ІНКЛЮЗИВНИЙ БОРЩ ІЗ МІННЕСОТИ

 Ольга Тільна біля символу Університету Міннесоти – бабака. США, 2017 р.

        Хтось написав: “Ми вчимося все життя, за винятком часу, проведеного у  школі”. Що таке шкільна інклюзивна освіта, доступна для дітей з різними потребами, — вивчала на стажуванні за фінансової підтримки Державного департаменту США у  штаті Міннесота науковець і літераторка, харків’янка Ольга Тільна.

Вираз «Ол інклюзив» прийшов  до багатьох із нас переважно з турецьких курортів, навіть якщо ми там досі не побували, а про них просто слухали розповіді друзів чи рідні. І магнетичне «все включено» стосовно харчування було ніби зворотним боком Місяця, кардинальною альтернативою комплексних обідів українських хоч шкільних їдалень, хоч ресторанів. Пізніше ми дізналися, що інклюзив існує і в освіті. Усім дітям мають бути доступними знання, якісне навчання, як морозиво у спеку з морозильної камери, а не з картатої торби перекупки в електричці. Чому таке порівняння?

Ще 1984-го року американці встановили загальнонаціональний День морозива.  Припадає він на третю неділю липня. “Старий світ” сперечається з американцями за пріоритет на ескімо. Спершу це був жарт про морозиво, глазуроване шоколадом,  — “пиріжок ескімоса”. За деякими даними,  саме на літо 1786 року припали перші масові продажі  холодних ласощів Америки. Значно раніше заморожені фруктові соки допомагали древнім римлянам і китайцям долати літню спеку.

Дуже любить морозиво і моя співрозмовниця — дослідниця педагогічних проблем і літераторка, а в недалекому минулому – випускниця Харківської гімназії для дітей з вадами зору  Ольга ТІЛЬНА. Перш ніж подам наш діалог, процитую її листа про морозиво.  Ольга Анатоліївна стажувалася на півночі Америки, у  Міннесоті. У найбільшому місті цього штату — Міннеаполісі вона й купила своє перше американське морозиво… в аптеці. “Уважно роздивившись усі холодильники із замороженими піцами,  сандвічами, фруктами й овочами, вибрала собі невеличке за американськими мірками відерце (420 грамів) шоколадного морозива. Воно було дуже дорогим, але не розчарувало. Друге скуштувала в ресторані. Там на десерт офіціант порадив узяти шоколадний бісквіт із полуницями, морозивом і гарячим шоколадом. Хіба можна було встояти? Уявіть собі, як контрастує звичайне ванільне морозиво з темним гарячим шоколадом, а ще й свіжі полуниці…

          Третім частувала цікава американська родина. Але того разу спілкування з надзвичайними людьми та лосось на грилі затьмарили тривіальне ванільне морозиво, полите  сиропом із натяком на горіховий присмак”. Останнє своє американське морозиво Ольга Тільна, як вона пише,  “їла вже в літаку на висоті 11 кілометрів над Атлантикою. Чесно кажучи, не треба було його брати. На десерт до чаю чи кави пасажирам «Американських авіаліній» пропонувалося морозиво. Уявіть такий собі кругленький контейнер грамів на 70, неначе баночка для крему. До внутрішнього боку кришечки приліплено дерев’яну міні-ложечку. Але в баночці виявилося щось, що морозивом можна назвати  дуже умовно. То була якась пересолоджена субстанція, трохи підсолена й рясно полита згущенкою в найгіршому її радянському варіанті. Я навіть доїсти це не змогла! Якщо порівнювати й робити висновки, найсмачніше морозиво з усіх, що я їла в Америці чи Британії, виробляють у нас в Україні, в нашому Харкові!” Після такої оди морозиву поговоримо про саму подорож Ольги Тільної.

Ірина Мироненко. Дорога до Америки – найдовша у Вашому житті?

Ольга Тільна. Так, по-перше, це зайняло 15 годин чистого перельоту,  а по-друге , це дуже довгий процес відбору, який займає багато років і потребує багато досвіду. Я працюю на посаді доцента в Харківській гуманітарній педагогічній академії Харківської обласної ради і вже 5 років учу студентів.

Ми готуємо корекційних педагогів, корекційних психологів.

І.М. У Вашій біографії було і річне навчання у Великій Британії. Тепер американський досвід. Як відбувався відбір і які країни брали в ньому участь?

О.Т. Дуже цікаво подорожувати іншими країнами, тим паче коли це навчання і ти можеш багато чого порівнювати. На півторамісячне стажування було більше 400 претендентів, але відібрали тільки 28 – з Індії, Вірменії, Казахстану й України. Від кожної країни відібрали по 7 учасників.

Стажери із чотирьох країн. Ольга Тільна третя праворуч.

І.М. Ви представляли Харків, а звідки були інші українські стипендіати?

О.Т.Хмельницький, Херсон, Івано-Франківськ і селище Вигода Івано-Франківської області, Дніпро і Львів. За вимогами програми це були люди не молодші за 25 років і не старші за 45, адже американці хотіли запросити активних професіоналів, які працюють і вже мають певний досвід у своїй галузі і ще здатні створювати зміни.

І.М. Чи було умовою, щоб учасники самі були людьми з особливими потребами?

О.Т. Ні, адже інклюзія не зосереджується на чиїхось проблемах чи перевагах, а полягає в тому, що абсолютно всі громадяни залучені до спільної діяльності. Не зосереджується увага на відмінностях, спроможностях чи не- спроможностях. Тож у нас були люди, які працюють в університетах, інших вишах (Ірина Куцина з Херсона, я і Сергій Дереза з Івано-Франківська), була  завуч Хмельницької інклюзивної школи, ще – громадська активістка зі Львова (дівчина з ДЦП), вчителька з НВК для дітей з вадами зору з Вигоди, а з Дніпропетровщини працівниця ПМПК (Психолого-медико-педагогічна комісія).

 Стажери-українці на зустрічі з Надзвичайним і Повноважним  послом України у США Валерієм Чалим.

І.М. Який штат  вас приймав?

О.Т. Нас розподілили на два штати. Частина стипендіатів поїхала в Аризону (по двоє людей  з кожної країни), а решта – в Міннесоту. Взагалі Міннесота вважається в Америці найліпшим штатом у плані соціального забезпечення, освітнього середовища, заможності. Нам у цьому плані пощастило побачити найкращу Америку.

І.М. Ви відчули, що американська Конституція (а їй уже 230 років) реально працює і люди чітко знають свої права, але так само й свої обов’язки?

О.Т. І так, і ні. Дійсно, кожен штат має власні закони, і відмінності між цими законами можуть бути суттєвими, тому Конституція, як і в  нас, є регулюючим документом, але справді закони, чинні на території кожного штату, діють. Я б сказала, що це завдяки тому, що діють суди. Вони не корумповані, і будь-хто, чиї права порушено, може подати до суду й бути впевненим, що справу  виграє, а люди чи компанії, які порушили ті права, нестимуть відповідальність. І відшкодування буде дуже серйозно.

Відмінності між законами штатів швидше стосуються віку: десь можна пити алкоголь з 18-ти, а  десь  – 21. Десь за кермо можна сідати з 14 років, а десь з 18. А в плані дотримання особистісних прав і свобод всі штати єдині в тому. Людина може мати безліч можливостей. Вона сама вирішує скільки і чого їй навчатися, де і яку кількість годин на тиждень працювати. І знову ж таки питання інвалідності розглядається зовсім інакше, ніж у нас. В Україні вважають: якщо ти відмінний від інших, то від цього й ведуть визначення всіх твоїх можливостей чи неспроможностей. В Америці погляд інакший. Там вважається, що кожна людина має  ті самі права й обов’язки, що й інші. Власне у цьому й полягає їхня інклюзія. Люди з інвалідністю там не вважають себе ні пригніченими, ні упослідженими. Це частина їхньої культури. Будь-яка дискримінація заборонена, навіть так звана позитивна дискримінація: всі інваліди так само стоять у чергах, сидять у тюрмах, якщо скоїли якийсь злочин.

І.М. Тобто якщо у метро зайде незряча людина з тростиною, їй не будуть поступатися місцем?

О.Т. Абсолютно точно.

І.М. Ви вважаєте це нормальним?

О.Т. Не можу сказати, нормально чи ні. Але так є. Хоча є й відмінності. Скажімо, в Міннеаполісі всі дуже люблять відчиняти двері перед інвалідами. Була ситуація: я з тростиною доходжу до дверей і мені їх відчиняють. Виникає питання – невже я не можу сама відчинити двері? Якщо я знайшла до них дорогу й знаходжу шлях далі?! Це знову ж таки стереотипи, які є будь-де, і це нормальна риса. В аеропортах Європи людей з інвалідністю скрізь пропускають без черги. В Америці це не діє.

    Стажери з України.

І.М. Якщо брати школу. Така дитина потрапляє в колектив, то до неї ставляться, як до рівної з іншими, вона не повинна вирізнятися, її не будуть жаліти?

О.Т. Є величезна спокуса сказати «Так», але все-таки ні. Коли   дитина має особливості розвитку, для неї складається індивідуальна програма. Дитина має спеціальний супровід. Якщо це просто окуляри чи слуховий апарат та інші речі, які не перешкоджають дитині соціологізуватися, то вони не заважають навчатися, як, наприклад, у нас інвалідний візок. В Америці немає проблем з інвалідними візками, тому що двері широкі, є пандуси і ліфти. Людина почувається на рівні з усіма. Як і в нас, в Америці є спеціалізовані школи. Вони не називаються інтернатами. Діти можуть там ночувати, а можуть і повертатися щодня додому. Мені дуже сподобалося, що дитина, яка відвідує спецшколу, може декілька предметів, особливо у старших класах, вивчати і у звичайній школі.

Ця можливість підлаштувати систему під потреби кожної окремої дитини чудова. Саме в цьому, на мою думку, полягає інклюзія. Не в тому, щоб усіх дітей запхати у звичайні школи, як зараз у нас говориться, і потім думати, який супровід їм надавати, а виходити з індивідуальних потреб дитини.

І.М. Цього складно досягти у нас, бо знання і методи їхньої передачі багатьох педагогів викликають, м’яко кажучи, подив. Але я про інше. Колись у 80-х роках я, тоді ще студентка, запитала в одного харківського журналіста, який побував в Америці: «Чого Вам найбільше захотілося, коли Ви повернулися додому?». І він сказав: «Самому випити пляшку горілки і все, що там побачив, забути, щоб  жити далі в цій країні». Так от це запитання я повторюю Вам: коли  повернулися додому, що зробили в першу чергу?

 О.Т. Я ловлю себе на думці, що дякую всім – водіям, продавцям, всім людям, з якими перетинаюся. Наша культура відрізняється позірною ввічливістю. Ми глибинно щирі й гостинні, але цього не показуємо. Весь світ живе трішки навпаки. Вони багато усміхаються, обіймаються, дякують абсолютно незнайомим людям, бажають гарного дня. У тому потоці негативу, який маємо щодня, це, можливо,було б промінчиком тепла.

Але в нас теж є багато того, чому могли б американці повчитися. Коли ми їздимо за кордон, то веземо часточку своєї культури.

І.М. Тобто коли Ви повернулися, це було обмірковування побаченого-почутого в Міннесоті? Та інформація, яка на Вас «впала», буде використана чи Ви змушені поступово відкидати за принципом: і це не для нас, і це?

О.Т. Думаю, що всі, хто довший час перебував за кордоном не в плані туризму чи заробітчанства, а в плані освіти, погодяться: там твоя батьківщина ніби покривається рожевим туманом, багато ідеалізуєш, думаєш, що приїдеш додому і встигнеш чимало зробити, щось змінити на краще. Після радості «Я вдома! Тут справжні люди, справжня їжа, справжнє літо!» приходить отверезіння і розумієш, що не все заплановане тобою може здійснитися. На багато чого просто немає фінансування, дещо не дозволить система, її інертність. Люди, які жили закостенілими поняттями, не захочуть змінюватися. А через деякий час приходить розуміння, що не треба все й одразу змінювати. Про щось спершу треба розповідати, показувати фотографії, щоб люди просто про це знали і усвідомлювали можливість інших варіантів реальності. Потім хай не я, а вже мої студенти зроблять ці зміни. Можливо, не так, як бачилося мені з Америки. Вони все-одно відбудуться. Світ рухається. І я оптимістка.

І.М. Антологія «Слобожанська яса» і Ваш вірш у ній допоможуть мені перейти до інших тем – «наука і творчість», «література й Америка», «дозвілля науковця на стажуванні». Сформулюю  нове запитання після Вашого вірша, який процитую.

***

По білому чорним, по чорному білим // рядки за рядками по сходинках бігли.// Від поспіху в літер спітніли обличчя.// Спізнитись боялися на електричку.// Залазили в вікна, зривали стоп-крани,// шукали хлопчині загублену маму.// І мчали за мрією далі і далі, // тоді голубим ще курилися далі.// По чорному білим, по білому чорним.// Пристане до берега юності човен.// Статечними стануть мої подорожні. // Купити б дешевше, продати дорожче.// Благбазівська логіка в стилі модерну, // коли вже начхати на лаври і терни, // коли подих пісні чи сонця і вітру // з душі виринає лиш після півлітри .// І бігли до мрії рядки за рядками, та їм посірішали далі з роками. // Світ літери кращим зробити хотіли. // А як починалось! По чорному білим.

Ольго Анатоліївно, в Америці щось писалося чи тільки конспекти важливих повідомлень і листи?

О.Т. На жаль, тільки пости у Фейсбуці. Ми мали напружений розклад. І ще не можна забувати  про різницю в часі й мовний бар’єр. Я приїхала  з британською англійською, тому на американську англійську перемкнутися було важко. Ви мені нагадали тим віршем складний час міського городництва і електричок, коли я розривалася між університетом, філфаком, високими творчими прагненнями і буденністю, коли родина мусить полоти, копати, тягти на собі відра й рюкзаки. Але то було настільки природно,   що мені й досі далечінь куриться голубим. Навіть якщо мені не пишеться, я хочу поділитися тим досвідом, який у мене є, розказати батькам дітей з особливими потребами, як їм рухатися, до кого звертатися. З друзями-поетами поділитися тим, який пам’ятник Шевченку стоїть у Вашингтоні, як за ним лежить бомж і його ніхто не чіпає. І думаєш: Тарас Григорович і в граніті є охоронцем знедолених.

І.М.  Бомжів вистачає в Америці?

О.Т. Так! Їх там досить багато, особливо в центральних районах міст, біля Білого Дому, якихось міжнародних установ, де ходять заможні люди, у яких із кишень висипаються долари. Там для бомжів  Мекка. Вони отримують багато всього. Але цей бомж біля пам’ятника Шевченку мене просто вразив.

І.М. Я б не хотіла, щоб біля нашого пам’ятника Шевченку в Харкові лежав хтось обдертий і смердючий. Можливо, це американська свобода ставлення до чужого?

О.Т. Лежать і біля Лонгфелло.

Мені, щоб сфотографуватися із Лонгфелло, довелося одного дядька просити трішки посунутися. І ніхто на них не зважає. Та й пам’ятники у них садово-паркові, не такі височенні, як у нас. Наші виглядають значно солідніше. Стоїть пам’ятник невисокий, десь опале листячко лежить. Можна біля нього посидіти, подумати, просто згадати щось, перепочити чи випити чогось.

І.М. До речі, пиво на вулиці просто так можна пити, не ховаючись від поліції?

О.Т. Ні, не можна. Ятки тільки з водою, холодним чаєм і холодною кавою. Тож про їжу. Мені страшенно шкода американців. Все-таки в українців – найприродніша їжа. Найсмачніша, найбільш біологічна. Коли нас запитували – що ви чекали поганого від Америки і що справдилося, то всі українці казали «Їжа». Це їси картон з картону і запиваєш незрозуміло чим.

І.М. Але ж є їжа екологічно чиста, розрахована на людей із статками, спроможних придбати якісне і так харчуватися з родиною.

О.Т. Так, я спілкувалася з одним професором. Він каже, що його хобі – готувати з родиною їжу біологічного походження, органічну їжу, як вони називають. Він купує продукти на фермерських ринках, готують вдома самі. При американських  на кухнях сучасне устаткування, але вони рідко користуються побутовою технікою. В основному у них фастфуд, сухарики солодкі й солоні. Неїстівне для українця. Навіть купуючи їхню ніби органічну їжу, розумієш, що вона тільки наближена до нашої супермаркетівської. Якщо береш сметану, а її жирність – нуль відсотків, то про що можна говорити.

І.М. Вам вдалося зварити хоч  один борщ у Міннесоті?

О.Т. Ой, це був цікавий момент. Ми з чотирьох досить різних країн. У нас були вегетаріанці, були ті, хто не вживає свинини або яловичини. Тому із стравами було важко, але ми все-таки спромоглися, і однієї дощової суботи влаштували інтернаціональний кухонний день, коли готували національні страви своїх країн. Ми готували два борщі.

Ніхто не повірить, що ми варили вегетаріанський борщ. То був пісний борщ. І готували з м’ясом, але не зі свининою, а з яловичиною. Пампушки ми не могли собі дозволити спекти, а робили грінки, натирали їх часником, присипали зеленню і всі були в захваті.

І.М. Пісний борщ серед літа – особливо, коли настояний, холодненький – страва давня слобожанська. І з чим її тільки не готують! Хтось додає гриби і навіть груші, у когось – таранька сушена (ще Тарас Григорович, згаданий раніше, начебто любив борщ із сушеними карасями).

О.Т. Але ми з’ясували, що борщ навіть пісний у різних регіонах України варять по-своєму. Хтось додає яблуко, хтось оцет, хтось взагалі рис. Було важко, але цікаво вибрати єдиний рецепт, який би вдовольнив усіх наших стажерів.

І.М. Стажери з інших країн теж запропонували свої страви для спільного столу?

О.Т. Так, ми їли далму. Важко було знайти справжнє виноградне листя та ще й молоде. Знайшли консервоване, але було цікаво. Індуси готували страви досить гострі, у них багато різноманітних перців, соусів, приправ дуже гострих, але все таке запашне. Я все боялася, що пересмажать, пригорить. Вони готують у великій кількості олії, на чужій кухні все це досить важко розрахувати. Але все вийшло. Ми готували і співали свої пісні народні, показували відео, потім влаштовували цікаві конкурси. Звичайно, куштували страви всіх народів. Казахи готували плов, але зізналися, що він був майже узбецький. Було досить весело.

І.М. Ви, звичайно, спілкувалися з американцями, які опікувалися тим проектом. Яке ставлення до України? Попри якусь ввічливість, демонстрацію уваги вони сприймають нас як третій світ, котрий потрібно навчити, аби той світ не здичавів остаточно і не накинувся на іншу частину людства?

О.Т.  Кілька речей помітила. Найперше –  це загальна неграмотність, невігластво американців. Вони часто не знають не те що, де на мапі Україна, а загалом, де Європа. Їм це й не потрібно. Знання тільки однієї мови, яка є панівною у світі, позбавляє їх багатьох можливостей, робить їх обмеженими й зарозумілими. Але це усвідомлює тільки незначна частина американців – університетських професорів. Решта, коли ти говориш, що ти з країни, в якій точиться війна, щодня є вбиті чи поранені, вони роблять сумне обличчя і трохи співчутливо кивають тобі головою на знак співчуття й розуміння. Але ти бачиш, що їх це не обходить, більше цікавить власний сандвіч і де вони з друзями будуть на вікенд.

Друга річ, яку я помітила, і вона мені сподобалася: перш ніж чомусь навчати, американці завжди питають, а як це влаштовано у нас. Яка в нас освіта, політична система, які гроші ходять, який курс до долара (це для них дуже важливо), чим ми зайняті у вільний час, що їмо, куди ходимо, як у нас влаштована транспортна система. Ці люди дуже допитливі. Якщо вже в розмові дійшла черга до таких речей країнознавчих, то їх багато що цікавить.

Вони не нав’язують своєї системи, своєї думки, не кажуть, що американське найкраще, хоча, звичайно, думають про це.

І.М. Чи відпочинок є для них об’єктом хизування перед друзями й сусідами? Мовляв, а я відпочиваю саме там. І називається щось престижне.

О.Т.  Це залежить від соціального статусу родини чи людини. Якщо говоримо про середній і вищий клас, про шкільних і університетських викладачів, то обов’язково має бути машина у кожного дорослого члена родини і у всіх – велосипеди. Міннеаполіс і Сент-Пол – це велосипедні столиці Америки. Там все – про велосипеди. У Міннесоті повинно бути в родини бунгало на озері, бо це озерний край, обов’язковою є рибалка.

Якщо говорити про когось простішого – про охоронців, водіїв, то їм на це начхати, ні до чого не мають справи. Головне – дожити до зарплати, перехилити десь по келишку, поїхати відпочити, де дешевше. Як і в нас. Як і в усьому світі.

І.М. Але місцевий туризм розвинутий. Не обов’язково летіти за тисячі кілометрів, щоб провести відпустку. І можна знайти навіть біля цієї велосипедної столиці багато привабливого, щоб з користю провести вільні кілька днів.

О.Т. Так. У самій цій велосипедній столиці мало не на кожному кроці є столики для пікніків. Навіть у школах є такі столики, дуже багато лавок, де можна просто посидіти. Відпочити.

Дуже зелений штат Міннесота, хоча вони знищили всі прерії, але зараз намагаються їх відновити, насаджують дерева і кущі, які були там 100-200 років тому. І біля кожного дерева є табличка з поясненням, що це таке і проханням ходити тільки протоптаними стежками. Навіть коли заходиш у печеру, якій 30 мільйонів років, скрізь стоять камери відеоспостереження і таблички «Не чіпати руками!» Скрізь стоять смітнички, щоб було охайно. І екскурсоводи просять «Не пошкодьте це природне багатство».

І.М. Як плануєте найближчим часом використати знання, які дало стажування в Америці?

О.Т. Програма триває, обмін досвідом не завершено, тому що повернувшись додому, всі учасники стажування мусять виконати певні інклюзивні проекти, тобто ми не перестали спілкуватися, створили декілька інклюзивних шкіл, які будуть модельними. Суть цього проекту полягає в тому, щоб зробити максимум інклюзії за мінімум коштів. Ми не маємо грошей спонсорів, але що можемо зробити? Навчити студентів, шкільних учителів, батьків. Ми вже запланували низку семінарів, майстер-класів, конференцій – регіональних, всеукраїнських і міжнародних. На щастя, теперішні технології дозволяють нам багато чого робити онлайн. І до нас планують приїхати американці, наші ментори. Ми запросили кількох спеціалістів, аби вони  розказали фахівцям, які працюють з дітьми-інвалідами, про дітей з аутизмом. Адже в Америці багато таких дітей і американці мають гарні напрацювання і методики, які були б корисні. Також це буде семінар від наших американських колег стосовно  універсального дизайну навчання. Йдеться не просто про друк підручників різними шрифтами, а про інформацію на мовному рівні. Коли дитині не говорять наказово «Встань!», «Сядь!», «Візьми книжку», а звертаються «Ти можеш взяти книжку», «Ти можеш зробити домашнє завдання зараз». Відчувається різниця, коли немає директивної форми у звертанні до дитини, тоді школяр привчається до самостійності, до відповідальності за власні вчинки. Дитині не наказують, а окреслюють можливості. І якщо дитина не скористається цією можливістю, відповідати буде вона сама, наступного разу вона вже добре подумає, що їй робити.

Ця стратегія демократичного виховання у нас є більш декларативною, адже батьки і вчителі намагаються, умовно кажучи, прожити життя за дитину. Їм здається, що вони краще знають, що дітям потрібно. Я б не сказала, що нам треба все змінити, але дати нашим дітям трохи більше свободи вибору і свободи відповідальності за власні вчинки.

І.М. Думаю, що головним словом нашого спілкування було слово «свобода». Я Вам її бажаю – свободи творчості, свободи втілення задуманого тут, на рідній землі. Я правильно відчула – Вам не хотілося залишитися в Америці?

О.Т. Абсолютно точно! Я б хотіла побувати в  багатьох країнах, але жити треба там, де ти народився. І наші харків’яни стають деталі вільнішими внутрішньо і поважають свободу інших людей.

Розмову вела Ірина Мироненко

Фото з особистого архіву Ольги Тільної