Приборкувач коней, що скачуть у мовах чужих (до 110-річчя від дня народження Василя Мисика)

Колись арабське поняття “раінді” (приборкувач коней) потрапило до грузинської мови і почало в середньовіччі означати “лицар”.  Приборкувач коней, що скачуть у мовах чужих. Таке означення підбираю, аби згадати поета і перекладача Василя Мисика.

Він народився 24 липня 1907 року в Новопавлівці (нині Межівський район Дніпропетровської області). Слова підкорялися йому, як коні вправному наїзнику. Ті, які він писав на листочках перекидного календаря майже бісерно — за звичкою соловецького ув’язнення 30-х років економити папір і не нотувати зайвого. Ті слова,  які лягали в дорожні нотатники вже після реабілітації, під час поїздок наприкінці 50-х до Середньої Азії. Фонотека обласного радіо зберігає запис зустрічі з Василем Олександровичем у письменницькому клубі Харкова.  Окрім іншого він говорив і про класика перської літератури Рудакі:

«У 1958 році відзначалося його 1100-ліття від дня народження. Це було велике свято, дуже багато людей зібралося із цілого світу, особливо із сусідніх східних країн. Індія, Пакистан, Іран. Душанбе і Паджикент були центром святкування. Там поставили прекрасний мавзолей в тому самому саду, де  й була його могила.  Могилу його знайшли. Рудакі вважають засновником класичної літератури на фарсі. Він відкрив епоху класичної перської поезії».

Василь Мисик умів відкривати українському читачеві світ Азії, а ще світ західноєвропейських класиків, вільно володів англійською й німецькою мовами. Доктор філологічних наук, завідувачка кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови Інституту філології  Київського національного університету імені Тараса Шевченка Лада Коломієць у навчальному посібнику «Український переклад та перекладачі 1920-30-х років» пише: «1926 року Василь Мисик переїхав до Харкова, де влаштувався коректором у друкарні, а згодом став бібліотекарем у Будинку літератури імені Василя Блакитного. 1927 року вийшла друком його перша поетична збірка «Трави»…

Цікавість Василя Мисика до вивчення іноземних мов проявилася ще в школі, коли він самотужки оволодів німецькою та французькою мовами, а згодом, живучи у Харкові, вступив до технікуму сходознавства (на таджицький відділ) та пішов на курси англійської мови…За своєю творчою позицією він був близьким до школи неокласиків, – як в оригінальних творах, так і в поетичних перекладах…Він майстерно умів налаштовуватися на стилістичний камертон оригіналу».

Перекладацьке відділення факультету іноземних мов у Харківському університеті було створене півстоліття тому, тобто ще за життя Василя Олександровича, який після сталінського й гітлерівського таборів міг обрати тільки мову цифр і закінчив університетський фізмат.

У наші дні на  факультеті іноземних мов Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна уже традиційно проходять  міжнародні наукові  конференції, присвячені щоразу комусь із видатних перекладачів. 2017-го  року її приурочили до 110-ї річниці від дня народження Василя Мисика. Природно, що одним із моментів поважного зібрання стало вшанування кращих юних перекладачів. Всеукраїнський конкурс прокоментував доцент кафедри теорії та практики перекладу англійської мови  Олександр  Кальниченко: «Підбили підсумки і були визначені переможці конкурсу на кращий художній переклад, який проводить щороку наша кафедра. Цього року було подано рекордну кількість — 101 праця з усієї України. Але особливо хотів би відзначити студентську активність в галузі прози. Цього року було запропоновано складне завдання — оповідання Френсіса Скотта Фіцджеральда у зв’язку із 120-річям від дня його народження. Завдання було побудоване на музичних творах, які, аби вправно передати цей текст, варто було послухати, познайомитися з тими джазовими мелодіями. Цього року була дуже активна каразінська студентська молодь і лише наші студенти серед переможців, хоча вони не всі студенти нашого факультету. Ми відібрали 4 роботи як найкращі.  Школярі. Переклади прози теж дуже сподобалися. Було оповідання із шкільного життя, написане шкільним сленгом. Дуже складне завдання. Стосовно поезії. Відверто кажучи, там було значно гірше. Але складний матеріал. Для студентів запропонували надзвичайно складний вірш про людей і зірки, стосунки між людьми й зірками. На жаль, нікому не вдалося передати усю метафізику й метафоричність цього твору. Треба щось ліричніше брати як завдання. У номінації «Поезія серед школярів» був автор популярної дитячої поезії, яка не перекладена ані українською, ані російською. Уявляєте, як було школярам важко! І одначе були діти, які зрозуміли і змогли зробити переклад. Перше місце зайняла Софія Мірошниченко з міста Ізюма, учениця 5-ї школи 9-Б класу. Уявіть собі, 9-й клас, а такий складний вірш і так прекрасно передала!»

Зумисно залишаю з усієї церемонії нагородження   ім’я ізюмської школярки Софії Мірошниченко. Можливо, це майбутня літераторка, яка вільно почуватиметься у кількох світових мовах.  Як англійська поезія захопила Софію, отак колись німецькі романтики  підкорили на все життя школярку з Луганщини, нині відому поетесу й перекладача Олександру Ковальову. Її називають ученицею  Василя Мисика, продовжувачкою його справи у популяризації німецької літератури. Процитую  виступ Олександри Прокопівни  на перекладацькій конференції в каразінському університеті, адресований у першу чергу студентам. Ось які слова підшукала Олександра Ковальова:

«Коли показала свої переклади Василеві Олександровичу, треба було бачити його посмішку, яка абсолютно не знищувала мого майбутнього і мого захоплення  поезією, а підказала те, що ще й не брунькувалося. Дуже багато порад Мисик устиг дати тим, хто до нього ходив, у квартиру на Павловому Полі. Тепер це вулиця Єсеніна, а не Мисика. На жаль.

Василь Олександрович перекладав Гете й Шіллера. Гете якось сказав: «Я репрезентую Німеччину. І все, що навколо мене, має бути високого рівня». Мисик гідний репрезентувати не тільки Харків, а й Україну — за своїм рівнем, за типом своїм як людина».

Олександра Ковальова знайшла для  людської унікальності Василя Мисика зриме і точне за своєю виразністю порівняння: «як чиста перемита зернина». Вона згадувала: «Коли  друкувалися стоси соцреалістичних книжок, вийшов його «Чорнотроп» після років замовчування творчості цього поета, і виявилося, що можна вишукувати оті корені, питомо українські глибинні слова. Це був прорив — писати, як творити містерію. Який вибір слова! Мисик надзвичайно багато дає тому, хто шукає.

Свого часу у пресі було повідомлення, що він готує книжку перекладів Гельдерліна, поета із драматичною долею межі 18-19-го століть.  Наприклад,  його «Смерть за батьківщину» відтворює кілька пластів: Еллада як ідеал високого і Німеччина як те, що на той час не збулося в духовному плані. Гельдерлін хотів еллінізувати Німеччину, показати її очищеною. Це час, коли за свободу Греції помер Байрон. Подвійність «Греція-Німеччина» і власний приклад життя  —  все кодувалося тонко. Мисик надзвичайно цілісно й чітко це передавав. Тут у нього були перекладацькі удачі, але Гельдерліна він переклав мало. Гайне  —  дещо більше, хоча це теж складний поет.  Здається, на перший погляд,  це лірика, а там завжди якась іронія, щось заховане».

Що заховалося у біографії Василя Мисика?  Мені завжди цікаво чути й читати людей з інших міст України, які або знали Василя Олександровича, або досліджують  його творчу спадщину. Серед них — доцент зі Львова Наталія Гриців. Вона працює у Львівській політехніці, кандидат філологічних наук, автор дослідження «Світоглядно-естетична концепція Василя Мисика-перекладача в контексті української культури ХХ сторіччя».

Познайомилася з нею на конференції в Харкові, згодом пані Наталія надіслала мені фільм, знятий у Львові й приурочений до попереднього ювілею Василя Мисика. Отож погляд львів’ян на поета й перекладача, який належить не тільки Харкову. Наталія Гриців: «Василь Олександрович  у школі зустрів Аркадія Казку — свого вчителя і наставника, талановитого педагога. Помітивши у юного учня хист до віршування, Аркадій Казка показав декілька його поезій Павлові Тичині, який згодом передав їх Миколі Зерову, Максиму Рильському, Павлу Филиповичу. Кмітливість та допитливість сільського хлопчика формували світоглядно-естетичні основи поета, які він згодом вперше ословеснить у збірці «Трави» 1927 року. Поезія збірки виражає настрій тогочасної течії  романтики вітаїзму. Ці ідеї розділяли письменники, які входили до  літературного об’єднання ВАПЛІТЕ з негласним лідером Миколою Хвильовим. У цей період  молодого Мисика залучають до роботи над однотомником перекладів поезій Олександра Пушкіна, коли почалася підготовка до вшанування 100-річчя від дня смерті поета.

Перші перекладацькі кроки достойно оцінила критика. До  кола зацікавлень Василя Мисика входило кілька літератур: німецька, французька, білоруська, російська, таджицька. Серед головних — перська та англійська. Через переклад Василь Мисик прагне якнайповніше  виразити невтоленність  власного творчого духу та сутність поета-романтика».

Як писав англійський романтик Джон Кітс, перекладений Василем Мисиком, «поезія землі не вмре ніколи». Земля, її цвіт і  трави рятували Василя Олександровича не тільки духовно, а й фізично. Олександра Ковальова згадувала: «Василь Олександрович дуже хворів. Якби не дружина Марія Іванівна…У них весь дім був у  цілющих травах. Вона була його цілителькою».

У вірші, який процитую далі,  –  Англія початку ХІХ століття чи рідне село Василя Олександровича? Кітс, який прожив усього 25 років і запевняв, що «поезія землі не оніміє», чи вже автор оригінальних віршів, зібраних у збірки «Трави», «Борозни», «Верховіття», «Планета» Василь Мисик? Переклад-наближення. Отож фрагмент вірша Джона Кітса «Осінь».

Як надвечір заквітнуть смуги хмар,

Рожево тінячи спустілі ниви,

Тоді журливо комарі дзвенять,

Гойдаючись у вітерці легкому

Над верболозом, де бринить струмок;

З кошари дужчі голоси ягнят;

Спів цвіркуна у бур’яні сухому;

Тонкий вільшанки посвист із-за дому,

I в небі зграйний щебіт ластівок.

 

«Ми втрачаємо здатність вслухатися…» Так висловився перекладач, літератор і професор зі Львова Андрій Садомора. Йому належить і таке слушне спостереження: «Перекладач пробує увійти у світ першотвору, намагається його відчути однією душею з автором, на якийсь час прагне стати ним, перевтілитись — бачити те, що він, думати так як він». Андрій Садомора, телероздум 2012 року: «Вражає насамперед широта перекладацьких зацікавлень Василя Мисика. Він один із тих, хто справді розширює  обрії нашої духовної культури. Читання перекладів, як і читання будь-якого тексту, завжди вибіркове. І коли я озираю перекладацьку спадщину Василя Мисика, я мимоволі затримуюся на його перекладі сонету з французької мови. Це сонет представника творчого об’єднання «Плеяди»  Дю Белле. Сонет дуже показовий, оскільки він розробляє вічну тему — тему любові до своєї малої вітчизни, тему ностальгії, бо Дю Белле якийсь час працював у Римі і дуже тужив за своєю малою вітчизною, своїм тихим Анжу. Дю Белле був одним із авторів літературного маніфесту оборони й прославлення французької мови. До речі, перегукується з нашим часом — ми теж обороняємо свою мову сьогодні».

Літературознавець, критик, перекладач,  член-кореспондент  Національної академії наук України Микола Ільницький якось сказав: «У нашому житті багато залежить від випадку, настільки багато, що випадковість можна назвати банком закономірностей».  Отже, Микола Ільницький — про одну із щасливих випадковостей свого життя:  «Особисто мені пощастило знати Василя Олександровича Мисика і навіть з ним зустрічатися в Харкові. Розповідав мені і про арешт, і особливо про те, як його допитували. Слідчий тримав біля його обличчя пістолет, доки рука не втомилася. Василь Мисик відсидів у таборі. Повернувся додому. У 1941 році пішов на фронт і потрапив у полон. Його водили на розстріл, але доля судилася інша. Аж наприкінці 50-х його було реабілітовано. Ці події дуже вплинули на моє розуміння Мисика. У його поезії переплелися фольклорні елементи з  мотивами  світової поезії. Коли писали про підкорення космосу як головну ознаку сучасності, Василь Мисик помітив: «Сучасність в найголовнішому, в тобі».

 

Закінчити ці нотатки про Василя Мисика вирішила словами Олександри Ковальової. Про свого літературного вчителя вона розмірковувала так: «Йому Бог так багато дав. Він ще багато мав зробити. Те, що встиг — це справжні літературні острови, які треба відвідувати».

 

 

Ірина Мироненко