День народження Віктора ТИМЧЕНКА

3 вересня – день народження одного із старійшин Національної спілки письменників України Віктора Петровича ТИМЧЕНКА. Привітаймо його в цей день. Низький уклін наставнику кількох поколінь слобожанських літераторів. Многая літа!

Тимченко Віктор Петрович народився 3 вересня 1930 р. в с. Мануйлівці (тепер Деркачівського р-ну) на Харківщині в сім’ї службовця.
У 1944 р. внаслідок нещасного випадку втратив зір. Навчався в Харківській школі для незрячих дітей імені В. Г. Короленка. Працював із 1950 по 1956 р. в Харкові слюсарем-складальником на виробничому комбінаті УТОС.
Керував створеною ним 1960 р. Деркачівською літературною студією до 1976 р., а потому – обласною літературною студією імені П. Г. Тичини до 2007 р. Багаторічний заступник голови Харківської організації Національної спілки письменників України та голова комісії по роботі з творчою молоддю, директор видавництва «Крок». Один із організаторів і керівників щорічного обласного семінару молодих літераторів. Багато його вихованців стали членами Національної спілки письменників України. Серед них – Віктор Бойко, Ольга Тараненко, Наталка Скребець, Микола Чумак і багато інших.
Автор поетичних збірок російською мовою «Лирика», «Место в жизни», «Вася Бегунок», «Если в сердце огонь», «Разговор начистоту», «У моего огня», прозової книжки «Пароль четыре звезды» (повість та оповідання), а також рідною – «Розмова з пам’яттю», «Прозріння», «Над прірвою зневіри», «На схилі віку», «Два вікна», «Віра, Надія, Любов», «Про нас», «Земля і небо наяву», «Між учорашнім і завтрашнім», «На семи вітрах» (Вибране. Поезія і проза). Вірші друкувалися також в антології любовної лірики XVII – XX століть «Слобожанська муза» (2000), в антології української поезії XVIII – XX ст. «Ветер с Украины» (у перекладах російською), в антології громадянської лірики кінця XVII – початку XXI ст. «Слобожанська яса» (2006) та в Деркачівській антології літературної творчості другої половини XVIII – початку ХХІ ст. «Тут здавна люди сонце несли…» (2017).
Лауреат республіканської літературної премії імені В. Мисика (1999) та харківської муніципальної премії імені К. Гордієнка (2006).
Почесний громадянин Деркачів і Деркачівського району.
Член Національної спілки письменників України з 1959 р.

Ми, середнє покоління літераторів Слобожанщини, так звикли, готуючи написане до друку, уявляти його прочитуваним кимось із наших предтеч або досвідчених старших сучасників. Зокрема, ваш покірний слуга нерідко чув і нині чує їх голосом свого наставника В. П. Тимченка. Як той знижує тон, мовби перевіряючи на камертон відлуння слова, часом гірко зітхає й тільки подеколи його обличчя осяває радісна усмішка ― тут удача, отут не роблене, не витівка, справжнє. Буває, що вже тримаючи в руках щойно видану збірку, помічаєш огріхи ― десь не звернув увагу, тут опустив планку вимогливості чи просто недочув зауваження майстра. А в далекі сімдесяті минулого століття, коли рядки поетових вихованців одігрівалися в щедро натопленій хижці колишньої музичної школи, не завжди можна було почути й голос ― тривожне постукування пальців по столу тодішнього засновника й керівника літературної студії слугувало застереженням занадто крикливому і самовпевненому автору, що сам він

…наче осторонь
зависнув крапелькою десь
ні в часі і ні в просторі.

Адже земне тяжіння ― найсуворіший екзаменатор ― дасть утямити, що без опори на людські долі годі сподіватися на вагоме слово, переконливу думку, а падаючи з уявної висоти, можна чимало надбати реальних синців.
Тим то й ба! ― коли творці соціалістичного реалізму оспівували, вихваляли мудрість єдиної партії та по-рабськи схилялися перед її керівною роллю, Тимченко подався в передвижники. Та не сам. Із ним разом міжрайонними битими шляхами дружно мандрувала обдарована молодь, яку нині вже називають літераторами середнього покоління. Як наслідок ― перші вдалі рядки нікому не відомих авторів, товсті рукописи перших книг, що найчастіше трансформувалися в тоненькі збірки-метелики, які важко було наздогнати, коли ті під час виступу виривалися з рук і прудко летіли від подуву вітру мало не за обрій.

У жорстокому й від байдужості холодному світі віра у справу, надія на добро, любов не лише до ближнього ― як бачиться, основні постулати життєвої школи поета Віктора Тимченка. І рядки його віршів ― переконливе підтвердження кожного з них.

Тільки б від малого до старого
в душах засвітилося одне:
ти ― сірник останній, без котрого
рятівне тепло не спалахне.

Ловлю себе на думці: щоразу, коли запитують, скільки книг належить перу поета Тимченка, прикро помиляються, не беручи до уваги збірок, написаних його літературними «хрещениками» та ще й тих, які побачили світ у видавництві «Крок», заснованому й очолюваному «хрещеним батьком». Тут народжується, хоча й нелегко, слово щире й вагоме, про яке від себе й од вихованців щире поетове зізнання:

Боюсь упасти на бігу,
аби воно звести зуміло
не перелаз через нудьгу,
а міст над прірвою зневіри.

У давні часи на Сході, особливо в Туркменії, говорячи про певну епоху, не орієнтувалися на правителів і воєначальників. Зазвичай мали на увазі акинів і віршописців. Який-небудь аксакал, погладжуючи сиву бороду і мружачи очі під палючим сонцем, промовляв, приміром: «Це було тоді, коли складав свої безсмертні поезії великий Махтумкулі». Виходить, творчій силі мудрості слова здавна віддавали перевагу над руйнівною силою зброї…
Нині, в часи розгулу демократії, коли пісенні тексти являють собою набір безглуздих рядків, які треба не співати, а викрикувати чи завивати, слова втрачають своє первісне значення. І даремно пишуть: слова такого-то поета. Змістовні слова, виплекані народом упродовж багатьох століть, легко можна перетворити на купу сміття, розставивши їх для забавки, для неприродного звучання в стані афекту.
Не для цього вони у поетових рядках про те, що він відчуває себе свічкою, від якої хтось збере затверділі краплі,

…може, подих тепла уловить,
хоч на мить відчує мене.
І моє запізніле слово
тихим вогником спалахне.

Не для руйнівного вогнища, не для пожежі. Аби стати рятівним теплом. Для всіх, кому його бракує.

ВІКТОР ТИМЧЕНКО

БУЛО І БУДЕ

Світлій пам’яті дружини моєї
Олександри Кузьмівни

***

Вечірня тиша край села,
лунку провівши електричку,
у душу голос твій внесла
і засвітила, наче свічку.
І крізь життєвий буревій
й пітьму сліпецької безодні
той чистий вогник — голос твій —
проніс я у моє сьогодні.
Ніхто не уповільнить час,
земля круглішою не стане.
Униз чи вгору — в грішних нас,
в усіх щаблинка є остання.
Чи вознесусь я, чи впаду,
почути б тільки слово віще:
і душу, й пам’ять молоду
мені залишили навіщо?
Одне я знаю до пуття,
і, може, це найбільше значить:
я чув тебе усе життя
і все життя хотів побачить.

***

Хтось позіха: «Яка любов?
Згорає, мов соломи верчик».
А я пірнаю знов і знов
у тихий бір, у теплий вечір.
І так заплуталося все,
що де там розібратись путньо:
коли в минуле занесе,
коли завіє у майбутнє.
І визнаю єдину суть:
аби зі мною ти усюди.
Та щоби довше не збагнуть,
чи це було, чи тільки буде.

***

Не гадалось долю пострічати
десь між сосон на краю села.
Зошити, іще не розпочаті,
молоденька вчителька несла.
Нашорошена дівоча пильність
так і не збагнула до пуття,
як в руках у хлопця опинились
й зошити, і все її життя.
Лиш відчула: сутінки прозорі,
вічні свідки щастя і біди
чи зорею з неба, чи сльозою
закотились в душу назавжди.

***

Сутеніє. Двоє на галявині.
А над ними сосни, як віки.
Дівчина і радісна, і злякана,
бо у хлопця дужі дві руки.
Захмелів над молодою долею,
над усім, що вимріяв колись.
Потягнувся до грудей долонею,
а на грудях коси, і спинивсь.
Чи тому, що вперше довелося,
чи іще не звідано чогось.
Наче доторкнувсь не до волосся —
об її беззахист уколовсь.
У віки, зачаєні між соснами,
зіркою скотивсь дівочий сміх.
…Ти мені ще й досі снишся з косами,
хоч давно й повідрізала їх.

***

Всі чкурнули хто куди із дому.
Ні сестер, ні батька не було.
Догоджати жениху сліпому —
це ж яка ганьба на все село!
Десь би по весільному закону
із півтижня гнулися столи.
Ну, а ми по чарці самогону
із твоєю мамою — й пішли.
Нас вона за хвіртку зі сльозами,
царство їй небесне, провела.
Це вже потім від твоєї мами
мав я щедро й ласки, і тепла.
Що поробиш з пам’яттю моєю?
І рукам забутись не дає.
Я тримавсь за тебе однією,
ніс у другій «придане» твоє.
Хоч тоді і не було одвіту —
скільки радості й жури гряде.
У своє прийдешнє йшло по світу,
не наосліп щастя молоде.

***

Знов заплутались в моєму чубі
шорсткуваті пальці та слова.
Знову й знову усмішку я чую
і мовчу, бо подих забива.
Ех, коли б вона німою піснею
із твоїх очей та у мої,
щоб від подиву аж зорі свиснули,
і позамовкали солов’ї.
Тільки зорі, ні, не засвистіли,
не урвалось тьохкання в гаю.
І журбу вже зовсім посивілу
я схиляю в пелену твою.
Бо судьба від сонця відлучила.
Все навпомацки: і ночі, й дні.
Але, слава Богу, із очима
пощастило все-таки мені.
І коли, бува, терпець урветься,
й до людей, немов до сонця, рвусь,
перше ніж побачити їх серцем,
я твоїми карими дивлюсь.

***

Ти сама і за суддю, й за свідка.
Пів на восьму. В школу вже пора.
— Олександро Кузьмівно! — з-за хвіртки
знов тобі щедрує дітвора.
Небо набурмосено сіріє.
Стежка між городами блука.
Твій портфель в найдужчого — в Сергія.
Руки — у Наталки і Федька.
Зовсім ще недавно олівцями
кожне з них доводило своє:
що у сонця не якісь там плями —
навіть очі, навіть вуха є.
…Розійшлись, роз’їхались по світу,
щоб згадати десь і осягти,
як найвищу на землі освіту,
всю глибінь твоєї доброти.
І коли самій нестерпно в хаті,
а думкам ні краю ні кінця,
знов і знов окаті та вухаті
усміхаються тобі сонця.

***

Ти цілуєш — щоб скоріш вернувся.
І, нарешті, поїзд мій руша.
І здається, не вагон гойднувся,
а пішла навприсядки душа.
Що й казати — весело на людях.
Та в дорозі всякого бува.
Шпигоне отак зненацька в грудях —
і затуманіє голова.
Уриваю будь-яку розмову.
Відкладаю будь-які діла
і молюсь, щоб доторкнулись знову
теплі губи до мого чола.
Всі гріхи простили милости́во.
А якщо не вирину з імли,
ще й біблійське сотворили диво —
воскресити хоч на мить змогли.

Їх всевишність, критися не буду,
і покірно, й чесно визнаю.
З ними я і без страшного суду
побував і в пеклі, і в раю.

***

Неначе нічого й не снилось,
і хмари ніякої близько,
та знову чогось розходилось
моє конопате грозисько.
Як гримне, як блисне — куди там
Ільку і його колісниці.
Щоб буть отакезним сердитим,
йому і вві сні не присниться.
І хатня, й надвірна морока.
І я сумніваюся, братця,
чи вистачить духу в пророка
ще й громом опісля пограться.
Нехай і ні зá що покараний,
я буду їй пісню складати.
Світи блискавицями карими,
грозисько моє конопате!

***

Десь цвірінькнула надворі птиця.
В хаті тиша чергу відбува.
І чомусь, ну, хоч стріляй, не спиться.
Й руки захололи, і слова.
Дивна, страшнувата задубілість.
Ніби саме зараз, як на зло,
мов зірки в криниці, погубилось
все, що є, що буде й що було.
Наче перед прірвою якою,
навіть час спіткнувся, зупинивсь —
звідкілясь з-під стелі наді мною
кажаном-зловісником завис.
І щоб якось тій біді зарадить,
у тепло, у спокій утекти,
я тихесенько приляжу рядом,
буду слухати, як дишеш ти.

***

Хтось буде під кленом під нашим стояти
і чути, як пісня зринає нова.
Хтось буде… А м’ята… Чого оце м’ята
терпким холодком повіва й повіва?
А близько нікого не чути й не видко.
І ти на руках, наче снопик тепла.
Зітха моріжок. І якась ворожбитка
над нами циганське шатро нап’яла.
Високе та чорне, аж сяє дірками.
Хоч пісня й сумна, мов чиєсь каяття,
ми з нею усе ж не замрем під зірками,
бо гаряче диха жадоба життя.
Іще до народження став я щасливим.
Хіба не для того ознака була,
щоб так уночі богоствореним дивом
потрапив до рук мені снопик тепла.
І хто б у віках не спинявсь коло м’яти,
кого б не п’янили украй солов’ї,
я буду у грудях його калатати,
ти будеш світитись в зіницях її.

***

Хтось, може, й скаже — вигадки старечі.
Та скільки років ще не промине,
ні, не забудеться, що в перший вечір
не я тебе провів, а ти мене.
У спогадів своє — осине жало.
І біль такий, що й душу спопеля.
Мене ти і стрічала, й проводжала.
А я — ні разу і нізвідкіля.
До нашого й від нашого порога
між вічністю й життям лягла межа.
Тебе я в найостаннішу дорогу,
та й то під руку з кимось, проводжав.

***

Ти не майнула зорею —
хвилькою світла й тепла.
Роки і роки моєю
долею просто була.
Де ж тебе, доле, шукати?
Де ти лишила сліди?
З осиротілої хати
йти за тобою куди?
Може, тихцем між грядками?
Там твоя тінь вироста.
Чи, як берізка гілками,
думкою, серцем, руками
мовчки обняти хреста?
Пошуки — марна морока.
Ти ж бо і ночі і дні,
доле моя кароока,
тихо болиш у мені.

***

Чи вже вдача отака вразлива?
Бо чомусь незмінно навесні
з року в рік одне траплялось диво:
з року в рік здавалося мені,
що довкола нашої оселі
не квітневе сонце й ручаї
світ робили теплим і веселим,
а твої калинові чаї.
Ти в’язала восени пучечки.
Кожен неабияк — до ладу.
«Де калина? Ось де, недалечко.
За грядками. Хочеш, проведу?»
Щось було воістину знаменне.
Бо завжди від дотику руки
знов тяглись, самі тяглись до мене
скроплені росою ягідки.
Вкотре розкотились перші грози,
вкотре відкотилася зима,
вкотре квітень… А мене морозить.
Ні пучечків, ні тебе нема.

***

В моє розчинене вікно
усе нараз — і сонце, й вітер.
Не розкисав я вже давно,
а тут сльозу раптову витер.
Здалось: в розчиненім вікні
ми знов удвох. Іще тодішні,
ледь посивілі. Й ти мені
розказуєш, які в нас вишні,
які троянди в квітнику.
Й жартуєш: «Напиши поему».
А я ловлю, як тінь легку,
тремтіння в голосі твоєму.
Напевне, пам’ять береже
той день, хвилину ту як милість.
Бо, може, ти тоді уже
в моє сьогоднішнє дивилась.

***

Мох під соснами, чим не перина?
Ще й зозуля кує, не вгаває.
То й не штука — тихенько поринуть
у одвічно зелене й безкрає.
Там усе неймовірне насправді.
І неначе це зáвжди бувало:
ти у білому-білому платті,
й не гукнула мене — закувала.
Я побігти хотів за тобою
у безкрає, в одвічно зелене,
тільки сосни глухою стіною
стали враз на дорозі у мене.
Вгомонилося серце потроху.
Із-під тиші, як з-під покривала,
я підвівся з прим’ятого моху.
А зозуля… Зозуля кувала.

***

Всі, як один, і хлопці, і дівчата
у чунях, в дешевеньких куфайках.
Але було тут чудо розпочато
в півста лопат у молодих руках.
Із тополят тополі в світ з’явились.
Їх гріє сонце, вітер стереже.
А скільки тих саджальників лишилось —
лічити майже нікому уже.
Лише тополі гомонять з вітрами,
як радісно в ту весну їм було
відчуть тонюсінькими корінцями
душі твоєї й рук твоїх тепло.
І навіть з потойбіччя, навіть звідти,
я знаю, ти в усі, як є, часи
благословлятимеш і їхні віти,
і кожну крапельку на них роси.
В думках сюди ходжу я мимоволі
і сподіваюсь у душі чомусь:
хтось підведе мене під ці тополі,
і я хоч з однією обнімусь.

***

Не знатиме ніхто й ніколи,
як з року в рік і день за днем,
коли життя кипить довкола,
в сліпого буть поводирем.
І як тій ніжності жіночій
до німоти, до забуття
пірнути в чоловічі очі
не довелося за життя.
Коли останні перебої
урвались в дóсвітнім часý,
цю таїну взяла з собою
не на людський — на Божий суд.
І хоч ніяк до того суду
захиснику не підійти,
я все одно молитись буду
за все, що витерпіла ти.

ПОРТРЕТ

І вночі і вдень з тобою знов
розмовляю крізь віконце наче.
Скільки буде ще таких розмов?
І ніхто не чує і не бачить.
Цим я і живу, і дорожу,
і до тебе у якусь хвилину,
перетнувши остраху межу,
крізь оце віконечко полину.

***

Пахне снігом і землею
березнева ніч.
Бовваніють десь за нею
тіні всіх сторіч.
І минулих, і прийдешніх.
Й смутку глибина,
наче іній на черешнях,
тиха і ясна.
Та ще й місяць мудрим свідком
в душу зазира.
Але й він не скаже, звідки
узялась жура.
Чи було якомусь пращуру
так не по собі,
що лишивсь у вічну спадщину
невимовний біль?
Чи вже серцю захотілось
відболіти так,
щоб на потім не лишилось,
на чиїсь літа.
Упаде, згорить зорею
тим літам навстріч.
…Пахне снігом і землею
березнева ніч.

 

Віктор Бойко