Ігор Михайлин. «Веселі поради» Олега Чорногуза у феноменальній та функціональній площині

І. Попередники Олега Чорногуза

Хто насмілиться заперечити, що художня література має величезний виховний вплив, а відтак і виховну функцію? Сподіваюся, ніхто! А то б для чого одні люди розповідали іншим довгі історії зі свого й чужого життя, як не для того, щоб у кінці сказати: роби отак — раз; роби отак — два; роби отак — три. Для того, щоб бути переконливішими й переконливішими, історії ставали все довшими й довшими. Довелося винайти письмо, щоб ті історії увічнити й передавати по горизонталі (в інші urbi et orbi, щоб і там навчалися мешканці корисним настановам) і по вертикалі (щоб інші покоління, які заселять землю після авторів корисних порад могли так само скористатися їхніми знаннями).

Новітніми дослідженнями доведено, що література виникла з пекучої потреби людини повчати інших людей. Першим літературним жанром став жанр повчання. Оскільки загальна монографія про жанр повчання у світовій та українській    літературі, яку б ми могли зреферувати тут, досі з незрозумілих для нас причин відсутня у філологічній науці, нам доведеться самим накидати акварельний етюд на цю тему.

У Стародавньому Єгипетському царстві (IV — ІІІ тис. до н. е.) чаті (верховний управитель) фараона Джедкара Ісесі (царював у 2414–2375 рр. до н. е.) Птаххотеп залишив для нащадків знаменитий твір — «Повчання Птаххотепа». В автора був син Ахетхотеп і онук — так само Птаххотеп ІІ. Для них він прагнув своєї ж долі й благав фараона так само призначити їх на посаду чаті. А оскільки ця посада призначалася для літних, досвідчених осіб, то Птаххотеп і виступив з ініціативою: я все, що знаю, викладу в тексті свого повчання і зроблю своїх нащадків такими ж мудрими, як і я сам. Фараон погодився, визнавши, що такий твір буде корисним не тільки для родичів його чаті, але й для всіх єгиптян.

Птаххотеп навчав своїх нащадків коритися долі й фараону, пояснював, що успіх і заможність є наслідком поєднання старанної праці й провидіння (милості богів і фараона). Він учив найвище цінувати знання, збирати його все життя в скарбничку свідомості, радитися із втаємниченими знавцями, але пам’ятати, що розумне слово може промовити й «рабиня, яка меле зерно». Перебуваючи на високій посаді, прагни добра, — навчав він, — у твоїх розпорядженнях не повинно бути зла. У житті сталість і тривкість спираються на справедливість, встановлену ще Осірісом; її порушення караються нещадно. Ужитковий характер мають поради: не передавай чуток — розповідай тільки про те, що сам бачив; не обмовляй нікого: ні великого, ні малого; пам’ятай, що людина в нещасті, прагне вилити свою душу більше, ніж домогтися сприятливого розв’язання свого питання.

Цей твір став класикою давньоєгипетської літератури, переписувався кожним школярем під час навчання письма, а відтак дійшов до нас у списках Середнього царства.

Ви любите, щоб вас весь час повчали? Мені здається, що цього не любить ніхто. Коли тебе повчають, то складається враження, що сам ти не здатний прийняти правильне рішення й утілити його в життя. Через цю психологічну особливість людини наступні автори стали приховувати те, що вони пишуть повчання, а називали свої твори вже не повчаннями, а іншими назвами. Сократ додумався до того, щоб примусити свого співбесідника самого прийти до потрібних для автора висновків. Платон, який зберіг діалогічну форму повчань, вже називав їх «Держава», «Політик», «Закони», залежно від тієї галузі, у якій прагнув залишити свої повчання. Аристотель відійшов від діалогічної форми філософських трактатів і зайнявся монологічним викладом повчань у таких творах, як «Нікомахова етика», «Риторика», «Поетика», «Політика», «Економіка».

Християнська література — це були в переважній більшості повчання. Стислим повчанням Старого Заповіту: «Не вбий!», «Не вкради!», «Не кривосвідчи!», «Не чини перелюбу!» — Новий заповіт протиставив розгорнуті повчання: Нагорна проповідь Ісуса Христа, його численні притчі й афоризми: «Субота для людини, а не людина для суботи», «Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже!», «Будьте, як діти!» — увійшли в арсенал загальнолюдських повчань.

Усі апостольські послання — то повчання. От, наприклад, Павло повчає Тимофія: «Жінки хай одягаються скромно, із соромливістю та розсудливістю, хай прикрашають себе не заплітанням волосся, не золотом, не перлами, не коштовним вбранням, а добрими ділами, як це й належить жінкам, котрі присвятили себе побожності. Жінка нехай мовчки навчається в повній покорі. Жінці навчати не дозволяю, ні панувати над чоловіком, але нехай перебуває в мовчанні. Бо Адам був сотворений першим, а потім Єва».

Настановний зміст Нового Заповіту привів до того, що з’явилися автори, які прагнули зібрати повчальну частину Святого Письма й патристики. Приблизно в 893–894 роках болгарський просвітитель Костянтин Преславський, учень Кирила та Мефодія, склав «Учительне Євангеліє» — збірник висловлювань та бесід Іоанна Златоуста, Кирила Александрійського та інших отців церкви. За його прикладом в українському просторі Кирило Транквіліон-Ставровецький у 1619 році створив і своє «Учительне Євангеліє».

Та й хіба можна цьому дивуватися, коли українська література так само починалася з повчань. Найвидатніший твір тут — «Повчання Володимира Мономаха дітям» (1109). Чого ж навчав своїх дітей Великий князь Київський, онук Ярослава Мудрого? «Брехні остерігайтесь, і пияцтва, і облуди, — писав Мономах, — від того душа гине і тіло. Куди б ви не верстали шлях своєю землею, не давайте отрокам своїм чинити зло і шкоду ні селам, ні посівам, щоб люди не проклинали вас. А куди б не прийшли і де б не зупинилися, напійте і нагодуйте нужденного. Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні. Не проминіть людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте, жінку любіть на не давайте їй влади над собою».

У добу Відродження було прийнято писати поради володарям, як управляти державами. Найвище досягнення тут — книжка Нікколо Макіавеллі «Державець» (1517). Тоді панувала ілюзія, що все зло в світі — від неосвіченості государів, і як тільки монархія стане просвіченою, у світі запанує добро. Тому була ідея — просвітити монархів або поставити біля кожного з них освіченого філософа. Пройшов час — ілюзія розвіялася. Виявилося, що монарх ніколи не буває гарним, бо втілює в своїй особі державну владу, збудовану на насильстві. Єдиний вихід — міняти володаря час від часу за допомогою вільних виборів.

Відродження ж принесло й секуляризацію мистецтва. Повчання, яке набуло характеру церковної проповіді, опинилося під загрозою. Необхідно було трансформувати жанр, вирватися за його межі або приховати його сутність за іншою формою — інакше повчанням вже ніхто не вірив. За справу взялися англійці епохи Просвітництва. У 1702 році Даніель Дефо виступив з повчанням «Як найшвидше розправитися з дисинтерами», за що на три дні був поставлений до ганебного стовпа. Хоча його повчання так сподобалися англійцям, що кожного дня його й ганебний стовп шанувальники засипали квітами, більше він повчань не писав. Джонатан Свіфт невдовзі оформив свої повчання як «скромні пропозиції». Під такою назвою («Скромна пропозиція») він 1729 року видав памфлет про ганебне й жалюгідне становище Ірландії в королівстві Великої Британії. Цензура памфлет проґавила і тільки через два місяці здогадалася про його справжній зміст. Книжку було заборонено й вилучено з продажу.

Після цих двох невдалих прикладів у розвитку жанру настала тривала перерва. Відродився жанр в Україні. Спочатку були перші дві ластівки — до книжки «Мисливські усмішки» (1950) Остап Вишня включив безневинні веселі поради «Як варити і їсти суп з дикої качки» і «Як засмажити коропа». Але остаточний прорив стався року Божого 1971-го з виходом у світ у Києві у видавництві «Радянський письменник» «Книги веселих порад» Олега Чорногуза.

ІІ. Відкриття Олега Чорногуза

Він перший здогадався, що час повчань минув. Вільна секуляризована людина не терпить, коли її повчають. Та ще й менторським тоном. Зовсім інша справа, коли їй радять. «Книга веселих порад» не випадково народилася в Україні, в свідомості українського письменника. Адже для України радитися — то питома справа. Рада — то головний орган влади на запорізькій Січі, у сільській громаді. У княжій Україні рада (тоді вона ще називалась «віче») скидала й запрошувала князів. Перший український історичний роман, написаний П. Кулішем, називався «Чорна рада». Перший і головний орган управління Української Народної Республіки називався Центральна Рада. Тому в кожному поважному українському місті є вулиця або площа Радянська.

Чим відрізняється рада від поради? Тут потрібні тонкі лінгвістичні спостереження. Зрозуміло, що іменники «рада» і «порада» позначають наслідки дії зі значенням «радити» й «порадити». Що ж означає префікс «по-»? Вслухайтесь: трусити й потрусити, стукати й постукати, бачити й побачити, слухати й послухати, чути й почути. Відчуваєте? Префікс «по-» позначає завершену дію, яка вже не триває, яка відбулася, здійснилася. Так і порада — це вже здійснена, завершена рада.

Проект Олега Чорногуза виявив життєспроможність. У 1980 році книжка під назвою «Веселі поради» вийшла вдруге; на цей раз уже у видавництві «Дніпро». Набула розголосу, популярності. Наслідком чого стало її видання російською мовою в 1982 році під назвою «Веселые советы». Але далі… сталося щось схоже з долею Джонатана Свіфта. Книжка більше в світ не виходила. І тільки зараз автор, доповнивши її новими порадами, наважився знову подати на суд читача.

Невтаємниченій людині сьогодні нелегко збагнути, що червону (комуністичну) цензуру не влаштовувала у «Веселих порадах» саме їх аполітичність. Тоді вважалося (і це було закріплено в радянській конституції, тобто в неіснуючій країні СРСР), що комуністична партія (ця назва писалася з великої літери — Комуністична партія) відіграє керівну й спрямовуючу роль у житті радянського суспільства. А Олег Чорногуз написав свої поради так, начебто цієї керівної й спрямовуючої сили не існувало в природі, суспільство жило своїм самодостатнім життям і легко впорувалося з усіма проблемами завдяки «Веселим порадам», а не комуністичному керівництву.

Немає тут порад на зразок: «Як за три дні засвоїти марксизм», «Як за тиждень прочитати повне зібрання творів В. І. Леніна», «Як виростити з себе члена Політбюро ЦК КПРС», «Як домогтися, щоб тебе обрали секретарем партійної організації», «Як стати героєм соціалістичної праці», «Як перемогти в собі (дрібно)буржуазні пережитки» чи щось у такому роді. Це означало, що «Веселі поради» написані з позицій загальнолюдських, а не партійних. Немає тут тимчасового, а є вічне. Немає того, що завтра перестане існувати, а є те, що існуватиме завжди.

Завжди існуватиме людська самозакоханість, довірливість, суперечності між людиною й державою. Завжди люди житимуть у суспільстві й матимуть проблеми з комунікацією в різноманітних ситуаціях: на новосіллях, при спілкуванні по телефону, при розмовах випадкових пасажирів у купе вагона, у крамницях, у чергах за якимсь крамом чи продуктами, у стосунках з сусідами. Люди завжди поділятимуться на начальників і підлеглих і час від часу мінятимуться в своїх функціях. Вони завжди кохатимуть, створюватимуть родини, роститимуть дітей, вкладатимуть у них своє світорозуміння, досвід, знання. Люди завжди щось робитимуть у своєму домі та на подвір’ї: копатимуть ями для плодових дерев, гостритимуть ножі, фарбуватимуть коридори. А ще гратимуть у більярд, розгадуватимуть кросворди й сни, уболіватимуть за улюблену футбольну команду. І т. д.

Усе це, а ще багато іншого, охопив Олег Чорногуз у своїх «Веселих порадах». Він створив енциклопедію життя приватної людини, порадник їй на щодень. Не охопивши всі типові ситуації й колізії відразу, він уперто до кожного видання дописував нові поради, які зробили його книгу справді вичерпною й універсальною. Цю книгу сміливо можна рекомендувати як навчальний посібник поведінки в кожну родину, причому як для батьків, так і для дітей; у кожну установу, причому як для керівників, так і для рядового складу. Понад те, цю книгу не тільки корисно мати на столі (це називається — настільна книга), але й у кишені (це називається — кишенькова книга) як довідник з правильної поведінки в усіх випадках життя.

Варто попередити читача: книга веселих порад — для розумних людей. Прикро говорити, але її не всі зрозуміють. Деяким доведеться ще підготуватись до цього. Справа в тому, що головний художній прийом, покладний в основу авторської навчальної концепції — це іронія. Іронія — дуже складний тип комічного, розрахований на інтертекстуальність, причому не тільки літературну, але й етичну, на знання читачем, хоча б попереднє, правил хорошого тону, які, утім сьогодні в Україні викладаються в навчальній дисципліні «Етика» в п’ятому класі середньої школи.

Отже, щоб зрозуміти іронію, треба мати навички читати й розуміти підтекст, бо іронія — це прихована насмішка, більше того, насмішка — свідомо, навмисне замаскована благопристойною формою її виразу. Наприклад, можна пильно дивитися в очі людині, яка відома своїм глупством, і розхвалювати її розум, глибокі думки, сміливі судження. Невтаємничений слухач буде думати, що все сказане — правда. Але ті хто знатимуть, що ця похвала адресована дурневі, будуть рвати животи від реготу. І чим вищими будуть оцінки, тим смішнішим виглядатиме їх адресат. Але тільки в очах знаючих людей. Можна псевдовченого, який відомий плагіатом у своїх псевдонаукових псевдопрацях, назвати великим ученим, самостійним у судженнях, гігантом думки. І тільки ті, хто знатиме справжній стан справ, розумітиме, що ви не похвалили, а висміяли негідника. А той, хто цього не знатиме, сприйматиме ваші похвали за чисту монету. Тому важливо підкреслити: «Веселі поради» Олега Чорногуза розраховані виключно на високорозвинутого, ерудованого, морально чутливого читача.

Рецептивно «Веселі поради» мають подвійну адресацію: вони адресовані одночасно юному й дорослому читачеві. Так часто буває з так званою дитячою літературою. Так званою, тому що сьогодні вчені переконливо пояснюють, що її слід називати літературою для дитячого читання. Насправді ж такі твори з інтересом читають і дорослі. Ернест Гемінґуей вважав, що з роману Марка Твена «Пригоди Гекльберрі Фінна» розпочалася американська проза.

«Веселі поради» з корисністю прочитає молодий читач, бо в них викладені настанови, зрозумілі йому сьогодні й, так би мовити, призначені на виріст. Нехай він зараз не зможе ними скористатися, але знатиме, де шукати корисну інформацію. А це найголовніший ефект освіти: не просто знати, а знати, де знайти потрібні знання, якщо життєва ситуація актуалізує їх для читача.

«Веселі поради» з корисністю прочитає й дорослий читач, бо далеко не всі вивчали етику в п’ятому класі, цей предмет уведений до шкільних програм порівняно нещодавно; крім того, далеко не всі були сумлінними учнями й пам’ятають, чому їх на тих уроках навчали і що в підручнику з етики написано; їм потрібно це нагадувати, бажано щодня. Життя свідчить, що найпростіші істини засвоюються найважче й тому їх слід повторювати якомога частіше.

Для молодого читача надзвичайно корисною є весела порада «Як поводитися в кіно». За тієї умови, що читач не зовсім невіглас у цій темі. Уявіть собі, що він достовірно сприйме подані автором поради: сівши на своє місце в кінозалі, відразу роздягтися й верхній одяг повісити на спинку крісла, що попереду вас. Якщо глядач почне лягати на ваш одяг, зробіть йому зауваження. «Бажано голосно, — іронізує автор. — У кінозалі завжди треба розмовляти дуже голосно, бо інакше вас не почують».

А скільки гумору в пораді перетворити кінозал на їдальню! «Роздягнувшись і добре вмостившись, лізьте до кишені. Своєї. Якщо ви жінка, то до сумочки. Діставайте бутерброд (хліб із сиром чи ковбасою) і їжте. Добре до ковбаси з хлібом йде часник. Отож не забудьте прихопити з собою один-два зубчики. Коли ви не взяли бутерброд, то жуйте кекс, облизуйте «ескімо» або лузайте насіння. Соняшника».

Зрозуміло, що всі поради слід виконувати з точністю до навпаки. Про це легко здогадається молода людина, хоча б трохи обізнана з правилами поведінки в громадських місцях або хоча б наділена елементарним моральним почуттям. Щодо цього останнього… Хтось припустить: а його ж у когось може не бути. То я з цього приводу нагадаю знаменитий афоризм Іммануїла Канта (1724–1804): «У світі є дві дивовижні речі: зорі над нами і моральний закон у середині нас». Цей німецький філософ зі світовою славою виходив з того, що такий моральний закон міститься в свідомості кожної людини. Треба їй тільки допомогти цей закон усвідомити, зрозуміти й діяти у відповідності з ним. Шлях до храму внутрішнього морального закону й розчищає Олег Чорногуз своїми «Веселими порадами».

Для дорослих читачів порад багато. Як уже ви зрозуміли, шановні читачі, вони охоплюють безліч епізодів родинного, побутового й службового життя. Безперечно, вас чекає не одна година приємного читання. Щоб не псувати вам насолоду знайомства з невідомим, я зупинюся лише на двох порадах. І то тільки тому, що вони звучать надзвичайно по-сучасному, навіть гостро актуально. А хочеться нагадати: вперше вони опубліковані в книжці 1971 року, тобто (з невеличкою натяжкою) мало не півстоліття тому.

Перша порада — «Як затримати грабіжника». Починається вона так: «Нема нічого простішого, як провернути цю операцію. Особливо, коли той грабіжник забрався до квартири тоді, коли ви дома. Правда, це рідко трапляється, бо число грабіжників так різко зменшилося, що коли ви телефонуєте до міліції, вам часто кажуть:

— Цього не може бути! Серед білого дня? У вас у квартирі? А-а, ви його затримали?! Все зрозуміло. Так чого ви ото дзвоните? Ведіть його до найближчого відділення. Можете привести й до нас. Цікаво, що він у вас узяв?

— Нічого, — кажете ви.

— Та який же він грабіжник? А-а, не встиг. Усе одно приведіть.

Як бачите, до грабіжників зацікавлення виявляє навіть міліція».

Вам це нічого не нагадує? Вам не доводилося подавати заяву до міліції й болісно відчувати, що ви покинуті напризволяще, мусите сам на сам змагатися із зловмисником?

Звичайно, Олег Чорногуз не залишає вас у чорному гуморі. Він перетворює ситуацію із затриманням злодія на веселу пригоду з сусідом, який заблукав поверхом. Але все ж він навчає в своїй пораді бути сміливим, активним, не розгублюватися перед небезпекою, не чекати допомоги, яка може й не надійти, а самостійно рішуче й енергійно подолати її.

Другий приклад такої поради, яка аж палає злободенністю — «Як стати рабом». Заголовок, звичайно, за радянських часів міг проскочити хіба що в сатиричній публіцистиці. І то з огляду на те, що поняття рабства було цілком чуже радянській дійсності й у цензурі подумали, що йдеться про загниваючий Захід. А Олег Чорногуз написав філософський твір. Зазначимо, що в цьому немає нічого дивного — сатира завжди замішана на філософії, як тісто на воді.

Отже, письменник вводить цілком нове поняття — «сучасний раб». «Сучасний раб, — пояснює він, — класифікується й поділяється на такі групи: раб побуту (переважно колекціонує килими); раб звички (алкаші, затяті курці); раб пристрасті (запеклі футбольні уболівальники, картярі тощо); раб домашній, приручений (у жінки під каблуком чи коло спідниці); раб моди (носить сомбреро й штани із защіпками); раб-низькопоклонник (вештається попід готелями «Інтурист» та «Дніпро»); нарешті, раб мимоволі». Про цього останнього далі й розповідається в пораді.

Він відрізняється від раба в стародавньому світі тим, що є рабом добровільним. Так, усього, що робить з людини раба, вона могла б і не робити. Але… радянська дійсність була такою, що змушувала людину змагатися за кожну пристойну річ, предмет одягу, меблі, побутову техніку. Людина нічого не могла собі просто піти в крамницю й купити; вона мусила все «діставати», а відтак, нібито добровільно ставала рабом своїх речей. Для цієї хвороби було придумано й спеціальну назву — «речовізм». Якщо колишній раб був оточений ореолом романтики, мріяв про волю, прагнув утекти, то сучасний раб «рабство називає життям, і якщо готовий собою пожертвувати, то лише в імʼя рабства. Так модно».

У новелістичній частині поради (це така сучасна притча, на зразок тих, що, наприклад, розповідав Ісус Христос про зерно або про світильник) наведена історія про те, як сатиричний герой поради, він же оповідач (не плутати з реальним автором) змагався з таким собі Півнєвим за придбання все більш кращих і дорожчих речей, меблів, домашніх тварин і т. д. Випередивши його в цьому змаганні, він гордо заявив: «Тепер я раб поза конкуренцією».

То були «сучасні раби». Не так давно філософи запровадили поняття «постсучасність». Так от: у нас з’явилися постсучасні раби. Вам ніколи не доводилося йти (їхати) повз безкінечні паркани, висотою не менш як два метри, і все ж бачити з вулиці за ними верхівки дво(три)поверхових будинків, а в щілини між блоками бетонної огорожі бачити зелені галявинки, поля для гольфу, штучні басейни чи й ставки з альтанками на березі? Ото, щоб ви знали. там живуть постсучасні раби. І першим вказав на це явище в нашому житті Олег Чорногуз.

Його веселі поради, крім усіх інших чеснот, ще й україноцентричні. Ви думаєте легко було в 1971 році, коли панували радянські дискурси, у переліку видатних досягнень світового кіномистецтва не згадати жодного (!!!) російського радянського діяча? А Олег Чорногуз примудрився це зробити. Він вивів у тій же пораді «Як поводитися в кіно» умовний образ кіноаматора, який «як табличку множення знає, хто такий Олександр Довженко й Марчелло Мастрояні, Клод Лелюш і Марина Владі, дядечко Яковченко, Анук Еме і Марсель Марсо, Бергман і Мокімото». Наближалися репресії в Україні 1972 року. 12 січня в цей рік були заарештовані Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Вʼячеслав Чорновіл і далі по наростаючій. А напередодні цього страшного полювання російських спецслужб за українським вільним словом та його носіями Олег Чорногуз серед найвидатніших репрезентантів світового кіно назвав двох українців: Довженка і Яковченка й жодного росіянина. Чи не ляпас тим ідеологам, які були переконані (і переконані й досі), що все російське найкраще в світі, тому що воно російське?

Перелік міг би скидатися на випадковість, якби не рецидив. Ближче до кінця поради автор знову покликався на кіноаматора, який «пояснить вам, де саме Жан Маре, а де Мішель Мерсьє. Якщо це наш фільм, то покаже вам Івана Миколайчука. Розповість, як йому довірили головну роль у «Тінях забутих предків» [курсив мій. — І. М.]. Ви розумієте? Наш фільм для Олега Чорногуза не «Семнадцать мгновений весны», а «Тіні забутих предків», а Іван Миколайчук поставлений у ряд із Жаном Маре й Мішелем Мерсьє. Це вже другий ляпас тим же пильнувальникам ідеологічної чистоти в літературі. І вияв любові до України, її мистецтва, свідчення талановитості її народу й співмірності із світовими її мистецьких досягнень.

У літературі відкриття рідкісні. Це ж не географія у ХVII столітті, не біологія у ХVІІІ, не астрономія і ХІХ і не ядерна фізика в ХХ. Це література… де нові твори пишуться, письменник пописує, читач почитує… Але щодо відкриттів?.. Леонід Новиченко, визначний старший сучасник Олега Чорногуза, написав було цілу книжку «Не ілюстрація — відкриття» (1966), за яку отримав Шевченківську премію 1968 року. Але хто його сьогодні пам’ятає і хто читає ту книжку? І хто назве хоч одне відкриття, описане в ній?

Про відкриття Олега Чорногуза знають усі. Він відкрив жанр веселої поради. Жанри — штука консервативна. Вони не наростають як гриби після дощу. Гомер придумав епічну поему, і відтоді всі поети пишуть епічні поеми так, як він. Трагедію, як придумав Феспід, то так вона й існує до наших днів. З певною некатегоричністю можна сказати: нових жанрів не буває. Але це справедливо, поки ми не переступаємо кордони України. А тут починається. Такий собі Степан Руданський узяв та й придумав жанр співомовки, а такий собі Остап Вишня — усмішки, та ще й вишневої. Олег Чорногуз підтримав марку і винайшов жанр веселої поради. З іншого боку, він врятував від цілковитої загибелі жанр повчання, показавши йому новий шлях, можливість пристосуватися й існувати в умовах індустріальної революції й загальної освіченості.

Його відкриття виявилося продуктивним. Твори Олега Чорногуза читає весь світ; вони перекладені на сьогодні двадцятьма двома мовами, в тому числі — й есперанто. Відкриттям українського сатирика поквапилися скористатися інші автори. Ми зупинимося тільки на одному прикладі. Хоча й на найбільш виразному.

ІІІ, Послідовники Олега Чорногуза

Коли в Києві готувалося до друку перше видання «Книги веселих порад», на першому курсі Літературного інституту імені О. М. Горького в Москві з’явився такий собі Григорій Остер. Він народився в Одесі, дитинство і юність провів у Ялті. Українську мову добре знав (хоча може зараз вже й забув). Він пильно читав український гумор. Відкриття Олега Чорногуза не давало йому спокою. І от через два десятиліття після появи «Книги веселих порад» стали з’являтися віршики Григорія Остера для неслухняних дітей під загальною назвою «Вредные советы». Будувалися вони на Чорногузовій ідеї — іронії в поданні порад для дітей, прочитуванні підтексту кожного твору, розшифруванні його таємного змісту.

Автор радив то бити лампочки в підʼїздах з метою збереження електроенергії, то гальмувати свого велосипеда татові у мʼяке черево, а не в твердий холодильник, то стиснути зуби й не розтуляти рота на прийомі в стоматолога. Розумні люди, які пройшли вишкіл через веселі поради Олега Чорногуза, його розуміли й завжди робили все навпаки.

Але… тут потрібно нагадати про рецептивну подвійну призначеність літератури для дитячого читання. Одну таку пораду прочитав… уже й не хлопчик… чи, може, все-таки хлопчик. Але він був недалекого розуму й не розумів, що таке підтекст, іронія. Усю ситуацію він сприйняв буквально. Написано в Григорія Остера: «Дразниться лучше из окна, / С восьмого этажа. / Из танка тоже хорошо, / Когда крепка броня. / Но если хочешь довести / Людей до горьких слез, / Их безопаснее всего / По радио дразнить» — і от цей хлопчик почав втілювати програму, накреслену в дитячому віршику. Він дражнився і з вікна, і з танка… Ну радіо — це, звичайно ж, архаїка. У поета — це просто символ електронних медіа. Найкраще дражнитися в цього хлопчика… який уже давно не хлопчик… виходить з екрану телевізора. Дражниться й досі… А люди й досі плачуть — доведені до гірких сліз.

Такий несподіваний і небезпечний результат дав віршик Григорія Остера. Він забув попередити, що його поради — для розумних читачів. А от потрапили на очі дурневі — і маємо нещастя для двох народів.

Лишається надія — людство порозумнішає, доросте до осмислення веселих порад Олега Чорногуза. А дурням, не здатним до навчання, їх взагалі заборонять читати.

Отже, як користуватися веселими порадами Олега Чорногуза? Обережно. Думаючи над кожною порадою, як її правильно застосувати. Читайте, по кілька разів. Бажано вголос. Так легше зрозуміти прочитане. Бажано читати у великому колективі й обмінюватися думками досвідчених людей з приводу почутого. Було б непогано, якби вони при цьому наводили свої приклади й думки з приводу почутого. І ще слід пам’ятати, що веселі поради Олега Чорногуза — не догма, а керівництво до дії, їх слід застосовувати гнучко, враховуючи особливість кожної ситуації, неповторність кожної людини. Тільки тоді вони будуть засобом дієвості та ефективності в розв’язанні ваших життєвих проблем.

Уперше надруковано: Михайлин І. Л. «Веселі поради» Олега Чорногуза у феноменальній та функціональній площині / Ігор Михайлин // Чорногуз О. Ф. Книга веселих порад: Гумор і сатира / Олег Чорногуз; післям. І. Михайлина. — Х. : Майдан, 2017. — С. 239–252.