• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Презентація книги Володимира БОНДАРЕНКА “Украинское фламенко”
Обласний конкурс рукописів молодих авторів імені Тані ШАМРАЙ →

Ольга Тараненко. Нотатки після прочитання книжки Ростислава Мельникова «Апокрифи степу»

Опубліковано в 25 Вер, 2016 Прокоментуй! 2 410 переглядів

апокрифиОдразу зізнаюсь, без вельми влучної праці художнього редактора  (Назар Гайдучик) та власне художника  (Уляни Мельникової), а також верстальниці (макетування) Тетяни Омельченко, мабуть би, і наполовину не осягнула цих текстів. Це вони налагодили на сприйняття не апокрифів (неканонічних релігійно-біблійних подань), а власне степу, де слово апокрифи, звісно ж, вжите в переносному значенні і є лише моментом, що спонукає до налаштування на власний степ автора, до його мандрівки як Адама в цьому світі. І все збулось. З кольору обкладинки, малюнків, де чільний елемент – автентика образів-символів: прутик (стебельце чи домоткані фрагменти полотна, а десь – пір’їнка),  пташка, млини, човники, глечики, жінка-ірлиця, людина, що нагадує ляльку-мотанку, тощо.

Тому зовсім не дивуєшся першому віршику,  яким розпочинається мандрівка автора у власний степ душі, що веде шляхом від народження до смерти. Віршику-лічилці:  Згіркне на денці// тиша дзвінка// осінь розкреслить// на мапи міста// і за вікном// промайне пілігрим// скаже ворожка//хто// стане// ним. І чи не одразу  відзначаєш про себе і останній вірш книги – зміст. Так, зміст сприймається саме так – віршем… Величезним мезастихом, адже  складений не з назв творів, а з виділених автором рядків із середини  віршових текстів.

Така подача книги, що писалась, збиралась не менше, ніж два десятки років, налаштовує на досить-таки незвичне читання – точно не узвичаєне сприйняття. Десь після першого дощу я зрозуміла, що годі шукати якоїсь поживи для розуміння авторського ставлення до глобальних і не дуже проблем, до актуальних нині тем, до пошуків автором світобудови і своєї дотичності до світу. Це все є. Але не таке, до чого звик.

Отож вийшло так, що я (читач) погодилась піти з автором у його мандрівку. Ось так мені і уявлялось: подорожній іде та й іде собі. А дорозі, а степу ( простору),  та й часу – нема кінця і краю. Ти йдеш, а думки снуються. Які думки?  А неважливо які,  і неважливо чи кому вони потрібні, чи кому вони цікаві? Вони приходять і відходять, а ти прошкуєш далі. Коли людина говорить на незрозумілій тобі мові, то спочатку тобі цікаво вслухатися до звучання  слів, ти слідкуєш за жестами, мімікою, тембром голосу. І врешті починаєш вгадувати те, про що думає той, хто тебе веде далі. 

Думки-спогади («небо Атлантики» – с. 28-31), думки що зачепились за болючу колючку часу («війна» – с. 20-21 чи «Made in Ukraine» – c.62, «поїзди моєї республіки» – с.78) …  А дорога втомлива, бо однакова, бо на обрії лише коли-не-коли щось з’являється нове. Тому і втома якась невиразна, і немає захопливого, видовищного відбиття у тексті. Є безмір, нескінченність, неділимість, є рух.

Самі знаєте, як то воно ось так іти й іти, людині, що звикла до інтелектуальної праці. Отож не дивно, що автор починає трохи ніби розважатися віршиками-іграми: типу паліндроми «Ахверика»   – с. 58 чи уявляти собі щось на кшталт фігурних віршиків  (с. 56, 67, 74,79). І ти це сприймаєш як данність руху, а не творчих звитяг і невтомних пошуків. Саме так пояснюю собі і тексти, які народились не від випробування слова, а через неясну втому і дратівливість  скотились, починаючи  від штучних красивостей, до штучного пригнічення і негативу (с. 39, 50, 51-52).

Але ти залюбки підхоплюєш  творчі розваги, коли натрапляєш  ( і досить часто!) на звукове подання (алітерацію, анафору, тавтологію, асонанси, дисонанси). Радо сприйнялись такі вірші: «акваріум неба» – с. 55, «край ГАЛАСВІТА»  – с.45, «острів» – с. 26, «вічні нічні гречкосії» – с. 67, «яблуко літа» – с. 74, і часто хочеться зупинитись, аби краще розчути автора, аби насолодитись вдалим образом, гарним, дивним звучанням та візуалізацією:

Так о-ЗЕРО В-ІДІЙ-де-НА-че СОН

і про-минання ранку вже не спинить птиця

Так o-zero, Овідію Назон,

і проминання ранку

і спокуса

спину

плину

ВОД

Так

СОН

О Публію

Овідію Назон

то не вигнання – а лиш спроба втечі

і озеро відійде наче сон.

Це все побіжно говорилось про зовнішнє тло мандрівки степом Мельникова. Що ж до «знакових» місць на цій дорозі, то тут варто згадати про образи-символи та наскрізні  образи-метафори.  Наприклад, Йона сприймається як наскрізний образ, бо ним відчуває себе ліричний герой, котрий так само намагаючись утекти  від Божого промислу, опиняється у рибині… Тобто, опиняється в затхлому, тісному  матеріальному світі. І власне дана книга – це спроба втечі і від Бога, і втеча з черева кита… І натомість втрапляння у степ.

Прозорість, безмежність, необов’язковість, вірніше, жодної вдаваності і  недотримання умовностей світу, які чогось вимагають, на щось сподіваються від тебе… Степ не дуже мінливий, з усталеними, скажімо так, атрибутами типу погоди (дощ!), пір року (осінь – весна, де зі сну можна сплутати весну з осінню і навпаки)…

Читач має, видається так, хоча б трохи бути знайомим із автором, аби захотіти пройти  степом Мельникова. Бо треба втрапити в ритм проходження (проживання) цього шляху з автором. І автор нічого не робить для того, щоб заохотити читача, зробити цей шлях цікавішим, зрозумілішим для подорожнього. Навпаки, спонукає до руху в мовчанні, ну, можливо, коли трохи стане тоскно, то щоб якось себе розважити,  автор вдається до інтелектуально-творчих ігор (про це йшлося вище) або впадає в штучну глибокодумність, грайливу асоціативність (с.63, с. 102-103). Проте ненав’язливо, необов’язково глибокодумні філософствування, які самі по собі так само знічев’я, без поштовху ззовні чи зусиль автора раптом набувають справді прозорої значущості, в них бринить внутрішнє світло особистості. Наприклад, с.109!

Примітні образи тиші, риби, осені, ірлиці – Її, дерева. Важливі, такими здаються, образи ангелів та ворожіння (ворожки). Вони не дуже ясні й зрозумілі, але є і однаково врівноважені у своєму невиразному баченні. Від них відходить  спрага невтоленності на межі: може бути все, але  сьогодні ще немає того, що могло би бути, і навіть те, що  що вже є, воно не вловлене!

Але наскрізні образи – самості, степу і дощу… Про це книга, в якій автор не малюється, не видається якимось таким, а  просто є.

 

Мельників , Тараненко

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі
  • Папір від ректора…

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк