“ПЛУЖАНИН” ІЗ ЗАТОПЛЕНОГО СЕЛА (до 110-річчя від дня народження репресованого письменника Василя НЕФЕЛІНА)

Післявеликодню поїздку   до села  Руські Тишки Харківського району згадую аж у травні.   Заморочили нас тоді  квітневі несподівані сніги.  Їхала  у район з каразінцями, виставкою “Цікава наука” освітнього “ЛандауЦентру” Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Це єдина в Україні мандрівна просвітницька виставка класичного  університету. Восени 2016 р. і навесні 2017 р.  викладачі і студенти разом із директором “ЛандауЦентру” Вікторією Кругловою (до речі, філологом за освітою) послідовно об’їжджають школи в районах Харківщини. Несподівані хімічні  реакції і телескоп, стілець із шурупами для йогів і небезпечні мікроби у вигляді м’яких іграшок — оце і є наука на дотик.

У чергову поїздку вибиралися харківським проспектом Науки. У 80-х на  цьому проспекті був гуртожиток університетського філфаку, збиралися молоді поети, існувала своя літературна студія з нещадними обговореннями написаного, простора читалка із широким балконом. На нього вночі, коли гуртожиток замикав вхідні двері,  видиралися хлопці — і місцеві мешканці, які загуляли, і гості.

 

Ще з моєї юності збереглася паралельно до цього проспекту майже сільська вулиця одноповерхівок.  Навіть свого студентського вірша згадала, роздивляючись її з вікна “Газелі”: “Десь по сусідству з галасливим проспектом жила сільська вулиця-недоторка. Я про неї не знала до цього вівторка нічого, аж ось заблукала. Сперечались про щось цікаве запилюжені горобці, та ще за двором дід на стільці у такт думам хитав головою. Я засоромилась звички сільської — не привіталася з тим дідусем, який знає усе про все, навіть про те, що крани — зчорнілі лелеки, які летіли довго й дуже далеко. Аж із його юності”.

Була погода дійсно для чорних крил. Трохи далі, повз автосалон  з іномарками дід  за мотузку тягнув дерев’яний короб, прилаштований на колеса і каркас   дитячого візка “Аист” (випускав їх авіазавод  у 80-х). Подумала, як багато пам’ятників з лелеками, журавлями,  здійнятими в розпачі руками, ніби крилами,  існує у світі та й у нашій країні.

Мікроавтобус виїхав на окружну, і на одній лінії погляду опинилися щит із написом  “Козий сыр”  і простерті в сіре небо руки кам’яної  жінки з меморіалу жертвам голодомору.  Розташували його біля розв’язки автотраси “Харків — Москва” та міської окружної дороги.  Зовсім поряд обласний центр, столиця відчаю 30-х.    Самотні скульптури жінки й чоловіка. Дитини біля них взагалі не видно, хоча вона там є, притулилася до батьків. Хтось із студентів перепитав: “Це кому пам’ятник? Якщо бронза, як це його ще ніхто не вкрав і не здав?!”  Вигнаний з Харкова меморіал. Щоб ніхто не ходив, не бачив, не згадував. Міська влада (її тоді очолював Михайло Добкін) не знайшла в нашому місті вільної землі. Так і залишився в Молодіжному парку ще з кінця 80-х тільки знак — перший в Україні хрест у пам’ять про вбитих  голодом.

За окружною дорогою  2008 року відкрили меморіал  в листопаді, коли День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій ще не розділяли в календарі на скорботу осінню й весняну. Третя неділя травня уже 10-ий рік поспіль позначена як окремий день згадування репресованих під час насильницького впровадження комуністичної ідеології.

Слова батька, звернені до сина у художньому творі. «Ти ж бачиш, вони всяку правду вигнали.   І їм треба нащось винищити старе людське покоління, аби новим людом керувати так, як вітер перекотиполем».  Це Тодось Осьмачка, який пройшов сталінські тюрми і аж наприкінці 50-х, за кордоном, знайшов у собі сили написати моторошну прозу під назвою “Ротонда душогубців”. Там  реальна біографія автора  переплітається з фантасмагорією. Він описує червону таємну ротонду, в якій Сталін вимовляє те,  чим керується будь-яка антилюдська верхівка: “Суспільство мусить бути очищене. У нашім труднім ділі вам будуть товаришами обман, зрада, душогубство і витривалість!”

         У Руських Тишках знайшла дізналася про письменника, чия доля  ілюструє втілення  подібної теорія у 30-х роках на українських землях.

Досі мені не траплялися  школи на Харківщині, де були б  міні-музеї на честь репресованих письменників. Учителька Русько-Тишківської загальноосвітньої школи Олександра Петрівна Холод пояснила:

— Василь Нефелін — забутий письменник, але не для нашого села, в якому він жив і вчителював наприкінці 20-х років. 1937 р.  був репресований, а реабілітований аж через 20 років. У  музеї йому присвячено  кілька стендів: “Віхи життя”, “Доля “плужан””, “Нефелін у спогадах тишківців” і “Микола Холодний   —  дослідник творчості Василя Нефеліна”.

 

 

Допомагав нам зібрати матеріал для музею поет, публіцист і перекладач, “шістдесятник” Микола Холодний, який теж зазнав політичних переслідувань. У вітринах — фото різних років, копії листів і спогадів.

Біографічна довідка у книжці 1961 року “Ранок його життя” повідомляє: “Василь Данилович Нефелін (Нагорський) народився 1907 року  у селі Сваром’ї Вищедубечанського району на Київщині в сім’ї вчителя. 1925 року друкує перші вірші й оповідання. У 1930-31 роках — співробітник журналу “Плуг” (Харків). Видає збірку оповідань “Із глибини” і повість “Будні”. Деякий час учителює, потім працює в редакції чернігівської газети “Більшовик”, друкуючись у місцевій і республіканській пресі. 1959 року вийшла збірка “Солонські оповідання” (видавництво “Радянський письменник”)”.

Звичайно, 1961 року ніхто не згадує про репресії.

Сучасний портрет молодого Василя Нефеліна (Нагорського), зроблений учнем Русько-Тишківської школи за фотознімком.

         Село Сваром’я, про кілька десятків казенних селян якого є записи у Книзі Київського намісництва 1787 року, належало на початку ХХ століття Остерському повіту Чернігівської губернії. У давнину біля Сваром’я й Старосілля існувала переправа через Дніпро, бо до середини XVIII століття це був єдиний торговий шлях з Києва до Остра і Чернігова, далі вглиб Російської імперії. Можна прочитати і про Сваромський поштовий тракт.

Території  ці вже в радянський період об’єднували, перепідпорядковували  і навіть затоплювали.

Рідне село Василя Нефеліна  було на лівому березі Дніпра, тож біля нього теж розгорнулася битва за Київ: у ніч на 27 вересня 1943 року біля Сваром’я  переправлялися бійці стрілецького полку.  Над місцями тих боїв тепер хлюпоче Київське море. Близько 300 населених пунктів, чия історія в багатьох випадках починалася в добу Київської Русі, опинилися наприкінці 50-х у зоні затоплення гігантським водосховищем. У серпні 1959 р. Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про спорудження Київської ГЕС  —  першої в  Союзі побудованої із збірних залізобетонних конструкцій і без водозливної греблі. 1960-й  —  рік будівництва дамби Київської ГЕС. Від 1959 до 1964 р.  народжувалося “штучне море” загальною площею до 1000 кв. км. Максимальна його ширина – близько 14 км, а глибина подекуди сягає  15-18 м. Заповнювалося воно водою Дніпра до 1966 року.

Мене зацікавила  копія диплому з відзнакою про закінчення 1950 року  Василем Даниловичем Нагорським Чернігівського державного учительського інституту (заочне відділення) за спеціальністю “українська мова та література з правом викладання в 1-7 класах”.  Документ, як і годиться, з печаткою, виданий аж наступного року після успішних іспитів. Можливо, тому, що заочник ще не був реабілітований. Найбільша підтримка тоді була мамина. Вірші, присвячені матері Парасковії Степанівні, теж є в цій маленькій експозиції.

Рядки її сина:  “Від слова теплого стихає мисль тривожна. І забуваюся у мирнім сні. Ім’я її шепочу я побожно”.

Звідки таке прізвище — Нефелін мені пояснила Олександра Петрівна Холод.

— Нефелін — це камінь темного кольору. Він обрав собі як псевдонім. Це не дорогоцінний камінь. Мабуть, такий твердий, сильний духом. Він би залишився в нашому селі. Виїхав чому? Коли тільки прийшов у  школу,  на роботу його взяв голова сільради Павло Холодний, дав йому ключі від школи, сказав: “Ось і завідуй нею. Поїдемо з тобою в серпні отримувати наочність у Липцях”. Тоді був Липецький район на Харківщині. Встали вони о четвертій годині підводою їхати, бо ж не було транспорту ніякого. По дорозі бандит розстріляв цього Холодного.  На  руках Василя помер  голова сільради.

Окремо розміщено матеріал про цього першого сільського керівника Черкаських Тишків. Прожив Павло Андрійович Холодний  усього 30 років. Народився  1897 року в багатодітній сім’ї. Любив ремесла і книжки. Одружився з  дівчиною із свого села. Самотужки збудував маленьку хату для своєї родини, у якій було троє дітей. Посадив сосновий бір біля Черкаських Тишків. Викопав кілька криниць у степу і щороку їх чистив. А ще ж ті колодязі, що в селі, доглядав. На фотографії він швидше схожий на замисленого учня, аніж на сільського керівника складних років. Може, то збільшене зображення із колективного фото, бо чомусь Павло Холодний напівопустив очі, ніби хоче відвести погляд,  а не дивиться пронизливо в об’єктив, як любили ті, хто позував  заїжджому фотографу в селі.

Усього три роки прожив під Харковом Василь Нефелін, випускник чернігівських педагогічних курсів.  Цікаво, що однолітками, 1907 р.н.   були  Василь Нефелін і Василь Мисик.  Згадався з іншого приводу написаний чужий рядок: “Поети Василі — які сумні слова”. Обоє — сільські хлопці, захоплені літературою. Навіть почерки у них дещо подібні — акуратність маленьких літер.

Можна побачити в кімнаті-музеї фотокопію листа Г.О. Санжаревському. Він уродженець Валок, що на Харківщині, працював на швейній фабриці у Липцях. Був обраний  Черкасько-Тишківським сільським головою. Дружина Санжаревського вчителювала у молодших класах. Нефелін писав своєму другові  в Тишки 1959 р, коли працював над книжкою “Ранок його життя”: “Уважаемый Гавриил Александрович! Благодарен Вам за теплую память. Больше того, в своей работе я описываю наше “большое сидение” в том мезонине, описываю гибель Холодного и прочее.  Я, конечно, хорошо помню Вас. Мыслями и чувствами я вообще сейчас в том периоде, и Ваше письмо заставило особенно остро припомнить осень 1927 года…Благодарю Вас за ценные сведения о тишковцах: они помогут мне в работе, прояснят некоторые образы, и я постараюсь избежать возможных в таких случаях ошибок.

Моя жизнь сложилась не совсем удачно. Был литератором, работал в редакциях в Харькове, потом в Чернигове, женился, а в 1937 году не по своей воле  попал на Дальний Восток. В 1944 году меня, тяжело больного двусторонним туберкулезом легких “уволили” оттуда, я вернулся ждать конца в город Остер, где жила семья. Но дома  поправился, затем стал учительствовать, тем и занимался до прошлого года. Осенью 1956 года меня полностью реабилитировали, а в 57-м восстановили в Союзе писателей, и я совсем ожил. Теперь оставил школу, снова занялся литературой. С женой развелся (она некрасиво вела себя во время моего отсутствия), живу со старухой-матерью. Единственный мой сын кончает Киевский политехнический институт.

Остер, 1962 рік

Вот вкратце и все. Полностью разделяю Ваше мнение, что жизнь почти прошла, а кажется, что и не жил…Крепко жму руку. В. Нагорский.  19 февраля 1959 г.”.

Дослідники цитують  таке формулювання із справи арештованого 1937 року Нефеліна (Нагорського): «В минулому секретар редакції і член редколегії націоналістичного журналу «Плуг», був запрошений туди до співробітництва редактором цього журналу Пилипенком — активним учасником контрреволюційної терористичної організації (розстріляний)».  Герой нашої розповіді відбувся вироком — 10 років виправних трудових таборів.  1944 року йому милосердно дозволили померти вдома.  Але на українській землі хвороба відступила. Дочекався реабілітації. Отож цитата з 1968-го, останнього року життя Василя Нефеліна.  Зважте, що існують ще й Тишки Черкаські, об’єднані з Руськими спільною сільрадою, річкою і школою.

“Дорогі мої тишківці! Я замолоду справді працював у Черкаських Тишках і завжди тепло згадую це хороше та близьке мені село, пам’ятаю й досі багатьох його людей — і своїх учнів, і дорослих тоді селян. Тому лист ваш — лист молодих тишківців, серед  яких є, напевно, діти, а то і внуки моїх колишніх друзів та знайомих, – дуже зворушив мене…Я радий, що в Черкаських Тишках росте хороша свідома молодь…

Книжки про Черкаські Тишки не пишу, — працюю нині над іншими темами. Вийшла моя повість “Ранок його життя”, в якій використано чимало матеріалів із життя вашого  села 1928-1929 років (назва його, як і прізвища та імена дійових осіб у книжці змінені)”.

Такий ось лист зберігає Олександра Петрівна Холод,  яка ще в юності разом з учнями, працюючи в школі піонервожатою,  листувалася з письменником. Тепер її учні пишуть роботи для конкурсу Малої Академії наук про Василя Нефеліна. У Харківському районі посідають з ними перші місця, а на обласному рівні потрапляють до призерів. Приїздив до них у школу й Микола Холодний, привіз чимало книжок, навіть районну газету з літературною сторінкою і фотографією літературної студії імені Василя Нефеліна.

Дозволю собі процитувати, чим починалася книжка В. Нефеліна “Ранок його життя”. Черкаські й Руські Тишки стали тут Козачими Лужками, але місцеві назви Підгора і Шлях збереглися.

“На північ від Харкова, у великій долині лежить село Козачі Лужки. Звивиста поганенька річка ділить його на дві частини: більшу, що розташувалася між річкою та покритим лісом узгір’ям, яке тягнеться аж до міста, і  меншу, вибудовану далеченько за болотистою низиною, вздовж грунтової дороги на Бєлгород, в Росію. На Підгорі, як зовуть лужківці більшу частину, є давнє поселення.  Тут сільська площа з товстелезним в’язом посередині, церква, велика крамниця, два колишні поміщицькі будинки, в одному з яких тепер сільрада. Оселі навколо площі добротні, під бляхою або черепицею. Садиби обгороджені парканами. Далі хати вбогіші — під соломою, але всі в садках… Тут ось наддорожня частина або Шлях по-місцевому. Хати маленькі, за тинами, а то і кількома жердками. Садки молоді. На вулицях півдесятка дерев, тільки осокорів, стоїть біля цегляної, теж нової, крамнички. Обидві частини села з’єднуються довгим, може з кілометр, насипом по низині, і під самою Підгорою дерев’яним мостом. Сонячного теплого дня в серпні 1927 року так близько обідньої пори на Шляху біля осокорів  спинилася парокінна підвода. З неї зліз  високий сіроокий юнак у пильовику, зняв дорожню корзину, з якими тоді їздили небагаті люди, і пішов до крамнички”. Ось  так починається книжка “Ранок його життя”, яку написав колись Василь Нефелін. Фактично портрет українського села 20-х років.

На шкіряних заводах порошком із каменя нефеліну дублять шкіри, надаючи їм міцності й гнучкості. 30-річного письменника з таким псевдонімом система 1937 року почала випробувати на незламність.  Тоді саме вийшла його повість про село “Будні” з небезпечним епіграфом із Фрейда «Досягнення спокою — найбільша втіха». Впевнений господар на землі спокійний і в тому його життєва втіха. Подібне тлумачення та ще й дружба із Сергієм Пилипенком  тягнули на звинувачення у фашизмі. Через багато років напише він колишньому односельцеві “Спасибі Вам за теплу пам’ять”.

Сподіваюся, мені теж вдалося знайти не холодно-байдужі слова про Василя Нефеліна.

Ірина Мироненко

 

Фото зроблені автором матеріалу в кімнаті-музеї Василя Нефеліна в Руських Тишках Харківського району Харківської області