Село «КАЙДАШЕВОЇ СІМ’Ї»

Уже майже півтора століття минуло, відколи Іван Семенович Нечуй-Левицький надрукував свою «Кайдашеву сім’ю», а ніби вчора написано:

УСЕ ЯК БУЛО КОЛИСЬ

«Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки…»

Здається, час не змінив села: ті ж покручені ярки, у яких зеленіє ліс, цвітуть яблуні та чершні,  блищать ставки й хати біліють, мов перли. І хоча помешкання тепер цегляні, а не глиняні мазанки, але перед Великоднем чи храмом їх тут все одно білять вапном, і вони сяють сліпуче на сонці. Щоправда, трапляються серед них і хати, пофарбовані жовтогарячою вохрою, як ось ця біля повороту перед греблею.

– От як повернете праворуч,– пояснював господар обійстя,– та підніметеся на гору, де стоїть кам’яний хрест, то десь там жили Кайдаші.

«Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого шпиля, як з печі. Вози з снопами часом котились з гори і тягли вниз за собою й волів»,– написано в повісті. Напевне, саме з цієї гори, на яку було вказано чоловіком і на котру й сьогодні видертися непросто, Карпо задивився на Мотрю й потрапив у халепу, коли вози перекинулися й вісь в одного тріснула. Усе село, яке в неділю зібралося біля церкви, те бачило. Ото, мабуть, там, на місці старого самотнього кам’яного хреста, надпис на якому важко розібрати, і стояла церква, з дзвіницею, звідки лунали дзвони на все село, і на яку хрестився Омелько Кайдаш, коли грішив щоп’ятниці в шинку.

– Не було ніяких Кадашів, а були Мазури, котрих дражнили Кайдашами,– виявляє літературну обізнаність жіночка, яку зустрічаємо по дорозі на ту круту гору.– Вони й зараз живуть у селі, он там в акації дві хатки стоять… Ганну Гнатівну, якій під 90 й сьогодні називають Кайдашихою.

У западині, котра закінчувалася левадою, що дуже нагадувала описану в «Кайдашевій сім’ї», й справді стояли біленькі хатки. Серце затьохкало: трішки вище однієї з садиб кучерявилася порепана груша, яка недавно відцвіла. Якби Нечуй-Левицький у кінці повісті не написав, що Лаврінова груша всохла, то, напевне, повірив би,  що перед моїми очима старезне дерево, що стало причиною найбільших суперечок Кайдашів.

СЕМИГОРИ, СЕМИГОРИ…

Однак, попри всю, здавалося б, незмінність Семигор за останні півтора століття вони, звісно, стали іншими. І не лише тому, що навзамін хатам-мазанкам, у часи головування Синявського, який вивів тутешній колгосп у мільйонери,  тут набудували цегляних будиночків. «Худішою» також стала гора, де ламалися вози семигірців. Коли упорядковували й чистили верхній ставок, один з боків гори зрізали, хоча люди просили того не робити, бо, мовляв, земля, де стояла церква, свята і пророчили через це чвари в селі. Хоча, чого тут боятися: у Семигорах лаялися у часи Нечуя-Левицького, коли молилися в храмі, «спорять» і зараз коли його немає.

– Тут усе село — Кайдаші,– сміється колишній Вільхівецький сільський голова Валентина Шевченко,– буває за межу п’ять сантиметрів один одного за петельки беруть.

Проте, упорядковуючи ставки, той бік гори, де дорога, не зачепили й вона залишилася такою  ж крутою як і за старозавітних Кайдашів. Пам’ятаєте, як Омелько Кайдаш просив сина, аби той розкопав клятий узвіз, а він відповідав, що коли хтось інший копне, то й він заступ у руки візьме?.. Здається, той крутий спуск ніби хтось замовив не зачіпати, і якби семигірці їздили не авто чи тракторами, а кіньми та волами, то й зараз осі на возах там ламалися.

Якщо розігнатися з гори, то можна потрапити на греблю ставка, де господарють орендарі. Зараз тут смикають дрібних карасів київські дачники, а колись по ній до шинку поспішав Омелько Кайдаш, поки не допився до чортиків. Один з бісиків, як пам’ятаєте, і заманив чоловіка в ставок.

Десь неподалік від шинку була й корчма.  Якщо в шинку споював село свій брат-християнин, то в корчмі господарював іновірець. Мабуть, корчма поступово пермагала в конкуренції, адже тут грали ще й музики, ті, які замовляв Карпо  для Мотрі. Нині ж у Семигорах жодного геделика. Ні не тому, що хтось бореться з пияцтвом. Молоді в селі майже немає, бо немає для неї роботи, отож нинішнім корчмарям і шинкарям відкривати генделики невигідно.

ГРОШІ ПІД НОГАМИ?

Коли була робота, то Семигори гули: люди женилися, хрестили дітей, танцювали в місцевому клубі під магнітофон. Той клуб і сьогодні працює, але не так як колись безугаву, а лише на деякі свята. Бо кому танцювати, бабі Кайдашисі?

Прогрес знищує село: там де трудилося десяток вітчизняних тракторів і комбайнів, обходдяться одним чи двома. Тваринницький комплекс, що славився на всю Київську область тепер не працює… Семигоряни переважно виживають завдяки особистому городові. На Вільхівецьку сільраду, куди разом з Семигорами входить чотири села  набереться сотня корів, однак вигода від них мізерна, коли влітку за літр молока буває й 5 гривень не дають. Один порятонук: впроваджувати зелений туризм, який би «підтяг» інші галузі.

– Гроші в людей валяються під ногами,– переконана заступник завідуючого відділом культури Богуславської РДА фахівець з зеленого туризму Тетяна Щербиніна,- однак щоб щось отримати, потрібно щось вкласти.

На Богуславщині є люди, які знають як заробляти. З півстоні з гаком сільських садиб зеленого туризму в Київській області 26 чи 27 знаходяться на Богуславщині. Переважно вони  над Россю, красивою річкою, яка за літописними згадками посідає друге місце після Дніпра. Тут туристи зі столиці мешкають в сільских оселях, купаються, ловлять рибу, їдять вареники та іншу сільську страву, а хто хоче зовсім відчути село, то й самогону пригубить. Культурні туристи ті в Богуслав на екскурсії їздять до музею історії Богуславщини, музеїв-садиб Івана Сошенка та Марко Вовчок, «Кам’яниці» – найстарішої будівлі в райцентрі, де знаходиться музей етнографії. У Дмитренках, Москаленках садиби славляться на всю Україну. А в Синиці туристичний бізнес йшов так успішно, що хату із заздрощів навіть підпалили… Утім до Семигор зелений туризм не дійшов, хоча село з такою історією, могло претендувати на музей одніє повісті – «Кайдашева сім’я». У судньому Вільхівці, який зливається з Семигорами стоїть церква неймовірної краси, якій більше 300 років. А ще тут ставки та й до Росі не так далеко…

– Свого часу ми намагалися створити такий музей, а біля нього помешкання для відпочинку туристів,– розповідає Валентина Шевченко,– уже й хату напитали в одного чоловіка (стару, під соломою як у Кайдашів) і він збирався передати її громаді. Туди знесли рушники, старі столітні ліжка, варили вареники, приймаючи гостей. Утім у районі не знайшлося трьох з невеликим гаком тисяч гривень, аби заплатити спадкоємцю за обійстя. Тепер хата заростає бур’яном.

За словами пані Щербиніної сподіватися на допомогу держави й нині не варто, адже грошей культура отримує лише на енергоносії та зарплату культпрацівникам. Отож  почути про життя Кайдашів можна лише в районному музеї, де одна з експлозицій — україннська хата. Там є піч, точнісінько така, на якій лежала Маруся Кайдашиха й повчала свою невістку Мотрю. Щоправда, той музей, зізнається його директор Тетяна Куценко, ніяк не може облаштувати туалет і провести воду, бо також бракує грошей. Коли ж чують деякі депутати від неї про це, то запитують:«А навіщо музеєві туалет?». Але це вже інша історія.

Леонід ЛОГВИНЕНКО

На фото автора: Семигори; церква XVIII ст у Вільхівці.