“А я вже думав одружитись, і веселитися, і жить…” (Трилогія Антонії Цвід про кохання Тараса Шевченка)

Тритомник  ненав’язливо підказав: влітку 1847 року цар Микола І підписав вирок, яким Тарас Шевченко був відданий  у солдати. Тарас Григорович потрапив до Оренбурзького Окремого корпусу. Через  170 років по  тому не тільки різними містами й містечками України, а й кількох  країн світу розійшлися історії його кохання, уявлені й переказані без пліткарства жінкою. Сторінки роману-перформансу Антонії Цвід (тобто роману-вистави, який поєднує мистецтво зображення і театру, вернісаж плюс сцена)  іноді нагадують сценарій багатогодинного серіалу. Чи зніме хто хоча б дві кольорові повнометражні серії про найвідомішого для самої України великого українця? Грошових одиниць  з його портретами потрібно занадто багато.  Поки що залишаються фестивалі-свята-вишивки-портрети та пам’ятники, як в одеському вірші Тараса Федюка: “Там стоїть Тарас Шевченко, мов навіки заблудився. І спитати б про дорогу, та хіба дорога є?”

 

Виїзд із Харкова на київську трасу рясніє різними банерами і дороговказами. Серед них — повторений кілька разів на певній відстані  напис “На Канів” і портрет молодого Шевченка. Між Харковом, до якого він так і не доїхав, та місцем останнього Кобзаревого спочинку на Черкащині — понад 400 кілометрів. Більше шести годин мандрівки трьома областями України.

Подорожувати із генієм можна й подумки, були б під рукою нові книжки про нього, написані нашою сучасницею Антонією Цвід. Образ молодого Шевченка обраний  для обкладинки першого тому трилогії “ВОЗЛЮБЛЕНИК  МУЗ  І  ГРАЦІЙ.  КОХАНІ  ЖІНКИ  ТАРАСА  ШЕВЧЕНКА”. Авторка  давно вже киянка,  народилася в Конотопському районі на  Сумщині, деякий час жила в Харкові. Якби Григорію Квітці-Основ’яненку можна було перенестися в наші дні та подивитися на Антонію, точно було б написано продовження “Конотопської відьми”.  Григорій Федорович не тільки задивився б, а й  зачитався її віршами й прозою.

Хіба не магічно звучать рядки Антонії: ”…зустрітися очима з кимось дорогим серцю — аби так довго дивитися одне одному у вічі крізь роки — має ж вийти із заграви та сама — юна і прекрасна…і під пожовклим портретом закоханих — запалити життя спочатку”.

Вона писала трилогію про кохання Тараса Шевченка, ніби  запалювала свічку в його самотній кімнаті.  Для обкладинки другого тому, який має назву   “І  ТЕМНІЇ  НОЧІ…І ЛАСКИ ДІВОЧІ”, обрала автопортрет Кобзаря, створений 170 років тому. Перший — періоду заслання, коли йому було суворо заборонено писати й малювати. Портрет невеликий. 12 на 9 сантиметрів, ніби щоб устигнути затулити великою долонею власну роботу від небажаного погляду. Солдатський мундир, кашкет-безкозирка, сповнені смутку великі очі. У третього тому — фольклорна назва “ЯК РУСАЛКИ МІСЯЦЬ ЛОВЛЯТЬ”. До речі, форзаци усіх трьох томів прикрашає репродукція Шевченкової роботи “Русалки на Дніпрі” (красуні в танці-польоті над тихою нічною водою). Любов — така ж невловима місячна доріжка.

“Русалок” називають ескізом до так і не здійснених Шевченком розписів стін і плафону в будинку одного із заможних замовників. Земна  дорога Тараса Григоровича тоді майже закінчувалася. Тритомник Антонії Цвід — це ще й зібрання кольорових і чорно-білих репродукцій Шевченкових картин, офортів, гравюр і малюнків.

Порівняю бодай побіжно дві дуже різні, але все-одно дотичні роботи: згадану трилогію 2017 року Антонії Цвід  і виданий трьома роками раніше солідний том харків’янина Леоніда Ушкалова “МОЯ ШЕВЧЕНКІВСЬКА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ. ІЗ ДОСВІДУ САМОПІЗНАННЯ”.  Люди з одного покоління, вони через сито самопізнання пропускають свою душу і вже в ній шукають живого й грішного героя — Тараса.

“О Боже! В піднебесній цій мансарді знов світиться…Правий Еклезіяст: все на круги своя. Життя насправді по замкненому колу водить нас. По замкненому колу пекла й раю. І мусиш до кінця свій круг пройти, щоб вийти по розімкненій спіралі в космічне царство тиші й самоти”. Таким почула Антонія Цвід монолог Шевченка. Леоніда Ушкалова теж цікавить живий, а не вбитий шкільними й академічними програмами Кобзар. Літературознавець  розташовує  статті про нього в алфавітному порядку, але самі назви часто далекі від енциклопедичного холоду: “ Внутрішня людина”, “Голизна”, “Жінка”,  “Краса” і навіть окремо, ніби в анатомічному атласі: “Груди”, “Зуби”,  “Коліна”, “Очі”, “Щоки”, “Язик”.  Леонід Ушкалов стверджує: “Жінка-іграшка, жінка-рабиня не може стати героїнею Шевченка…Поет писав свої твори передовсім для жінок — у ліричних відступах він звертається саме до них. Ось хоча б балада “Утоплена”: “Де ж серце жіноче? Серце матері? Ох лихо, лишенько, дівчата, мати стан гнучкий, високий, а серця не мати”.

Антонія Цвід розповідями про кохання Шевченка цікава теж у першу чергу жіночій аудиторії різного віку, хоча вже оприлюднені схвальні неформальні рецензії чоловіків, що знаються на книжках. Наприклад, академік Петро Кононенко пише: “Мав невідкладну роботу, та, коли почав читати роман-трилогію Антонії Цвід, не міг відірватися… Авторка роману подала не просто надзвичайну картину закоханості Тараса Шевченка. Вона відтворила енциклопедію українського життя: за кожним фактом, кожним етюдом, бачимо глибини такі, що починаємо задумуватися – чи знаємо ми все про нашу Україну – ту ж мою Чернігівщину, Черкащину чи Волинь так, як знав їх Тарас і як це подає нам у своєму романі Антонія Цвід…” Академік Петро Кононенко так закінчує відгук у “Літературній Україні”: “Якби керував Міністерством культури, то видав би не 300 примірників, а 30 тисяч цього твору, щоб він був у кожній школі, в кожного вчителя”.

Знову майнуло слово “Енциклопедія”, тож гортаю далі енциклопедію, укладену Леонідом Ушкаловим. Стаття “Ніс”. “Шевченко свою дружину хотів бачити кирпатою. 1860 року поет напівжартома просив свого приятеля Федота Ткаченка: “Накинь оком полтавку, кирпату чорнобривку, то на ту весну будеш у мене старшим боярином”. Поема “Сотник”: літній чоловік бере собі на виховання дівчину, а згодом виникає в нього думка, щоб вона стала йому за жінку. Він про це мовчав (далі цитата з поеми): “А жіночки! Лихий їх знає! Уже сміялися над ним. Вони цю страву носом чують”.

Любовні історії геніїв  –  “вічна страва” книжкової кухні. Чи не пересолила Антонія Цвід, закохана у свого героя Тараса?  Вона 5 років працювала над трилогією, перечитувала щоденники самого Шевченка і спогади його сучасників, шукала підтвердження власних здогадів в архівах. Конструювала діалоги свого героя з жінками, важливими в його долі,  фіксувала подробиці вбрання та інтер’єрів, вигляд імперської столиці й українського села ХІХ століття.

Події однієї із частин розгортаються у Нижньому Новгороді. Поет відбув заслання, у його планах з’являється Харків, намір супроводжувати туди юну актрису Катерину Піунову.  Читаєш, ніби й справді кіносценарій: “14 січня 1858 року. Квартира Піунових. Шевченко заходить з книжками. Назустріч вибігає радісна Катря…” Тарас Григорович клопочеться про місце для неї на харківській сцені. Спливають зимові дні, змінюються записи у щоденнику, який він веде російською мовою, бо все оточення таке, вимагає суспільної маски навіть на самоті. Українською він намагається достукатися до фантазії Катерини Піунової, вчить її цій мові перш за все для гри в українських п’єсах, поблажливо дозволених на ту пору (мода на Малоросію існує паралельно із зневагою до неї). Вчить із  неприхованим сподіванням чути цю мову в їхньому спільному домі. Можливо, саме харківському. Але сватання провальне, батьки йому відмовляють,  а згодом Тарас Григорович дізнається, що запрошенням до Харкова Катерина знехтувала, вибрала не його, 44-річного, а молодого актора й Казань замість Харкова. Щоденник фіксує:  „Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!” .

Антонія Цвід ще зіштовхує своїх персонажів на зимовій вулиці, але Шевченко робить вигляд, що не помічає актрису. “Їхня любов згасла, як та свічка від першого пориву вітру”.  Чим не кіноепізод для школярок і домогосподарок? Втім, учениці живуть у справжніх жінках до глибокої старості.

Так само в Києві й так само поетесою, але вже  Любов’ю Гонтарук, 2014 року було видано поему «Я їх любив. Кохані жінки Шевченка». Півсотні сторінок разом із кольоровими портретами коханих  поета. Ось і розділ “Катерина Піунова”. Думаєте, що там робив Тарас Григорович у Нижньому Новгороді, після заслання?

Не блудив, безтямно порхав,

Роздавав свою любов,

Світла юнь таки потроху

Вислизала з тих оков.

Відказалась вийти заміж,

хоч просив її руки.

Натиснув мажорний клавіш —

Бренькнув сум на всі віки…

Не сплутайте, це написала Любов Гонтарук. Мабуть, не в однієї мене від цих строф “бренькнув сум”.  І згадався допис до районної газети кінця 70-х років (його зберігали й  час від часу цитували між собою в редакції, коли готували “Літературну сторінку”): “Поет наш був харош хлопчина. Він бачив, де іде дівчина. Він розумів, де жінка добра, а де змія і справжня кобра”. Ну, не виходить у мене серйозно про кохання генія. Все-таки він хотів “і веселитися, і жить”. Про що теж нагадує читачам  трилогія Антонії Цвід.

Ірина Мироненко

Фото автора