Події «Французької весни в Україні» охоплюють різні міста, в тому числі й Харків. На квітень 2017 року припадають дві франко-українські вистави – «Антігона» і «Переміщення». Дотичною до згаданого фестивалю, хоч і скромно залишеною поза його афішами, можна вважати презентацію нової книжки професора каразінського університету, поета Володимира Калашника «Тет-а-тет з Аквітанією… та інші французькі враження. Бордо 1974-1976» (Харків: Майдан, 2017). У ті роки Володимир Семенович викладав українську мову на відділенні славістики Університету Бордо-ІІІ, згодом упродовж дванадцяти років очолював Харківське обласне відділення товариства «Україна-Світ».
На весняну пору припало своєрідне переміщення у світ французьких буднів і свят, навчання і подорожей, подиву й суму. Переміститися в його молодість пропонував автор. Ще до початку зібрання в письменницькому клубі записала інтерв’ю з Володимиром Семеновичем, біля якого мені так приємно досі почуватися студенткою.
Ірина Мироненко. Чому виникла ця ідея — згадати далекі роки, які теж були позначені певною несвободою, у наш час відносної волі й величезної сваволі?
Володимир Калашник. Я дещо про це сказав у книжці. Приїхавши до Франції, потрапивши зовсім в інший світ, той, який у нас лаяли, показували, що він загниває, а ми найкращі, найпередовіші, я почав своєрідний щоденник чи щотижневик — записи регулярні робити про те, що бачив, чув, про свої заняття, зустрічі, нові знайомства. Набралося три таких конторських книжки. Щоб не шукати у Франції папір для писання, віз із собою. І ці три книжки були списані повністю. На превеликий жаль, перша (там до ста сторінок, враження перших п’яти місяців) загубилася. Від листопада 1974 до квітня 1975 року — та книжка, яка пропала. То оцю частину довелося подати мемуарами, спогадами, як я побачив вперше Париж, як потрапив до Бордо, яких студентів набрав, які колеги були в мене в оточенні.
Я роз’їжджав дуже багато. У товаристві Франція — СРСР зближувалися, приятелювали, їздили по різних пам’ятних місцях. А потім і самостійно вирушав у мандри, особливо під кінець свого перебування. До Парижа нас викликали, проводили семінари своєрідні. Так знайомилися з Парижем ті, хто в ньому не працював. Я призвичаївся до Бордо, місто навіть починало ставати своїм. Там я із студентами в гуртожитку жив. Усі іноземні викладачі мали по окремій кімнаті. Я теж. І студенти, до речі, мали по окремій кімнаті. 12. 14, 16 квадратних метрів. З усіма зручностями.
І. М. Оплата була тільки з боку Франції чи й наші — міністерство, університет Вам сплачували?
В. К. Платила Франція, а наші — якісь відсотки. Оскільки я був тоді на асистентській посаді, хоча й захистив кандидатську дисертацію, це були невеликі гроші. Їх навіть не вистачало на квитки, хоча їх теж оплачувало міністерство — туди й назад одноразово. Але якщо серед року хотів приїхати, то треба було платити самому.
І. М. Ви тільки поїздом користувалися?
В. К. Так. До Франції відносно недалеко. З поїздом ще більше вражень. Їдеш, дивишся, спілкуєшся з пасажирами. Хоча востаннє повертався із Франції додому вже пароплавом – через Лондон, Хельсинкі.
І. М. Мені дуже сподобалася фраза, яку Ви пригадали, згадуючи свого друга із Братислави Ладислава Лапшанського. Він сказав, що найкраще за кордоном — це повернення додому. Вам не вистачало домівки, родини своєї?
В. К. Я й поїхав ризиковано. В мене двоє малят було. Леся тепер кандидат філологічних наук. Вона в чотири роки потрапила до Франції. Це вже був другий рік моєї роботи, і дружина Рая наважилася молодшого сина Ярослава, півторарічного, залишити з бабусею, а сама з Лесею приїхала до мене, але більше трьох місяців не витримала. Коли Великдень підійшов, каже, поїхали швидше до Ясика. Але все-таки разом подивилися Францію.
І. М. Ви намагалися у цих нотатках уникати політичних коментарів. Звичайно, Ви не обходилися без імен “Солженіцин”, “Сахаров”, “Плющ”. Ви їх згадували, але обережно, обтічно.
В. К. Видно, це дух того часу, коли змовчували, ким ми незадоволені, а дисидентів не підносили до небес, як можемо зараз. Це відчувалася загальна ідеологічна атмосфера. Не те що боязнь. Все-таки й тоді Франція впливала не тільки тим, що багато дива (пам’ятки, музеї), а ще й тим, що пробуджувалося не просто теоретичне знання, а відчуття, що ти — вільна людина. Французи чи в школі, чи в університеті найперше запитували нас ? “А чи є у вас свобода?” Мені здавалося, що за мною ніхто не стежить, ніхто не спонукає, щоб я саме так говорив і діяв.
У той час важко було уявити, що Україна стане незалежною. Мене спонукало до публікації й те, що Україна зважилася на вільний вибір шляху в європейську спільноту.
Так збіглося, що Володимир Семенович першій подарував новинку з автографом мені – за кілька днів до презентації. Тож додаю деякі нотатки про неї – вже озвучені в письменницькому клубі й дописані згодом.
Перша згадка 38-річного харківського мовознавця про листопадовий Париж 1974 року. Замість романтичного очікування – запахи від контейнерів для сміття, бо страйкують сміттярі. Мемуарна частина все-таки частіше писалася з доброю посмішкою. Викладача української мови зустрічають, керуючись стереотипом: шукають кремезного вусатого козака, тому плутають з іспанцем-вусанем.
Подробиці в цій книжці для мене, як дрібки духмяного перцю до звичної страви — мемуарів. Бібліотекар Франсуаза на машині “Побєда” з написом “эх, дороги!” Смажені жабенята, яких запропонували під виглядом перепілочок, далі смажені слимаки, схожі на вишкварки. Мовні курйози. Знання французької не вимагалося. Зі студентами мав розмовляти українською. Серед його слухачів — навіть пенсіонер 1909 р.н., Олексій Михайлович. Іноземну В. Калашник учив у повсякденному спілкуванні. Поспівчував консьєржу, що той скаржиться на біль у правому боці, замість “Печінка?” перепитав “Паштет?”.
При іншій нагоді Володимир Семенович робить висновок: «Французи підсміюються над своєю звичкою зіставляти добре й погане, сміятися над смішним, іноді навіть дещо «пересолюючи». І це вживається з делікатністю, вихованістю французькою, з тонким гумором і веселою вдачею французів» .
Зізнання в любові до родини, малих дітей — рефрен французьких записів, з постійними побажаннями спокійних радісних снів.
Деталі для дослідників приватного життя кінця ХХ століття. Сувеніри додому — легкий мохер на шапочки і шалики, цигарки, авторучки, косинки з видами Парижа (майже футболочка з Ейфелевою вежею у фільмі “Діамантова рука”), звичайно, коньяк, арманьяк, книжки, альбоми, листівки, платівки. З України — горілка з перцем, значки із зображенням пам’ятних місць Харкова, платівки — то з піснями Зикіної, то з українськими народними. Навіть привіз на подарунок запис “Старовинного вальсу” у виконанні ансамблю скрипалів Харківського університету. Французи з українським корінням замовляли ще й насіння кропу і петрушки, бо з батьківщини. Володимир Семенович застав українок, які під час війни потрапили до Німеччини, вийшли заміж за полонених французів.
Знайомства. Росіянин, який викладає у Франції російську мову, приїхав із Смоленська до француженки на місяць після її стажування в СРСР, але повертатися не захотів. Одружилися, вже є дитя. Оцінка В. Калашника: “Для мене всякий варіант розлучення з рідним краєм виглядає протиприродним”.
Син лікаря Франсуа очолює один з осередків Товариства Франція-СРСР, навчався в Ленінграді. Його бібліотека з рідкісними виданнями російських класиків. Вечеря з бажанням вразити: «Срібний сервіз. На закуску подавали фаршировані креветками помідори, а потім фірмову страву – запечений у вині півень…На завершення – персики в сметані й шоколаді з ромом». Франсуа, який був у Союзі 11 разів, нарікав на тісноту в аспірантському гуртожитку (по троє в кімнаті), майже постійні пиятики студентів. «Запитав. Як ми ставимося до слів Висоцького «Товариш Сталин. Ты большой ученый, в языкознании познавший толк». Щоденник, а за ним і книжка відповіді, звичайно, не відтворюють.
Найхимерніша доля, на мою думку, у іспанця, який працював в Ізюмі на Харківщині у 1949-1953 роках. З Максимом Рода Володимира Калашника познайомили у Каннах. «Хлопець був розчулений, назвав мене братом». Іспанець навіть грав за футбольну команду Ізюмського оптико-механічного заводу. Після повернення до Іспанії йому довелося втікати до Франції, бо його переслідували за роботу в Радянському Союзі. «Завозив Максим до себе додому. У нього все влаштовано своєрідно, в нашому стилі (сувеніри, фото, плакати, навіть телевізор наш – «Електрон» і машина «Москвич»).
Згадується і день Радянської Армії в товаристві франко-радянської дружби, доповідь месьє Кабана про Сибір. Акцентувалося на труднощах, традиційних чергах і низькій якості продукції.
Березневі свята – вже в родині студента Івана Бабенка і його мами. «Ольга Федорівна народилася у Франції. Її батько потрапив сюди в Першу світову війну. Пані Ольга практично не говорить ні українською, ні російською. Рідню в Харкові відшукав Іван, коли йому виповнилося 15 років». Можливо, з кількох відомих їй слів географічно далекої рідні Ольга Федорівна обрала кличку для кота – Водка. Частували сомом з горіхами.
1 травня — звичай французів дарувати друзям, рідним букетики конвалій на щастя. Це вихідний день, демонстрація у Бордо. Четверо поліцейських супроводжують колону на велосипедах.
8 травня відзначається закінчення війни в Європі. Представники радянського посольства привезли фільм “В бой идут одни старики”. Ремарка Володимира Семеновича: “Поплакав вволю”.
Грудень. Чотиригодинне безрезультатне очікування телефонного дзвінка від дружини. Сон. “Снилася атомна війна. Нібито попередили студенти, що треба ховатися. Мовляв, на Китай і нашу країну вже впало по бомбі. Через кілька хвилин стався страшний вибух, після чого білий порох весь час сипався на голову, засліплював очі. Переховувався у підземеллі, там зустрів і однокурсницю Ліду Дорогань. Дивувався, як вона потрапила сюди. Так боліло серце від думки, чи не впала бомба на Харків. Аж трусилося все на мені, коли прокинувся”.
І щоб закінчити з календарем – зустріч Нового року. Дача в Піренеях. Подробиць мало, хіба що “аператив біля каміна, де весело палали букові бруски…На столі ікра зі сметаною. Устриці, засмаженне м’ясо гірської косулі ”.
Пізніше — поїздка в Лурд, місце християнського паломництва. Цілюща джерельна вода. “Ставлять біля гори свічки, окремі з яких бувають в кілька кілограмів. Цілий ліс свічок блимає вогниками, ніби очима. На скелі висять залишені костури тих, хто позбувся недуги” .
Записи рясніють іменами тієї епохи, з якими виростало і моє покоління: Анджела Девіс (тоді навіть у селах дівчаток почали називати Анджелами), Мірей Матьє.
Цікава деталь про делегацію з СРСР. Партпрацівниця з Юрмали (про роботу зізналася пошепки, бо інші були люди різних професій, передовики виробництва) попросила пройтися з нею крамницями. Купували японські капці, окуляри від сонця.
30 студентів з Ленінграда і Воронежа мандрували Францією, з ними — французькі студенти Володимира Семеновича: Даніель, Сільвія, Іван Бабенко, Жан-Ів. “Наспівався з ними за кілька місяців — і сучасних, і народних, і “Ти ж мене підманула”, і “Касів Ясь”. Цим мандрівникам показали виноробне підприємство одного з кооперативів. Дегустували місцеве вино.
Окремі враження — від гостин на радянських торгових кораблях. Чорна хлібина з батьківщини — подарунок від команди “Янтарного”, частування лікером “Старий Вільнюс”.
У кожного свій Париж.
Блискуче порівняння: “День, як один ковток”. Якщо йти за цим порівнянням. Париж В. Калашник смакував п’ятьма ковтками.
День перший. Справи від’їзду додому.
День другий. Цвинтар Пер-Лашез (перелік імен похованих, до яких прийшов з квітами, серед них — комунари та Едіт Піаф). Ордер на “Жигулі”.
День третій. Нотр-Дам. Музеї, торговий центр.
День четвертий. Посольство, квитки на поїзд. Нічний Париж. Вогні на мостах Сени.
День п’ятий. Мохер. Вагон першого і другого класу в метро. Сувенір супутниці-співвітчизниці, яка придбала у Франції “мішок сміху”.
Ефект накладання подій: мої фантазії 15-річної школярки: от би потрапити до Москви, де “гостює” у Третьяковській галереї Джоконда, і репліка француженки на курсах російської мови при товаристві Франція-СРСР, коли мова зайшла про цю мандрівку картини. “Джоконда, на її думку, зовсім нецікава, оскільки некрасива (mauvaise — погана)”.
Що, на вашу думку, можна робити гостеві на острові Іф, де сидів у в’язниці Монте-Крісто? В. Калашник зірвав там кілька ромашок і почав засмагати.
Загалом це був особистий рекорд: 12 французьких міст за 11 днів. Ще одна дорожня «арифметика» – 5 днів на теплоході, який вирушає із Франції через Лондон і Хельсинкі до Ленінграда. Схід сонця у відкритому морі – практично поезія у прозі. Остання цитата із французького щоденника: «Нарешті – зовсім близько до своєї домівки… До зустрічі ось-ось!»
Якими ж стали зустрічі із Францією Володимира Калашника для учасників обговорення закордонних записок українського мовознавця?
Вів презентацію колишній студент Володимира Семеновича
поет В’ячеслав РОМАНОВСЬКИЙ
«Дай Боже, щоб отакі книжки були», – лейтмотив роздумів В’ячеслава Романовського над прочитаним. На його думку, тут майстерно зафіксована радянська епоха: «Іван Драч написав колись у вірші “Василеві Симоненкові” такі рядки: “Стільки обережних обережників! Стільки безголосої води!” То був час, коли було багато “обережних обережників”. Володимир Семенович читав у Франції журнали, які були у нас заборонені, наприклад, “Сучасність”. Він міг усе читати відкрито. І народ там був простіший. Вони сперечалися. І все це можна знайти в книжці, тобто і в цьому плані надзвичайно цікаво».
На презентацію зібралися і письменники, і колеги В. Калашника з філологічного факультету. Як дослідниця вітчизняної мемуаристики Тетяна Гажа сказала таке: «В українському культурно-гуманітарному просторі документалістика (а це і мемуари, і щоденники, і автобіографії) посідають те місце, на яке вони заслуговують. Визначне місце. Завдячуючи і Спілці письменників було багато надруковано спогадів на сторінках часопису “Березіль”. Це спогади Анатолія Дімарова “Прожити і розповісти”, Романа Іваничука “Дороги вольні і невольні”, Дмитра Нитченка і Юрія Шевельова.
Хто прочитає, зрозуміє, скільки імен у книжці Володимира Семеновича: студенти, колеги-співвітчизники і колеги-французи. Він вводить туди і поезії свої, зокрема, присвячені дітям. “О, споминів гірка й солодка мить”.
Географія місць дуже розгалужена. Це поїздки Лазуровим берегом, замки Луари, Лондон і Хельсинкі. Спогади — це найдемократичніший жанр. Специфіка приватного щоденника передбачає сприйняття будь-чого через Ваше Я. Через суб’єктизацію, ліризацію (а Володимир Семенович — поет) і навіть інтимізацію (згадка про будинки розпусти, повз які хотілося швидше пробігти). Він пише про фільми, які дивився, твори, які читав. Оскільки Володимир Семенович науковець, то в нього аналітичне мислення. “Набрав нових газет і журналів – “Мовознавство”, “Дніпро”, “Україна”, “Сучасність”… Читав “Русскую мысль”.
Є спогади Івана Кошелівця “Розмови в дорозі до себе”, так ось у них є розділ “Мій Париж”. У Володимира Семеновича свій Париж. Іван Кошелівець посилається ще на спогади Іллі Еренбурга “Мой Париж”. Є відомий вислів “Той, хто жив у Парижі, не зможе жити вже ніде. Навіть у Парижі”. Так ось Володимир Семенович пише: “Найкраща пам’ять — це сама Франція, багатомовний і такий притягальний Париж. Скільки тут контрасту, інтелекту й краси з одного боку, гамору й невгамовності з розпустою на додачу — з другого. Є на що подивитися і є над чим задуматись”.
Кандидат філологічних наук, доцент кафедри історії української літератури (ХНУ ім. В.Н. Каразіна) Тетяна ГАЖА
Я була студенткою Володимира Семеновича, він був моїм куратором, і коли він повернувся й розповідав про Францію, про Париж, то для нас це було відкриттям. Книжка читається як подорожні нариси і як путівник по Бордо й Парижу. Мені теж пощастило двічі побувати в Парижі, але вже після Володимира Семеновича — в 1977 і 1979 роках. Пише він про Бургундію і Прованс. Йдучи по Бордо, він заглиблюється і в історію, і в культуру».
У письменницькому клубі потріскував камін. Згадався епізод із книжки, де Володимир Семенович розпалює це романтичне джерело відкритого тепла на дачі Емілії з товариства Франція-СРСР, Господиня жартує: це добре вдається або бісові, або закоханому.
Каламбуром почав свій виступ прозаїк Віктор ПОЛЯНЕЦЬКИЙ: «Підкидаючи дрова у наш камін, тобто підтримуючи тему, можу сказати, що цікаві були ті часи, коли ми були студентами. Одні викладачі їздили до Франції, інші приїздили до нас у Харків. До нас приїздив Серж Гьотц. Він перекладає наші твори».
Серж Гьотц переклав вірш Володимира Калашника “Дюна Піла”. Ще у червні 1975 р. в ліричному римованому відступі В. Калашник писав:
«Немов розтанула і зникла
розлука наша — й сон пройшов.
…Піщаній дюні ноги миє
син океану — Аркашон».
Столицею французьких устриць називають Аркашон. Є ще й Аркашонська затока, а в ній найбільша в Європі дюна Піла. Це найприкметніший об’єкт Аквітанії. 60 км від Бордо.
Вірш про найвищу дюну Європи закінчується строфою:
“Скільки долати в житті довелось!
Дюна не винна, що все не збулось.
Доля як доля — дала, що могла.
Берег Атлантики. Дюна Піла”.
Поетеса Олександра Ковальова знайшла такі слова для автора книжки:
«Тет-а-тет з Аквітанією… та інші французькі враження. Бордо 1974-1976» В. Калашника: «Ви та людина, яка завжди гідна репрезентувати хоч кого, хоч де, хоч в якому просторі і часі. І просто радість, що Ви з нами. На такому настрої написався вірш.
Віршовану посвяту читає ОЛЕКСАНДРА КОВАЛЬОВА
Домівка, корінь, віще джерело.
Це Псьол а чи Мануйлівка над Пслом.
Це мить, яка всоталася в рядки,
чи те, що не поглинуть і віки.
Вербальний символ — це верба над Пслом?
Висока хвиля чи легке весло?
Чи в літню спеку — квіти лугові
чи рос перлини в луговій траві?
Прозорі ранки, згуслі вечори,
високий стиль осінньої пори.
Лінгвокультурна окидь на словах,
що їх шепоче Псьол, співає птах.
Людське життя, як вишитий рушник.
Все хрестиком лягло, ніхто не зник.
Ніщо не зникло. Світ — велике диво.
А маг — поет. Калашник Володимир.
Дочка Олеся Володимирівна сказала: «Хочу привітати батька з народженням нової книжки. Мені дуже приємно, що цю книжку він присвятив своїй родині. Якщо письменникові щось глибоко запало в душу, то обов’язково рано чи пізно його думки, переживання, спогади, не зважаючи на те, коли це відбувалося, обов’язково виллється на папері. Бажаю тобі, тату, міцного здоров’я, творчого натхнення!» Коротке інтерв’ю з пані Лесею.
— Вам пощастило побувати в ранньому дитинстві у Франції. Якісь спогади залишилися? Розказували, що Ви піднімалися на дюну Пілу.
— Так. Я пригадую, що коли я дісталася на вершину дюни, то не могли допроситися, щоб я звідти спустилася. Навіть автобус з туристами чекав, доки я погоджуся, доки не загадаю там усі свої бажання. Що ще пригадую? Ми жили в родині, у якої був дуже красивий будинок. Ще запам’яталася кольорова крейда. Я в душі художник, завжди мріяла бути дизайнером, тому пригадую цю кольорову крейду, якою розмальовувала все на подвір’ї. Ось такі спогади.
Дочка В.С. Калашника Олеся Володимирівна (праворуч). Записується репортаж для радіо
— Батько вплинув на Ваш життєвий вибір? Чи Ваш шлях залежав від нього?
— Звичайно, батько зробив дуже багато, щоб я обрала професію саме вчителя української мови. Батько постійно допомагав мені робити уроки. І говорив: “Головне не оцінка, а те, як ти ставишся до навчання. Твоє завжди буде з тобою. А оцінка — не звертай уваги. Обов’язково треба прагнути, щоб твої знання стали твоїми за власним бажанням.
— Ви – кандидат філологічних наук. Так і працюєте педагогом?
— У мене кілька професій. Я закінчила музичне відділення, відділення початкових класів, української мови, а зараз я працюю вчителем і також дизайнером в ательє. Мені це дуже подобається, тому що це мрія мого дитинства.
— Книжки пишете?
— Ні. Я вірші пишу, але вони виникають у мене миттєво, я на папері їх не записую. Залишаються в душі.
«Пишу здебільшого про бачене й пережите, а те, що в собі ношу, буде чекати пера і часу свого…». Рядок із книжки Володимира Семеновича. У Монте-Карло у рулетку він колись з молодим азартом програв 23 франки. Хоча й виграв 12. У виграші буде той, хто перегорне сторінки цієї нової книжки.
Читати книжку можна ТУТ
Ірина МИРОНЕНКО
Фото Галини ГУБАРЕВОЇ