатися, що цей його погляд схожий на незакриті очі мертвої людини, яка здається все ще живою. Чи живого орла, який вже чомусь здається мертвим. Аж доки не змахне крилами. (І думай тоді, був змах чи ні?)
Раптом хтось не витримує (насправді ж усі з люльками, немов змовившись, подумки вже відраховували літери чисел від ста і до Ніцшеанського ніц), б’є у цимбали першим, тоді лунає вже трембіта, іще цимбали, – так, схожий на чорну ніч або на Марічку Матіос – себто німби зовні, ся починає ґуцульський весільний танок румунського походження гора-маре, ретельніше описаний ММ у «Солодкій Дарусі». Тим часом леґінь, упокорений, лежить на Ганні. Зверху на них лежить дрезина, крутиться одне-єдине як життя її колесо. І ніби вчувається в повітрі пісня. По мірі цього – хтозна, звучання, сну, спогаду чи ворожби – життя починається знову, спостерігаючи попереднє: шлях, входи і виходи, човни – чи то вікінґів, чи древлян, яких на Дніпро не пускають поляни, весільне вбрання (щоразу інше, хтозна чи краще), трамваї з численними ганничками, леви, орли і товсті шпильки відгодованих літом бабок.
Молодий (виявилося, що широкоплечий леґінь з орлячими очима-іклами і акуратно в каре підрізаними косами-вогненними язиками стародавнього русича був саме молодим) реагує на музику не так адекватно, як було задумано сим прохолодним туманним ранком.
Він все ще стоїть. Він чомусь – хоч і не бачачи відьми перед собою, та й ніхто її не бачить і не побачить там, на онтій галяві – не може відірвати очей від новоприбулої панянки, схожої на нову вчительку або на нову дружину старого парторга (або оновлену пасію парторга древнього), повного пуз і життєдайності в очах.
Повільно, як покійний актор Миколайчук, і як усі справжні – живі і неживі – ґуцули, відсторонивши рукою свою невісту, яка, може, єдина, так нічого і не збагнула, він неквапом – два кроки вліво, два кроки вправо – наближається до Ганнички.
Зіниці Кареніної розширюються, вона не розуміє, що відбувається. Але найгірше не це – а те, що вона відчуває, що так ніколи нічого з того, що могло відбуватися тут, із нею, і не збагне. А леґінь натомість хапає її дужою міцною, як тис, найміцніше з дерев, рукою і вони починають страшніший від танго горе-маре, який поступово зростає в темпі. І тільки сторонні люде, яких цеї миті насправді не було, могли би завважити – та й то, аж на задньому плані – як у тіні бука зловісно зблиснули скельця лорнета парторга Мольфара, Ганнусиного чоловіка (а також його помочі). А далі – в одчинених і тангомаруючих очах Кареніної – ніби внутрішні так і не намальовані в дитинстві картинки, тепер пояснені їх власницею мігренню, потроху, а тоді все частіше, по кілька малюнків поспіль, аж доки картинка стає видимою ясно, як білий день – поїзд, що суне полониною по одноколійці – єдиний поїзд, що приходить у ці гори о дев`ятнадцятій вечора. З`являється він у свідомості завороженої глибиною життя, а потім зникає. А потім здається, що він не гудів тут так ніколи.
Темно. На вулиці й узагалі вже зовсім поночі. А тут, за столом, волохаті руки Сергія Федоровича Мольфара, чоловіка Ганни Кареніної. Вони так близько зараз від мого обличчя, що виникає спокуса відвернутися геть. І тільки відсутність їхнього запаху та гіпнотизуюча близькість олорнечених мікроскопом ворсин змушують мене не сіпатися.
А він сам, не його руки, мовчки, низько схиливши рило в миску, жере борщ, капуста застигає на вусах, крупна така, і тому, крупним планом – Серьога отирає капусту, тягнеться п’яною від пережитого рукою і тре налиті якимось несподіваним, хоч і прогнозованим гнівом свої хитрі парторгівські і водночас людські очі. Перестає їсти, рвучким рухом дістає пляшку з шафи, наливає півсклянки, підносить до образу Божого, чокається і мовчки п’є.
Ніхто не знає, що там, в тій пляшці. Тому-то Ганна, з опущеними очима, склавши ніженьки і стуливши коліна в червоних обновах-черевичках, над якими струменять в бік спідниці, схожої на ряднинку, панчохи кольору дерева, сидить на ряднинці, на лаві під стіною, поклавши черевички на ще одну ряднинку. Видно: їхнє подружнє мовчання тривало довго. Чутно: хтозна, як довго воно ще мало б тривати.
Ніч. Тепер ніч (понаїдалися і поснули). Солодкий хрип Мольфара, відкриті блакитні очі Ганни (їжу пригадує). Схиляючись над нею, потрапляємо в самий її погляд, в саме око. По мірі нашого наближення музика, схожа на шумовиння дерев, чи шумовиння дерев, схоже на музику, зростають; в оці Ганнички, виростаючи з вечері, мов Ох з пенька, з’являється незворушно-скульптурне обличчя леґіня, в якого – знаємо ми, і цим знанням заважаючи це відчувати всім решті жінок бальзаківського віку – не можливо не закохатися…
Врешті-решт: полонина, залізнична колія. Це вже багато часу мало минути, це вже ночі й дні, дні і ночі – залізо-бо де-не-де взялося легкою іржею; шляхи могли бути проведені, як і нагорні дроти. Леґінь із очима наполовину кольором схожими на український штандарт майбутнього, але вже не пТим часом леґінь, упокорений, лежить на Ганні. Зверху на них лежить дрезина, крутиться одне-єдине як життя її колесо. І ніби вчувається в повітрі пісня. По мірі цього – хтозна, звучання, сну, спогаду чи ворожби – життя починається знову, спостерігаючи попереднє: шлях, входи і виходи, човни – чи то вікінґів, чи древлян, яких на Дніпро не пускають поляни, весільне вбрання (щоразу інше, хтозна чи краще), трамваї з численними ганничками, леви, орли і товсті шпильки відгодованих літом бабок.оглядом орла (жовтуха). Повільно – так повільно, що мені робиться аж моторошно, він стає на коліна перед Ганною, бере її руки. Двома велетенськими. Одну за одною, тендітні. І ніжно цілує: одну, потім – другу. Після чого рвучко обертається і йде у бік дрезини, яка стоїть ген, метрів за п’ятдесят чи шістдесят.
В далечі, мало зараз розрізнимій, поза одним із його плечей, гурт людей із кількох чоловік. Тільки якщо пильно придивитися, зрозуміємо, що він рухається – як хмара, рух якої невловимий, доки вона не засклить сонця. Мольфар у помочах і з рушницею (по-їхньому – крісом), аж ген поза всіма, дрібочучи качечкою, як в танку. Молода жінка, майже жива вдова Леґіня. Посередині, ніби навмисно відстаючи, два міліціянти (кашкет одного зумисне хвацько набакирений, в іншого – похмуро, як затягуючись хмарою від світу, натягнутий на самі очі, ніби протягнутий через людські вуха).
Спускаються з гір. Серцем я відчуваю. Точніше, ніж прилад для вимірювання власного тиску. Вони вже кілометра за півтора.
Тим часом, не відвертаючи погляду від невідворотного – її туманних, смереково-п`янких обрисів – які вже насправді давно розчинилися в просторі, тому що закохані ніколи не сприймають реальність такою як вона є насправді – леґінь стає, спочатку одним постолом, а потому й іншим, на дрезину. Руки його лягають на два важілі-жезли. Втім, перш ніж взятися до руху, він робить один хрест через свій міцний тулуб. Після чого звіряче зітхання гірською рікою виривається з середини останнього орлиноокого коханця і він започатковує рух візка уперед – туди, де, дивлячись йому просто в вічі, не змигнувши,стоїть Ганничка.
А чи то не витримуючи страшного, хоч спочатку через слабку інерцію і надто повільного наближення, леґінь (а може від того, сего і ще чогось, нікому не знаного) починає голосний страшний крик. Гортанний гук, схожий на пісню. І тільки так очі леґіня – нарешті людські, а не птичі, про що ми дізнаємося лише з їх рухливості, якої раніше вони були позбавлені через лоск гірського свого шарму – наближаються до очей Ганни. А тоді – і ми з вами спостерігаємо це вже збоку неначе з іншого світу – на крейсерській, фактичній швидкості японського експресу чи бога, дрезина врізається у саму Ганничку.
Одночасно з цим чути, як лунає постріл. Ми чомусь знаємо, що це постріл, хоча насправді повітря, не здригнувшись, так і залишилось незрячим і беззвучним. Видно було тільки димок вдалечині. Та й то, хтозна ще, чи ми його бачили. Його проводжає легкий, але чомусь більш ніж завше помітний порив вітру, та німе і потиличне потім здивування на обличчях мінтів. Десь, далеко на пагорбі полонини, димлять усі – чоловічі й жіночі – залюлячені роти. Марічка, нині дійсна Леґінева вдова, ґепається гострими, як колись в Ганнички (через що він і заблудився), коліньми в ґлицю. Але звук цей чомусь схожий на чийсь слід на зволоженому піску.
Тим часом леґінь, упокорений, лежить на Ганні. Зверху на них лежить дрезина, крутиться одне-єдине як життя її колесо. І ніби вчувається в повітрі пісня. По мірі цього – хтозна, звучання, сну, спогаду чи ворожби – життя починається знову, спостерігаючи попереднє: шлях, входи і виходи, човни – чи то вікінґів, чи древлян, яких на Дніпро не пускають поляни, весільне вбрання (щоразу інше, хтозна чи краще), трамваї з численними ганничками, леви, орли і товсті шпильки відгодованих літом бабок.
Сліди у поросі прибережного піску
З роками розумієш: квітень – наймерзотніший місяць у році. У ньому ти стаєш як стара міжвіконна вата дитинства: глевкий, похмурий, безживний і не пропускаєш повітря.
Це тільки природа починає в квітні оживати, іноді на самому його початку. Людина – ні, наша природа така, що якщо тобі не пощасливилося народитися, зустрітити або продовжити в цьому квітучому місяці любов чи народити в ній сина, саме в квітні тебе відвідує якщо не відчуття смерті, то явні натяки на те, що земне життя точно не є безкінечне.
Про це тобі розповідають твої суглоби, прищі в найнесподіваніших місцях тіла і паршивий, на відміну від ясного сонечка, що осліплює вікна, настрій. Кажуть, що такі зміни пов`язані з післязимовим ефектом – мовляв, в організмі починає не вистачати вітамінів.
І це також правда. Тому що вітамінів вистачає хіба що в тих, хто чотири попередні зимові місяці був прикутий до ліжка – всі вони, зимові хворі, прив’язані до крапельниць і вітамінів, відвідувані добрими друзями і знайомими, які всю зиму приносили в палату свіжі фрукти, що пахли теплицями, в квітні оживають, розпрямлюють застиглі члени і мріють про літо і довге життя. Учора мені зателефонував Олександр, – і я пересвідчився в цьому.
Саша, якому немає сорока п`яти, минулого року, проводжаючи друга на поїзд, несподівано отримав інфаркт – коли, пригубивши з коньячної пляшки, біг він пероном, намагаючись встигнути на поїзд, його серце почало битися зі швидкістю сто ударів і так і не змогло зупинитися й зменшити кількість набраних обертів. Понад півроку над ним чаклували лікарі і сестра. Коли я був у нього у січні, він пригубив п`ятдесят грамів польської зубрівки за зустріч і за дружбу, і пролежав весь наступний день, ретельно перевіряючи пульс, ритм і тиск, увіп`явшись кігтями погляду в бездумне тло телеекрану.
Вчора Саша дзвонив і зізнався, що вештається з друзями по Кривому Рогу, зараз п`є дорогий італійський за назвою коньяк із Миколаєм, у гостях у нього наприкінці зими бували уманські паломники-хасиди (якимось дивним чином вони мають відношення до групи «Воплі Відоплясова», а значить і до Сашка), – а тепер він п`є і радіє весні, а Жека, в гостях у якого він зараз роздивляється пасма сонця, що проникають в кімнату крізь штори, «чомусь як і ти, відмовляється пити зі мною».
У нас, Сашко, вітамінів не вистачає. У квітні п`ють тільки юні і здорові, – ті, хто всю попередню осінь і зиму пролежав під крапельницею, натякнув я, і порадив остерігатися цих зрадливих промінчиків квітневого сонця на паркеті підлоги.
А сьогодні знову про себе нагадав Кривий Ріг. Подзвонив інший криворожанин, – тепер уже не екс-хворий, а потенційно дуже здорова людина – офіцер української армії, голова прес-служби громадської організації, і зробив мені пропозицію.
Післязавтра день українського флоту. Сказав офіцер, льотчик в минулому. Я поїхати не можу, голос його став сухим, і я навіть запідозрив чи не той це Миколай, із яким Саша бухав учора і можливо продовжує сьодні. Їм потрібен журналіст. Спілка просить висвітлити свято, про яке в нашій країні ніхто не знає, і яке у нас святкують тільки українські армія й флот, які через рік виявляться розваленими. Пропозиція була така несподівана, що, не вимагаючи оплати, я одразу погодився.
Звісно, це було з мого боку певне лукавство. Оплата зворотного квитка на потяг «Севастополь-Київ» – цього було занадто мало, аби погодитися. Патріотизм як внутрішнє перманентне явище також була тоді не найчеснотніша риса мого організму. Здоров`я у мене і правда було гниле, однак я все одно не вірив, що у квітневому Севастополі з його прохолодними хвилями здоровля можна суттєво поліпшити. Що мене зацікавило – передчуття деякої таємниці, мрія побачити наживо останніх мамонтів ще не вимерлих адміралів українського флоту, чи, можливо, сумління, яке гризло уже десять років поспіль (колись я взяв квитка до Севастополя, але вийшов чомусь у Сімферополі) – я не знаю. Але щось мене штовхнуло на цей крок.
Втім, я вирішив не поспішати, і віддатися на поталу випадку – до поїзда залишалося кілька годин, а взяти у нашій місцині квиток на Крим навіть у такий несезонний час було малоймовірно – я просто вирішив стишити серце, повільно пройшовшись до станції і спробувати лотерею: якщо квиток буде – їду, якщо ні – відмовляюсь.
Як тільки я увійшов у вагон, на мене знову напала срачка. Виглядало дивно: лихо з нетриманням нечистот нападало завжди тільки в поїзді – виходило ніби мій організм роками тримався (тому що іноді я не сідав у поїзди роками), а потім його внутрішні стравохідні труби давали збій, ледь зачувши стукіт коліс.
Відвідавши десь разів із шість поспіль сортир, з шумом тиску у голові я опустився на полицю, затиснув стегнами дірку в тілі, і продовжив подорож.
Адже, якщо бути чесним, щоразу, сідаючи в поїзд, мене відвідувало одне і те саме відчуття: можливо, це остання подорож і я ніколи більше не повернуся в точку, з якої вирушив, думав я. Не знаю, з чим це пов’язане. Можливо, з генетикою. Але відчуття в поїзній подорожі в мене завжди таке, що вона – в один кінець. Я думаю, мої пращури, мабуть, були винятково мореплавцями – інакше звідки таке непереборне відчуття одвічного неповернення під час будь-якої подорожі? В такий спосіб, вірячи, що це завжди останній похід, вони, мої пращури в генах, мабуть, готувалися до того, щоб з честю виконати будь-яке випробування. Коли, 22-річним, на 44 доби з температурою до 40-ка градусів за Цельсієм я потрапив в експериментальну клініку без права повернення до життя і щойно народженого мною сина, я точно встановив: якісь із давніх предків були достеменно воїнами, причому воювали вони в болотах.
Це з`ясувалося після того, як вдалося не точно, тому що я отримав надто багато антибіотиків, щоб мати право на достеменні аналізи, але з високою ймовірністю встановити, від чого я ледь не помер молодим. Хвороба була рідкісною – на неї хворіли лише іноді, і лише чоловіки, і лише віком до 25 років, однак кожен із цих чоловіків неодмінно мав пращура, який у сиву давнину служив солдатом. Хвороба була суглобно-венерична – паличка, яка потім, навіть через тисячу років, у добу гормональної активності когось із чоловіків спричиняла тяжку ледь не смертельну хворобу, потрапляла в організм із боліт, – вона досі живе довго і навіть вічно. У принципі, кажуть довідники, а за ними й лікарі, які рідко з нею зіштовхуються, вона нестрашна і несмертельна. Але для декого вона – і те, і інше.
Пригадуючи, де в нас у попередні сторіччя могли бути болота, я подумав на Литву, Білорусь чи ще яку-небудь північнішу ніж наша державу. Звісно, цей мій пращур навряд чи походить із Адріатики – про це навіть колір волосся й очей моїх блакитних свідчить. Але, з огляду де народився я, він вповні міг бути яким-небудь гренадером армії царської Росії (і тут я пригадав, як дід мій Іван хизувався, пригадуючи, що його дід Захарій служив у ґвардії при «самому імператорі») або козаком. Але де козаки могли знайти болота – там же кругом, як не степ, то Хортиця? І, як не крути, лише один мій пращур, але він був дуже близьким, аби подумати на нього, був справжнім воїном.
З організмом, здається, також усе було нормально. Отак він завжди: поштормить-поштормить, а потім заспокоїться. Так от, цей дід мій – це взагалі був дід мого батька. Він був залізничником: можливо, тому в мене пам`ять на всі станції і полустанки, може, саме тому я час від часу так безнадійно закохують у вродливих жінок, яких зустрічаю так рідко і так випадково, може тому, я щоразу задивляюся на зчіпку вагонів і буфера та ще з такою радістю входжу у вагони і вокзали, не дивлячись навіть на срачку.
Я упіймав себе раптом на тому, що завжди мешкаю біля залізниць, що не можу заснути, якщо через кватирку не почую наніч шум коліс поїзда, свисток локомотива чи оголошення про прибуття або пропускання поїзда через станцію. Це було дивно: я тільки зараз про це подумав – тим більш, отже, ця подорож ставала схожою на останню.
Прадід Семен, його я вряди-годи розглядаю в оцьому залізничному кітелі, служив у двох війнах. Обидва рази це було пов`язано з Чорним морем і Севастополем. Звісно, першого разу він подався додому сам. Хоча у родині ходили леґенди про те, що рід наш міг перерватися ще 1917 року, тому що мій прадід якось, восени дістав самого Колчака і той намагався його застрелити, я думаю, якщо що-небудь таке і було, то пов`язане воно було не з Колчаком, а з експансією російського революційного матроса як такого.
Повернувшись із фльоти, Семен одружився з Катериною. Він був гарною людиною, принаймні людиною без якихось очевидних ґанжів, які випиралися б, заважаючи в червону епоху червоного ж терору і потім, туди далі – інакше як поясниш фотознімку всієї родини біля модного грамофону, достатньо непогану кар`єру спочатку бухгалтера, а потім і залізничника – тут, на відміну від бухгалтерії, прадід дослужився до начальника станції Долинська, до броні, коли почалася війна з Німеччиною, до евакуації всієї родини на Кавказ – прабабуся Катерина вивезла не тільки дві машинки «Зінґер», а й тридцять вуликів з сім`ями.
Однак броні вистачило не надовго, і Семен опинився у Севастополі, серед його захисників. Таким чином, хоча моїм родичам не довелося зазнати слави, змагаючись з британськими збройними силами в 19 сторіччі і вбиваючи цвіт британської аристократії, яка й вимерла після цього, але з іншою з найбільш славних армій усіх часів і народів – німецькою – Семен Хлистун повоював. Серед розбитої арматури прибережних укріплень, до половини засипаний пилюгою і брудом, поранений Семен руками видовбав у камінні берега ямку, куди устиг заховати свого партійного квитка, перш ніж втратить свідомість. Він потрапив у полон разом із останніми захисниками Севастополя – то були якраз ті моряки, яким німецькі, ведучи у полон, віддавали честь – це звичка великих флотів, віддавати честь ворогові, який протистоїть тобі гідно.
Почасти прадід Семен і його воєнно-морська кар`єра – і були та причина, через яку я згодився поїхати до Севастополя. Усі сім разів, відвідуючи Крим, я хотів побувати поблизу місця, де пораненого і понівеченого, з напіврозірваним членом, мого пращура було взято в німецький полон після леґендарних кількох сотень днів облоги й оборони.
Спочатку, першого разу, мені завадили дощ і краби – перші упали на якийсь кримський автовокзал посеред степу, як Ноєвий потоп, шини автобусів через хвилину зникли під водою – видима була тільки стіна із води, яка, здавалося, не припиниться. Краби покусали маленького хлопчика, який приїхав доторкнутися до каменів свого діда. Другого разу, узявши квиток до Севастополя, я зійшов у Сімферополі і відправився на Південний берег. Коли на виході з автобуса в Алушті, з небес знову грянув несамовитий дощовий потік, я завважав це за дежавю. В інші чотири рази доля кидала мене, мов коня по шахівниці – Судак, Ялта, Феодосія, Євпаторія – і ніякого, ніякого Севаса! І ось нарешті я в поїзді. Я йтиму містом, де лунали кроки мого пращура. Там він ходив до дівчат (я в цьому не сумнівався, тому що особливою вірністю мій пращур не вирізнявся, і, помираючого, його за це проклинала дружина), там він закурював і крокував пірсом розмашистим гойдливим кроком людини, що відвикла від суші, і там, за якимись валами чи що, як пригадував і переказував, він, безумовно лаючись, відстрілювався і відлежувався за покоцаними снарядами глибами бетону і каміння, – тому що відступати звідти вже, крім води, було нікуди.
Поступово я починав розуміти – справа навіть не в Дні українського флоту. Усі ці почуття, які очікуючи зустрічі з головним, мабуть, містом мого пращура, я встиг пережити, набагато важливіші. Поїзд повільно підповзав до міста. Ліворуч у скелі відкрився монастир. Це було дуже приголомшливо – в`їжджати в місто повз монастир – в такі миті ти почуваєшся ластівкою, яка ніколи не залишиться без гнізда.
Буденна справа для севастопольців, подумав про це я, небуденна – для такого останнього севастопольця, яким, відчуваючи обперті в пил і камінь коліна діда, відчував себе я.
Я поглянув на годинник: о леле, поїзд запізнювався, – і на цілі дві години! Я подумав, що так само сюди запізнюється історія – моя історія. У готелі, де зупинилися українські адмірали, їх уже, певне, не було. Слухавки їхні також мовчали, коли я опинився на місці зустрічі – площі Нахімова. Тоді я опустився до причалу морського вокзалу, проминув самотнього хлопця, що пропонував сфотографуватися з папугою, кількох бритих молодиків, схожих на боцманів, які саме говорили якісь лихі слова в бік «українців» (через рік їх повторить усе місто, і винесе власні кордони аж на поля Херсонщини), і взяв квиток на катер.
Катер поплив не одразу, його рух чимось нагадував сон – протилежний берег наближався ледь помітно для ока, але з невідворотністю закінчення людського життя. Катер з вимкненим мотором смачно хлюпнув у причал, механік віддав швартови, перекинув трап. Я вийшов на берег, відчуваючи, що, мабуть, іще не до кінця прокинувся. Зо два десятки людей точно знали, чого шукати на цьому березі. Стоячи отак спиною до моря і дивлячись вгору, на оцю частину міста, дуже швидко я почав привертати увагу всіх пришвартованих тут водіїв та торговців імпровізованого прибережного ринку – більше тут не було нікого, лише водії і торговці, або ті, хто очікували на зворотній катер. Катер щойно прибув, і тому було видно, що не сідаючи за кермо, не вирушаючи в торгові ряди і не очікуючи на корабель, я тут явно зайвий. Я окинув пристань поглядом у пошуках спасіння.
Знайшовши очима найміцнішого водія, трішки, невідомо чим, схожого на мого пращура з фотокартки, я сміливою ходою вирушив просто на нього. Той, збираючись зачиняти двері своєї «ГАЗелі», зробив паузу. І тоді я запитав, де тут готель військово-морських сил України, в мене там кімната, але я вперше в рідному місті. Водій подивився на мене з подивом, розповів, де мій готель, а потім, на півслові раптом урвав своє словесне гідство й мовив:
– Садись, братишка, подброшу.
І я вирішив задати більш інтимне запитання. Довго підбирав слова, тому що хотів, щоб мені сказали правду. Водночас, не хотілося ображати людину, яка так люб’язно взялася підкинути незнайомця. І я спитав, у якій частині Севастополя знаходиться місце, де німці взяли в полон кілька сотень останніх його захисників.
– Так он же воно.
І водій показав на якісь нетрі, що починалися праворуч від дороги, куди ми в`їжджали і де зараз ми мали робити поворот ліворуч. Я придивився до цієї місцини, і не побачив там жодних ознак – ні героїчної оборони, ні якого-небудь меморіалу – ця частина міста дійсно була схожа на нетрі.
Водій або збрехав, подумав я, досі не бажаючи ображати таку гарну людину, або місця, де здаються в полон, у нас ніхто не любить пригадувати. Іще я подумав, що на кінцях своїх черевиків я все одне винесу пам’ять про сліди свого пращура на цьому березі, чого б це мені на зворотному шляху не коштувало.
Історія замку Іф
Багато-хто чув про француза, який, чи то потрапивши в полон, чи навпаки, прибувши добровільно, зрештою, назавжди залишився мешкати в Україні у якомусь позбавленому ласки усіх столиць селі Вінничини. Фотознімки у газетах, відеосюжети в новинах, де він завжди цілує взасос українську обраницю, тижнями маячіли перед мільйонами в різних виданнях і в щонайвродливіших іпостасях та коментах. А потім над Дніпровими кручами, вище колишньої партбібліотеки, поставили лубковий пам’ятний знак міжнародному коханню.
На жаль, зате досі мало кому відома історія Аскольда Дрохви. Українця, що, потрапивши в полон власних ідей, на відміну француза, риючи цей тунель денно й нощно, так і не зміг залишити замку Іф власного виробництва.
Історія ця почалася з того, що, назвавши батьками Аскольдом на честь князя, що започаткував відому київську варязьку династію, в подальшому все дитинство хлопчика раз на рік родичі неодмінно возили в Київ. Де йому показували одну-єдину «достопрімєчатєльность» – Аскольдову могилу. Чи то сам вигляд могили, чи Горбачовська перебудова з її жорстким викорчовуванням старих уявлень і прищепленням натомість нових цінностей, звичок і прерогатив, а чи оце непересічне ймення – Аскольд – але щось-таки вплинуло на дитину. І вплинуло сильно.
Двадцять п’ять років, мешкаючи з таким самим, як він, ченцем-одинаком, рідним братом Макаром, Аскольд провів у безперервних пошуках істини того, що саме є найліпше в універсамі. А відтак і що найкраще йому потрібно зробити, аби ощасливити – спочатку себе, а тоді вже і решту людства.
На жаль, ні оригінальне ймення, ні непересічний характер, ані ще щось не дозволяли йому вчитися в когось іншого, крім хіба що – в самого себе. І тому всі його проекти – писані на різні фонди та файненшл-групи – двадцять років поспіль зазнавали переважно фіаско. «Так, це поразка. Але завжди – з мінімальним рахунком. На поразках усі учаться, і я – не виняток», – пояснював Аскольд причину чергової невдачі. Яка, замість того, щоб назавжди розчарувати, насправді навік запалювала – на новий і щоразу сміливіший, державнотворчіший і корисніший для людства прожект.
Один із його унікальних винаходів стосувався Київського метрополітену. Чи то через кричущу бідність, чи з причини природних для митця злиднів, а чи тому, що їм з братом просто не трапився випадок прабабиного заокеанського спадку, але…Аскольд був рішуче проти метрополітену з оплачуванням у ньому пасажирського проїзду. Тому місяців зо три, як баран об ворота нової мрії, він бився над проектом такого собі позаенергійного метро. Навіть метрополітен завдяки сонячним батарем, які дозволяли б серйозно заощаджувати, видавався Аскольдові ідеєю, позбавленою здорового глузду і соціальної справедливості. Зате у якості рухливої субстанції, яка підштовхувала б потяги, він спроектував метрополітен на підземних водах.
Потрібно було лише вірно скерувати всі ці води, правильним чином, застосовуючи шланги підвести їх до кожного з останніх вагонів метро, трішечки розрахувати тиск, а тоді вже відкривати та зачиняти кухонний краник – і вагони мирно і безшумно, мов сни, рухалися б собі від станції до станції.
У разі якби київських підземних вод не вистачило, доцільно було б використовувати води з міської каналізації. Таким чином те, що організм виштовхав із себе, могло б штовхати міських мешканців на роботу, за яку б ті купували те, що потім знову з себе якось виштовхували.
Єдиною проблемою проекту була навіть не відсутність шлангів такого типу. Їх ще можна було б закупити. І не слабенька можливість розрахувати достеменно точну подачу під тиском вагонів метро на перони метростанцій. Зрештою, і її можна було розрахувати, а у випадку недоїздів чи переїздів, пасажири взагалі, досить безпечно в порівнянні з електротранспортом, могли б повертатися на потрібні перони і доїжджати на роботу вже за допомогою ескалаторів. Просто винахідника захопила раптом набагато краща й універсальніша ідея: якби в контексті геніального задуму налагодити подачу Дніпрових вод. І на водні потреби громадян у вигляді випивання, і на рух метрополітену водночас. І тут уже Аскольд наштовхнувся на доволі нерозв`язне завдання. Ґрунтові води ще якось, хай і не дуже прогнозовано, можна було запустити в роботу, аби вони хоч на деякий час утворили потрібний для руху поїздів тиск. Але хто натомість підштовхне знизу батька Дніпро? Потрібен був або цей підземний хтось. Скажімо, Гефест чи Посейдон. Або насоси чи обладнання на іншій енергії. А це вже для винахідника було б банальним, нецікавим і ретроградним навіть в частині задуму – не те що його реалізації.
Зрештою, настав час, коли всім стало не ясно: а чим насправді займаються всі ці фонди та групи файненшл, якщо геть усі блискавичні ідеї – а хто сумнівався, що всі Аскольдові ідеї геніяльні? – завжди в тамтих фондах відкладаються в шухляди або викидаються в сміттєві кошики. І це притому, що орда численних друзів, до яких належав і я, мовби зграя перекупок на зупинці автобуса дорогою додому беззмістовно лускаючи насіння днів, безперервно очікувала: а що то буде? а що то воно виросте з того неабиякого дитяти!
Зрештою, кілька років я нічого не чував про братів, історія кожного з прожитих днів яких раніше мене страшенно захоплювала, бадьорила, а часами навіть викликала непідконтрольні людині спазми телячих заздрощів. Жарт сказати: а ну як Архімед перекине-таки Землю, знайшовши на якомусь зі смітників швайку потрібної довжини? Але ось, зовсім нещодавно, здибавши на Прорізній Макара, я почув від нього, на якій стадії проекти брата, життя якого на тлі сірої буденності наших постмодерних буднів видається мені повним не тільки щонайвищого сенсу, а й якоїсь непересічної містики, якої наше з вами одноманітно-пересічне блукання цією планетою зазвичай позбавлене. За словами Макара, наразі, відбулося ось що.
Довгий час, як я вже і переповідав, Аскольд із тевтонськими терпінням, наполегливістю і впертістю намагався протаранити стіну непорозуміння, зведену місцевими чиновниками, які ніяк не хотіли давати ні великих, ні малих, ані середніх грошей – на жоден із понад п’ятисот проектів, якими був завалений уже до самісінької стелі домашній Аскольдів архів. З часом сили, зухвалість і натхнення почали танути. А креми, якими Аскольд вмащував власне тіло, аби весь час мати презентаційний вигляд, розпочали свою невпинну, а іноді й зворотну, як з портретом Доріяна Ґрея, дію.
Якось Аскольд, густо намастивши свою і так буйну голову еліксиром від облисіння, під ранок прокинувся зовсім лисий. Усе ліжко було повне густої луски, яка ще вчора гордо називалася «людське волосся а ля орлине крило».
Цікаво, що саме того ранку в голові Аскольда і виник задум, який дозволив цьому вправному мореходові ідей упіймати нарешті попутний вітер, аби скермувати-таки човна власної долі в соковите як хурма русло успіху.
Спочатку, щоправда, на Аскольда очікувало найбільше в його житті розчарування. Справа в тому, що наразі останньою з ластівок Аскольдового прожектерства було не що інше, як роман про всесвітню і цілющу демократію на сірникових коробках.
Роман треба було видавати на сірниках українського виробництва, але двома мовами: англійською і українською. За задумом автора, це сприяло б не тільки продажу сірників усередині України, а й (за падіння покупацької можливості населення в разі, скажімо, його зубожіння) ґарантувало ще й шалений експорт. У графі «Кошторис» були наведені серйозні розрахунки, згідно з якими, стартонувши з публікування роману про демократію, в майбутньому Держава Україна тільки за рахунок експорту вище вигаданого місцевого інтелектуального сірника підіймалася до ВВП, рівня, значущості і конкурентнозданості з самими: газоносною Російською Федерацією, вої якої саме були до пори до часу завбачливо для їхнього здоров`я розквартировані в горах Кавказу та нафтонафтовиробними США, леґіони яких якраз займалися воєнним туризмом у Вавилоні.
«ГОВ-НО!» – гучно, повільно і виразно, – так, щоб в Аскольда не залишилося сумнівів щодо почутого, – промовив директор сірникової фабрики Дмитро Петрович Борисо-Глібський, за сумісництвом племінник діючого в 20*5 році Президента України.
Аскольд, за словами брата-художника, якось раптово після цієї фрази осунувся, здичавів і почав розмовляти сам із собою. А невдовзі і зовсім зник з поля зору. Знайшли його випадкові селяни: неголений, з буйною шевелюрою і схожий на Фіделя Кастро, він замешкав у гущавині лісів Волині. У походній воєнній палатці селяни й здибали-було зануреного в роботу медитативно-зосередженого Аскольда, ноутбук, кілька сухарів та пригоршню свіжої жовтої соломи. Через деякий час, прибувши в ліси і вийшовши із селянами на полювання за братом, Макар знайшов намет порожнім. Телефонний дзвінок із дому, а також публікації у всеукраїнській пресі, мною чомусь проґавлені, але їх могли читати ви чи ваші сусіди, дещо прояснили ситуацію.
У газетах наступного ж дня після Макарових невдалих пошуків повідомлялося про незвичайне родинне шахрайство, скоєне в одному з наших обласних центрів. Прикметно, що його жертвою стали Макарові з Аскольдом батько та мати. Під виглядом сина до них завітав якийсь юнак, який умовив їх переписати на нього всю наочну нерухомість, а самим звелів якнайхутчіш забиратися в геріатричний пансіонат.
Минув рік, потім – другий, а далі і третій, і Макар, який поховав брата-негідника живцем (бо саме Аскольд і завітав тоді до батьків), був вражений, коли отримав звістку, що щонайнесподіванішим чином стосувалася його єдинокровного. Якось, повернувшись додому, брат Макар знайшов велетенського листа, закутаного ледь не в оксамитовий папір – і це був лист-подяка родині Дрохви від Родини Кеннеді, Посольства США та Армії Північно-Американських Штатів. До листа були прикладені копії публікацій в Los Angeles Times, The Sacramento Bee, The Boston Globe, Boston Herald і навіть Washington Post, які і пролили світло на Аскольдову долю.
Виявилося, що весь цей час Макарів брат продовжував вірити в магічну силу свого сірникового проекту. В інтернеті він надибав на ідеї одного бостонського вченого, звільненого з кафедри мікробіології в Йелі. Ідеї Дейвіда Розена, звісно, виявилися співзвучними намірам і чаянням і самого Аскольда Дрохви. Кілька років поспіль сиділи вони під час нересту на березі в Каліфорнії й завдяки унікальній мікротехнології Розена наносили на пуголовки креветок рядки безсмертного Аскольдового роману, який починався з Листа-прохання й одночасно присвяти, писаного на адресу фонду Родини Кеннеді.
Задум був складним тільки в частині опублікування роману. Тому що на один пуголовок креветки, за всієї вигадливості Дейва (який, в картатій гавайській шапочці під коливання реґґі потягуючи драп, наносив кожну літеру з холоднокровністю і точністю Леона Кіллера), можна було намалювати тільки кілька слів роману. І хоч роман про демократію, що несподівано підіймався перед читачем із морських хвиль і мав заражати нею цілі нації і континенти (чим заощаджувалися щорічні кошти Конґресу на спецоперації), мав усього сто п’ятдесят сторінок стандартного тексту, процес написання цих Живих Сувоїв цього Мертвого Моря розтягнувся на кілька кревеччиних життів-нерестів. А унікальність технології не менш аніж друг вигадливого Дейва дозволяла передавати тату рибам у спадок – таким чином вирішена була проблема з тиражуванням супер-твору. Однак коли книга була написана, одному з авторів таки урвався остаточний сон, спокій і життєвий терпець.
День і ніч Аскольд блукав берегом, бесідуючи сам із собою, в очікуванні чуда, яке ніяк, незважаючи на закони чуда, сформульовані ним, Аскольдом, не хотіло наставати. Іноді, в особливо сутужні моменти діалогу з собою і природою, він звертався до Дейва як до останньої інстанції.
Звертався, звичайно, уявно: на березі височів піщаний насип, огороджений маленькими камінцями з прибережної ґальки – співавтор безсмертного благовістя, адресованого родині Кеннеді і всьому світові, помер від передозу якраз у той же день, як його мікроскальпель наніс останнє слово роману на останню з випущених в океан креветку. Перед тим, як Аскольд дбайливо засипав друга піском, Дейв лежав зі щасливим виразом обличчя, в якому читалося відчуття виконаного перед людством обов’язку – єдиного сенсу у вервичці всього його науково-наркоманистого житія, позбавленого сенсу. Аскольд довго не міг відірватися від споглядання цього ідеального людського обличчя, яким часто стає по смерті будь-яке лице. І шкодував, що не має фотокамери, аби продовжити «тривання цієї вічності».
Незважаючи на те, що, як писали американські масмедіа, Аскольд, який ніяк не міг залишити берега моря і трупа друга, мав 99 проти 1 шансів померти, бути віднесеним в океан і там розкластися на мікроелементи, перетворившись на яскравий автограф у своїй океанській книзі, цього не трапилося. Одного дня на флаґманському кораблі флоту Сполучених Штатів Америки було подано сигнал на шикування, протрублено гімн, піднято прапор і віддано особливу честь.
Справа в тому, що Елайджа Мадава, афроамериканець із більш розвиненою нижньою щелепою, кок і сержант флоту морської піхоти США, був посланий капітаном судна на моторному човні з метою риболовлі креветок для супу креветочного типу, замовленого на честь прибуття на флаґман адмірала флоту США і члена нині правлячої сенаторської родини. Член також і родини Кеннеді, Леррі Кеннеді, користувався пошаною на флоті і любов`ю простих американських морських піхотинців, оскільки, незважаючи на оксфордське виховання й блакитну кров пращурів, мав характер і навіть звички простого американського морського піхотинця, що дуже сильно імпонувало публіці – морським піхотинцям армії Сполучених Штатів. Можете собі уявити здивування Леррі, коли на одній із креветок він побачив викарбуване тату – прізвище свого дідуся-президента США і назву роману якогось Аскольда Дрохви, успішному дослідженню таємниці вбивства Джі Еф Кеннеді і присвячений.
Де тепер Аскольд, який, до речі, переслав із Америки подвійний гонорар за розбазарену колись на авіаквиток спадщину, що дозволило визволити батьків із бомжарні, Макарові не відомо. Брат припускає один із трьох варіантів: або Аскольд геть уже запишався; або працює на морську піхоту США, допомагаючи наносити таємні секретні коди на різні види тварин, включаючи і людей; або ж перебування в Америці надихнуло його на черговий, іще сміливіший і ще далекоглядніший проект врятування людства.
Відчувши в цьому місці розмови, що зустріч наближається до свого логічного кінця – по Прорізній уже починав легенько періщити дощ, а в кав’ярню спускатися не хотілося – і продовжуючи слухати розповідь я перевів погляд на одну з іще, мабуть, не закінчених його картин, яку Макар саме тримав у руках.
На жовтавому як мед чи сонце плесі піску височів дивуючий своєю якоюсь солодкою самотністю насип, з якого чомусь стирчав людський ніс, точніше – поки що це були лише овальчики ніздрів. Наступні півкартини займав соковитий відбиток людської, вочевидь чоловічої, ноги, всередині якого було італійською мовою, ніби це автограф з Алеї Зірок, паличкою нашкрябано:«Stellina ciao!»
«Привіт «зірки» чи «Зірка» з «привітом»?» – автоматично прописалося на дисплеї мозку. Я віддав Макару гроші за одне, раніше придбане мною полотно під назвою «Марта» (червоне тіло повненької вродливої української всоромленої жінки, яка спить, скрутившись калачиком, гола, на синьому тлі дивану) і потиснув йому на прощання руку, яка, може через тривалу розмову, здавалася відтепер найріднішою у цілому світі.
Вечоріло. Уже йдучи геть, біля пам’ятника Паніковському я раптом подумав, що Київ не таке й висотне місто, й однак і в ньому, весь час, доки йшов, я ще не зустрів жодної людини, яка звела б очі до неба.
А був саме час: теплий весняний дощ переростав у першу неприємну весняну зливу. Слово «перший» набуло раптом зовсім не того відтінку, який ми в нього вкладаємо, шукаючи потрібні номери будинків у незнайомому місці. У саме це «перший» якимось хитромудрим чином вплелося значення словосполучення «стелліна чао». І тоді я упіймав себе на тому, що пильно дивлюся вгору, від чого мої окуляри, замість покращувати, дедалі дужче псують зір.
Замість хмар і сірого чавуну неба мені ввижалася велетенська зоря, що починаючи від ліхтаря, мов колісниця Іллі, повільно в’їжджає в темне тло неба. Будь зараз поруч Аскольд, він неодмінно стояв би біля Паніковського, і, раз у раз кидаючи погляд убік цих скаженіючих небес, безперервно би щось занотовував. «Щось» у майбутньому переросло б: і це небо, і цю державу, і всі закони – починаючи від законів дощу, закінчуючи законами виживання, тобто законами подачі проектів. Ставало сумно, але й весело. Дощ не вщухав, Аскольд не приходив. Та й держава, як могила, не розсипалася на скалки.
Світло ліхтаря
Між нами була війна. Почалося все, правда, якось так недолуго і настільки знічев`я, що просто не було віри, що все це правда.
Весь отой рік я порпався в старих речах, приводячи до ладу предмети старовини, які ще могли зіслужити службу. Чотири велосипеди, кілька шахівниць, старі іржаві ножі, рукописи і стоси старих газет – усе це потребувало впорядкування. Серед речей, знайдених у гаражі, був і старий ліхтар – його якраз-то я і не встиг довести до ладу.
Восени все розпочалося з дрібниць. Спочатку, з невдоволення. Люди хотіли – я не хотів, тому що я був безробітним і за великим рахунком мені було все одно – отримати право на покращення стандартів свого життя. Президент відмовився підписувати якусь петицію. І тут почалося.
Знавці одразу сказали, що за всім цим стоїть Росія, і що вона нас не відпустить. Однак ми не повірили – і вони все одно вийшли на майдани, а я, спочатку доводячи в соціальних мережах і на вулицях, що нічого страшного не відбувається – зібрався, сів на потяг і поїхав. На Майдан.
Але навіть Майдан нічого не вирішив. Майже три місяці я, як і вся країна, перебував у збудженому стані і очікував, чим усе закінчиться. Однак, коли все закінчилося втечею тиранів, виявилося, що все тільки починається.
Крайня напруга, по суті справи – тривала депресія, в яку я поринав з власної волі, знизила мою інтернет-пильність. І все-таки я помітив, що в цій катавасії зміни режимів і революцій щось відбувається не так, як потрібно. Я відчув, що в усіх цих суперечках, прокльонах, ненавистях і палких патріотичних злетах та нових знайомствах на зміну старим, які не витримали випробування часом,чогось чи когось не вистачає. Може, когось далекого, чий голос ти давно не чув, і до чиєї думки із особливою пильністю хотілося б прислухатися саме зараз.
У березні, коли Крим залишив межі України, і почав стрімко віддалятися в напрямку Ярославля, Магадана і Владивостока, я зрозумів, що мовчання особливо якось затягнулося. Я заходив на її сторінку і намагався зрозуміти, що відбувається. Однак зрозуміти це було дуже важко.
Жодного слова про ситуацію в Україні. Взагалі, складалося враження, що вона уникає інтернету. І тоді в голові в мене почали народжуватися тривожні думки.
Навесні природа натяків і недомовлень з`ясувалася: причина була зовсім не у війні, яка, неоголошена, от-от мала спалахнути між нашими країнами. Все було глибше, жахливіше і похмуріше – доки ми втрачали щось, Александра втрачала фактично все. І настав день, коли ця невідворотна подія в її житті все-таки відбулася.
Коли стало ясно, що Росія ніякий не брат, а це відбулося тільки через 315 років відносної дружби та чверть сторіччя уже незалежних відносин, я збагнув, чому так вперто не хотів відвідувати цю країну. Чимало моїх друзів хизувалися, мали досвід відряджень чи туристичних турів, просто – родичів у сусідній Росії. Однак, навіть маючи родичів, від самої юності я вперто намагався уникати самої можливості поїздок до старшого брата – не знаю чому. Мабуть, через патріотизм. Але було ще одне якесь відчуття: а що, як, забравши сорок років тому, назавше і безповоротно, мого дядька Леоніда (він навіки тепер залишився у Междуреченську Кемеровської області) щось подібне – варто тільки переступити культурний поріг Петербурга, Москви чи ще якогось, будь-якого міста Золотого чи ні Кільця – неодмінно трапиться й зі мною.
Два роки тому, коли тепер уже в інтернеті, не в житті, я знов відшукав Александру, на мою несміливу пропозицію поновити дружбу шляхом відвідин Москви, Александра зробила паузу, а потім написала: краще не приїзди, Москва, знаєш, місто не для тебе – тобі тут нічого не сподобається, додавши: та й ти навряд чи сподобаєшся цьому містові.
Це не була проста нелюб`язність чи страх, що знайомлячи мене зі своїм чоловіком і його друзями, щось піде у наших стосунках не так. Ні, Александра – вона була щирою і прямолінійною завжди.
Звичайно, Александра не була позитивна, як і Росія. В ній усе було вороже і особисто для мене неприйнятне – починаючи від дебелого, але стрункого тіла і закінчуючи безпосередньо гучним голосом і ясними думками, які цей голос завжди випромінював.
Я довго чув її нарікання і команди за тонкою стіною сусідського помешкання в гуртожитку. І тому я достеменно знав, що коли вперше зустріну її особисто в коридорі, палатиму ненавистю – і до неї, і до Росії. Вранці, коли я побачив її на кухні, мене відвідали саме ці, а не якісь інші почуття. Я зупинився в проймі гуртожицьких кухонних дверей і хвилин зо п`ять або більше вислуховував «все, що вона думає» про мене і моїх друзів, які не дають спокою сусідкам щоночі – своєю гучною музикою, дебатами та, вочевидь, п`янством. Вона тоді сказала все, що хотіла сказати, і навіть більше. Незважаючи на сильний приступ ненависті та ксенофобії, мов зачарований, я дивився на її власну ненависть, дивовижним чином поєднану зі спробою порозумітися і «покласти край оцим вашим неподобствам».
П`ять або десять разів – може, навіть це трапилося і разів зо сорок – я стовбичив потім у тій самій проймі вивалених у подальшому студентами кухонних дверей. І намотував на вуса звуки грюкання пательнею, шкварчання яєчні та претензіїї Александри – від імені дівок усієї кімнати і навіть усього факультету.
Наприкінці кожної екзикуції, попередньо повідомивши все, що я думаю про росіян, я отримував запрошення на сніданок. Там, за столом, наступало завжди несподіване примирення: Александра та її подруги визнавали право сусідів на свободу, я ж законослухняно потверджував, що саме цієї ночі все буде нормально, і «більше неподобства не повторяться».
Іноді все відбувалося саме так – але тільки в тому випадку, коли у нас, сусідів, не було чи не вистачало грошей на пляшку. В усіх інших випадках слідувала мовчазна ранкова ненависть Александри: вона подовгу не розмовляла ні з ким із нас, адже ми вже знову не змогли стати чоловіками, не спромігшись дотримати слова. Минав час, рани затягувалися – і одного разу проходячи повз кухню ми з нею чомусь знову заговорювали, а невдовзі ставали свідками чергового незапланованого примирення між народами.
З якоїсь миті Александра зрозуміла, що по-іншому все одно не буде: Ліна пускала бісики Максиміліану, Олеся – Миколаю. Словом, з тим, що в неї погані сусіди, їй треба було примиритися. Я (причім, не допускаючи навіть думки про зраду з противним мені народом), звісно, теж розумів: Александра – з-поміж них найбільш вольова, і вона почуває від цього відповідальність – за кожну із подруг, за себе і за кімнату. І тому я вибачав їй її іноді дещо занадто фамільярний, кацапський тон, коли вранці, а ми ж бо заснули всього кілька годин тому, підперши руки в боки, вона грюкала в двері, а потім, коли я їх відкривав, повідомляла «все, що вона думає про нас».
Закінчилося тим, що жодна пара не побралася, ми з Александрою зіграли кілька партій у великий теніс на майданчику у студмістечку, а потім, несподівано, багато років не бачившись, зустрілися на вокзалі, де, Александра, дуже побіжно, тому що поїзди вже мали відходити, повідомила, що вона виходить заміж. І навіть причини цього цілком логічного для всілякої жінки вчинку. І забула показати мені свого обранця, який чатував на неї в купе.
Незважаючи на те, що Александра, повірте, була дуже незначною крапкою в моїй біографії, через десять років, не зустрічаючи її ні в Києві на фуршетах, ні в інтернеті на блогах, я засумував.
Це була не велика туга, але достатня, аби збагнути: ці дивні – чи то дружні, чи то ворожі стосунки юності з крапки набували ознак білої плями на моїй біографії. Моя бабуся любила казати: внучку, доїж цей шматочок, інакше він все одно ганятиметься за тобою вночі. Коли нарешті – а по-іншому не буває – шматочок ковбаси чи окраєць хліба наздожене тебе вночі, то неодмінно вскоче тобі до рота, тоді ти подавишся, тобі стане страшно, і взагалі ти можеш померти. Явище Александри було саме тим шматочком хліба. Виглядало, незважаючи на успішне одруження, чудову кар`єру, гарні відгуки співгромадян і світлу славу, вірю, залишену мною на цій Землі, що десь, у глибині своєї буремної юності, залишилося діло, так мною і не дороблене.
Коли я знайшов її на початку тисячних в «Однокласниках», перше, що я зробив, написав на її стіні щось жорстоке, чого навіть не в змозі тепер пригадати. Я був п`яний, і тому висловлювався максимально щиро і прямолінійно: і про Александру і про її батьківщину, Росію, і ще, і я збагнув це в момент написання чи одразу по тому, я був переконаний, що після цього мене тупо відфрендять. Коли наступного ранку, читаючи відповідь яв її мертвих словах на стіні все бачив і бачив її розширені, немов реальні, очі – велетенські, іконописні, аж циліндричні від подиву через прочитане очі – я просто попросив вибачити, пославшись на запаморочення. І зрозумів: це навічно, нам не суджено – навіки не суджено посваритися, якими б взаємними ножами не краялися наші тіла і серця. Тоді, зараз, потім. І від того моменту я вирішив ніколи більше не намагатися ображати Александру: вона-бо була не винна в тому, що росіянка, як і я не завинив тим, що українець – шансів на дружбу у нас все одно апріорі немає. І тому відносини наші мають бути рівними. Як у справжніх друзів, або людей, байдужих одне до одного.
Тепер вам зрозуміло, чому Александра була єдиною світлою з темних плям моєї юності, зганьбити спогад про яку я не мав жодного права.
Вона повинна була з`явитися і щось сказати, коли між нашими землями розкрилася прірва, яка вже назавтра переросла у війну. Але коли вона з`явилася в інтернеті, єдине, що я побачив на очах між рядків її постів – то були велетенські, більші за цю планету сльози.
Лише через кілька місяців, вчитуючись у її переписку з її найкращими подругами, я переконався, що сталося саме те, що від самого початку підказувала мені моя інтуїція: вона втратила найближчого з людей, людину, якій вона могла завдячувати усім, що тепер вона має – життям, дітьми, здоров`ям, та й – усім на світі! У тієї людини, з якихось, лише Богові відомих причин, не вистачило саме того здоров`я, якого ми зичимо одне одному на наші дні народження, і він пішов. Згорів, судячи з емоцій постів, так швидко, як ніхто не сподівався. І Александра стала сама. Цієї миті припинилася війна в моїм серці. І розпочалися бої на східних кордонах.
Тільки що примирившись – за інших, не за себе, тому що ніколи не відчували болю, завдаючи його один одному «за себе», ми йшли алеєю. Був вечір. І темінь уже опустилася за Києвом.
Десь у глибині парку вчувалися голоси – вони були іноземні, це були перси або індуси. Ці перемовини скоро закінчувалися, з однієї алеї ми переправилися на іншу. Мій рот не закривався, у величезних очицях Александри стояв велетенський литий стовп вечорового подиву. Світло ліхтаря, під яким ми зупинилися, я це відчув, це світло стало необхідною паузою – далі ми не підемо, нам потрібно повертатися з цього місця назад. І тоді я почав говорити так палко і гарно, щоб Александра могла мене переплутати з Богом – тільки в такому випадку ці запахи весни, світло ліхтаря, ніжний теплий вітерець вечора продовжаться, не знаю навіщо.
Так воно і відбулося. Здавалося, час вагається, чи не зупинитись йому. Що, доки я мовлю, стрілка годинника, а головне планети і світила, не зрушать зі своїх засиджених миттю чуда місць. Відчуваючи, що починаю вмирати від відсутності кисню, я все-таки зробив ковток.
– По-моєму, нам час повертатися, – промовила Александра, гальмуючи зі швидкістю світла.
Перед дверима, за якими мене очікувало продовження власного життя, я повернув голову ліворуч, у її бік, і спитав, чи має вона чай, «бо в моїх хлопців скінчився».
Ми увійшли до її кімнати і там, мов риба, я знову хапав повітря, випускаючи натомість слова. Подруги не поверталися. За стіною також було тихо. А потім я забув, тихо там чи ні. Стало зовсім темно.
Я, звісно, не пригадую ані кольору її піжами, а вона була в піжамі, коли я до неї торкався руками, ніби сліпець, що розшукує останні монети, ані як називався той чай. Ні того, щоб вона прийняла моє освідчення. Вона його не прийняла. Ні тоді, ні зараз,ніколи. Але після кожного цілунку, незважаючи на те, що Землю в цей день чомусь окутував безпросвітний морок таємниці, я чув (чув, мов тепловізор!), посмішку щастя на її обличчі. Змішаного з подивом.
І ця посмішка була справжня, як Александра. Як наша з нею війна.
Біля джерела
Скільки не намагався він переконати себе, що хлопчик чи дівчинка, це одне й те саме, нічого не виходило. Ні, таки так. Не те саме. І, всю ніч шугаючи глибинами підсвідомості, сидячи за столом навпроти під час сніданку, переслідуючи його дорогою на роботу, вона, думка, таки зробила свою справу.
Тепер усе було не так. І саме тому все скінчилося. Виходу не було. Подальше життя вже не мало для Артура аніякого сенсу.
Ні блискуча кар`єра, ні шкіряне портмоне в кишені, повне того, що, кинуте назустріч будь-кому, могло наново запалити ореол статечного щастя кожної людини. Ні любляча вродлива дружина з маленьким випуклим животиком, випещена і вибрита скрізь, де тільки можна, дбайлива і неймовірна в усьому, в чому тільки може бути здалою всіляка людина. Ні, навіть вона, ця неймовірна красуня, мов вдалим мисливським пострілом знята з подіуму і тепер навіки невідворотно задивлена в Артура своїм карим полум`яним поглядом, не викликала в ньому вже більше колишніх ні симпатії, ані жаги з пристрастю, ані наймутнішого людського інтересу.
Ніщо з цих і решти речей, які його досі оточували не тільки не радувало, але, щойно Артур знову починав про них думати, відбирало й останні соки з поверхні ще тріпочучого в ньому струмка життя.
Він знав, що дещо змінити не можна і єдині ворота, які тепер відчиняться за змахом чарівної палички беемвешного його пульту, це ворота, орієнтовані, в кращому разі, на той світ. Де, і він відчував це кожною клітиною свого організму, йому також навряд чи що-небудь світить. Тридцять вісім понурих його років промайнули як один день. І, намагаючись воскресити зараз хоч один із них, в жодному він ніяк уже не знаходив анічого хорошого з того, що могло з ним отам відбутися.
Тепер, об одинадцятій сорок п`ять першого червня дві тисячі цього року, кожен спогад, що виринав із глибини океану людського життя, в кращому разі дратував його, цього самого життя і діяча, й співучасника. Упіймав себе на тому, що його більше не обходить безглуздість теперішнього його зовнішнього вигляду, коли, як актор із невдалої пантоміми, він ось уже хвилин зо тридцять як прилип до однієї з блискучих дзеркальних вітрин, у якій він нічого, до речі, і не розглядає.
Артур раптом кинув погляд у бік досі відкритих дверцят БМВ, а тоді, ніби це відбувалося в сні і не з ним, помітив, як чиясь рука, про яку він здогадувався, що та належить йому, вкинула ключі в сміттєвий бак, а чиєсь вухо, яке було, певно, вухом автора цього самого життєвого сну, почуло останній їх брязкіт. І відчув, а невдовзі і пересвідчився в цьому на власні очі, що крокує в метро.
Майже не зустрічаючи здивованих поглядів, кинутих на лацкан його розкішного не по сезону метро костюму, повністю заглибившись у себе і так і не залишаючи стану, причиною якого був він сам та брила несподіваної нудьги, що мов торнадо звалилася на нього невідь-звідки, він вийшов із тунелю і повільно пішов у бік Ботанічного саду.
Це була його давня мрія, яку він виношував майже з дитинства і яку, спочатку закінчуючи школу, а потім і університет, а тоді повзучи щаблями ділової і депутатської кар`єри, проте, так занехаяв, що тепер та плакала, здаючись найнедосяжнішою із комет цієї галактики. Тому що попри всі інші численні бажання, більшість із яких була не доступна дев`ятьом десятим із мешканців Землі, він її так і не зміг реалізувати.
Але сьогодні в тому, що ця велика, а, можливо, і найбільша подія, яка так і не трапилася в дитинстві, коли він нею ще марив, зараз так запросто відбувається на його очах, він не бачив нічого дивного.
Арт спустився схилом, вглибині якого наче виднілося якесь чарівне шатро з дерев, по якому, в самій його середині, святковими стрічками розбрідалися навкруги охайні олюднені стежки. Проходячи повз високовольтну лінію, що довгий час стирчала на самій лінії очей, Артур на мить подумав, що вперше бачить електрику і все з нею пов’язане так зблизька.
Повернувши ліворуч і повільно лупаючи ногами по алеї, він раптом із насолодою школяра, що втік із уроків, почав безсоромно розглядати парочки, що рясно встелили всі лавки попід затишним абажуром паркової алеї, що здавалася тінню одного-єдиного велетенського дерева.
Переважно це були пенсіонери з супермаркетівськими десятилітровими бурдюками, що мирно спочивали, перечікуючи черговий приступ болю від непомірно далекої подорожі по очищену воду в стопах, обважнілих від гріхів і артритів.
Другу частину складали матері, коляски яких як кораблі на причалі повисовували свої носи далеко на стежку, і тому тепер їх треба було оминати.
Мимохідь він відзначив вроду доброї половини з зараз побачених мам. І відчувши в окремих із колясок свою тепер нездійсненну мрію, думав про те, що, напевно, кожна з них, крім його Каті, зробила те, що так потрібно було зробити. І, не вигадавши вже зовсім нічого кращого, подумки прикинув, як би воно було добре, аби кожна з оцих пишностегонних кормлячих і таких затишних жінок на мить стала і його дружиною.
Оминувши погляди деяких із них, він зустрівся з іншими. І прочитавши у двох із пройдених стежкою парах очей мам якусь таємничу взаємність, перейшов до розглядання двох або трьох пар молодих людей, що або вже відцілувалися або, навпаки, збиралися невдовзі змусити цей квіт цілунків розпуститися на очах випадкових своїх очевидців із усією безсоромністю і простотою справжнього юначого кохання. Ніби намагаючись не зруйнувати цю тишу стосунків, що примудрялася запанувати на виду у всіх, він повідводив у бік усі свої допитливі погляди, а тоді, ступивши на місток, закрокував туди, звідки, втихомирюючи розкалатане серце, все гучніш чувся шурхіт води, що здіймався над зпіненим джерелом.
Усередині кабінки він залишив на гачку костюм, сорочку, туфлі і депутатський значок. І, ще раз ухопивши – тому що подітися від нього було нікуди – ніздрями густий запах людської сечі, що віддавна запанував тут, незважаючи на напис «Кабінка для перевдягання – не туалет!», з огидою і відчуттям такої самої, як і його, приреченості цієї нації залишив дерев`яний поміст і, пройшовши ще три метри суходолом бетону, ступив на гранітний як пам’ятник парапет перед іконою та розлогим хрестом попід нею. Звідки, виявляється, і била цілюща животворна вода.
Вдивляючись у хрест з води, він спинився, як укопаний. А тоді повільно ступив усередину.
Джерело, у якому було всього чотири градуси тепла за Цельсієм, на Артурів подив, зовсім не здивувало його тіла цією своєю Арктикою, оспівуваною всіма журналістами міста. Кілька хвилин, задерши черево з-під води назустріч сонцю, він доволі спокійно спостерігав, як по-материнському сильно зігріває його цей пекельний холод.
А потім пірнув у саму його пащу. І це вийшло так невдало, що, замість того, щоб відчути приємність занурення до купелі, він тільки набрав повен ніс води й інстинктивно заспішив на найближчий у світі берег, до якого було насправді всього сантиметрів зо тридцять.
– А чого це Ви не перехрестилися? – почув він раптом суворий голос і побачив двох жінок невизначеного віку років сорокап`яти чи п`ятдесяти п`яти.
Вигляд тієї, кому належав голос і яка насмілилася потривожити його сьогоднішню пекельну внутрішню тишу, був неймовірним і водночас природним для наших широт. Над куценькими і повненькими ніжками, починаючи від стегон і аж до тепер неіснуючої лінії жіночих грудей, якій належав свого часу модний другий розмір, разом із помаранчевим купальником возвишався грандіозний живіт, де, в разі, аби це випадково виявилося вагітністю, вмістилося б зо добрий десяток кілограмових діток. Межу лінії грудей і черева позначали не пагорбки жіночих грудей, як у решти купальниць, а велетенський, достоту дивний, мабуть би, і для священника, хрест із металів невідомого походження. І якщо французька грудь православної дами з легкістю помістилася б у руку, то щодо хреста важко припускати, де його носити, хіба що поверх всілякої існуючої одежі.
«І коли слухатиметеся Мене, то я вас поблагословлю так, що миттєво, назавжди й на ознаку ворогам своїм обростете жиром». Мимохідь промайнуло в Артуровій голові. Але вуста його сказали зовсім інше:
– Та так, я, знаєте, не хрещуся…
Надзвичайно, як виявилося, рухлива і бадьора як на своє тіло жінка відповіла одразу:
– Ясно! Так Ви – протестант! А Ви знаєте, що протестант від слова «протест», – чи то погрожуючи чимось, можливо навіть успадкованим від самого Бога, чи то зблискуючи ерудицією, чи все-таки запитуючи сказала жінка.
Що таке протест, Артур знав. Та, незважаючи на його такий солодкий присмак у юності – коли раптом доторкаєшся до чого-небудь забороненого, приміром, піддивляєшся за тим, як миються дівчатка в піонерському таборі – протестів він не любив. Та як вийти з незручної ситуації, в яку, незважаючи на тишу, виплекану ним з учорашнього вечора і аж дотепер, він потрапив?
Не знав.
Треба було щось робити. Але, враховуючи натиск, який відчувався в грубуватому і якомусь напівматроському голосі цієї огрядної білявки, він не знав також, із чого почати і чим закінчити.
– Ну, знаєте, це не зовсім те, що Ви маєте на увазі, – здуру втягнувся він у розмову щонайневдалішим чином. – Це, здається, був протест проти католиків, а не протест заради самого протесту…
– Розумнику, можете навіть не продовжувати, – наказала жінка. – З Вами і так усе ясно. Знаємо ми вас. – І зиркнувши на хрест, який на Артуровій шиї видався їй схожим на той-таки католицький, додала:
– Побійтеся Бога. Ви хоч дітей похрестіть, щоб не росли нехристями. Мабуть, і не знають, бідолашні, як хресним знаменням себе осінювати і скільки під час отого знамення на людину сходить благодаті.
Скільки сходить благодаті в пору знамення Артур, який відчув, що потрапив у зовсім іншу оперу, аніж та, в яку прямував, не знав. І хотів чи ні, знати не міг. Тому що дітей у нього не було. Але від думки, що ненароджені, вони за велінням слів цієї жінки чомусь залишаються без благодаті, хай навіть такої, про яку він зовсім нічого не знає, йому стало зле. Однак ображений, що ще не народжена Катею дочка вже обізвана нехристем, він спробував маленький контр-випад:
– Ну, і що поганого Ви бачите в протестантах і католиках? І Ви, і вони вірять у Бога Отця і Сина і Святого Духа.
Краще б він складався з одного мовчання.
Жінка заторохтіла, так вправно, розлого і майстерно притискаючи його, здавалося, разом із повітрям до самої матінки-землі, що, не звертаючи уваги на мовлені нею слова, Артур мимохідь був зачарований цією винятковою майстерністю заганяти в тиски те, що апріорі не може бути стиснутим.
І все-таки, коли Лариса, а саме так звали його сьогоднішнього зло-доброго генія, ще раз утовкмачила його носом у якесь чергове теологічне лайно, пригадавши, що він навіть із води виліз неправильно, бо треба було пройти через хрест – у цьому джерелі саме така фішка! – Артур знову запротестував і розпочав-було відкривати рота.
Та саме цієї миті до джерела підійшла і присіла скраєчку двадцятип`ятирічна жінка в блакитному купальнику.
Вона сіла не просто так. А підняла одну ногу і на тлі ікони, що опинилася на задньому плані, поставила її на парапет. Без усілякого виклику. Граційно і елеґантно. А маленька шестирічна донька у цей час зробила фотознімок мами. Увічнюючи її неймовірну вроду, яка залишиться притаманною, звісно, лише юності.
– Ну, і де сором? – запитала наша добра фея, жінка з гігантським хрестом на пузі. – Ти подиви, яка скотина! Сіла, розкарячила ноги поперед самою животворною іконою!
І тільки шум води, яка, виходячи з блакитноводого хреста, накривала своєю симфонією все, і навіть це, не дозволив Мамі В Блакитному Купальнику почути про себе щонаймерзенніші зі слів у житті.
Хтозна, що було б далі, але ще непристойніш піднявши ногу – всього лише один раз, для другого й останнього фотознімку – мама з донькою подалися геть. Наче навіки розчинившись у надджерельному повітрі, що ще зберігало генетичну пам’ять про несамовиту вроду, яка навік залишилася тепер в тісній шухляді фотокамери. Несподівано для самого себе (і після необачно кинутого на цю маму в блакитному пожадливого погляду), щойно пробуджений зі сну Артур здався і промовив:
– Я взагалі-то православний.
– О, – похвалила нарешті Лариса, – тепер видно, що Ви і справді людина.
Душа зраділа і попливла над землею, як білий квіт весняної вишні.
– А тільки хреститися треба.
Упала, затоптана, жовта, мов восени змарніла.
-І, коли знову полізете в джерело, то треба проходити через хрест на той, а не на цей бік.
Ожила, аби знову померти.
Цієї миті інша з жінок, що доти мовчки дивилася на воду, почала одягати в`єтнамки, збираючись невдовзі окунутися у цілющу купель.
– А що це Ви таке робите? Тут же всього два метри пройти босяка!
Ламала, неначе велика і жива м’ясорубка, кістки іншому ближньому.
– Я, знаєте, завжди знімаю в`єтнамки перед самою водою.
Намагалися проростати, пощерблені, кості.
– Ну це Ви даремно і неправильно робите, я Вам скажу.
Голубила, пестячи.
– Ну тут, знаєте, всілякі люди ходять, – голосом, у якому почало вже накопичуватися поступове роздратування через Ларисину фамільярність, додала сусідка-незнайомка, яка не хотіла вмирати просто, нагло і з невласної волі.
– Які-такі «всілякі»? – завелася хрестопуза. – І шо ви таке говорите. Ідіть так. Тут усі так ходять.
– Ні, я не хочу, як усі. А таки у в`єтнамках.
– Ну й чого б це Ви хочете йти у тих в`єтнамках?
– Я не хочу говорити, чому і шо, але я таки піду у в`єтнамках.
– Ну, знаєте, бачу, Ви вже стали й зовсім нерозумна жінка.
– І чого це я нерозумна? – наче оперіщена мечем межи ноги, але ще жива каже незнайомка.
– Та Ви знаєте, скільки разів батюшки цю воду освячують! Та по п`ять разів на тиждень!!! І то такими сильними молитвами, що хоч труп сюди вкинь і плавай на ньому верхи, і то нічого не буде! А вона, бачте, півметра боїться пройти до джерела біля Животворящої Ікони!
– Ви собі як хочете, а я звикла завжди знімати в`єтнамки перед водою, – розуміючи, що ніколи її не переможе (і навіть не наблизиться до нічиєї), намагалася ще в нірвані цього часу примиритися співбесідниця.
– Та Ви там собі, як хочете, а я, шановна, Вас ніяк не розумію. Тут же ж цілюще джерело. Знаєте, скільки тут людей і від яких тільки болячок уздоровилися?
Співала.
– Та цілюще чи нецілюще, а я не збираюся ходити босими ногами там, де ходять інші, – сказала незнайомка і хотіла додати, що її зять узагалі мусульманин, але вчасно схаменулася.
Усім, і не тільки Артуру, а навіть мені і вам, якби ви випадком були там присутні, стало б ясно, що тепер незнайомка взагалі у воду навряд чи полізе. Боса вона йти за своєю природою не могла. Піти у в`єтнамках означало оголосити себе протестанткою, а вона нею не була. Мусульманином же була не вона, а поки що – тільки її зять. Тому-то, хвала Господу, на зовсім коротку хвильку запанувала тиша. Яку незнайомка в незмінних в`єтнамках порушила так:
– А Ви знаєте, Ларисо, що одного разу я прийшла сюди, а тут, просто от перед Вами і з того боку хреста – дві велетенські калюжі крові. Хтозна, чим тут люди займаються вночі. І я, по-вашому, маю після цього тут боса ходити?
О Ісусе, якби хто знав, де коли і як оступиться, то повік не ходив би, а, мов Котигорошко, досі сидів би на печі!
– Ну, це Ви взагалі дурощі якісь кажете!!! – трохи подумавши, впевнено промовила Лора. – Калюжі крові я пам`ятаю. І, до того ж, добре. Якщо пам’ять також не зраджує і Вам, шановна, то ми з Вами якраз тоді разом сиділи і оті калюжі розглядали. Але причому це Ваші безглузді натяки на «те, що відбувається вночі», я взагалі не розумію…
– Як «причому»? – спалахнула в`єтнамошна незнайомка, якій невідомий був подвиг напічного сидіння раннього Котигорошка. – І від чого, по-вашому, тут могла бути кров?
– Ну, це Ви зовсім вже! Як це «від чого»? Нормальній людині і так ясно, від чого.
Приготувалася Лора до контрольного пострілу.
-Ви що, не бачили, що тут щойно відбувалося? Так, таке може бути, що хтось, мабуть, сидів на лавочці і курив або, цілуючись, блудив. От і знайшлися добрі люди поблизу, які навчили, як поводитися біля святої ікони!
Нічого собі навчили. Подумав Артур. І він уявив ці дві велетенські, майже півметрові калюжі крові, які вкривали покривалом сьогодні вже чисті гранітні плити. Уявив накачаних (як і оті, що онде там, на галявині зараз, на тренажерах) молодих, міцних і, звичайно, добрих і православних людей у двобої з неміцними і явно неправославними і взагалі хирлявими, але закоханими юнаками й юнками, що, не діждавшись, як ніч накриє їх своїм шовковим вкривалом невидимого ні для кого інтиму, посміли торкнутися грішними губами вуст своїх коханих отут, у безпосередній близькості від джерела.
– Ну, нехай Вас Бог благословить, – каже Арт, мимоволі печально якось так усміхаючись на всю ширину обличчя. І, босий, вирушає у надра арктичної купелі, а потім, знову забувшись Ларисину пораду пройти крізь хрест, дорогою до роздягальні приставляє пальця до губ і кидає цей жест незнайомці у в`єтнамках, чомусь страшенно засмученій.
Цієї миті він згадав дружину. Її милі і такі принадні стегна. Її усмішку і те, що очікувало на своє народження в її утробі. І, омитий джерелом від усілякої спокуси, лише здивувався крамольній думці про те, що дівчинка може бути гіршим Божим дарунком, ніж хлопчик. Хоча, щойно, може, він і мав можливість відчути свою вчорашню правоту.
І ніби на підтвердження цієї останньої з сентенцій, що виникли в його голові, Арт почув:
– Слухайте, а Ви не підкинете мене додому машиною? Я живу тут неподалік, всього за дві зупинки?
Він повернувся і ще раз побачив орден золотого і велетенського як сонце православного хреста між тим, що мало бути в неї дітородним черевом і дітопестними цицьками, і:
– Знаєте, я приїхав на метро, – відмовив.
І тільки тоді Лариса остаточно переконалася, що щойно просиділа поруч із протестантом зо добру чверть години.
Але її серце, принаджене і щойно нагодоване його широкими плечима, міцними біцепсами і пагорбком посеред трусів, на яких було написано «Шахтар», більше не могло ненавидіти Арта. Воно було повне православної любові.
І ця любов лише частково була взаємною.