“Гостра така граматика — з болю, надії, чуда…”. Лариса Вировець, її Покотилівка і 10-річчя клубу “Апостроф”

  Лариса Вировець (праворуч) з  Іриною Мироненко

 

Читацько-поетично-пісенний український клуб “Апостроф” почав своє життя у січні 2007 року. Як говорить його засновниця і лідер Лариса Вировець,  років 6  із них  збиралися майже щотижня чи двічі на місяць з музикою і літературними студіями. Влаштовували зібрання у різних приміщеннях Харкова, а ще на природі. Наприклад,  виїздили на Слов’янське солоне озеро. Щорічний куліш на галявині в Покотилівці — теж клубна традиція.

 

 

Розташувалася Покотилівка за 10 кілометрів від Харкова.  Якщо зупинитися біля залізничної платформи та подивитися вниз із зеленої гори, то здається, що не зійдеш, а покотишся з крутого пагорба. Хоча згадки про ці землі губляться у століттях, швидко розвиватися Покотилівка почала від 1900 року. Її заселяли переважно залізничники, бо все більше фахівців потребувала Курсько-Харківсько-Азовська магістраль. До 1917 року сусідні поселення Покотилівка і Карачівка розвивалися клопотами самих мешканців. За їхньою ініціативою і на зібрані ними кошти було встановлено 5 гасових ліхтарів «Люкс». Водопостачання забезпечував  водовоз, який розвозив воду бочкою по дворах, а згодом   домовласники вирили власні криниці.

Тепер Покотилівку вирізняють у просторі не тільки залізниця, а й Сімферопольська  траса, ліси й садки. Колись із вікна електрички, що гальмувала, побачила справжню косулю на зеленому лісовому схилі. Подумала спросоння — звідки така реалістична скульптура  зовсім близько від колій, але тваринка ворухнулася й пішла у гущавину. Про ці місця поблизу Харкова значно краще розповідає  поетеса і дизайнер, авторка чотирьох книжок віршів Лариса Вировець, бо це — її рідні місця. На творчій зустрічі з Ларисою Петрівною  у бібліотеці імені Івана Франка Новобаварського району Харкова було прочитано чимало рядків, але гірко, майже пошепки прозвучав фінал вірша “Приміська зона”:  “Усім настачить рідної землі. Та ще лишилась. Де її подіти? Нехай хоч зайди — щастя ковалі — й онуки їх саджають нині квіти”. Ніби якась квітка на три пелюстки — так виглядає логотип  видавництва “Апостроф” (ним позначено вже чимало книжок наших земляків),  і однойменного читацько-поетично-пісенного клубу.   Три у різному положенні закручені апострофи нагадують не просто про відомий зі школи розділовий знак українського правопису. На письмі — це відокремлення букв, а в реальному житті, навпаки, намагання людей об’єднати. Мовою, літературою, піснею.

Промовистий вірш Лариса Вировець назвала “Складнощі перекладу”.

Перекладуть з української на італійську
(чеську, англійську, німецьку – дай Боже знаття!)
давні пісні і звитяги стрілецького війська,
мальви, миски, сорочки та злиденне життя.

Наші подерті міста й забагнючені села,
тиху покору в очах у жінок та собак…
Перекладуть із сумної на майже веселу,
бо без перекладу – як зрозуміють нас? Як?

Рідною мовою кожен збагне неодмінно,
що тут у нас – незважаючи, що – завдяки.
Що перетліло, а що – незбагненно незмінне…
Та на яку перекласти це вам, земляки?

Із бібліотечних монологів Лариси Вировець: “Можливо, клуб уже виконав своє завдання, яке я йому ставила. Люди сумують без нього. Мені хотілося, щоб клуб був іншим. Не знаю, чи вийде  зробити, щоб це була спілка поетів, які не просто хочуть читати свої вірші й чути оплески, а які продовжують вчитися поетичній майстерності, вчитися життю, слухати вірші не тільки свої, а й хороших поетів, бо не завжди наші вірші найкращі. Те, що залежить від мене, я зроблю. Улюблені поети є в кожного. Принесіть кілька віршів і прочитайте. Тільки щоб ви могли сказати, чий це вірш, що це за поет, чому саме цей вірш вам сподобався. Говоримо не тільки про поезію, а й про історію, культуру, мову. Сподіваюся, у клубу є майбутнє”.

         Учасники зібрання у бібліотеці охоче роздивлялися на великому екрані фотокартини Лариси Вировець. Так, деякі з них варті цього означення — картина. Приємно, що вона запросила й людей, чиї садиби в Покотилівці фотографувала в різні пори року, наприклад, коли рясно цвітуть проліски.  На одній із робіт вони синім морем заливають садок. Стоять щільно, ніби козацьке військо у шапках із синіми верхами.

            Власник дерев’яного будинку з пролісками розповів, що до 1926 року там був ліс.  Коли будували залізницю, була станція серед лісу, будинок спорудили після того, як проклали залізницю. Але проліски  цвітуть досі. Історично. І дуби ростуть.

         Ще з бібліотечних монологів Лариси Вировець: “Ніколи не пишу нічого через силу. Я пишу тільки те, що відчуваю,  не беруся писати романи чи поеми. Графоман ніколи не признається, що він графоман. У нього потужність більша, він може скласти по 3-4 вірші за день. Графоман може римувати слова, якісь шаблони повторювати (“очі-ночі”, а головне, щоб Україна була в кожній строфі). Поет усе-таки намагається обходитися без шаблонів, не йти битими  шляхами. Він шукає свій шлях. Не завжди він зустрічає розуміння, відгук схвальний. Колись я взяла своїх 300 чи 400 ранніх віршів, які  в шухляду складала, переглянула, дещо виправила. 39 з них видала в першій книжці, а решту спалила. Можливо, хтось із присутніх на цій зустрічі  знає  Олександра Охріменка — я потрапила до нього в літературну студію. Він любив займатися з дітьми, а на нас, дорослих, дивився так поблажливо. Коли хтось новий приходив і казав “Можна я прочитаю?”, Саша Охріменко говорив: “Мы тут слушаем только хорошие стихи, поэтому нельзя”. І я йому на день народження написала такий вірш російською: “Утрат и болей сажа, нелепой жизни сети. Не взрослые мы, Саша, мы трудные, но дети. Факир, твой фокус тонок. Откуда что берется! Талантливый ребенок в нас плачет и смеется. Ты хитрый, смотришь кротко. Свою ты знаешь силу. И где меня, сиротку, до этого носило?

   Часу на все не вистачає, але мрію, що візьму свій етюдник, свою акварель, яка в мене лежить, чекає нагоди, почну виходити на природу й малювати пейзажі. Квіти, портрети. Я багато малювала раніше. Думаю, я повернуся до цього”.

Не шукайте тут імен прихильників і шанувальників клубу “Апостроф”. Лариса Петрівна на зустрічі в бібліотеці згадувала найактивніших однодумців, щедро показувала фото із різних подій, але то вже її право і привілей аналізувати й коментувати письмово з паролями-явками-іменами  зроблене клубом чи  тільки задумане. Для сайтів, скайпу і соціальних мереж залишається актуальним штамп останньої сторінки районних газет минулого (дрібно — біля адреси й телефонів редакції): “Пишіть, дзвоніть, заходьте!”

2017 рік для Лариси Вировець став періодом цікавих мандрів Україною. Можливо, хтось із “апострофівців” був у тих поїздках Дніпропетровщиною і Херсонщиною, краєм Запорізьким і Харківщиною.

  

Із фотографіями степових курганів та знаменитої Кам’яної Могили перегукуються рядки Лариси Вировець:

“Матінко, сива й убога!

Де ти згубила синів?

Довга на волю дорога

й овид уже потьмянів.

Йди ж! Хай у місячнім сріблі

вкажуть дорогу сліди.

Дивляться з неба загиблі.

Кажуть: “Не бійся, іди”.

 

Ірина Мироненко

Фото Лариси Вировець та Ігоря Приходька