«ПОВІТРЯ ЖИВОГО СЛОВА» (усім, хто був і є в радіоефірі, хто читав прозу й вірші перед мікрофоном та окремо — довоєнному диктору Василеві Попівському присвячується)

 

         16 листопада — День працівників  радіо, телебачення і зв’язку України. Із сучасних дотепів. Радіо піднімає нас вранці, а ввечері заколисує телебачення. Радіо будить думку. Навіть у ті години, коли хочеться спати. Сподіваюся, у вас не злипаються очі, щоб сприймати наступну інформацію.

         Саме 16 листопада 1924 року  з Харкова прозвучала перша вітчизняна радіопередача. Для  радіо підшукували означення — “газета без паперу”, “мовне кіно”. Жартували, що паперові газети дають переодстанні вісті, а останні озвучує радіо.

         1930 року в Харкові накладом 10 тисяч примірників було опубліковано друкарнею Книгоспілки брошуру Василя Попівського (на фото напочатку статті) “Радіо та масова радіоробота в кооперації” . У цій книжечці є й  історичне фото — Василь Васильович читає перед мікрофоном черговий випуск радіогазети “Кооперативне життя”. Отож тодішній диктор і пропагандист нового масового засобу інформації  пояснював: “Цю книжку, що  я її  написав з досвіду моєї п’ятирічної радіороботи, вношу як вкладку, розраховану на збудження ініціативи численного кооперативного активу до розгортання масової радіороботи, на здійснення п’ятирічного пляну радіофікації країни. Радіо навіть дужче від кіна впливає на маси. Організовуючи мільйони глядачів, кіно можна  цілком влучно  називати  велетнем, а радіо, що враз об’єднує кількамільйонну аудиторію слухачів, з правом можна називати велемовцем ”.

         Подарував мені ксерокопію видання 1930-х рр. племінник Василя Васильовича — Володимир Поповський.  Розбіжності у прізвищах — від його русифікації.

Володимир Поповський та Ірина Мироненко — у студії Харківського обласного радіо

         В.В. Поповський —   доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри телекомунікаційних систем  Харківського національного університету радіоелектроніки, академік Академії наук прикладної радіоелектроніки, академік Академії зв’язку України,  головний редактор електронного журналу «Проблеми телекомунікацій».  Під впливом дядька він обрав свою професію. Володимир Володимирович розповів мені таке:

—Моє дитинство пройшло у Валках на Харківщині. Там же народився і Василь Васильович, і весь наш рід. Це один з найстаріших родів колишньої козацької слободи, чимало могил у центрі валківського кладовища. А Василь Васильович похований у Харкові. Останні роки життя він провів у Харкові, тому син і дочка вирішили поховати його в місті.

      Я ще вчився у школі, коли він мене навчав радіопримудростям, розповідав про різні ситуації, хотів, щоб я займався спортом, наприклад, тенісом, а також, щоб зайнявся радіо. Він свого часу був одним із початківців-радіоаматорів у Харкові. Василь Васильович мав економічну освіту, але його бажання привело врешті-решт до того, що він став першим диктором на Харківському радіо. Звичайно, він працював у прямому ефірі, бо тоді не існувало не тільки магнітофонів, а багато чого. Олова, каніфолі, паяльників із червоної міді — цього не вистачало тодішнім радійцям. Мікрофони теж самотужки  “вигадували” – вдосконалювали (використовували в них вугільну стружку). Самі ж робили антени. В ту пору ті, хто цим займався, відповідної освіти не мав, а шукали інтуїтивно рішення, вчилися один в одного. Так ставав на ноги зв’язок. Не пригадую, чи показував він мені місце першого радіодому, бо помер мій дядько давно — 1962 року.

         Перш ніж продовжити розповідь професора, додам, що мені пощастило працювати із Сусанною Геннадіївною Розовою, нашим випусковим редактором, яка у 30-х роках прийшла на харківське радіо. Двоповерховий будиночок редакції  тулився біля Успенського собору. Своєрідним клубом він був для молодих поетів (Ігоря Муратова, Олекси Веретенченка, Бориса Котлярова), акторів, композиторів.  1937 року робочий день починався із страху, який охоплював кожного, хто підходив у радіодомі до дошки оголошень: кого ще звільнили, тобто кого вночі заарештували. Пережив два арешти і Василь Попівський. Про це та інше далі — його племінник Володимир.

 — Василь Попівський жив у центрі Харкова на вулиці Іванова, ближче до вулиці Пушкінської. У тому дерев’яному будинку він займав одну кімнатку. Дуже шанував українську мову, українську культуру, але не належав до якоїсь партійної течії. Якщо писав свої твори, то присвячував їх своїй роботі.

         Процитуємо текст 1930 р. зі збереженням тодішніх риторики і правопису: “Радіо — найдалекосяжніша гармата, справжній революціонер побуту, могутнє культурне знаряддя. Радіо як звукове та кіно як видовищне передавання різних елементів культури доповнюють одне одного, і недалекий той час, коли сучасна техніка дасть змогу скласти ці два засоби культурного будівництва в єдиний кінозвукофільм, що відбиватиме на екрані все так, як воно відбувається насправді. Радіо — це засіб бездротового пересилання через безмежні простори повітря живого слова. Радіохвилі розлітаються навкруги в безмежні простори зі швидкістю 300 тисяч кілометрів за одну секунду”. Василь Попівський дуже любив оті “безмежні простори”, повторював про них раз у раз, захоплювався колективністю і доступністю цього засобу поширення інформації, знань, зрештою, культури. Його вражали масштаби справи:  “Радіоаматорські маси створили  свою організацію “ТДР” (Товариство Друзів Радіо). 1930 р. вже було 65 постійно дієвих радіомовних станцій та щось із 20 радіостанцій, що працюють не щодня…Радіобудівництво України розгорталося куди жвавіше, аніж по інших радянських республіках. Тепер в УСРР є 13 постійно чинних радіостанцій (у Харкові — дві, у Києві, Одесі, Дніпропетровську, Артемівську, Сталінському, Луганському, Полтаві, Кременчуці, Зінов’євську, Миколаєві та Маріуполі — по одній).  Приймальна радіомережа досягає понад 100 тисяч точок радіослухання… На Україні наймогутніші радіостанції в Харкові — 4 і 10 кіловат…Взимку далекосяжність станцій збільшується і, навпаки, влітку через атмосферні перешкоди, радіоприймання погіршується. І знов таки, коли рівнина та річки збільшують далекосяжність радіостанцій, то гориста місцевість — зменшує…Взагалі ж за наявности доброго лямпового радіоприймача на Україні можна приймати не лише Харків або інші міста, але навіть закордонні радіостанції… ”

— Він писав саме так, – розмірковував В.В.Поповський, — бо тоді вже відчувався тиск на українську культуру, літературу, арештовували багатьох діячів культури, тож аби його не підозрювали  в чомусь антирадянському, він трішки підхвалив владу: “Сприяючи колективній творчості та робітничому винахідництву, радянська наука й техніка витворили силу найрізноманітніших засобів у ділянці електробудівництва, віддавши їх до послуг пролетарським масам та найбіднішому селянству Радянської Країни. Серед тих засобів один з найголовніших тепер є радіотехніка…Через радіо ми маємо змогу найкраще здійснювати ті величезні завдання, що їх поставила радянська влада на фронті культурної революції… Якщо на початку радіомовлення обмежувалося пересиланням лише газетних інформацій, то сучасна радіотехніка дає змогу збагатити програму радіопересилань і формою, і змістом…Основною формою освітніх радіопересилань стають: різноманітні курси, школи, університети, що працюють за методою заочного навчання, з прикріпленням до них певних кадрів радіослухачів, яким розсилаються підручники та друковані матеріали. Важлива й трансляція популярнонаукових лекцій видатних учених”.

          Виходить, зворотній зв’язок існував уже й тоді, коли не було “дзвінків у студію”, але велося активне листування. Навіть у 80-х в редакціях радіо існував “відділ листів”, безкоштовні музичні поздоровлення на прохання слухачів. Сама колись писала “Музичну пошту”, де листів були стоси і пісні треба було якось об’єднувати — іменинниками, молодятами, професійними святами, подяками лікарям  і вчителям. Довго мучилася із заявкою на “Бухенвальдський набат” (“Люді міра, на мінуту встаньте. Слишитє, звучіт со всех сторон…”) Відмовляти слухачці поважного віку не мали права, але як знайти місце для трагічної пісні на отій каруселі іменин та інших радощів?!

         Автор книжки 1930 року Василь Попівський переконаний, що “художні радіопересилання — це найскладніша частина програми, бо різноманітні вимоги масового радіоспоживача та пролетарськомистецької творчости…Щоб якомога краще наблизити до широких мас великі скарби художньої культури, радіомовні організації працюють над утворенням радіоопер, радіозвукофільмів і залучають до цієї роботи кращих робітників мистецтва та видатні літературнохудожні сили. У Харкові вже організовано спеціяльний радіотеатр.”    Радіохвилям підвладні хоч партз’їзди, хоч вечір художньої самодіяльності. “Скажімо, пересилалось радіомовленням всенародне вшанування пам’яти славетного Тараса Шевченка при місті Каневі над Дніпром”, – коментує Василь Попівський.

         Роздивилася я у  його брошурі й  плакат із зверненням  у тодішньому написанні “Галло! Галло!”, що мав закликати на масове радіослухання в селі, де єдиний приймач був у клубі чи хаті-читальні.  Пише Василь Попівський  і про пересувні радіокрамниці, спроможні дістатися у віддалені села, і про  шкоду від “радомовчунів” (устаткування є, але трансляція не ведеться — просто як у наші дні з Укртелекомом), і навіть про агітацію проти розповсюдження радіо на селі, коли агітатори вдаються “до найбрудніших вигадок”. Яких саме, на жаль, не  деталізується.   Натомість даються поради, як організувати  радіовипуск, доступний навіть для неписьменного слухача,  як саме мали поводитися навіть не учасники соцзмагання, а прості любителі радіоновин. “Сувора дисципліна серед слухачів під час масового радіослухання — це запорука доброї чутності радіопересилання, що утворює уважний настрій слухацької аудиторії”. Радіо має бути сусідом книжки. “На полицях кожної кооперативної книгарні поруч книжки та навчального приладдя мусить бути й радіоприймач”.

         В.Попівський використовував звороти, які сучасникам уже незвичні й незрозумілі: “в помку слухачеві вкладається”. Я застала, що так говорили у старих селах Харківщині: “в помку мені”, тобто пригадується, пам’ятається.

         Радіопрацівник 30-х і після смерті Сталіна не хотів, щоб хтось із рідних знав про такі подробиці його біографії, які я знайшла в томі “Реабілітовані історією. Харківська область”. ПОПІВСЬКИЙ Василь Васильович народився 1889 р., місце народження невідоме. Українець, із селян, освіта невідома, позапарт. [Проживав у Харкові. Працював у Українському НДІ раціоналізації торгівлі.] Заарештований 11 квітня 1933 р. за к.-р. діяльність, справу закрито ОВ Укрвійськокругу і ДПУ УСРР 14 травня 1933 р. (ст. 4п. «д» КПК УСРР) зі звільненням з-під варти.

         Про той місяць у в’язниці племінник арештованого нічого не знав. Але підтвердив, що  біографічні  дані сходяться.

         Ніколи я  не чула, щоб радіо працювало у селах, занесених 1932-33 років “на чорну дошку”, відрізаних від постачання, приречених на голодну смерть. Воно продовжувало кричати зі стовпа посеред напівмертвого села? Чи мовчання “великого невидимого” теж було складовою окремого плану покарання цілого народу? Для цього потрібні не просто спогади тодішніх дітей (могло й забутися, переплутатися за десятиліття), а робота в архівах. Я ж цитую далі брошуру 1930 року: “Радіогазету невелику розміром, не більшу, як на одну годину чіткого повільного читання, з гарно скомпонованим музичним супроводом, що дає відпочинок слухачеві, з гуморесками всередині та фейлетоном на закінченні, найлегше сприймати та найохочіше слухати”.

         Але невдовзі авторові цих рядків Василю Попівському випало слухати не гуморески й музику радіогазет, а завивання ворожих літаків над Харковом і вибухи бомб. Деталізує племінник, Володимир Володимирович.

 —  У роки війни він не був мобілізований, бо вже виповнилося йому 58. Залишився в окупації, займався торгівлею, але не для німецької армії, а для населення. Їздив закупати  продовольчі товари, продавав. Коли прийшла радянська армія,  Василя Васильовича заарештували і відправили в заслання. Був у Казахстані років 8, мабуть. Його реабілітували і знову приїхав до Харкова, де жив до смерті.

Сучасник Василя Васильовича радив: “Якщо тобі нічого сказати, не говори. Постав платівку”. Саме так тоді, на межі 20-30-х років,  транслювалися пісні, або ж виконувалися перед мікрофоном у студії.    Один із письменників песимістично розмірковував: “У фантастичних романах головним було радіо. При ньому очікувалося щастя. Ось радіо є, а щастя немає”. Тож хай усе-таки кожному по-своєму щастить!

Ірина Мироненко

Фото з родинного архіву Володимира Поповського та колишнього ведучого радіопрограм, актора Анатолія Подорожка