«По зірваних рейках додому» (підсумки четвертого конкурсу міжнародної слов’янської поетичної премії 2016 року)

Була така репліка у старій виставі: «Спички серные довоенные фабрики Лабзина!» Уже й наше покоління, і покоління наших дітей міряють час на «до» і «під час війни».  На жаль, категорія «після» ще  ховається в диму пострілів і змов, брехні й збайдужіння. Після війни будуть інші книжки, і, можливо, премії. У книжках не сумніваюся – напишуться. Премії не такі стійкі, можуть вичерпатися фінансово або застаріють морально. Вони теж бувають ситуативними. Але  пишу про міжнародну  слов’янську поетичну премію, що так само, як сірники, довоєнна, пишу з надією, що вона війну переживе.

Її засновано 2013 року в Харкові, тож уже вчетверте вшанували лауреатів, дипломантів, згадали вірші членів журі, процитували переклади. Вечір у письменницькому клубі ніби й не відрізнявся звичною картинкою: потріскують дрова в каміні, щоб зігріти невелику залу й поетів різних поколінь.

Виблискують новенькі (цього разу бузкові) обкладинки колективного збірника, де опубліковані добірки лауреатів, дипломантів і членів журі. Вільні місця ще є, і мені добре видно  два порожніх стільця поряд. І ось тут – кольорове втручання у схожість подібних читань. Стільці чорні, а до їхніх спинок притулені по одній пишній рожевій гвоздиці. Квіти дівчат-лауреаток, які вивільнили руки для оплесків або гортання  новеньких збірок. Чорне (мертве?) – війна і розквітле – весна. Рими перших місяців 2017 року.

Передмова посилює це протистояння. Написана вона, як завжди, ініціатором конкурсу і головою журі поетом Сергієм Шелковим. Процитую  початковий абзац: «Лауреатом первой премии четвёртого конкурса МСПП 2016-го года стал молодой украинский поэт из Харькова Александр Лысак. Он – офицер Вооружённых Сил Украины, защищающий на передовой и в эти дни свою Родину от имперской агрессии, от кровавого вторжения, подобного которому Европа не знала со времени окончания Второй мировой войны».

Олександр Лисак одним рядком висловив те, що для багатьох залишається інтуїтивними здогадами: “Матрьошка-війна ходить з гаслом «Помри молодим!»” Можна прискіпливо покрутити образ матрьошки з ногами (ніби у кінокомедії «Пригоди італійців в Росії»). Але  куди подітися від пекучого холоду правди, коли розбираєш  всесвітньо-російський сувенір, а кожна – аж до найменшої, суцільної   лялечки, сичить: «Помри молодим!»

Два вірша його лауреатської добірки закінчуються схожими асоціаціями про маленьку і беззахисну людину на війні: «і грузне в бурштин мовчазна безіменна комаха», «Весела мураха квапливо біжить по руці». Між тими  рядками – картини із сплячими в коридорах дітьми війни, іконами на вікнах, «упоротою» прифронтовою спекою і навіть  зловісною грою слів – «майданити – новий Майданек». Як мільйони людей зі зброєю  інших часів О.Лисак називає  війну роботою.  «Мій подвиг кишенькового формату // в форматі остогидлої війни». Він не просив у долі цього досвіду. Куля, молитва, Іуда, тумани, що йдуть на прорив… Коли у війни не проглядається її закінчення, тяжко не тільки тим, хто тримає оборону, а й тим, хто опинився у близькому тилу – тяжко поранений фізично чи духовно: «Все тільки починається. Зажди, // не рухай те, що одяглось у шрами». О, ще не один Хома невіруючий тицятиме пальцем у рану чи в саму душу…

Про інших учасників не тільки поетичних змагань, а реальних прифронтових буднів ось що пише  голова журі С.Шелковий:  «Очень многие из украинских поэтов, приславших свои стихи для участия в нынешнем конкурсе, также участвуют в волонтёрской помощи армии, поднимаясь всеми доступными ими средствами на защиту Отечества.

     Все они по зову своего сердца становятся страстными и ответственными участниками судьбоносных для Украины исторических испытаний. И как явно и выразительно проявляется женское лицо этой войны в строках харьковского поэта и волонтёра Марьяны Козулиной, лауреата второй премии Конкурса этого года!» Мабуть, можливі пастелі та й акварелі війни, наймирніші-найзачовганіші рими «світанку-серпанку-на ганку», але куди подітися від начерку вуглиною материнського портрету (кажуть, серце на вуглинку від болю спікається, коли гинуть сини): «…зніми ту кляту хустину чорну. // В царстві небеснім хай йому буде легко».

Дотримаюся обраної манери представлення лауреатів – в черговий раз ще    зробить С.Шелковий, який написав: «Люцина Хворост, разделившая вторую премию с М. Козулиной, талантливый журналист и поэт, автор и исполнитель песен, реализует свой волонтёрский выбор, выступая с концертами перед воинами украинской армии вблизи линии фронта». На вечорі вона прочитала вірша, опублікованого вперше ще у колективній збірці поетів Слобожанщини «Перемагать і жить», адресованій бійцям на сході. Ключові слова в ньому  –  сочевиця і повістка. Один з найреалістичніших жіночих віршів часів нинішньої війни про страх за чоловіка, який до того воював тільки на  словесних фронтах («О боже, куди тобі,//ти ж бо і бився коли, то хіба на папері!..//).

 Вже з іншого вірша прозирає характеристика поетів-сучасників:

«Всі полягли у битві самолюбств».

Якою стилістикою втішає своє самолюбство наступний поет? Про нього – С.Шелковий: «Лауреатом третьей премии Конкурса МСПП стал молодой чешский поэт, обладатель пражской литературной премии «Моцарт», Якуб Фишер. Его стихи, переведённые в этом сборнике на украинский и русский языки, переводились ранее также и на белорусский…     Очень близки его мысли и к тем убеждениям, с которыми идут сегодня защищать свою родную Украину двадцати- и двадцатипятилетние воины света».  Тут закінчуються римовані й ритмізовані оповіді про себе й про час, але відвертість верлібрів, перекладених все тим же С.Шелковим, дозволяє уявити емоційну напругу цього руху думки:

Я боюсь

чёрных глаз

горячих революционных поэтов

которых поэзия перестала заботить

В этих глазах

все мы однажды погибнем…

И Джугашвили

станет Сталиным!!!

Члени журі (поети з України, Польщі, Чехії, Болгарії, Сербії  та Росії) цього разу щедро поділили  не тільки конкурсне «срібло», а й «бронзу». С.Шелковий представив останнього з лауреатів премії 2016 року так: «Сергей Зубец, поэт из Николаева, награждённый вместе с Я. Фишером, третьей премией конкурса, пишет о неизбывных человеческих радостях, о животворящем чувстве семьи, о родных людях – пишет ярко и образно, искренне и доверительно»:

Стіл наш,

устелений блакитною скатертиною,

зачув вітри сніданку і став морем.

Один берег мій, другий – матері,

а третій – батька.

З маминого берега відпливають

каравели білі хліба, молока і меду.

А з берега батькового чарка

чайкою білою злітає…

Три наші чайки  зустрічаються,

вітаються скляним поцілунком…

Миколаєвець приїхав на вручення премії, прочитав рядки, що підкупали простотою та навіть грайливістю (маю на увазі, як він блиснув поглядом і виголосив із спілчанської трибуни з нотками іронії в голосі: «Бути котом!») Мені чомусь пригадався кіт нобеліантки Віслави Шимборської («Кіт у пустому помешканні»,  зовсім інший настрій, бо йдеться про смерть господаря і тому кіт «на дуже ображених лапах»)  Але  мова не про пані Шимборську, яка дебютувала ще 1945 року віршем «Шукаю слова»,  а про шукачок слів ХХІ століття.

Дипломантка  міжнародної слов’янської поетичної премії Юлія Ковальчик (Польща) «бути хотіла би кращою навіть у подиху», а її співвітчизниця  і теж дипломантка Анна Лашчак вірить у пастиря, який «лабіринт визначає сіткою доріжок» і найголовніше – «подає руку, коли заблукаєш», навіть якщо на плечах «старий плащ прикидається одягом, лаковані черевички червоні на останній бал».

Кольори важливі для автопортретів (чи абстрагованих жіночих портретів), ескізи до яких фіксують  поетес різних країн. Дипломантка із США Ольга Прохорчук (Бейкер) помічає «рожеві наплічники»,  «блакитних навушників клапани» пасажирки метро: «в середньовіччі з таких малювали Мадонн». Невідомо, який принц шукає її дружби, бо

«Усе в цьому світі надходить по черзі,

І тільки ця ніжність – із засідки, пумою.

Щастя – це коли на іншому березі

Є той, хто про тебе думає».

  Про що думається значно старшим членам  журі із шести слов’янських  країн, можна спробувати вгадати за їхніми добірками, розміщеними в другій половині збірника. Зупинюся на тих, хто живе й пише далеко. Казімєж Бурнат, Польща.  Любить парадокси навіть у коротких віршах, де поряд багаття і бризки води,  «слабкість, демонстрована впевненістю в собі» (вірш «Перспектива»). У пана Казімєжа багато пов’язано з Військом Польським, свого часу він був десантником. Та й не тільки військова сторінка в біографії визначає вибір епіграфа «Всіх загиблих закликає одна батьківщина» і вибір вірша для збірника, виданого в місті, від якого  зовсім близько до реальної війни, засвідчує мудру увагу досвідченого поета до теми  солдатської жертовності, бо знову «в оголених бункерах анонімні кістки солдатів», «схилом у чорноту тиші стікає гул історії».

     Красимир Георгієв (Болгарія) запропонував для книжки балканську історію молодого прикордонника, що загинув від кулі ворога в останній день своєї служби. «Сонячна в сльозах дівчина чекає повернення наряду і коси свої променисті прикрашає нецілованими теплими маками». Понад кордоном залягає ніч, над ним –  «прострілені зорі».

Сербських студентів наближає до читачів різних країн поет із Сербії  Владимир Ягличич. Багатьох із них немає серед живих. Він не згадує, але не забули ми про сучасні збройні конфлікти на Балканах. Студенти писали вірші. Розлетілися ті аркуші, залишилася тільки небесна посмішка однокурсниці:

так она выходила, на склоне семестра,

так светилась, тетрадку к груди прижимая,

что казалась сестрой темнокосою ветра,

Неподалік від іншого, мирного кордону з Польщею  живе чеська поетеса і перекладач Вера Копецька. Герої її вірша «Він і вона» «підтримують своєю посмішкою цілий світ».

Підтримка так потрібна Україні, де не вщухають бої, а в її інтелектуалів, як у ще одного члена журі – поета-харків’янина, доктора філологічних наук Ігоря Лосієвського, відбувається болісна переоцінка духовних орієнтирів (вірш «Русская речь»):

Думал ли я, что любви не сберечь,

что в тягость мне будет русская речь?

Настали немыслимые времена:

цветёт она ложью на свежей крови,

и нет в ней ни капли Христовой любви,

уходит божественная глубина.

Ще один вірш  І. Лосієвського «Воспоминание о Крыме» важливий своєю присутністю для різномовних читачів цитованох збірки. Автор обирає епіграфами двох відомих поетів есересерівського і пострадянського простору: « …и всё кругом – такая не Россия».  Борис Чичибабин                    «Судакские элегии»,  1982 року і     «Конечно, русский Крым, с прибоем под. скалою… Истошный крик цикад. Конечно, русский Крым» Александр Кушнер, 2014 року.

          Коли писалися чичибабінські посвяти Криму, Борис Олексійович був виключений із Спілки письменників. Працював у трамвайному депо Харкова.  Ленінградець Кушнер жив на творчих хлібах, регулярно друкував книжки віршів, навіть видавав у Києві розмальовки для дітей, а в перші роки розвалу Союзу співробітничав із московським журналом «На боевом посту», в бібліотеці якого побачила світ кушнервіська книжечка-іграшка з дуже «дитячою» назвою «Чтобы всех напугать». Кушнера, як і друга його молодості Бродського, часто називають імперськии авторами, імперцями, що в самій Росії ототожнюється з «державниками». Про імперські осколки і пазли писали задовго до «Путін спасі» і «Кримнаш!» Ось вони й склалися навесні 2014 року в картину, яку Ігор Лосієвський описав так:

          Как и встарь, на юг воровской бросок

совершил засевший в Кремле бандит

и шинельной одой, придя в восторг,

согрешил имперствующий пиит.

…………………………………….

У имперцев глаза амбарных котов…

Московські «державники» у цьому випадку обирають тактику кота Васьки, який «слушает да ест», шелестить цукерками «Вечірній Київ», мружиться в бік України, мовляв, іще не вечір ні для війни на три букви, ні для республік, які заснувати – як  фігуру з трьох пальців змостити.

     Якщо поезія – це прагнення до гармонії слів, то загарбання території  супроводжує словесний і економічний хаос. Закономірно, що однією з визначальних характеристик війни є хаос.

«По зірваних рейках додому», – це образ із вірша Олександра Лисака,  якому діставатися до рідної домівки доводиться із зони бойових дій. Повернення додому – один із вічних мотивів світової літератури. І хоча небо зоряне спільне для всіх, рідний поріг у кожного свій. Дай Боже, щоб усім нам було куди  повертатися.

 

Ірина Мироненко