• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Помер Віктор Кириченко
«Очима культури» № 43. Два полюси теорії мистецтва: «ідеалізм» Богдана Ігоря Антонича та «емпіризм» імпресіоністів. →

“Гостра така граматика — з болю, надії, чуда…”. Лариса Вировець, її Покотилівка і 10-річчя клубу “Апостроф”

Опубліковано в 8 Чер, 2017 Прокоментуй! 1 683 переглядів

Бібліотека Франка з Л.В.

  Лариса Вировець (праворуч) з  Іриною Мироненко

 

Читацько-поетично-пісенний український клуб “Апостроф” почав своє життя у січні 2007 року. Як говорить його засновниця і лідер Лариса Вировець,  років 6  із них  збиралися майже щотижня чи двічі на місяць з музикою і літературними студіями. Влаштовували зібрання у різних приміщеннях Харкова, а ще на природі. Наприклад,  виїздили на Слов’янське солоне озеро. Щорічний куліш на галявині в Покотилівці — теж клубна традиція.

 

 

Розташувалася Покотилівка за 10 кілометрів від Харкова.  Якщо зупинитися біля залізничної платформи та подивитися вниз із зеленої гори, то здається, що не зійдеш, а покотишся з крутого пагорба. Хоча згадки про ці землі губляться у століттях, швидко розвиватися Покотилівка почала від 1900 року. Її заселяли переважно залізничники, бо все більше фахівців потребувала Курсько-Харківсько-Азовська магістраль. До 1917 року сусідні поселення Покотилівка і Карачівка розвивалися клопотами самих мешканців. За їхньою ініціативою і на зібрані ними кошти було встановлено 5 гасових ліхтарів «Люкс». Водопостачання забезпечував  водовоз, який розвозив воду бочкою по дворах, а згодом   домовласники вирили власні криниці.

Тепер Покотилівку вирізняють у просторі не тільки залізниця, а й Сімферопольська  траса, ліси й садки. Колись із вікна електрички, що гальмувала, побачила справжню косулю на зеленому лісовому схилі. Подумала спросоння — звідки така реалістична скульптура  зовсім близько від колій, але тваринка ворухнулася й пішла у гущавину. Про ці місця поблизу Харкова значно краще розповідає  поетеса і дизайнер, авторка чотирьох книжок віршів Лариса Вировець, бо це — її рідні місця. На творчій зустрічі з Ларисою Петрівною  у бібліотеці імені Івана Франка Новобаварського району Харкова було прочитано чимало рядків, але гірко, майже пошепки прозвучав фінал вірша “Приміська зона”:  “Усім настачить рідної землі. Та ще лишилась. Де її подіти? Нехай хоч зайди — щастя ковалі — й онуки їх саджають нині квіти”. Ніби якась квітка на три пелюстки — так виглядає логотип  видавництва “Апостроф” (ним позначено вже чимало книжок наших земляків),  і однойменного читацько-поетично-пісенного клубу.   Три у різному положенні закручені апострофи нагадують не просто про відомий зі школи розділовий знак українського правопису. На письмі — це відокремлення букв, а в реальному житті, навпаки, намагання людей об’єднати. Мовою, літературою, піснею.

Промовистий вірш Лариса Вировець назвала “Складнощі перекладу”.

Перекладуть з української на італійську
(чеську, англійську, німецьку – дай Боже знаття!)
давні пісні і звитяги стрілецького війська,
мальви, миски, сорочки та злиденне життя.

Наші подерті міста й забагнючені села,
тиху покору в очах у жінок та собак…
Перекладуть із сумної на майже веселу,
бо без перекладу – як зрозуміють нас? Як?

Рідною мовою кожен збагне неодмінно,
що тут у нас – незважаючи, що – завдяки.
Що перетліло, а що – незбагненно незмінне…
Та на яку перекласти це вам, земляки?

Із бібліотечних монологів Лариси Вировець: “Можливо, клуб уже виконав своє завдання, яке я йому ставила. Люди сумують без нього. Мені хотілося, щоб клуб був іншим. Не знаю, чи вийде  зробити, щоб це була спілка поетів, які не просто хочуть читати свої вірші й чути оплески, а які продовжують вчитися поетичній майстерності, вчитися життю, слухати вірші не тільки свої, а й хороших поетів, бо не завжди наші вірші найкращі. Те, що залежить від мене, я зроблю. Улюблені поети є в кожного. Принесіть кілька віршів і прочитайте. Тільки щоб ви могли сказати, чий це вірш, що це за поет, чому саме цей вірш вам сподобався. Говоримо не тільки про поезію, а й про історію, культуру, мову. Сподіваюся, у клубу є майбутнє”.

         Учасники зібрання у бібліотеці охоче роздивлялися на великому екрані фотокартини Лариси Вировець. Так, деякі з них варті цього означення — картина. Приємно, що вона запросила й людей, чиї садиби в Покотилівці фотографувала в різні пори року, наприклад, коли рясно цвітуть проліски.  На одній із робіт вони синім морем заливають садок. Стоять щільно, ніби козацьке військо у шапках із синіми верхами.

Покотилівка проліски            Власник дерев’яного будинку з пролісками розповів, що до 1926 року там був ліс.  Коли будували залізницю, була станція серед лісу, будинок спорудили після того, як проклали залізницю. Але проліски  цвітуть досі. Історично. І дуби ростуть.

         Ще з бібліотечних монологів Лариси Вировець: “Ніколи не пишу нічого через силу. Я пишу тільки те, що відчуваю,  не беруся писати романи чи поеми. Графоман ніколи не признається, що він графоман. У нього потужність більша, він може скласти по 3-4 вірші за день. Графоман може римувати слова, якісь шаблони повторювати (“очі-ночі”, а головне, щоб Україна була в кожній строфі). Поет усе-таки намагається обходитися без шаблонів, не йти битими  шляхами. Він шукає свій шлях. Не завжди він зустрічає розуміння, відгук схвальний. Колись я взяла своїх 300 чи 400 ранніх віршів, які  в шухляду складала, переглянула, дещо виправила. 39 з них видала в першій книжці, а решту спалила. Можливо, хтось із присутніх на цій зустрічі  знає  Олександра Охріменка — я потрапила до нього в літературну студію. Він любив займатися з дітьми, а на нас, дорослих, дивився так поблажливо. Коли хтось новий приходив і казав “Можна я прочитаю?”, Саша Охріменко говорив: “Мы тут слушаем только хорошие стихи, поэтому нельзя”. І я йому на день народження написала такий вірш російською: “Утрат и болей сажа, нелепой жизни сети. Не взрослые мы, Саша, мы трудные, но дети. Факир, твой фокус тонок. Откуда что берется! Талантливый ребенок в нас плачет и смеется. Ты хитрый, смотришь кротко. Свою ты знаешь силу. И где меня, сиротку, до этого носило?

покотилівка ставок   Часу на все не вистачає, але мрію, що візьму свій етюдник, свою акварель, яка в мене лежить, чекає нагоди, почну виходити на природу й малювати пейзажі. Квіти, портрети. Я багато малювала раніше. Думаю, я повернуся до цього”.

Не шукайте тут імен прихильників і шанувальників клубу “Апостроф”. Лариса Петрівна на зустрічі в бібліотеці згадувала найактивніших однодумців, щедро показувала фото із різних подій, але то вже її право і привілей аналізувати й коментувати письмово з паролями-явками-іменами  зроблене клубом чи  тільки задумане. Для сайтів, скайпу і соціальних мереж залишається актуальним штамп останньої сторінки районних газет минулого (дрібно — біля адреси й телефонів редакції): “Пишіть, дзвоніть, заходьте!”

2017 рік для Лариси Вировець став періодом цікавих мандрів Україною. Можливо, хтось із “апострофівців” був у тих поїздках Дніпропетровщиною і Херсонщиною, краєм Запорізьким і Харківщиною.

Вировець Камені   Вировець і степова баба

Із фотографіями степових курганів та знаменитої Кам’яної Могили перегукуються рядки Лариси Вировець:

“Матінко, сива й убога!

Де ти згубила синів?

Довга на волю дорога

й овид уже потьмянів.

Йди ж! Хай у місячнім сріблі

вкажуть дорогу сліди.

Дивляться з неба загиблі.

Кажуть: “Не бійся, іди”.

 

Ірина Мироненко

Фото Лариси Вировець та Ігоря Приходька

 

 

 

 

Ірина Мироненко , клуб "Апостроф" , Л. Вировець

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Цикл повістей Олександри КОВАЛЬОВОЇ “Дух зела”
  • Ювілей Олександри КОВАЛЬОВОЇ
  • АРТ-КОЛЕКЦІЯ АНАТОЛІЯ  МАРУЩАКА (практикум fiction-критики)
  • Відгомін гіркої саги (про постать Василя Борового)
  • Поет слобожанської землі (Про творчість Василя Борового)
  • Вечір пам’яті Василя БОРОВОГО
  • ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ВІНТАЖ (перечитуючи професора Леоніда Ушкалова)

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен В. Бойко Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк