Повернення лицаря на рідну землю

  19 вересня 2017 року дійсно стало Михайловим чудом для жителів села Синявки, що на Чернігівщині. Тут цього теплого осіннього дня було відкрито, першу в області, меморіальну дошку члену Центральної Ради, офіцеру армії  Української Народної Республіки, громадсько-політичному діячеві, керівнику Департаменту політичної розвідки МВС України (аналог сучасного СБУ) Шкляру Василю Прокоповичу, який в 1887 році народився в цьому, тоді козацькому містечку Сосницького повіту, Чернігівської губернії. Помер — у 1950 р. у м. Комарно Городоцького району Львівської обл.

Ще зранку прибули до села  доньки Василя Шкляра — Леонтина та Лідія, які мешкають у Львові та Новому Роздолі Львівської області, а також онуки Ярослав і Тарас.  Прибули й інші гості, серед яких авторитетний історик, невтомний дослідник доби Української революції і визвольної боротьби за незалежність 1917-1921 років Роман Коваль, який і повернув Україні ім’я цього лицаря. Приїхав кобзар Тарас Силенко, активіст Ігор Гаврилишин, голова проводу фундації «Вільні люди» Олександр Ясенчук, дякуючи якому і була виготовлена пам’ятна дошка. Прийняли участь у такому заході і волонтери Віталій Курач та Юніс Аскеров, а також представники Українського Інституту Національної Пам’яті в Чернігівській області — Сергій Бутко та Сергій Горобець.

Біля старовинної школи, побудованої 120 років тому, в якій колись учився Шкляр Василь Прокопович, зібралося багато школярів та місцевих жителів. Всі присутні мали змогу більш детально ознайомитися з біографією свого славетного земляка, який був учасником Першої світової війни, командиром 5-ї сотні 243-го запасного пішого полку. Активним учасником українізації частин російської імператорської армії. Головою Української ради 243-го запасного пішого полку (19.5.1917 р.), членом Всеукраїнської ради військових депутатів (14.7.1917 р.). Делегатом Другого і Третього всеукраїнських з’їздів українських військових (1917р.), на яких вояки плакали, почувши слова, що віднині Україна буде вільною. Не уявляли, яка жорстока боротьба за Україну розпочнеться вже днями, але вони були готові до того, навіть  вважали за честь віддати своє життя саме за її незалежність.

То був час великого патріотичного підйому. Тисячі синів Чернігівщини брали участь в Українській Революції та визвольних змаганнях, коли під натиском нерозв’язаних національних та соціальних питань розвалилася тюрма народів – Російська імперія і з’явилася можливість в українців творити нове життя. Але, не судилося… В тих умовах українському урядові не вдалося швидко створити таку бойову армію, яка б перемогла всіх ворогів. А повсталому народові не вистачало такого українського Бонапарта, який би об’єднав повстанські загони і українську армію в одну величезну силу. Московські ж більшовики, скориставшись скрутною годиною для українців, великим обманом та великою кров’ю отримали перемогу, аби реанімувати Російську імперію в новому вигляді.

В тій великій, затяжній і кривавій боротьбі армія УНР зазнала поразки. Із легіонів воїнів-петлюрівців, до нас дійшли імена тільки близько десяти тисяч – переважно офіцерів та старшин. Серед них і уродженці містечка Синявка.

Розчарування і зламані долі — таке спіткало багатьох, хто лишився в живих.  Розділив увесь тягар, який судилося зазнати уряду Української Народної Республіки і Василь Шкляр — був інтернований у таборах Польщі (25.11.1920 — 25.1.1922), де панував голод і приниження. А вирвавшись згодом до Чехословаччини, знову відчув себе українським патріотом, у Подебрадах навіть закінчив  Українську господарську академію. Там познайомився з видатними українськими політичними та військовими діячами тієї доби, з відомими письменниками, вченими, митцями, яким теж довелося покинути свою Батьківщину. Згодом Василь Шкляр опинився на Лемківщині, спочатку в Сяноці, потім у Тарнаві, де й зустрів свою кохану, яка з часом стала його дружиною. Це був 1932 рік. Може, й був він щасливим, але нам відомо, що молода сім’я часто переїжджала з місця на місце у пошуках роботи, навіть з часом, вже маючи двох доньок, подружжя перебивалося випадковими заробітками.

Про голод на своїй малій батьківщині в 30-ті роки минулого століття Василь взнав з листа матусі. «Заслабіла, синочку, вкрай, зовсім не маю чого їсти, навіть крихти хліба не знайти. Попросила б у когось, але ні в кого нічого немає. Піду зараз на вулицю та сяду під тином, може, хтось від влади щось кине. А якщо більше не напишу тобі, то знай, що я не добралася до своєї хати». Більше від неї не було жодної звісточки. А він все гадав: чи вона так і лишилася там сидіти, поки не забрали на воза та не відвезли на кладовище, чи потягли ще живу, аби часто не їздити. Гнав від себе погані думки, адже в селі лишалися брати, родичі, сусіди, які колись були дружною родиною. Тільки не все й пізніше вияснилося, бо мовчали не тільки могили, а й ті, кому вдалося вижити.

Згодом митарства і безробіття змусили Василя написати додому братові Івану, який був переконаним комуністом і обіймав якусь керівну посаду в ревкомі чи в комбіді. Той відповів: “Приїжджай. Я дам тобі такий “залізний лист”, що ніхто тебе тут не чіпатиме”. Та Василь на той час  мав багато каналів, аби дізнатися про справжню ситуацію в підмосковській Україні, тому й залишив братову пропозицію без відповіді. А то й відчув фаховий розвідник у тих словах, щось неладне, навіть припускав, що брат міг під примусом таке написати.

На думку доньок, і до, і під час Другої Світової війни їхній батько мав зв’язки або й тісно співпрацював з ОУН. Аби не накликати на свою см’ю ще більшої біди та дати можливість дружині не втратити роботу (на той час вона керувала школою в недалекому селі Дубрівці Руській), став жити окремо. Євгенія могла утриматися на тій посаді і після закінчення війни, але вже в комуністичній Польщі їй пропонували “перенести метрику з церкви до костела”, тобто перейти в римо-католицьку віру. Може, й вагалася бідна мати, але чоловік заявив: “Мої діти народились українцями, ними і залишаться!” А характер він мав твердий і непохитний.

За тими подіями була насильницька  депортація українців Лемківщини до радянської України. Так сім’я Шклярів опинилася в містечку Комарно, де мешкала тітка дружини. Євгенія і там отримала  вчительську посаду, тільки й цього разу були умови — аби виховувати молоде радянське покоління, її доньки повинні були стати комсомолками. Від безвиході вона вмовила старшу Леонтину “записатися”, але в райкомі комсомолу дівчина чесно зізналася, що зробила це не вільно, а під примусом, бо мамі не дають спокою. Так Євгенія знову лишилася роботи. Тим часом Василя двічі викликали в МҐБ. Після другого разу він, доти міцний чоловік, зліг через гострі болі в животі, а через тиждень його поховали. За здогадами вдови і доньок, його отруїли. Дружина потайки вийняла з квасолі в слоїку його бойові нагороди – великий і малий “петлюрівські хрести” і разом з іншими небезпечними речами та документами закопала десь на обійстю. Пізніше декілька разів шукали ті речі, але знайти їх не вдалося.

Василь Шкляр прожив лише 63 роки, а вважав, що зі своїм козацьким здоров’ям доживе й до ста літ. Але, через ворогів незалежної України – не судилось. На вічний спочинок його, чернігівця, прийняла галицька земля. Любив співати українські пісні, а коли співав: Будуть пташки прилітати, цвіт калини їсти, будуть мені приносити з України вісті — плакав.

— Наш тато все своє життя мріяв потрапити на свою батьківщину, — пригадують доньки Героя на урочистому мітингу. — Часто розповідав про Синявку – її природу, славетне козацьке минуле, чудовий спів відомого українського кобзаря П. Ф. Ткаченка-Галашки (1878-1918р.р.), якого й поховали там біля старовинної церкви. Пригадував, як на Воскресіння Христове ще маленьким бабуся вела його до церкви на нічне богослужіння, а рано вранці, коли ще не зійшло сонце, всі святили принесені пасочки. Той ранок запам’ятався безліччю вогників, які тремтіли біля церкви, і те голосне «Христос Воскрес!», від чого аж мурашки бігли по тілу. До самої смерті він не забув своєрідної сіверської говірки, якої намагався навчити й нас.

Підсумовуючи події того святкового дня, можна сказати, що мітинг з приводу відкриття пам’ятної дошки славетному Лицарю Української революції і визвольної боротьби 1917 -1921 років вдався на славу. Порадували синявці своїх гостей і хорошим концертом з приводу Дня села.

— Не можу повірити, що на Півночі України неподалік російського кордону зовсім не чути російської мови, — дивувалася одна донька Василя Шкляра.

— Та всі у вишиванках, — додавала друга. — Навіть зі сцени не проспівали жодної російської пісні. А як сльози витирали, коли ми розказували про батькове життя та всієї нашої родини, — помітили й таке.

 

Ще довго згадуватимуть  вони свою далеку подорож на рідну батьківську землю. Разом з тим дивуватимуться, як могли відважитися на такий шлях у своєму поважному віці (85 і 82 роки). Але коли їх запросили, у них неначе виросли крила. Тепер лише посміхаються, пригадуючи, як боялися, думаючи, що їх там закидають помідорами чи обізвуть бандерівцями. В пам’яті залишився теплий прийом щирих людей, серед яких знайшлися навіть родичі, які на згадку передали спадковий вишитий рушник, залишився спів кобзаря Тараса Силенка та розповіді про славну історію батькової землі, де було пограниччя, яке охороняло Русь-Україну від різних кочівників, про козацьку сотню, яка мала тісні зв’язки з запорожцями та менський курінь у їхньому війську. Про відважних козаків, які колись відмовилися приймати присягу на вірність царю Олексію Михайловичу, за що їх били батогами московські драгуни. Багато чого ще могли тут розповісти, але часу на спілкування виявилося мало.

 

Залишилися під враженням і мешканці села Синявки, які не пам’ятають таких поважних гостей на цій землі. В основному, кажуть,  набігають кандидати в депутати, збирають люд, агітують за свої партії, привозять артистів, гроші та продуктові пакунки. Але не завжди так виходить, як їм хочеться, бо цей люд має свій норов, який усе-таки є у їхніх генах та козацькому корінні.

Ще довго вони будуть переказувати своїм дітям та онукам про славетного земляка Шкляра Василя Прокоповича, нести квіти до його пам’ятної дошки та звертатися до тих далеких часів — української революції і визвольної боротьби, про що до цього часу вони так мало знали.

Всі разом дивуються, як вдало Василь Прокопович Шкляр зшив свої дві батьківщини — Західну і Східну. Зшив невидимими нитками так майстерно, як ніхто до цього не міг зробити. Зшив ціною свого життя, кров’ю своїх побратимів, ціною митарств, які йому довелося зазнати та ціною любові до своєї малої батьківщини і всієї України. Коли й на цій землі лунало гучне «Слава Україні!», неначе й він тут був. А може, й справді, Бог відпустив його душу на землю, раз так палко його згадували. Відпустив, аби здійснити справедливість — повернути цьому люду їхнього Героя, бо Герої не вмирають!

Від себе можу додати: я щаслива як ніколи. Щаслива, що повернувся перший герой визвольної боротьби українського народу на свою землю, щаслива, що тут відбулося живе єднання простих людей західної і північної України, щаслива, що між ними не було ніяких непорозумінь, а ще тим, що я теж долучилася до організаційних процесів з того приводу.

Ганна Ткаченко — уродженка села Синявки, член НСПУ.