ШАЛЕНЕ СПОДІВАННЯ ДОШЕПОТІТИСЯ ДО… (нотатки з перекладацької конференції)

 

Амфітеатр Великої фізичної аудиторії каразінського університету чудово пасував до розмови про українську школу перекладу. ІХ наукова конференція “Актуальні проблеми перекладознавства та методики навчання перекладу” пройшла з міжнародною участю саме в цих стінах квітневої пори, що снігопадами нагадувала лютий.  За високими вікнами десятого поверху відкривалася імлиста панорама Харкова. Якщо подивитися вниз, можна було побачити двох бурих ведмедів, що меланхолійно походжали засніженим майданчиком. Багаторічне сусідство університету й зоопарку увиразнювала кісточка якогось птаха, занесена на віконний укіс кимось із зоопаркових крилатих утікачів.

Амфітеатр заповнювався студентами й учасниками конференції, приуроченої до 50-річчя перекладацького відділення Харківського національного університету імені Каразіна, а також 110-річчю від дня народження перекладача й поета Василя Мисика. Коли навесні 1983 року був похорон Василя Олександровича, так само сніжило. Тоді не зміг дістатися літаком з Києва Іван Драч, упорядник досі не виданого Мисикового багатотомника. Добре, що завірюхи 2017-го не зупинили й не налякали холодною непевною дорогою ані гостей з різних міст України й Польщі, ані господарів зібрання.

Хтось назвав перекладачів поштовими кіньми освіти. У часи мечів і вершників  коней розводили ще й для доставки  важливих депеш і повідомлень. Наприклад, у Стародавньому Римі скористатися послугами громадської пошти міг не кожен член римського суспільства. Вона була доступна лише державним чиновникам. Перекладачів сучасних також частіше бачимо за плечима посадовців різного рівня. Впливові політики і бізнесмени воліють вести перемовини без підказок посередників, вчать світові мови, зокрема, англійську. Але поштові коні освіти — перекладачі продовжують котити українського воза хто на захід, хто на схід. Вони потрібні, як і в інші переломні епохи: перекладати юридичну, технічну, навчальну й художню літературу —  постійне суспільне замовлення.

Факультет іноземних мов Харківського національного університету

ім. В.Н. Каразіна  готує спеціалістів, які вільно почуваються у мовних домівках інших народів. Півстоліття тому почалася історія підготовки військових перекладачів.

Кафедра теорії та практики перекладу англійської мови згаданого факультету з цієї нагоди провела наукову конференцію, у програмі якої були заявлені науковці  з Великої Британії,  Італії, Польщі, Нігерії та численні дослідники й партнери з різних вищих шкіл України. Наприклад, завідувач  кафедри ділової іноземної мови та перекладу факультету соціально-гуманітарних технологій,  кандидат філологічних наук (германські мови), професор НТУ “Харківський політехнічний інститут” Антоніна  Бадан наголосила на співпраці викладачів і студентів політеху з каразінцями.

Антоніна Анатоліївна довгий час працювала гідом-перекладачем, дякуючи своїй професії побувала в багатьох країнах світу. Вона  закінчила Харківський університет, де 50 років тому  почалася історія перекладацького відділення. Тодішні події  прокоментував професор каразінського університету, який стояв біля витоків підготовки військових перекладачів в Україні, доктор педагогічних наук Леонід Черноватий.

– Багато країн тоді звільнялося від колоніального гніту. Ішла боротьба ідеологій. Тож було потрібно багато підготованих людей, які могли б працювати військовими перекладачами. Тоді були 4 центри у цивільних навчальних закладах: Київ, Харків, Мінськ, Горький (Нижній Новгород). В Україні  для цього визначили класичні університети, інші  — педінститути іноземних мов. На ці відділення приймали тільки чоловіків. Ця професія була ажіотажного попиту. 1962 року відкрили таке відділення в Києві, 1966/67 навчальний рік – у Харкові. Набирали 30 осіб на англійське відділення, по 10 – на французьке і німецьке. Ті, хто вивчав німецьку, на третьому курсі майже всі враз щезали, оскільки їхали навчатися в НДР. «Французи» щезали в північну Африку. З англійською мовою щезати було нікуди, тому ці студенти нікуди не їхали, аж поки не закінчували університет, а потім уже їхали до країн, які важко назвати благополучними з точки зору безпеки.

Як би там не було, але ця історія допомогла створити певну основу і закласти школу, яка більш-менш стихійно формувалася. Але на момент, коли в 1988 році закінчилася ера військового перекладу і  військове відомство, яке тоді  зовсім охляло перед розпадом Радянського Союзу відмовилося фінансувати всі ці речі, під час горбачовської «перестройки»  і боротьби за демократію око впало на перекладацьке відділення. Спитали,  а що це за демократія, що жінкам не можна туди вступати? Тому й дозволили – хай вступають. Відтоді й почали їх приймати. Якщо глянути на цю аудиторію, можна побачити, до цього це призвело (сміх). Чоловіків у нас зараз зовсім мало. Дехто каже, що жінки просто краще засвоюють іноземну мову. Вони експресивно розмовляють, а чоловіки більше мовчать або говорять дуже коротко. Це жарт, звичайно. Причини швидше економічного характеру, оскільки раніше вступ на перекладацьке відділення давав принаймні гіпотетичні переваги: виїдеш за кордон, матимеш преференції з точки зору оплати, привезеш бони і накупиш в «Бєрьозці» всяких речей, тобто тоді це була мотивація. Зараз жінки очікують від чоловіків, що ті будуть забезпечувати родину. Тому йде пошук перспектив, які б дозволили відповідати запитам жінок. Як би там не було, від 1988 року почався майже неконтрольований процес розмноження перекладацьких відділень в Україні.

 

Навіть ці фрагменти історичного екскурсу Леоніда Черноватого дозволили мені пересвідчитися, що успішні перекладачі – люди з гарним почуттям гумору. Ось і науково-популярна праця, яку  Максим Стріха видав у Києві  ще 2006 року і назвав «Український художній переклад: між літературою і націєтворенням», прикрашає портрет Шекспіра із жовто-блакитною хустинкою на шиї. Художній переклад, переконує Максим Віталійович, посідав важливе місце  у творенні модерної української культури.

21 квітня 2017 року  заступник міністра освіти та науки України, професор Максим Стріха взяв участь  у харківській  конференції. Він виступив із доповіддю  «Григорій Кочур: декілька рис до портрета».  Також  відбувся круглий стіл перекладачів художньої літератури, роботою якого керував доцент Олександр Анатолійович Кальниченко. Серед запрошених гостей   Олександра Ковальова,  Інна Мельницька, Ірина Мироненко, Люцина Хворост, Максим Стріха,  Ігор Ільїн,  Олександр Решетов. Учасники зібрання все в тій же Великій фізичній аудиторії згадували Василя Мисика та Миколу Лукаша, прочитали переклади  українською  з англійської, німецької та польської мов.

Олександра Ковальова, Ірина Мироненко, Максим Стріха,  Інна Мельницька, Олександр Решетов, Ігор Ільїн, Олександр Кальниченко.

 

«Харківський університет імені Каразіна є  неформальним лідером поміж українських вищих навчальних закладів за рівнем наукової роботи”, – ця цитата належить заступнику міністра освіти і науки України Максиму Стрісі.  “Треба максимально зберегти зараз те, що маємо”, – любить наголошувати київський гість під час приїздів до Харкова. Максим Віталійович – не тільки радіофізик, доктор фізико-математичних наук, а й перекладач. Майже чверть століття працював над перекладом “Божественної комедії” Данте, відзначений за цю колосальну роботу премією імені Максима Рильського. Для 10-хвилинного монологу в аудиторії він обрав англійця Джофре Чосера. Вибір пояснив так:

– Не знаю, чи за цей переклад я отримаю премію, але перекласти конче необхідно. Це один з небагатьох текстів світового канону, який загалом українською досі  перекладений не був. Робилися окремі спроби покійного Євгена Крижевича, фрагменти перекладав Ігор Качуровський, ще кілька авторів, але в цілісності «Кентерберійських оповідей» Чосера українською не було. В сусідніх культурах – польській і російській теж текст не представлений так, як він на те заслуговує, хоча йдеться про другого за вагою англійського письменника після Шекспіра і вочевидь текст, який  у західному каноні десь іде зразу за «Божественною комедією». Насправді він дуже цікавий. Мій улюблений персонаж – 50-річна жінка, яка 5 разів вінчалася. Це найвибуховіший і найцікавіший персонаж у світовій літературі. Великий арсенал спогадів не відучив її любові до життя. Більше того, у складних дискусіях з тодішніми теологами, які вважали шлюб і сексуальні відносини чимось гріховним, вона, виявляючи велику богословську обізнаність,   намагається довести, що це не так. «Якби не книги, досвід би єдиний служив мірилом правди для людини, ніхто б не говорив, що лихо шлюб. З дванадцяти я років без рахуб (спасибі ласці Господа святого) уп’яте до вінчального порога сходила. Ну, і всі чоловіки були нівроку молодці таки»

Примітка від перекладача з англійської Максима Стріхи: «Поріг не для рими. Справді, у середньовічній Англії основна процедура вінчання відбувалася не при вівтарі, а при порозі, з тим, щоб зробити її привселюдною, що було легітимацією шлюбу в очах суспільства. До речі,  щось подібне було і в нас у ХVІ столітті, принаймні документи волинської шляхти  про це свідчать».  10 хвилин тривало читання Чосера – така собі міні-вистава, в якій середньовічну жінку грав сучасний чоловік, здавалося,  в той короткий проміжок часу не обтяжений ні своєю посадою, ні науковими експериментами. Він не акторствував, а насолоджувався отим відчутим-перекладеним  чужим життям. Тож дозволю собі ще одну цитату: «…Непевністю тлумачення всі вкриті, та знаю певно: хай ти що доводь, плодиться й множиться велів Господь. Мені таке веління до вподоби. Тож чоловік батьків покинув, щоби мене  пошлюбить, годячи й Йому. Числа не вказано, тоді чому не брати шлюб удруге чи вдев’яте? Не слід чогось лихого тут казати».

Втім людина, яка обіймає посаду заступника міністра освіти і науки України, не могла приїхати тільки  на конференцію. Пересвідчилася в цьому, коли записала коротке інтерв’ю з Максимом Стріхою.

Максим Стріха. Так, я крім цього ще побував в Астрономічному інституті Харківського національного університету ім.. Каразіна. Збудовано новий прекрасний корпус, де справді роблять першорядні дослідження і в співпраці із закордонними ученими. Я побував і в Фізико-технічному – унікальному об’єкті, який тільки споруджується. Це підкритична збірка нейтронів, яка справді може мати дуже велике і дуже важливе не тільки науково-практичне застосування. Там можуть продукуватися ізотопи, які застосовуються при лікуванні онкологічних захворювань. І тут є цікаві спільні проекти вчених Харківського  університету і Фізико-технічного інституту як  максимально використати можливості цього унікального об’єкту і для інтересів науки, і для інтересів людей.

І.М. Ви читали новий переклад…

М.С. Ця книжка ще не перекладена до кінця. «Кентерберійські оповіді» Чосера, класика англійської літератури, написані в кінці 14 століття. Це надзвичайно цікавий, подекуди веселий, часом ризикований текст, але сподіваюся, що невдовзі буде закінчено перший том. Це велика книжка, там 17 тисяч віршованих рядків плюс добрячий кавалок прози, але сподіваюся до кінця року принаймні перший том  вийде і буде закрито, можливо, останню суттєву прогалину, коли йдеться про освоєння українською літературою західного канону. Фактично ми маємо вже набір перекладів всіх інших текстів важливих цього західного канону.  Чосер чомусь досі з не зовсім зрозумілих причин проходив повз увагу провідних українських перекладачів.

І.М. Ви безліч разів відповідали,  мабуть, на запитання, як відпочиваєте від міністерської роботи, від роботи  радіофізика і від  роботи перекладача. Але стоячи ось тут, у Харкові, у Великій фізичній аудиторії, скажіть, будь ласка, від чого Ви найбільше втомлюєтеся?

М.С. Відпочиваю тоді, коли робота дає плоди. Втомлююся часом від безглуздих засідань, від людської зажерливості й захланності, коли  ставлять свої інтереси над суспільними. Часом від тупості, коли люди в якомусь догматизмі неладні поступитися ні на йоту тим, що вони вважають правильним, хоча реально це може й не бути правильним. А коли праця приносить плоди – чи моя праця фізика, коли втілюється в добрих формулах,  результатах, які друкуються у провідних світових журналах, коли робота перекладача втілюється у рядках, які подобаються людям. Чи навіть коли чиновницька моя робота втілюється в якихось рішеннях, які насправді покращують дуже складне сьогодні становище  української науки, це  тішить і дозволяє відпочити принаймні душею.

Доцент  кафедри  теорії та практики перекладу англійської мови  факультету іноземних мов каразінського університету Олександр Кальниченко, який опікувався організацією та проведенням самої конференції та круглого столу перекладачів художньої літератури,  представив мені львів’янку Наталію Гриців. Вона працює у Львівській політехніці, кандидат філологічних наук, автор дослідження «СВІТОГЛЯДНО-ЕСТЕТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ВАСИЛЯ МИСИКА – ПЕРЕКЛАДАЧА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XX СТОРІЧЧЯ».

У  Великій фізичній ми з нею говорили про майже метафізичне — переклади.

Наталія ГРИЦІВ. Вперше приїхала до Харкова 2007 року. Мені поталанило попрацювати в Харківському літературному музеї. Такий масив епістолярію і матеріалів творчості й діяльності Василя Мисика наштовхнули мене на думку, що потрібно досліджувати таку постать з погляду перекладознавства. Я була  аспіранткою, шукала потрібну тему. Довідалася, що Василь Мисик надзвичайно багато переклав, у тому числі поезію. Таким чином, ми, мабуть, знайшлися. Безумовно, цьогоріч ми шануємо 110-ту річницю від дня його народження. Маю сподівання почерпнути для себе  багато чого, бо він був харків’янином. Очевидно, є багато людей, які  мають глибші спогади про нього, аніж науковий огляд.

Ірина Мироненко. Ви фахівець з англійської мови, англійської літератури, і Вас цікавив саме Шекспір в українському перекладі Василя Мисика. Так?

Н.Г. Я фахівець з англійської мови, але вже коли  довелося працювати над творчістю Василя Мисика як перекладача, виявилося неможливим оминути його інші переклади. Окрім англійської літератури, його шекспіріани, ми торкнулися  частково, оглядово перекладів зі східних мов — перської, фарсі, бо то є надзвичайний вклад в українську культуру,  а також частково його перші переклади з німецької мови. Відомо, що він починав з перекладу німецьких народних пісень. Також частково французька мова, його сонети — також не можна оминути, хоча вони кількісно не так добре представлені, як англомовний доробок, але без цього постать не є повноцінною.

І.М. Ви міняли назву теми, яку хочете виголосити на конференції,  спочатку навіть майнуло поняття “невикористані можливості”, “втрачені сили”, “перерваний шлях”. Остаточно на засідання винесена тема “Переклади Василя Мисика як відповідь на виклики часу”. Чому так?

Н.Г. Слушне запитання. Направду, довго міркувала про це. Річ у тім, що потенціал багатьох  перекладів Василя Мисика втрачено. Говоримо про згадуваного вже Шекспіра. “Ромео і Джульєтту” він переклав ще до арешту, але надруковано цей високохудожній переклад аж 1988 року, тобто для читача українського це забутий переклад. Згодом маємо переклад Ірини Стешенко, інші роботи, але переклад Мисика, безумовно, цікавий зараз для читача,  хоча він частково відійшов через зміну мовних норм, через потреби читача. Втратою також є переклад творів Джона Дос Пассоса. Це американський модерніст, представник втраченого покоління. Сьогодні маємо його лише в перекладах Василя Мисика. Знаю, що Дмитро Дроздовський із часописом “Всесвіт” продовжують проект щодо передруку цих перекладів, частина з яких друкувалася анонімно, хоча належить перу Василя Мисика, тому варто говорити – “втрачено”.

І.М. Звичайно, журнал “Прапор”, який тепер зветься “Березіль”, наприкінці 80-х мав значно більший наклад, ніж тепер, але тодішня журнальна публікація теж доступна хіба що у великих бібліотеках. На Вашу думку, той переклад “Ромео і Джульєтти” має перспективу хоча б для камерного театру, хоча б для студентської  постановки? Навіть зіграти якісь сцени англійською, а якісь українською. Як Ви вважаєте?

Н.Г. Безумовно! Свого часу я як дисертант, як досліджувачка творчості Василя Мисика провела такий експеримент: мала кілька прологів до “Ромео і Джульєтти” (Вороного, Стешенко, Куліша  і Василя Мисика) і запропонувала режисерові Львівського театру  Леся Курбаса без прізвища перекладачів. Його професійний слух і погляд зупинився на прологові  Василя Мисика, бо режисер сказав, що то надзвичайно потужна річ. Там є таке насичення звуків “ррр” . Якщо би хтось мав намір і спромігся зробити таку постановку, вийшов би такий цікавий експеримент, новаторство у драмі. Тоді Василь Мисик знайшов би свого глядача, слухача, а не лише читача надрукованих текстів.

І.М.   Читала  статтю, де Ви аналізуєте  текст оригіналу і український переклад Василя Олександровича та згадуєте з прологу до   “Ромео і Джульєтти” синонім “люта смерть”. Пишете, що у Шекспіра цього синоніма не було. Як Ви вважаєте, для перекладача припустимо додавати  свого емоційного відтінку?

Н.Г. Справді, маємо певні моменти, коли може здатися, що Василь Мисик надінтерпретовує оригінал, але насправді він шукав дуже доброго синонімічного відповідника. Частково його за такий підхід критикував навіть Григорій Кочур, але мусимо підходити з позиції читабельності тексту чи сценічності. Тобто якби йшлося лише про читабельність, можна сказати, що він трохи зайвий, той відповідник, але якби ці тексти лунали ці сцени в певному контексті, то, мабуть, вибір перекладача був би доречним. Сам Василь Мисик писав: “Навіть якщо переклад видається не зовсім точним, то він має право на існування   для певного кола читача й для певного періоду”.

І.М. Василь Мисик скрупульозно дотримувався римування у перекладах. Акторові не можна імпровізувати з таким чітким текстом. Зараз тенденція у перекладачів поезії в інших країнах —  римовані тексти перекладати вільним віршем. Англомовні, франкомовні і навіть польськомовні (найближчі до української лексики) перекладачі-поети здебільшого переказують чи переспівують оригінал, вважають, що рима тільки заважає сприйняттю образів. Мовляв, вона — мало не з епохи трубадурів.

Н.Г. Стосовно римування, роботи над текстом. Уже згадувані масиви Харківського літературного музею містять численні копії, що ілюструють потуги перекладача, оце бажання максимально вірно зберегти, підібрати співзвучне слово, точну риму. Іноді було потрібно 3-4, а той 5 спроб. Василь Мисик приділяв надзвичайну увагу перекладу, не дозволяв собі (як звучало в запитанні) вільного вірша, переказу змісту. Ні, він відштовхувався від  тексту оригінального твору. Окрім цього, вивчав епоху написання цього твору. До уваги бралися і літературні течії. Окрім римування важлива й гра слів, тобто надзвичайно багато пильної уваги Василь Мисик приділяв цим мовним і стилістичним засобам.

І.М. Шекспіра час від часу грають на харківській, і, мабуть, і на львівській сцені. Чи вдалося Вам побувати в Лондоні і побачити театр Шекспіра?

Н.Г. На жаль, ні. Маю шалене сподівання, маю намір і бажання відвідати Лондонську Шекспірівську сцену, послухати драму мовою оригіналу.

І.М. Я Вам цього щиро бажаю. Хай і перебування в Харкові сповниться приємними враженнями.

В одній із Мисикових притч є рядки: “Неабияке в тебе щастя — пройшов ти погані царства: перше — чорне, друге — колюче, третє — не лучче — сонне-сонне, дрімотне-дрімотне”. До чорного царства — камери НКВС, до колючого дроту Соловків усе-таки було щастя в сільського хлопця, який приїхав до Харкова з Новопавлівки (нині Дніпропетровська область).  Ось які факти обрала для оприлюднення в амфітеатрі Великої фізичної аудиторії  львівська дослідниця творчості Василя Мисика, кандидат філологічних наук Наталія Гриців.

         “За сприяння Павла Тичини 1926 року він переїхав до Харкова і  працював спершу коректором у друкарні імені Петровського, а з 1927 року — у бібліотеці Будинку літераторів імені Василя Еллана-Блакитного. Цей період є вагомим у діяльності Василя Мисика, оскільки, по-перше, тут постійно відбувалися поетичні читання, обговорення літературних подій, що допомагало йому перебувати в центрі літературного життя, по-друге, тут він мав вільний доступ до друкованої літератури. 1930 року він поступив до Харківського технікуму сходознавства, де отримав потрібні навички для подальшої роботи над перекладами з перської, таджицької та арабської мов. Сам Василь Мисик висловлювався, що все в природі — розвиток циклами, повторення минулого. Тільки людина йде весь час угору. Циклічність нав’язується і їй у межах формації”.

 

          Додам від себе, що видавництва в Україні ніби за літературною циклічністю намагалися в різні десятиліття донести читачеві перекладацькі доробки тих, хто потрапив під репресивну машину і загинув на Соловках чи, як Мисик, повернувся без права  на літературну публічність, офіційну роботу, пов’язану зі словом. Хронологія виходу романа О’Генрі “Королі і капуста”  у перекладі Мисика: 1962-й, повторні видання — 1980-й, 2006-й, 2012-й, 2014-й.

Один з  видавничих проектів  Наталія Гриців прокоментувала так:

          “Був намір видавництва “Дніпро”  започаткувати серію “Майстри поетичного перекладу” книгою його перекладів “Захід і Схід”. Цю серію було  відкрито іншими перекладами  —  Миколи Лукаша, і  цьому є  приземлене пояснення. Річ у тім, що дружина та син Василя Мисика не дали згоди на друк цих перекладів, бо вони  були обурені, що деякі переклади, зокрема драма “Тимон Афінський”, піддавалися редагуванню. Видавництву не вдалося їх переконати. Натомість “Захід і Схід” вийшла вже другою книжкою. Водночас передбачали багатотомне видання творів Василя Мисика, планувався його 7-томник до 80-річчя від дня народження. Над ним працювали Василь Хитрук, Олександр Лупій, Олександр Шугай, Марія Таран-Мисик (дружина Василя Олександровича) під керівництвом Івана Драча. На жаль, видати ці 7 томів з певних причин не вдалося. Маємо сподівання, що ще є перспектива.

Спадщина Василя Мисика налічує різночасові та різножанрові переклади творів 80 письменників, яких він ввів у національну естетосферу. У чому полягає його особливість? Він уперше переклав українською мовою ряд творів. Зокрема, вже згадувану драму “Тимон Афінський” Вільяма Шекспіра, роман Джона Дос Пассоса “1919”.  Також важливо, що Василь Мисик є першим перекладачем з есперанто українською мовою, зокрема “Колискової” Михальського.

Літературне розмаїття літературних творів Василя Мисика представлено 16-ма мовами. Серед них переважають, безумовно, англійська та перська, яка охоплює фарсі й таджицьку. Меншою мірою представлено переклади з німецької, французької, російської, білоруської, болгарської, бенгальської і словацької”.

 

1605 року Шекспір написав “Тимона Афінського”.  Один із персонажів — поет сподівається, що знатний афінянин  Тимон оплатить витрати на видання книжки, як тільки він  присвятить її цьому благодійнику. За часів Шекспіра меценати зазвичай винагороджували поетів за їхні посвяти. Традиція  жива і в наші дні. Сучасні й слова шекспірівського  персонажа. Василь Мисик переклав їх так: “Поезія – мов глей: там виступає, де родиться. Із кременя вогонь не блисне без кресала. Тільки наше високе  полум’я само із себе народжується – й рине, як потік, усе  змиваючи”. Слова можуть шаленіти нищівною пожежею, а можуть тихим шепотом зігрівати душу. Тож на фінал розповіді обираю слова, написані Василем Мисиком: “Привітний вогник, але що в ньому, як на безлюдді сяє він? Прекрасне слово, але що в ньому, як не від серця йде воно?”

 

Ірина МИРОНЕНКО

 

Фото автора та з архіву конференції