Про рідне місто, про левову долю (передмова до нової книги поезій)

Так, життя, доля… Довге та багатовимірне відлуння почуттів та розмислів, задумів та вчинків, сподівань та сумнівів. А перші звуки тієї довгої і, здається, ще досі невичерпаної пісні-долі пролунали саме тут, у неповторному за всіма ознаками Львові. І того першого звуку із загального багатопланового клавіру, звичайно ж, мені ніколи не забути та й не відсунути тієї камертонної ноти на якісь необов’язкові задні плани.

Бо пам’ять у мене, дяка Богові, завжди була і залишається доброю — і чіпкою, і надійною, і яскраво кольоровою. Бо кожна з великих промов починається зі свого власного, — малого, ледь чутного, але неповторного, — початкового «А»…

 

Спасибі, що у схемі випадковій,

з фантазії Господньої руки,

я справді був народжений у Львові

в червоно-сірі бісові роки.

І два мільйони з голоду сконали

у сорок сьомім. Пильний більшовик

тримав ствола. І всі живі ховали

у дупу покалічений язик.

 

Без молока та майже без надії,

мов левеня у колі ста вовків,

в тім давнім липні розліпив я вії

і до нестями жити захотів.

Церкви мовчали, табори й вокзали.

Та в Божім серці сльози і слова

мене — немов чекали! — зустрічали.

І видихнув я їм назустріч: «А-а-а!»

 

Попри всю символічність філософського, історичного і культурового поняття «Львів» у моєму сьогоднішньому саморозумінні та самовідчутті, відносини мої зі Львовом у часі, у життєвому та духовному просторі складалися досить незвичайно за своєю неритмічністю та навіть рідкісною примхливістю.

І хоч якими не були б подальші обставини моєї біографій, але ж пісенного слова, тим паче слова найпершого, ніхто і ніщо не в змозі вже приглушити. Отож завжди важливим і навіть багатообіцяючим для мене залишався той факт, що в далекому вже сьогодні липні 1947-го року народився я, номінальний харків’янин, саме у славетному місті Львові, за тисячу кілометрів від слобожанських левад та пагорбів. І якщо додавати до цього факту кілька слів передісторії, то треба згадати, що, мабуть, не випадково сузір’я на небі, для котрих будь-які наші земні відстані — майже ніщо, розташувалися в середині того липня 47-го року таким чином, що моя двадцятидворічна на той час мати Валентина Шелкова здолала тисячу кілометрів від Харкова до Львова саме для того, щоб мене народити. Так, події відбувалися у нас із нею того літа доволі швидко, бо ще тільки трьома місяцями раніше вона, студентка Харківського електротехнічного інституту, мала своє дівоче прізвище — Денисова. Тут, у старому центрі міста Лева, на охайній і непересічно забудованій вулиці Кутузова, починаючи з 1946-го року вже мешкала її мати і моя бабця Ольга Іллівна, уроджена Гаркуша, разом зі своїм молодшим сином Валерієм.

Роки евакуації під час війни старша із сестер Гаркуш Ганна і наступна за нею віком Ольга якось пережили та несолоно пережували в узбецькому Самарканді разом із трьома своїми дітьми. Діти Ольги, чоловік якої, прокурор за фахом, загинув під Сталінградом у 42-му році, Валентина та Валерій, 25-го та 39-го років народження, вже мали невдовзі, за два роки по війні, стати, самі про те не здогадуючись, моєю матір’ю та дядьком. А сина Ганни Гаркуші-Замудрякової звали Борисом, і був він однолітком свого кузена Валерія. Власне кажучи, це саме Борисів батько, Леонід Замудряков, досвідчений фахівець, отримав у 45-му році, разом із посадою головного бухгалтера поважного львівського спиртотресту, трикімнатну квартиру на другому поверсі будинку числом 78 по вулиці Кутузова.

Баба Оля з Валерієм спочатку повернулися із Самарканда до рідної станції Долинської на Кіровоградщині, де мешкала бабусина мати Мотрона Дмитрівна Гаркуша, до заміжжя орловська блакитноока Кулєшова, спритна та енергійна жінка, що спромоглася попри скрутні часи народити, підняти на ноги і вивести в люди п’ятьох дітей. Наймолодшим, слідом за чотирма доньками, був її син Володимир Ілліч Гаркуша, майбутній авіаційний генерал та київський мешканець. У січні 46-го року Валерію вже виповнилося сім років, і, звичайно, навчання у Львові здавалося і для сина, і для матері більш привабливим, аніж у Долинській. Це й стало головним поштовхом до їхнього переїзду у Львів, до Ольжиної сестри Ганни. Благо, що три кімнати львівської бухгалтерської квартири на Кутузова дозволяли сестрам із синами-однолітками жити без тісняви та ще й долати у взаємодопомозі скрутні й напівголодні повоєнні часи.

Львівська вулиця, на якій судилося провести мені найперші дні свого життя, у польські часи мала ім’я польського ж, звичайно, маршала Тарновського, потім за «Союзу непорушного» писалася Кутузівською, — із московським та бородінським акцентом, — і, нарешті, в роки незалежності України отримала сьогоднішню назву — українського генерала Тарнавського. Здається, що внаслідок цього потрійного топонімічного зиґзаґу в останній її назві змінилася лише одна літера у порівнянні з назвою першою. Майже той самий зиґзаґ, але вже на натуральній місцевості, демонструє моя рідна вулиця, коли сьогодні, вже у році 2016-ім, я знову проходжу вздовж неї, починаючи знизу, від Зеленої, від самого центру з Ринком та ратушею. До речі, довідники називають вулицю генерала Тарнавського другою у Львові за кількістю архітектурних пам’яток.

Десь на третині своєї довжини моя альма-вулиця робить напівповорот-напівгачок, нібито фліртуючи із вулицею Лева Толстого, і тягнеться далі вже своєю нагірною другою частиною. Власне тут, на початку нагірної частини, і міститься будинок числом 78, що давав мені перший життєвий притулок, той самий будинок, з яким мені судилося побачитися знову тільки багатьма роками пізніше.

 

…Семь раз по семь отстрекотали годы —

я не был здесь почти полсотни лет,

и позабылась полуявь прихода,

лишь смутно брезжит повивальный свет.

Лишь брызжет тот же, прежний, зной июля

на патину шатров и куполов,

и камни, что средь зелени вздремнули,

во сне лепечут мой месяцеслов.

И узнаю я в нраве глыб старинных

свой навык — в неподатливости жить

и страсть свою — в земных увязнув глинах,

но не отрекшись, с небом говорить.

И, кажется, я — свой в сём Вавилоне,

что многоцветен и многоедин. —

В монашеском дерюжном балахоне

мы нежим Книгу, град мой, господин!..

 

Так, саме так — «Здається, свій я в цьому Вавилоні…», у Львові, у Лемберзі, у Леополісі, і повернення до незабутого рідного красномовного каміння, до власних початкових координат, рано чи пізно, обов’язково мало відбутися. Але до нього по ходу цих, хай і коротеньких, спогадів ще досить далеко. Тоді, у липні 47-го, моя мати ледь не загинула під час пологів. Вибирався я на Божий світ дуже тяжко і народився, як розповідали львівські родичі-свідки, з двома головами. Тобто над тім’ям немовляти здіймалося велике сферичне здуття завбільшки з другу голову — гематома від пологових ударів, від моїх відчайдушних спроб пробитися у непривітний зовнішній світ. На додаток до цього, грудного молока у матері для мене так і не з’явилося, і після двох місяців сумнівного прокорму у Львові я був «депортований» на Кіровоградщину, до станції Долинської.

Там хазяйнувата моя прабабця Мотрона Дмитрівна тримала рятівницю-козу, яка справно і надійно годувалася долинськими бур’янами, а тому відповідно й доїлася щоденно — хоча би на кухоль-два молока. Судячи з єдиної світлини, на яку мені вдалося мимохідь поглянути, але яка потім, на жаль, зникла, на долинському козячому молоці народжена у Львові дитина справді вилюдніла. І її не дуже привітне обличчя з настирно-задумливим поглядом прикрасилося двома округлими, тугими і, сказати б, досить життєздатними щоками. А й справді — ще багато чого мало бути у тієї дитини попереду… Ось тільки невеликий перелік моїх ранніх маршрутів на траєкторії первинного виживання, взятий з віршів уже 90-х років, часів мого нового повернення до Львова:

 

Вдоволь спето неверных слов,

вволю выпито жгучей дряни,

на майдане пяти углов

меж фасадами стёрлись грани.

Полдень лета звенел от жал —

сатанели от зноя осы,

и пшеничный запах влетал

в ноздри улиц с погоста-покоса.

 

Длился месяц стрижиных крыл,

окликал лепестками ало.

Ни за что я июль любил,

прикусив на ладони жало, —

лишь за случай добра и зла,

за тот час, когда в смерч-полове

мама с криком меня родила

в австрияцком и польском Львове.

 

Конь под маршалом гнулся, дюж,

сокол сталинский зло был молод,

и ещё миллионом душ

под завязку ужрался голод.

И в погибельном 47-ом,

подле Сяна спасясь от Дона,

огласил я псалмом роддом

в день Пречистой Казанской иконы.

 

Там пылало лето из лет,

над Юрой раскаляя кровлю,

где пробился я в зной на свет,

закипевшей измазан кровью…

Клят волчиной, облаян лисой,

в захолустье бесхлебья-лета

вскормлен был я чужой козой

подле града Елизаветы,

 

чтобы склон, где Булыжный Брод

жижу пьёт на похмел из Лугани,

освежил бы навек мне рот

дикой ягодой иносказанья,

чтобы нёс я в губах имена

городов и родимых кладбищ

по земле, где весна хмельна

без вина над камнями капищ…

 

Пятьдесят обмелело рек,

пять морей в океан сбежало.

Не убий меня, мил-человек, —

из-под кожи выдерну жало,

и врачуют мне дух и длань:

спелый луг материнства-млека,

ветки Льва, Лизаветы, Лугань —

вся душистая Тмутаракань,

не увядшая за полвека…

 

Вдивляючись у дві свої ранні світлини сорок сьомого року, зроблені вже в Харкові, нещодавно  неочікувано для себе я виявив на звороті фоток пам’ятні позначки, залишені батьківським надзвичайно чітким, так званим креслярським, шрифтом за допомогою патріархального уже сьогодні рідкісного фіолетового  чорнила: «Цьому чоловікові 5 місяців. Фотографувався в день від’їзду на свою батьківщину в місто Львів. 21 грудня 1947 року, м. Харків». Отже, за першою моєю, липневою, зустріччю зі Львовом у тому ж 47-му році відбулося ще й друге наше з ним побачення у грудні, яке тривало до початку вже 48-го року. Тобто і перше у моєму житті Новоріччя теж виявилося львівським. Сподіваюся, що тоді на чарівне місто Лева сипався з неба легкий святковий сніжок, а не панувала на його вулицях і площах темно-волога «лондонська» погода, така нерідка зараз у Львові, в часи новітніх технологій та невпинного і тотального псування клімату.

Взагалі, Львів безумовно й досі залишається для мене святковим містом. Інакше і не може бути для людини, що присвятила своє життя літературі, і ні, не римам, сподіваюся, а самій музиці, самому чаклунству поетичного ремесла. Тут, на вулицях Львова, куди останні років п’ятнадцять я приїжджаю щорічно, інколи й по декілька разів на рік, завжди відбуваються в мене святкові зустрічі зі світовою історією і культурою, з живими тінями тих великих українців, поляків, австрійців, євреїв, вірмен, греків, італійців, які вибудовували вічне місто і його світову славу. Тут у повітрі чути як музику сина великого Моцарта — Франца Ксавера, що жив і писав клавіри три десятки років у Львові, так і чарівну співочу зажуру Володимира Івасюка. Тут озиваються і  прозою,  і поетичним  словом душі Івана Франка і Адама Міцкевича, Леопольда Захер-Мазоха і Станіслава Лема, Богдана-Ігоря Антонича, Збіґнєва Герберта та Дмитра Павличка.

 

Соляріс славний, Лем, і Єжі Лец

обидва народилися у Львові.

І не було вже більшої любові

двох філософських левових сердець,

ніж місто їх…

 

Тут місто Лева — географічне серце Європи, одне з найчутливіших і найгарячіших сердець європейської культури в її історичному і сучасному плині. Тут розмаїття різних культурних спадщин, мовних просторів, художніх і музичних пластик. Тут — моє рідне місто, з яким ані на хвилину не переривається в мене дружня розмова — чи то на відстані, чи то при наших радісних нових зустрічах.

Ось тільки один з недавніх прикладів нашого творчого діалогу. У липні 2015 року, під час мого чергового літнього приїзду до Львова, я звичним за останні роки маршрутом простував від помпезної будівлі залізничного вокзалу до старого центру міста вздовж уже розігрітої ранковим сонцем Городоцької вулиці. Тоді на фасаді будинку числом 50 я й угледів уперше меморіальну дошку, присвячену видатному українському поетові-лірику Богдану-Ігорю Антоничу, який мешкав у Львові декілька років саме за цією адресою. Антонич дуже рано пішов із життя тут же, у Львові, ще двадцятисемирічним, як і, наприклад, Михайло Лермонтов чи класик німецької поезії ХХ сторіччя Ґеорґ Тракль. І ось тут, у ту ранкову львівську хвилину, при спогаді про Ґеорґа Тракля, поезія якого вже стала мені цікавою і близькою за останні роки, я подумав про те, що Городоцька, уздовж якої я неквапливо спускався у передчутті своєї нової зустрічі зі Старим містом, з кам’яним серцем рідного Львова, певно, пов’язує мене якимось додатковим метафізичним пунктиром із Траклем. Бо саме ця Городоцька вулиця, якщо піднятися нею вгору і продовжити шлях на захід, приведе невдовзі до того самого галицького  Городка-Гродека, в якому першою спробою самогубства вже підвів риску під своїм коротким життям великий європейський поет Ґеорґ Тракль. Тоді ж, у липні 2015-го року, я написав вірша «Три квітки» — про ту мою львівську зустріч із Антоничем і Траклем, про дух поезії і терпкий запах історії, що живуть у самім повітрі вулиць мого Львова:

 

На Городоцькій вулиці

у Львові,

в будинку 50, гніздечку тітки,

Антонича-поета промайнуло

стрімке, — Богдана-Ігоря, — життя.

І в двадцять сім Господь узяв до себе

на небо того лемка чарівного,

співочого карпатського Орфея,

немов від куль близького вже нашестя

дитину прикриваючи грудьми,

напередодні другої навали

найзлішого, здається, зі століть…

На Городоцькій,

що веде зі Львова

до Городка, до Гродека — повз вежі

помпезного святилища Ельжбети

та повз вокзал, високий, мов вокал…

 

В тім Гродеку ще одного поета,

мов у хвилину відчаю та болю

у серце поцілованого Богом,

я знав колись.

Також у двадцять сім

скінчилося життя Ґеорґа Тракля,

що з пам’ятного Зальцбурга походив, —

вмістивши чеха, німця та мадяра

у кіновар отруєної крові, —

скінчилося при санітарній роті

від білого, мов янгол, кокаїну

і трупів чотирнадцятого року

у найчорнішім, певне, зі століть…

 

Отут, у Городку, на себе руки

він і наклав, і карком круків Краків

його зустрів, аби уже постфактум

чорнилом записати як мерця.

Ні осінь не змінилася з лиця,

ні копачі могили, змерзлі й грубі…

О, знову тричі трійка, три у кубі! —

Як мовлять зараз, знакове число,

яке і Лермонтова повело

з’ясовувать з Мартиновим стосунки,

ще за часів царя-панька Миколи,

попід горою синьою Машук…

 

А тут, де палісад на Городоцькій,

вино з троянди п’є яскравий жук,

тут, де плекає літо свої квіти.

Дивлюсь на незбагненне це створіння

а він, смарагд-прибулець, ще й злітає

в липневе і таке безкрає небо!

Дивлюсь і відчуваю, що напевне

живуть іще дива на цій землі.

Отож три свіжозрізані троянди

у кришталеве скло, в холодну воду

поставлю я сьогодні — три червоні,

тривожні, мов метафори у Тракля,

три запашні, як Ігоря пісні.

Хай дихають три досконалі квітки,

три невагомих потойбічних серця

ще день чи два — приречені й живі…

 

На початку 2017 року вийшла у світ книга «У білого янгола» — збірка моїх поетичних перекладів з німецької мови потужної і пристрасної лірики Райнера Марії Рільке, Ґеорґа Тракля і ще кількох поетів Німеччини та Австрії початку ХХ сторіччя. У квітні цього ж року я мав змогу презентувати цю книгу в Інституті славістики Дрезденського університету. Так відлуння моїх львівських роздумів і зустрічей пролунало ще в одному славетному місті — величному саксонському Дрездені, де живе чимало моїх друзів і де не раз доводилося мені виступати з віршами та есеями.

Останніми роками доводиться мені згадувати рідний Львів і в Чехії на щорічному фестивалі «Дні поезії в Броумові», і в Польщі, у Вроцлаві та в Поляниці Здруй, де проходить свято поезії «Поети без кордонів». І згадую я своє місто на цих творчих зустрічах разом із польськими поетами Анджеєм Бартинським, Франтішеком Хабером, Антонієм Матушкевичем, які теж народилися у Львові в тридцяті та сорокові роки і теж по-синівськи відчувають це неповторне місто початком свого життя. Франек Хабер навіть присвятив своєму Львову розлогу та щедро ілюстровану книгу прози. А львівські вірші-спогади Анджея Бартинського і Антонія Матушкевича вразили мене своєю щирістю та проникливістю, своєю живою пам’яттю. Частину з цих поезій я переклав у третьому розділі «Левової долі», як і вірші інших відомих польських поетів, уродженців Львова — Леопольда Стаффа, Збіґнєва Герберта, Станіслава Лема, Станіслава Єжі Леца, Адама Загаєвського. І мені добре зрозумілі ностальгічні почуття моїх польських друзів-поетів. Звичайно, є на світі безліч чудових міст, але те місто, де ти народився — одне-єдине, неповторне і завжди незабутнє.

Хай не образиться на мене мій Харків, у якому я прожив майже все життя, хай не образиться добра сотня тих дорогоцінних європейських міст, зустрічі з якими я згадую з вдячністю та захопленням. Хай пробачать вони мені, коли на завершення цієї передмови я знову зізнаюся щиросердо та відверто: люблю тебе, мій старий і премудрий Леве, люблю твій всесвітній багатомовний «Вавилон», твою вічно молоду і невтомну творчу вдачу. Люблю і завжди тримаю тебе в своєму серці.

 

 

        Сергій Шелковий                               2017