ЗНАЙОМИЙ І НЕЗНАЙОМИЙ МУРАТОВ

 

Володимир БРЮҐҐЕН

 

ЗНАЙОМИЙ І НЕЗНАЙОМИЙ МУРАТОВ

 

До 100-річчя з дня народження

Ігоря Леонтійовича Муратова

 

В Ігоря Муратова була одна дивовижна властивість: десятки або й сотні людей (знайомства його були невичерпні) лишалися в твердому переконанні, що вони коротко й добре знають письменника. У кожного був «свій Ігор Муратов». Це й ознака багатющої натури самого поета, який умів негайно настроїтись на душевний контакт з найрізноманітнішими людьми, побачити в них цікаве й відповідно викликати цікавість до себе, це й природна невситима допитливість до людини, її світу, її турбот, це й величезна здатність до співпереживання, співрозуміння. І, звичайно, професійно вироблені, відточені пам’ять, увага, манера спілкуватись. Демократизм Ігоря Муратова був зовсім не показний, не штучний: то його природна оболонка, форма існування.

Пригадуючи минуле, наші багаторічні літературні й особисті взаємини, схиляюся до думки, що виразною точкою нашого зближення став 50-річний ювілей Муратова, коли я надрукував з тої нагоди статті в кількох журналах і газетах. Колосальну різницю в життєвому й творчому досвіді, двадцятирічну вікову дистанцію Ігор Муратов умів якось легко й непомітно відсунути, ніби їх зовсім не існувало. І вже невдовзі, з подивом для себе, але з якоюсь радісною приємністю я вимовив: «Ігоре, ви…» Так воно й лишилося. І не було в тому ніякого компанійства. а тільки щасливе відчуття спільності літературного поля, творчих позицій, окрилюючої близькості до видатного майстра і діяча.

Муратов випромінював енергію і щедро обдаровував нею. Навколо нього зажди утворювалося потужне «магнітне поле», лишатися в ньому бездіяльним просто не було можливості. Найінертніших Ігор Леонтійович втягував до орбіти своїх роздумів і почувань, змушував переживати, спалахувати. Саме так: спілкування з ним запалювало, підносило людей у власних очах.

Про драматичність — а водночас і про виняткову цілісність життєвої і літературної долі Муратова мовлено вже багато, як і про гармонійну співзвучність його особистої і громадської вдачі. То була натура щедра, широка, мужня, позбавлена забобонів і дріб’язковості, освітлена постійним творчим горінням, лагідна й терпима до друзів, непримиренна до духовної ницості, скудоумства, лицемірства, пристосовництва, глупоти різного ґатунку… Іронія і сарказм Ігоря Муратова бували вбивчі, усіма барвами гумору він володів бездоганно.

Любов і ненависть вирували в ньому нероз’ємно, безупинно. Однак не розривали його навпіл, а слугували атомним реактором творчої енергії, сповна відбиваючись у його прекрасній поезії.

«Усе найкраще з моєї філософської лірики, що багатьом подобається, отут написалося», — казав мені, обводячи рукою свою зелено-гайську «маєтність»: крислаті сторічні дуби перед будинком, ставок і чарівну зелену галяву, що спускалася до води, схили мальовничого пагорба, біля якого так затишно притулилася добре знана багатьом гостинна муратовська дача. Улюблена кімната письменника — на другому поверсі, простий стіл і полиці з книжками, невеличкий балкон, що, здається, пливе в повітрі між зеленим роздоллям і синявою неба.

Так він розумів і поезію — як нестримний політ, як вулканічну бурхливість, такою вона лишалася для нього завжди, таким лишався він сам до останнього дня. У кожного критика є особисті схильності, свої симпатії та антипатії. Я щасливий, що доля дозволила мені близько спостерігати Ігоря Муратова, вивчати на протязі років цю неординарну натуру. Не писати про його книжки просто не можна було, вони самі вимагали цього. І ця вимога завжди збігалася з особистим бажанням критика. Стільки актуально пекучого, чуттєво бурхливого, обмірковано зваженого й розумного випромінювали його сторінки, такі розсипи щасливих поетичних знахідок прикрашали їх. Практично не було жодної книжки І. Муратова в останнє його десятиріччя, яка не мала б мою статтю (часом і не одну) в київських, харківських і московських журналах та газетах. До 60-річчя поета у видавництві «Радянський письменник» вийшла підготовлена мною збірка «Про Ігоря Муратова», добру половину її становить монографічний розгляд прози І. Муратова. Про його поезію в тій книжці писав Леонід Первомайський, про драматургію — Валерій Ніколаєв. Ігор Леонтійович устиг ще багатьом роздарувати цю збірку.

В одному із своїх віршів І. Муратов висловлює напівжартівливу відразу до зберігання листів: мовляв, береже своїх друзів у пам’яті живими…. Поетична гіпербола не спростовує значення листів, надто такої людини, як Муратов. Він не часто писав мені (частіше й подовгу розмовляли), проте один лист Ігоря Муратова я хочу навести повністю, саме так, як він вилився з-під пера поета:

 

«6/VІ 71

Зел. Гай

Вітаю з Зеленого Гаю!

(Яка блискуча внутрішня рима!)

Усе гаразд, онучка зі мною, тепло, зелено, крім дерев, які пожерла черва, але без черви не було б протиріч, а без протиріч — літератури, а без літератури — нас із Вами, а це вже погано… Узяв «больничний лист» і до міста не їжджу. Рву бур’яни (революційна символіка!). Пишу статті. Оце вже третю почну. Цікаве заняття! Заздрю вам, критикам: учити когось, навіть мудро, куди легше, ніж вчитися. Потроху пишеться (сама, їй же богу!) зеленогайська лірика.

 

Земля як пахне! Як пахтить земля!

Який від неї дух! Яке пахіття!

Я мимохіть усе її суцвіття,

Дароване і вічністю, і миттю,

Вдихаю вдячно зблизька і здаля.

О, як пахтить запліднена земля!

Коло раїв і царств не упадаю,

А їй — уклін,

А їй — земний уклін.

Навколішки стаю, і припадаю

До борозни, й з натруджених колін

Не підведусь, аж поки голос рідний

Не вчую — прошепоче колос плідний,

Що я землі цієї вірний син,

Її святих зворушливих глибин,

Її щедрот, і ран, і болів гідний.

 

Радий був дістати од Вас вісточку. Вітання од всіх наших —

 

Ваш Ігор Муратов.

 

Цвіте бузок.

Осиплеться бузок.

І полетить за вітром до зірок.

До тих зірок, де плазмище бузкове,

І все ще не досліджене — казкове.

А я не одвертаюсь од казок:

Я вірю —

Й на зірках —

Цвіте бузок!

І. М.»

 

Перший вірш, записаний до листа, вочевидь, у момент народження, опублікований згодом у посмертно виданій збірці «Мить і вічність», у супроводі другої прекрасної поезії, яка розширює тему, — «І слово пахне, як земля…». Другий вірш, наскільки мені відомо, не друкувався. Безмежно щедрим був у своїй творчості Ігор Муратов, і ця творчість не уривалася й на мить, полишивши нащадкам багато справді вічних рядків.

Надзвичайно прискіпливий до слова, ладний до хрипу сперечатися з приводу якоїсь філологічної дрібниці, обстоюючи своє, готовий перерити усі словники (і вранці подзвонити — з торжеством, або примирливо визнаючи свій програш), Ігор Муратов був не тільки терпимий, а, я б сказав, задоволений обґрунтованими критичними судженнями про свої твори. Він шукав і прагнув їх, безупинний струм його власного самокритицизму ніби зливався, стикувався з іншою думкою, віднаходячи при цьому нові творчі можливості. То вражальна риса зрілого й незастиглого таланту, позбавленого пихи й самовдоволення. Його готовність піти назустріч критикові бувала навіть надмірною. Мені доводилося рецензувати його поетичні рукописи для видавництв, і Муратов казав з якоюсь дивовижною легкістю, що познімав усі речі, до яких знайшлися критичні зауваження. Я очікував більшого опору, адже це такий вимогливий поет, автор таких масштабних і глибоких, соціально загострених поем! Він мусить воювати за кожне слово, якщо не згодний з кимось. Але така ж реакція поета була й на видавничу рецензію Леоніда Новиченка, який писав про його двотомник вибраних поезій. Муратов дав мені прочитати цю рецензію, якою, за його словами, він міг би пишатися.

Зараз я думаю, що в такому поводженні з критикою (звичайно, обґрунтованою) немає нічого дивного. З улюбленими, вистражданими речами Муратов розлучався зовсім не легко. Та й ніхто не зазіхав на них. Але в нього завжди була така колосальна кількість нових поезій, такий широкий вибір, що він з легкістю робив нові й щасливі заміни. Вочевидь, то був один з його маленьких професійних секретів, і він вдавався до нього, будучи спроможним навіть передбачити можливу критику, внутрішньо готовий до неї.

Гострим, парадоксальним, несподіваним бував у своїх судженнях Ігор Леонтійович, але завжди вони містили в собі привабливість експромту, напругу щохвилинного мислення, повноту душевної щирості. Якщо він і вдавався іноді до крайнощів, полемічно загострював думку в розмові про того чи іншого письменника, про те чи інше явище літературного життя, то робилося це в пошуках істини, яку він завжди прагнув осягнути, вхопити, і у цілковитій згоді з самою його імпульсивною поетичною натурою. Повчальність розмов з Ігорем Муратовим завжди полягала в їхній глибокій діалектичності, беззастережній одвертості й широті ерудиції.

Винятково уважний до роботи товаришів по перу, надто своїх друзів, Муратов встигав колосально багато прочитати і ніколи не шкодував добрих слів, коли вже йому щось припало до смаку. Мене дивували часом (а то й дратували) легкість і категоричність, з якими Муратов, бувало, висловлювався про власні твори, називаючи вдалими чи хорошими ті чи інші статті, вірші. Мені здавалося (та й зараз я так думаю), що критична самооцінка — не справа письменника. Однак я не враховував, що рівень майстерності, ступінь володіння словом можуть бути настільки високими, що вони гарантують об’єктивність критичної самооцінки автора. Муратов, безперечно, належав до таких майстрів. Отож і втручання його в полеміку з критиками не бувало безпідставним, він і сам був тонким і вибагливим критиком. Процитую ще один лист письменника, який добре підтверджує саме ці його риси — увагу до товариша, розумну самокритичність (хоч і доведеться мені тут самому виступити в ролі об’єкта критики). Лист адресований мені до Ялти на початку грудня 1969 року.

 

«Дорогий Вольдемаре!

Щиро вдячний: а) за рецензію (йдеться про статтю, присвячену збірці І. Муратова «Надвечірні птахи» — В. Б. ); в) за листа з Ялти; с) за привіти від друзів; д) за дотепи в «Л. Г. « (усі дуже влучні, що раніше бувало не завжди!).

Аналіз подяки: а) Емоційно. Є нові думки й нові ракурси критеріїв. Блискучість форми, зокрема, публіцистична афористичність (напр., з шагреневою шкірою). Тактовна й доречна різкість (дотепна уїдливість) у негаціях («бідна Йванова шкура мало не лусне» і т. д. про «Несміяну»). Хоч я з цим і не згоден (потім поговоримо), але саме це місце урівноважує рецензію від дифірамбічної одноманітності.

в) Унікальна увага до друзів, явище рідкісне у наш час, коли листи пишуть лише ділові або з якоюсь утилітарною метою. Я ж — за епістолярний жанр!

c)  Тут важить добір тих, від кого привіт: усі мені приємні.

d) Помітно творчий зріст і наполеглива кропітка многолітня робота над експромтами. Крім того, є досить потрібний компонент для гумористичного жанру: смішно! Особливо «Зигзаги прямого пуги…».

Ніколи не повторювати себе, бути завжди цікавим — о, то величезне мистецтво професійного літератора! Муратов володів ним бездоганно, інтуїтивно. Кожний його творчий, робочий день — то всесвіт, який вміщає і мить, і вічність. Невипадково ж ця тема так владно зринає і в наведених у листі віршах, і визначає собою всю останню книгу поета, яку він сам іще уклав і підготував до друку. «Добре знайомий Ігор» щодня з’являвся загадковим і цікавим незнайомцем, який ніколи не розчаровував.

Оточений великою сім’єю, завжди привітний і відкритий для друзів, компанійський і невичерпно винахідливий у «світському спілкуванні» (як кажуть — душа товариства), серйозний ревнитель сценічного мистецтва, який не пропускав цікавих театральних і кінопрем’єр, «поглинач» літератури — де тільки він знаходив час стільки писати і так писати! Вочевидь, мусимо казати про несхитну, залізну самодисципліну поета, про колосальну тренованість його творчої волі.

А ще ж наголосимо, що Ігор Муратов ніколи не відмовлявся від живого спілкування з читачами, охоче відгукувався на прохання виступити, а було їх без ліку. Муратов на трибуні — то особлива іпостась поета, що в будь-якій аудиторії, при будь-якій нагоді сповна використовує усі резерви свого таланту, ніколи не легковажить, надійно підтримує контакт із слухачами, блискавично враховує особливості кожної конкретної аудиторії.

Дві подорожі здійснили ми удвох з Ігорем Муратовим — до Сімферополя в грудні 1962 року та до Чернігова в жовтні 1971-го. І студенти Сімферопольського педагогічного інституту, і чернігівські школярі не зводили очей з поета, який так легко й невимушено відкривав перед ними чарівний світ художнього слова. Ніякої стінки між оратором і слухачами, що її нерідко утворюють нудьга і недовір’я, на виступах Ігоря Муратова не бувало. Він володів усім спектром ораторського мистецтва. Із своїм милим і розгонистим гаркавим «р» (воно мені завжди чомусь нагадувало, що шість дитячих років Ігор прожив у Парижі) поет мав блискучу й вироблену манеру читання віршів, що анітрохи не скидалося на нудне й монотонне підвивання деяких плодючих естрадних піїтів. Уся гама людських почуттів бриніла в голосі Муратова, він чудово акцентував думку, її нюанси, строго вирізняв кульмінаційні моменти твору; точно використовував паузи. Найскладніші речі, почуті у його виконанні, лишалося тільки в захваті «проковтнути».

Думаю, що він пробудив цікавість і смак до поезії, до великої магії художнього слова не в одної сотні людей, надто молодих, під час отаких своїх (нерідко імпровізованих) виступів.

Із Чернігова я виїздив до районів області, Ігор Леонтійович лишався у місті: за станом здоров’я йому вже важко було багато їздити; та й районні готелі не забезпечували достатніх побутових умов. Поет був заклопотаний постановкою своєї п’єси на кону Чернігівського драматичного театру (за романом «Сповідь на вершині»), виступали ми спільно й у місті. Натхненням і радістю світилися очі поетові, коли він бачив у залі сотні юних уважних очей. І точилася жвава й змістовна розмова од серця до сердець.

А за вечерею в ресторані (до нас приєднувався чернігівський поет Станіслав Реп’ях), забуваючи про черговий напад болю, він устигав ще до кольки насмішити нас дотепними анекдотами й бувальщинами. Його вигадливість була невичерпною, схильність до експромтів — вражальною, як і миттєва чутливість до фальші. Одного вечора там же, в Чернігові, я навів безглузду строфу з популярної пісні. Муратов негайно вхопив суть і відразу придумав неймовірно комічне продовження пісні, яке доводило її дурість до цілковитого абсурду. Досі шкодую, що не записав тої блискучої строфи. Переходи від комічного до серйозного в натурі Муратова були такі ж природні й блискавичні, як і в самому житті. Тактовність його була глибокою, органічною.

Іншого чернігівського вечора ми йшли вулицею, я читав листа від сестри, яка писала про смерть нашої бабусі. Побачивши, що я враз спохмурнів, Ігор Леонтійович поцікавився, в чому річ. Я сказав. Він несподівано й сильно свиснув, замовк і вже за всю дорогу не сказав жодного слова.

Вільні години Муратов проводив на зелених, безмежно мальовничих берегах Десни, наодинці з тишею, з древніми чернігівськими соборами. В такі сонячні й прозорі дні ранньої осені, в години «тихого-тихого надвечір’я» народжувалася його поезія. І коли ми повернулися до Києва, Муратов негайно поклав на стіл тодішнього редактора «Літературної України» Івана Зуба чималеньку добірку найновіших віршів. За кілька днів вони з’явилися на шпальтах газети. То був прекрасний «Чернігівський цикл», сплетіння історії і сучасності, пронизливі ліричні медитації — один з найкращих поетичних циклів Ігоря Муратова.

Мені дуже хотілося мати запис віршів Муратова в його виконанні. І я прийшов до поета з маленьким транзисторним магнітофоном. Було це тижнів за два до трагічної події. Ігор Леонтійович не підводився з канапи, кволий і виснажений, та в голосі його забриніла мідь, він дуже зрадів моїй ідеї. Попередньо я намітив вірші для запису.

— Ну й відібрали, найкращі, цілий літературний концерт. — посміхаючись, сказав Муратов. Тримати книжку він не міг. Я тримав її перед ним, гортаючи сторінки. Зайшла Наталя Андріївна, занепокоєно спитала:

— Ти не втомився, Ігоре?

Він жартома, але досить нетерпляче закричав на неї, махаючи рукою:

—  Іди, іди геть, не заважай! Ми працюємо!

В тоні його звучала радість і така звична ділова заклопотаність. Він чигав, скандуючи слова. Читав зворушливо, піднесено, самозабутньо.

Так і лишилася в мене ця плівка — останній виступ поета Ігоря Муратова.