«Ти впізнаєш мене. Але не знаєш» (Художній простір збірки О. Тараненко «Простий сюжет»)

 Той, хто розуміється на житті,

одразу відчув би, що все це щирісінька правда

Антуан де Сент-Екзюпері «Маленький принц»

Переді мною маленька книжечка – поетична збірка «Простий сюжет» Ольги Степанівни Тараненко, поетеси з Харкова. Видана вона в далекому 1992 році. Здавалося б на перший погляд, що написана вона про події перших років незалежності. Але це лише здається.

Розпочинається збірка циклом віршів «Маленька станція». Поезія «В мою хату зрить бездонне око місяця» – відгомін суспільно-політичних настроїв того часу, зорі незалежності коли «завтра зійде таке сонце, що комахи не закриють його крильми…». Який важливий посил оптимізму і нам сьогоднішнім! Мандруючи від одного вірша до другого, як від станції до станції знайомимось із бабусею Євдокією, що сидить на фоні гордих злинялих оленів (можливо про таких потім співатиме гурт Т.І.К.), вчителькою Ольгою Максимівною, майбутнім солдатом Льонькою, Танею Шамрай. Ці художні постаті пробуджують вервечку спогадів про далеке і близьке, минувше і вічне, таке звично-незвичне життя поруч.

Сміливо і сильно у вірші «Навчили ненавидіти й любити» застерігає поетеса від фальшивості і не справжності.

Цикл «Квіти і вінки» ідейно й тематично продовжує попередні тексти. Передаючи художні означення коловороту буття, замальовки спостережень ліричного героя (чи то героїні) над зустрічами, буднями і празниками, мандрівками рідним і тільки містом О. Тараненко проявляє свій талант емоційно відгукнутись, чуттєво промовити, проговорити про пережите. Трапляються екскурси в минуле – схоплені враження на адресу цариці Катерини і її урочистої зустрічі біля міської брами далекого 1787. У вірші «Про Наполеона» натрапляємо на рефрен «Париж вітав свою надію, благословляючи в похід» як натяк на імперські (читай самодержавські) наміри. Крики юрби немов підсилюють такий ефект. Але слова «веселої юної парижанки Жанни»: «Наполеон? Такий …малий?» (читай – устами дитини говорить істина) раптом розчинять цю пафосну велич. Який вдалий художній прийом!

Мабуть, найбільш тривожно-інтимним та глибоким є останній цикл збірки «Після свята». Він неначе налаштовує на розв’язку, на післясмак розлуки. Читачеві невідома історія кохання, доводиться її домислити, дофантазувати. Самотність входить у буття ліричної героїні («світ, поділений на два») колючим втомленим домом, але ходячи землею, яка посилає їй цей тягар, вона «вірить у зорю». Разом із нею придивляємося пильніше до жіночих образів, які «в пошуках грошей і кавалера до життя беруться знов і знов». Важливо, що вони усі названі, а значить живі, щодня поруч – Олександри. Ніни, Марії, Катерини, Ганни тощо. Як тонко вкладено щастя жіноче у прості слова – «тобі, жінко, дитя ось, і муж, і любов…».

До образних перлин лірики О. Тараненко хочеться записати метафоричне порівняння «ти справді дуже мудро учинив, так мудро, як колись чинили єресь», персоніфікацію «болять думки до ранку», антиномію «навкруги так тихо та гарно – аж чути, як сивіють скроні», «звичайний день перетворили в дату», «манівцями в питаннях вічних і гублюсь поміж буднів і справ» і все це для того, щоб просто «узяти з собою страждання Шевченкового та доброти Довженкової, окропити дорогу піснею – і піти».

Завершуючи подорож сторінками цієї збірки, хочеться відзначити тонкий осмислений ліризм, прицільність та влучність вислову, глибину думки, які, немов визирають з-над внутрішніх космосів ліричних героїв і підіймаються до загальнолюдських горизонтів.

Хомик Тетяна Станіславівна

методист КЗ ЛОР «Львівська обласна

Мала академія наук учнівської молоді»