Театральний вояж Миколи Гоголя: Тбілісі – Полтава – Харків

Йдеться про виставу славнозвісного Тбіліського драматичного російського театру імені Олександра Грибоєдова «Ревізор» за п’єсою Миколи Гоголя, переглянути яку пощастило й харківцям.

Театр із дружньої нам Грузії на початку квітня завітав з цим спектаклем до Полтави на вже традиційний театральний фестиваль «В гостях у Гоголя». І тут сталося справжнє диво — грузинський сценічний колектив на чолі зі своїм художнім керівником Автандилом Варсимашвілі охоче погодився показати гоголівську виставу не лише полтавській, а й харківській публіці (6 квітня, на сцені Харківської оперети).

Вистава ще зовсім «молода» — її прем’єра відбулася (як зазначено в чудово виданій програмці) 29 жовтня 2015 року. І вже невдовзі грузинська театральна спільнота назвала тбіліський «Ревізор» кращим спектаклем 2015 року, а режисуру Автандила Варсимашвілі, постановника вистави — кращою режисерською роботою року.

Отже, почнемо з того, що від початку й до самого кінця спектаклю (за п’єсою, що її жанрова приналежність визначена як комедія) у глядацькій залі жодного разу (!) не пролунало щось бодай схоже на сміх. Натомість, не забракло гучних і тривалих оплесків: харківська публіка ніби стала в такий спосіб на бік постановників у їхніх намаганнях не розсмішити, а радше — налякати, головне ж, змусити кожного серйозно замислитися над своїм життям-буттям…

Пітер Брейгель Старший. «Притча про сліпих», 1568 рік (фрагмент)

Режисер Варсимашвілі спромігся наново відкрити сучасному глядачеві Гоголя-містика, для котрого гостра ґротесковість (в усіх її проявах — від ґротесковости зовнішньої до ґротесковости характерів) була абсолютно природним засобом художньої образности. Одразу відчувається, наскільки послідовних однодумців знайшов режисер в особі сценографа вистави — знаного грузинського мистця Міріана Швелідзе та художника по костюмах — Тео Кухіанідзе. До речі, не лише вбрання персонажів, оповитих на кону якоюсь непевною сутінковою імлою (можливо — наслідок банальних технічних негараздів), а й ретельно вибудовані режисером мізансцени дивним чином нагадують відомі полотна Пітера Брейгеля Старшого, творчість якого, разом із живописним спадком його прямого попередника Ієроніма Босха, цілковито відповідала особливостям ґротесково-реялістичної (за Михайлом Бахтіним) системи образности.

До галасливого натовпу постійно чимось збентежених людських істот долучається така собі дивна пара — Хлєстаков, роль якого, позначену стриманою ексцентрикою, надзвичайно цікаво веде Аполлон Кублашвілі, зі слугою Осипом, чиє сценічне втілення стало яскравим творчим здобутком актора Василя Габашвілі. Однак, їхні взаємини не мають нічого спільного зі стосунками пана та його прислужника, хоча це й не Дон Кіхот зі своїм вірним (й водночас хитрим) зброєносцем. Домінуючим в їхньому дуеті волею режисера «призначено»… Осипа, мало не інфернальна постать якого чимось нагадує неодмінного персонажа комедії дель арте — зухвалого й цинічного Арлекіна. Коли придивитися, то актор навіть загримований так, що його обличчя стає схожим на зловісну машкару. А кульмінаційна у виставі сцена брехні (щось справді неймовірне!) підказує нам ще одну паралель: відчайдушний хвалько Хлєстаков і такий самий хвалько й базіка — Капітан з комедії дель арте…

Серед парадоксів вистави, що одразу впадають в око, — найбільше подібними одне до одного та здатними, з огляду на це, якось порозумітися між собою, є Хлєстаков і городничий, роль якого слід визнати безумовним творчим успіхом досвідченого актора Слави Натенадзе. Не можна стверджувати, що ці дві ролі зовсім позбавлені ґротесковости, але вона суттєво пом’якшена в порівнянні з іншими, домінує ж побутово-достовірна манера акторської гри (маємо привід вкотре згадати про вічне й невмируще сценічне «життя у формах самого життя»). Отже, ми знову пересвідчилися, що грузинська акторська традиція та українська мають чимало спільного — за такими, зокрема, ознаками, як підвищена емоційність, одверто патетична піднесеність інтонацій тощо.

Фінал спектаклю. Розставлені, як здається, всі крапки над «і». Втім, це нікому (по обидві сторони рампи) не приносить і найменшого полегшення, бо потужний художній потенціал творців вистави підпорядкований єдиній меті — довести, що всі ми перебуваємо у глухому куті, а спроби хоч щось змінити виявлятимуться марними. Навіть справжня вода, яка завжди була символом очищення, а тепер щедрим потоком пролилася з театральних «небес» на сцену, не здатна змити та знешкодити зло, скоєне дрібними посадовцями одного лише повітового містечка… А коли йтиметься про цілий світ?..

Мабуть, хтось заповзято сперечатиметься з приводу такого трактування класичного твору, але театр має право (переосмисливши п’єсу) вибудовувати власну концепцію вистави, котра може бути кардинально іншою, ніж пропонована драматургом. Наші грузинські друзі по-своєму засвідчили гоголівською виставою особливий пієтет до драматургічного доробку славетного українця, бо спромоглися розпізнати в ньому великого містика та (на жаль) великого песиміста.

І наостанок. Надзвичайно промовистою є майже постійна присутність на кону персонажа, про якого у п’єсі Миколи Гоголя немає і згадки. Священик (чомусь проігнорований у програмці), що час від часу читає призабуті вже багатьма (як «тоді», так і «тепер») тексти зі Святого Письма, став уособленням нашого хворого, але ще живого сумління, котре повсякчас нагадує про неминучій прихід на землю небесного Ревізора…

P.S. Те, що зробив автор світлин, — знаний харківський фотохудожник Микола Нюкін, — під силу тільки справжньому чарівникові. Навіть тьмяні й мерехтливі промені освітлювальної апаратури, що була безнадійно застарілою вже наприкінці минулого століття, не завадили йому отримати якісні та надзвичайно виразні фотознімки. Щиро дякуємо Майстрові!

 Петро Джерелянський