«ЧИСТИЙ ПАПІР, ЯК СТІНА БЕЗ ДВЕРЕЙ І ВІКОН» (про фестивалі Чехії та Польщі)

Для мене наймандрованішим поетом сучасного Харкова залишається Сергій Шелковий (на фото — митець у чеському місті Градець-Кралове на Ратушній площі). Сергій Костянтинович встигає впродовж року мандрувати віртуально (тобто видавати книжки перекладів різними мовами — болгарською, польською, чеською). 2016 рік для нього запам’ятався двома фестивальними подорожами. Попросила його спершу згадати Чехію.

Сергій Шелковий.  Був літературний фестиваль, який називається “Дні поезії у Броумові”. Це Сілезія, Богемія — відома історична область. Цей фестиваль там відбувається вже в 17-й раз. Мене запросили вперше, і я поїхав, бо до цього фестивалю в мене саме вийшла книжка-білінгва російською і чеською мовами. До речі, переклала чеською організаторка фестивалю Вера Копецька. Тож я кілька днів провів на цьому фестивалі, виступив 10 разів у 4-х чеських містах.

Зустріч у бібліотеці (місто Поліце-над-Мітуї, Краловецьградський край, Чехія)

          Головна частина фестивалю відбувалася у Броумові. Місто за німців звалося Браунау. На фестивалі були поети з кількох країн: Чехії, Словаччини, Польщі. Я, звісно, представляв Україну. Фестиваль позиціює себе як порубіжний. На польсько-чеському порубіжжі завжди активні поети з країн-сусідів.

 

 

м. Броумов. Бернардинський монастир.  Поети С.Матушкевич (Польща), А.Мархоул (Чехія) і С.Шелковий (Україна)

Ірина Мироненко. Прочитала я і про інший літературний фестиваль, який наприкінці осені проходив у Празі та намагався  наблизити поезію до публіки. Плакати з віршами розвішували в транспорті та лікарнях. Гаслом фестивалю стали слова: “Людина не острів” ( Žádný člověk není ostrov). Таку назву “підказали” рядки англійського поета епохи відродження Джона Донна, який написав ще 1624 року: “Жодна людина не острів сама по собі; кожна людина — шматок якогось континенту, частина простору. І якщо море змиє глину, Європа стане меншою, ніби змило мис або садибу друга, або твою садибу. Будь-яка смерть зменшує і мене — я зрісся з іншими. Не посилай слугу дізнатися, по кому подзвін — той дзвін дзвенить по тобі”. Суспільство ж, як і в середньовіччі, продовжує існувати власним життям, далеким від філософських віршів. “Дні поезії у Броумові” нагадували зібрання втаємничених?

С. Ш. Це всесвітнє явище,  пов’язане з науково-технічними революціями, появою нових засобів поширення інформації. Звичайно ж,  у будь-якій  країні 99% людей швидше тиснуть на клавіатуру своїх електронних пристроїв, ніж вчитуються в тексти, іноді дуже складні для сприйняття. До книжки, а до поезії тим паче,  звертається не так і багато сучасників, але ті, хто сприймає і розуміє поезію, демонструють їй свою відданість. Такі читачі завжди були, є і будуть. Нехай їх буде не 7 мільярдів, а, скажімо, 7 тисяч — мене особисто це влаштовує.

І. М. Ви могли цього разу порівняти Чехію і Польщу. Приїхали з чесько-польського порубіжжя, перевели подих у Харкові й вирушили невдовзі  в бік українсько-польського кордону й далі на міжнародний  фестиваль “Роeci bez granic” (“Поети без кордонів”), який проходив під Вроцлавом. Дорога була важкою?

 С. Ш. І важко, і неважко. Півтори тисячі кілометрів треба здолати, щоб доїхати із Харкова до Поляниці-Здруй. Поїздом до Львова,  а потім автобусом до Польщі. Дорожні подробиці зникають, коли починається головна справа. У Польщі встиг виступити сім разів у трьох містах. Програма фестивалю була досить насичена.

І. М. Перед нами антологія “Trzynastolatka” (Тринадцятирічна). Вона вийшла на честь 13-го фестивалю “Рoeci bez granic”  (“Поети без кордонів”). Приємно, що її знову упорядковував, редагував і видавав голова Дольношльонського (або Нижньосілезького) відділення Спілки польських літераторів Казімєж Бурнат, який 2015 року приїздив до Харкова. Профінансовано проект владою воєводства, яка розташоване на польсько-чеському порубіжжі і має центр у Вроцлаві. В антології четверо авторів з України: Олександр Гордон (Київ-Львів), Олександр Смик (Тернопіль), Ірина Мироненко та Сергій Шелковий (Харків).  Антологія вийшла у видавництві “EUROSYSTEM” у Вроцлаві 2016 року, коли це місто було Європейською столицею культури. Досить поважний титул для країн, які входять до Євросоюзу. Пов’язано це завжди з новими масовими культурологічними проектами — фестивалями, виставками, творчими зустрічами. Чи відчули Ви у Вроцлаві, що це європейська столиця культури?

С. Ш. Безперечно! Я почав би з Казімєжа Бурната. Це людина непересічна. Він пройшов непростий життєвий шлях до того, як  почав  видавати книжки віршів. Був і юристом, і економістом.

І. М. Колишній вояк  “Czerwonych beretów” (червоних беретів), тобто десантник.

Казімєж Бурнат з польськими поетесами на закритті фестивалю “Роeci bez granic” (“Поети без кордонів”)

С. Ш. Так. Людина з багатим життєвим досвідом. Стверджує, що до поезії треба  братися вже у зрілому віці. У нього вийшло багато книжок. Вірші Казімєжа Бурната перекладені 36-ма мовами.

І. М. Серед них не тільки англійська й китайська, а й українська, яку він добре знає, бо й сам перекладає українських поетів польською мовою.

С. Ш. Він робить добру справу, бо продовжує організовувати міжнародні фестивалі поезії. Цього року ситуація специфічна: Вроцлав — столиця європейської культури, тому друга частина фестивалю проходила у Вроцлаві. Звичайно, це місто не може не сподобатися. Воно багате на архітектурні пам’ятки різних часів, збережені у доброму стані. Це завжди притягає погляд. Ми виступали у найкращій гімназії, найстарішій, побудованій ще в середині ХІХ століття.

Учасники фестивалю біля пам’ятника Юліушу Словацькому у Вроцлаві

Вона носить ім’я польського класика Юліуша Словацького. Виступали перед великою аудиторією. Ліцеїсти теж читали вірші. Потім була зустріч у центрі культури з людьми, які цікавляться поезією. Ми відвідали відому Рацлавицьку панораму.

І. М. 2015 року, гуляючи Вроцлавом, ми з Вами побачили тільки ротонду цієї панорами. Вона здалеку нагадувала одночасно й сіру корону, і стародавню оборонну споруду, в якій чергувалися міцні колоди та інші елементи старої дерев’яної фортеці. Звичайно, це були камінь, бетон. Про панораму можна було детально прочитати ще на алеї, яка вела до неї. Інформація під склом була детальна, але необтяжена  фактажем. Звичайно, з кольоровою ілюстрацією. Такий стенд був не єдиний у парку, де гуляє багато людей. От і підхід до музеїв, їхньої популяризації.

          Битва під Рацлавицями часів повстання Тадеуша Костюшка  була увічнена спершу у Львові. До сторіччя перемоги над російськими військами його замовила львівська міська влада. Місто тоді  перебувало під австрійським підпорядкуванням.

 С. Ш. Панорама спочатку була у Стрийському парку Львова, від 1894 року. Одна з найбільших панорам і одна з небагатьох, що була збережена і не порізана на фрагменти. 1946 року її перевезли до Вроцлава.

І. М. Але її не експонували до 1985 року, щоб навіть не натякати на російську поразку, хоч і дуже давню, часів Катерини ІІ-ї та  епізодичну, бо повстанців зрештою розгромили.

          Добре, що її взагалі віддали Польщі, як і львівський пам’ятник  польському драматургу Олександру Фредру. Він у Львові дивився з п’єдесталу на власний палац. По материнській лінії Олександр Фредро — рідний дід митрополита Андрея Шептицького. Щоб не руйнувати “ідеологічно чужий” пам’ятник графу і масону,  його перевезли до колишнього німецького Бреслау, який знову став Вроцлавом.

С. Ш. Добре, що не зруйнували. Тепер він стоїть поряд з ратушею в центрі Вроцлава. Але про сам фестиваль, на якому теж багато чого перетинається. Цього разу в ньому брали участь представники Чехії, В’єтнаму, Бельгії,  Латвії (польськомовні поети), а також двоє з України — я і Олександр Гордон.

І. М. Фестивальна антологія “ Trzynastolatka” (Тринадцятирічна) — це 50 авторів. Навіть стислі біографічні дані дозволяють уявити, які різні люди зійшлися, ніби на одній придорожній зупинці, під однією обкладинкою. У антологій — алфавітний принцип розташування авторів, тож  кілька цікавих життєвих доріг, починаючи з літери А.  Гражина Адамчик-Лідтке. Танцівниця, хореограф, виконавиця пісень фламенко. Ось чому на фестивалі “Поети без кордонів” 2015 року я час від часу бачила пані Гражину з кастаньєтами! Зі своїми колективами вона гастролювала Польщею і за кордоном. Данута Бартош, народилася в Києві. Друга світова війна забрала її родину, з названою матір’ю оселилася в Польщі. Деякий час працювала в Америці. Мешкає в Познані. Редактор і координатор проекту двомовних антологій (видано ісм, в тому числі й українською). Деякий матеріал для неї з’явився і після приїзду пані Данути до Харкова 2015 року. Анджей Бартинський. Народився 1934 року у Львові. Там його арештовувало гестапо. Дитиною втратив зір. Після війни мешкає в Польщі.  1956 року у Вроцлаві став лідером об’єднання молодих поетів, прозаїків, художників і акторів “Dlaczego nie” (“Чому ні”). Анджей Бартинський — один з ініціаторів і організаторів фестивалю “Поети без кордонів” у курортному містечку Поляниця-Здруй, де він мешкає з дружиною. Помітила, що пан Анджей не просто завжди сидить у першому ряду, а й записує на диктофон усі виступи учасників зібрання, особливо, коли відбувається вечір іноземних поетів. Який “звуковий автограф залишили йому  Ви,  пане Сергію?

С. Ш. Цього року я читав і українською мовою, і російською, бо Казімєж Бурнат переклав мого вірша, написаного російською мовою і присвяченого Арсенію Тарковському. На мій погляд, Тарковський — найкращий лірик російської поезії ХХ століття. Він єднає в собі три корені культурні: культура України — це його мелос, його душа;  російська лінія, бо він писав російською, і нарешті, лінія польська, бо він нащадок шляхетського стародавнього роду. І навіть я прочитав кілька разів  і переклад свого вірша польською мовою. Потренувався і відважився. Рядки, пов’язані з Польщею.

          Після розмови із Сергієм Шелковим відкрила привезену ним антологію “Trzynastolatka” (Тринадцятирічна). Вступ до неї написав Анджей Бартинський і назвав свої роздуми так: «Щоб закінчити, треба почати».

          Вступ колективної книжки — своєрідний камертон. Яку ж тональність задав Анджей Бартинський? Переклала цю настроєву сторінку, що починається віршем.

***

Люди народжуються

на світ приходять

потім помирають

зникають відходять

якісь спогади зостаються

і в історію переходять

Це історія нашого світу

Брат убиває брата

а сестра зазирає в люстерко

і хоче бути багатою

поет складає вірша

і так постає Іліада

і Одіссея

де віє вітер

то вже завія

відносить листя слів

що люду летять до голів

і розгортається епопея

а час утікає як щастя людини

але на щастя залишається вірш

          Це я, антологія, на ім’я «Тринадцятирічна». Запрошую вас до мене на бал. Заходьте без стуку, бо двері відчинені.

          Уже тринадцятий раз – полонезу час. Час починати, мої любі. З поетесами і поетами без кордонів усі разом танцюймо, бо треба щось починати”.

          Ось такий вступ до багатоголосся фестивальної антології. Хто ж вони,  творчі люди з кількох країн? Цитуватиму їхні біографії, часто пов’язані із Галичиною і переселенням поляків звідти до Вроцлава. За одним образом чи рядком не вгадаєш поета, але принаймні посієш бажання прочитати більше, тому ризикую саме так представляти поетів з антології.  Дотримуюся звички більшості з них фіксувати думки у верлібрах без розділових знаків.

Анджей Денбковський (Польща). Критик, поет, публіцист, журналіст, редактор газети. “Пам’ятаєш босого хлопця схиленого над книжкою коли скрадалися звіяні Межами слова”.

Дагнія Дрейка (Латвія). Народилася в Ризі. Студіювала французьку й англійську філологію. Письменниця польського походження. Переклала більше сотні книжок із слов’янських мов на латиську, серед них  твори Кароля Войтили (Папи Римського Яна-Павла ІІ), Чеслава  Мілоша, Казімєжа Бурната. “Я читаю молитву без  думок і без слів”

Кшиштоф Галас (Польща, Познань). Незрячий масажист, публіцист, композитор. Окрім поетичних книжок видав збірку літературних фейлетонів. У стилі «собі призначені» разом із дружиною Аліною виконує співану поезію, пише пісні та грає на гітарі. 2015 року вийшов перший альбом «Біло-чорні фотографії». “Коли поїзди від’їдуть перетнуть засніжене поле знову стану голкою в сіні”.

Генрік Гала (Польща). Вивчав хімію і філософію. Має два аудіоальбоми поезії, окрім цього книжки віршів і двох повістей для молоді. Писав і перекладав лібрето опер. “Але звичної, порядної, нормальної війни не снилося, відколи закінчилася реальна бо мав іти до школи”.

Францішек Габер (Польща). Народився 1942 р. у Львові. Капітан яхт і літератор. Автор книжок віршів, текстів для аудіоальбомів пісень, поетичної прози і підручників для яхтсменів. “Сонячна погода знову йде на роботу”.

Станіслава Ярмакович (Польща). Народилася в Дрогобичі. Математик. Художниця. Авторка кількох книжок віршів. “В каюті капітана пахне морем Крабами оздоблена стіна”.

Войчех Ястженбєц Кучковські (Польща). Вивчав польську філологію. Дебютував 1944 року, автор краєзнавчих статей. “Дивиться у вікно руда мла варшавської ночі У великій тиші спить шпиталь”.

Вера Копецька (Чехія). Математик за фахом. Навчалася у Празі. Автор 23 поетичних збірок. Займається фотографуванням і мистецькими текстильними техніками. Від 2000 року організовує міжнародні «Дні поезії в Броумові». У Чехії, в її перекладах вийшли книжки К. Бурната й інших поетів з Польщі. “Слова вибухають Розривають пам’ять”.

Галина Куропатніцька-Саламон (Польща, Вроцлав).  Одне з її захоплень – мова есперанто, якою, зокрема, опрацьовує публіцистичні матеріали. “Квіти мовлять голосом свіжих пелюсток і я чую посмішку свого серця”.

Моніка Мацєйчик (Польща, Поляниця-Здруй). Археолог за фахом. Громадська діячка.  Її дім у фестивальні дні стає літературним салоном з випічкою господині, книжками гостей, новими фото і малюнками на стінах.

“Квітли і гасли революції змінювалися Президенти і кордони а Жебрак зоставався Жебраком як посаг людського Немилосердя”.

Алоїс Мархоул (Чехія). За фахом кухар, випускник школи кухарів. Поет, автор 11 книжок. Член ПЕН-клубу і Спільки  Чеських письменників. “Бездомному вмить зробилося млосно після ковбаси з презентації до якої припрошував напис: “Після куштування наших виробів дістанешся до неба!”

Зоф’я Мірська (Польща). Народилася біля Львова 1944 року. Вивчала польську філологію. Мешкає у Клодзку поблизу Вроцлава. “Цей вірш грудка землі яку розтираю пальцями”.

Нгуєн Чі Тхуат (В’єтнам-Польща). Народився у В’єтнамі, доктор гуманітарних наук, перекладач польської літератури в’єтнамською мовою. Професор в УАМ (Познань). “Хто одначе заборонить життю перевертати чергову карту”.

Одне імя – в чорній рамці. Йоланта Новак-Венклярова (Польща). Філолог і журналіст з Великопольщі. Редактор газети міста Вангровця. Три каденції обиралася до міської ради Вангровця. Померла, коли мала вийти антологія, – 2016 р. “Двері до людини з Божої волі і ласки небес прості як рукостикання відкриті як віра що робить чудо”.

Маріуш Ольбромські (Польща).  Класичний філолог, музейник. Співорганізатор щорічних зустрічей інтелектуалів українських і польських у Крем’янці «Діалог двох культур». Там жив Юліуш Словацький. “Фраза  моя вийшла з тих алейок, із шуму Вісли під високим берегом, з танцю хвиль і криків чайок”.

Генрік Овсянко (Бельгія). До 1986 року, тобто до власного 30-річчя,  мешкав у Вроцлаві. Художник, поет, який працює в Бельгії. Автор двох книжок віршів і кількасот картин, які експонувалися в Польщі та Бельгії. ”Хто має важкого каменя на серці нехай його поезія зцілить”.

Александра Піяновська-Адамчик (Польща). Народилася 1922 р. в Лодзі. Ветеран Другої світової війни, член всесвітньої спілки воїнів Армії Крайової. “Але страшне цікавіше часом, хоча тяжко з ним жити і бридко”.

Вєслав Прастовські. Доктор медицини. Поза працею цікавиться поезією, музикою, історією. “Замикається книга життя Остання партія шахів”.

Лам Куанг Ми (В’єтнам-Польща). Доктор фізики. Народився у В’єтнамі. Закінчив  Гданську політехніку. Мешкає в Польщі з 1989 року. “Чи пам’ятаєш  малі білі квіти, що цвіли на дорозі дитинства нашого? На тій дорозі малих білих квітів так часто буваю у снах”.

Франтіщек Вшетічка (Чехія).  1932 р.н. Літературознавець. Переклав чеською мовою шість томиків віршів польських авторів. “Не наважуйся мислити. Бо перемагає у тій боротьбі  презирство”.

Анджей Вальтер (Польща). Поет, есеїст, фотограф. Податківець. Фотовиставки експонувалися в різних країнах. Редактор інтернет-журналу «Pisarze. Pl». “Тільки під вечір тихішають  сліди часу над Віслою, яка вибачає те що ще можна пробачити”.

 

          Спробуйте перечитати вже без біографій, самі рядки — вийде один фантасмагоричний вірш невідомого поета, який міг народитися десь між Дрогобичем і Прагою, пережити Другу світову війну, здобути далекий від літератури фах, але все-одно продовжувати сприймати білий аркуш (чи монітор ноутбука, планшета, смартфона, що частіше заміняє нотатник) як стіну без вікон і дверей. Цей образ знайшла у Казімєжа Бурната і домислила по-своєму: якщо на стіні-сторінці з’являються слова — це вже віконця у чуже життя людини чи країни, де вона дихає-пише. Блукаєш вулицями книжок і розумієш: є тексти-двері, які тобі відчиняються.

          Проілюструю антологію “Trzynastolatka” (Тринадцятирічна) перекладом.

Казімєж Бурнат

* * *

Всіх загиблих

закликає одна батьківщина.

/Автор невідомий/

 

Дорогою  вітру

я входжу в прозоре   міждерев’я

 

в оголених  бункерах

анонімні кістки солдатів

пульпа з  безкорих стовбурів

зміцнює траншеї

відкритий простір

займаю  молоденькими ремінісценціями

 

схилом

у чорноту  тиші

стікає гул історії

 

соки живиці

впадають у землю  безплідну

рухомих урвищ

 

у небуття

небо    повторить зірки у Дунайцю

ліс небом гойдається

 

(Переклала з польської Ірина Мироненко)

 

          У перегук із розповідями про Вроцлав, ХІІІ міжнародний  фестиваль “Роeci bez granic” (“Поети без кордонів”) додам і  власний новий диптих.

 

ВРОЦЛАВ. ПАРКОМ ЗГАДОК

І

Лягають вітри полотном панорам і вітрил.

Лягають сніги старопольським шляхетським сукманом.

Мосяжний гаплик — просто зачіпка за небосхил

чи промінь на латах латунних посла-драгомана.

Згадаймо про весни повстань у ротонді зими.

Ці хмари, як стелю, для нас розписав Ботічеллі.

Уже пирогом  ”Хризантема”  обідали ми.

Але ж понеділок. І час Прометею до скелі,

до скелець бінокля, щоб видно тини Рацлавиць,

хатину під стріхою, дула гарматні і коси,

ті коси, з якими пірнати в росу до суниць.

Та знову по колу — загрози, заграви, заноси.

Але ж панорама. Півтонни найкращих білил,

рулони полотен, не відданих яхтам брюссельців.

Заховані Сенна і Полтва у тишу, у тил

Брюсселя і Львова.

Та геймерам хочеться герців.

Не впасти  калиною на хризантемні сніги.

Носити обручку з маленькими іскрами скелі.

Бо тіні від сосен — святого Петра батоги,

і сіно розсипане — Діви Марії куделі.

 

ІІ

Митрополит — онук комедіанта.

Замети листя в цегляному бастіоні.

Тут відходили королівські коні —

у бронзі, вітражах і  фоліантах.

Вже не король, а драматург-львів’янин

із книжкою сидить на площі Ринок

нагадуванням галицьких картинок.

П’ють пиво біля ніг заробітчани,

танцюють випускниці полонези.

…пан Фредро був проїздом у Бреслау.

Шептицький слухав тут про римське право.

І місяць кліпав, мов коти-шартрези —

сріблястошубі і тихоголосі.

…постукав гномик лижними дрючками.

Щоб сад зацвів між нами, а не камінь,

ліхтарник  понад Одру  ходить досі.

 

12.12.2016

Ірина МИРОНЕНКО 

Фото Сергія ШЕЛКОВОГО