Є такий жанр: вірші з нагоди. А нагода дуже висока – сама Покрова. До Вашої уваги вірші Олександри Ковальової, присвячені козацькій славі.
Козацька зброя
Біля руків’я
Птах чи звір?
Хто б не був,
Нікому не вір.
Усі зречуться:
Звірі й птахи,
Коли ти плохий,
Як тебе полишила сила
Й згорнулося небо синє
У вузлик тугий.
І тільки твій голос нагий
Покотиться лугом,
Покотиться плесом.
Притупилося лезо
Твоєї шаблі-сестриці:
Твій ворог не лицар!
Тож не гайся,
Клич, сестрице, тих,
Що з нагайками.
Бо негоже шаблю тупити
Об шакалячу гидь.
Котиться голос нагий
Плесом і лугом.
Орле, вовче!
Стань моїм побратимом,
Стань другом!
Перевір,
Чи є у шакалячих грудях серце?
А мені скільки жити,
Відтепер шаблю свою гострити.
А мені пам’ятати,
Що є вороги і є таті,
І що ось воно – лихо:
Це коли твій ворог
Не лицар.
Ручка з аршин.
З одного боку – тупий обушок,
З іншого – гострий ніс.
От і має козацький син
Зброю чеканну.
Шабля – то панна!
То для свят,
Для лицарського двобою.
А молот падає там, де тать
Давно не корчивсь од болю.
Помсти проща.
Обладунок потрощено.
А під кінець ще й якірець
На сиву дорогу кинь!
Коней жаль, та не жаль підків.
А ще менше вершників жаль,
Що з мотуззям напохваті – брати ясир.
Що в багнюку втоптали спокій і мир.
Ручка з аршин.
З одного боку – тупий обушок,
З іншого – гострий ніс.
Гучно лунають пісні
І дзвенить зброя.
Слава, вона не в тім, аби взяти Трою,
Прихопивши чужу жону для хтивих утіх.
Слава, вона у тім,
Щоб боронити своїх.
Щоб ворог не гнав у степи ясир,
Щоб не томився важкими думками козацький син.
А в нього ж
Келеп-молот і якірець.
От і поразка ворогу-татю,
От йому і кінець!
Козакові без ратища,
Як дівчині без намиста
(Народне прислів’я)
Хтось хоче спать,
Заліз під дах.
Десь лихо насува,
І вже принишк у лісі птах,
І полягла трава.
Який це час? В якій добі?
Звідкіль цей грізний свист?
Це хто зламав священний спис,
Щоб розпочався бій?
Стоїть без ратища козак,
А лава наступа.
І вже відспівує лоза
Того, хто все проспав.
Аж ось тополя молода
У кульчиках з роси.
Це віщий знак! Це Божий дар,
Збагнув козацький син.
Лаштує ратище собі,
Відчахує гілля.
Гуркоче шлях, двигтить земля,
Гримить повсюди бій.
Є ратище у козака,
Намисто в дівки є.
Тримає спис тверда рука,
Пощади не дає.
Який це час? В якій добі?
Кого він не ляка?
Є ратище у козака!
Зробіть таке й собі!
Ятаган потерпає
Від спраги.
На лезі кривім
Причаїлася помста.
Помста дає силу
Не долучитися до ясиру.
Блимає ятаган.
Помста в’язка, туга.
Спрага їдка, пекуча,
На жоднім ярмарку не прикупиш,
З жодного денця не злижеш.
Десь причаїлося лихо,
Що бризне кров’ю.
Та вже ятаган усміхається,
Бо він у ворожій крові купається,
Спрагу вгамовує, п’є.
І все стає
Таким, яким воно бути має:
Під ногами – зелене маєво,
Над головою – небесна синь.
І люди, як люди.
І доля у них не мачуха,
І самі вони не ясир.
Буває: коромислом через плече.
Буває: ратищем вздовж ноги.
Ніхто не сховається, не втече,
Вклякнуть нажахані вороги.
Бо як роса на сонці розтане,
Вона щонайдальших дістане,
Для яких закоротка рука
Навіть у козака.
Козак гадає:
Як усе до ладу!
Тепер, з рушницею,
Я усі степи обійду,
Об’їду.
Ці – к полуночі
Ті – к обіду.
А комусь сниться:
Коромисло степом пливе.
Усе живе
Наділяє добром.
На ньому одне цебро:
Удень – сонце,
Вночі – місяць.
Немає на землі місця,
Де б ворогу було затишно.
Бо ледь задріма,
А вже йому сниться
Коромисло через плече.
Він знає –
То козацька рушниця.
Ніхто не сховається,
Ніхто не втече!
І вродлива, і роду гарного,
А взяла,
Повну пелену пороху натовкла,
Вузлом зав’язала,
З козаком втекла.
Ладівниця.
Не дівка, не молодиця, –
Порохівниця.
Здалека – гарбуз гарбузом.
Гарбузівна.
Гарбузовим квітом
Світ квітчає.
Де б лихо не причаїлося,
Козак його помічає,
Щедро із ладівниці
Лихо те пригощає.
Хай горить-палахає.
Квіт гарбузовий.
Гарна
І роду гарного.
Не дівка, не молодиця,
Лада-ладівниця,
Порохівниця.
Чого у твоєму сагайдаку бракує?
Глянь –
На високій тополі зозуля
Роки високосні рахує
І скида
У твій сагайдак.
Недосвідчена, молода.
Скида й скида.
Зими морозні,
Весни млосні.
Жоден день не пісний.
Уже сагайдак затісний
Для її дарів.
Молодий козак одурів
Од щастя.
А воно, як трясця:
Не відпустить, як нападе.
В ріст іде
Кожен день.
Напинається туго в сагайдаку.
Чого не було на довгім віку!
А тепер козак абшитований,
Дід січовий.
Тож зозуля на іншу тополю перелітає.
В інші гнізда пташат своїх підкидає.
Свій загублений голос шукає.
Та все, що було на довгім віку,
Відтепер тулиться в сагайдаку
Козака абшитованого.
Там і весни млосні,
І осені високосні.
Усе пісне і скоромне
На козацькі стріли настромлене.
Усе там…