І. Іван Сірко і сучасність
Іван Перепеляк, автор багатьох книжок ліричних віршів і одинадцяти поем, написав нову поему — на цей раз про Івана Сірка.
Постать Івана Сірка довгий час лишалася ніби поза лаштунками української історії. От він ніби є і його ніби немає. За імперських часів ніяк не вдавалося переконати радянського угрюм-бурчєєва в тому, що Іван Сірко — український національний герой. Коли мерефʼянські нечисельні патріоти ще в 1970-х роках піднімали питання про увічнення памʼяті Івана Сірка на його батьківщині в Мерефі, то місцеві урядовці їм відповідали:
— Ну який там із Сірка герой? От Щорс — справді український національний герой.
Один з активістів тоді промовив:
— Ваш Щорс — хлопчик у коротких штанцях проти нашого Сірка!
Думаю, сьогодні цю істину вже не потрібно доводити, вона сприймається як аксіома. Радянська, а раніше російська, влада органічно ненавиділа Івана Сірка за його послідовний, питомий, вроджений україноцентризм. Поширювався політичний міф про зрадництво кошового (зрештою, як і всіх українців) як нібито питому рису його вдачі. Насправді ж усі повороти в долі кошового, усі його вчинки мали в своїй основі одне — встояти на позиціях України.
Зробити це було важко. З цієї позиції його спихала то Москва, то Польща, то Туреччина, то Крим. Це якщо не брати до уваги своїх же побратимів — приспішників зовнішніх сил. Звідси політична гнучкість Івана Сірка, яку він сформулював у приказці: «Нужда закон міняє».
Прагнучи дати всебічний образ видатного воєначальника, Іван Перепеляк не обминув і цієї його риси. Є в поемі місце, у якому так описано українського лицаря: «То у московського царя на службі, / То з польським королем шукає дружби, / Що робить він — усе те добре знає… / То він із Дорошенком приязнь водить, / То на бік ворога він переходить / З примовкою: — Нужда закон міняє…» Як унікальна людина свого часу, ексклюзивна особистість Іван Сірко прагнув обдурити всіх… і лишитися собою. Понад те… Такої ж долі він прагнув і для України. Тобто, того, щоб і вона лишилася собою. Сьогоднішній наш день, виростання української України має в своїй сутності і частку його праці і його життєвої долі.
За цей україноцентризм і ненавиділа великого воїна Москва.
30 травня 1993 року в Мерефі, на батьківщині Івана Сірка, йому було відкрито пам’ятник. Місцева влада під тиском громадськості змушена була погодитися на його встановлення. Тим паче, що пам’ятник вже існував і стояв на подвір’ї місцевого патріота й краєзнавця Костя Романова. Цей пам’ятник було відлито як копію з погруддя отамана скульптора Валентина Штонди, встановленого на могилі Івана Сірка в Капулівці. Гроші на пам’ятник збирала вся Мерефа, допомагала й Харківщина. Пам’ятник з’явився всупереч прагненню влади нав’язати народові забуття свого великого оборонця. Сьогодні Мерефʼянська міська влада затіяла «реконструкцію» майдану Перемоги, на якому стоїть споруджений за народні гроші пам’ятник Іванові Сіркові. Мета реконструкції — усунути Сірка з найбільш людного й відвідуваного мешканцями й гостями місця, переставити в парк, заховати між деревами, перетворити на паркову скульптуру, типу дівчини з веслом. Щоб знову Івана Сірка в Мерефі і в усій Україні не стало. Поема Івана Перепеляка — протест проти спотворення української історії, захист права українців на автентичні знання про своїх видатних історичних діячів.
Узявши за заголовок поеми слова Івана Сірка «Бог — свідок душі моєї…», поет підкреслив безкінечну щирість, правдивість ватажка, його незмінну життєву позицію. Він не боїться з нею постати навіть перед судом майбутнього, Божим судом, понад те — самого Бога закликає він у свідки своєї душі, прозорої й чистої, присвяченої своєму народові.
Чужа душа — таємниця. Іван Перепеляк запрошує нас у цю таємницю, пропонує доторкнутися до правди про славного кошового.
У літературі, художній і науковій, особистість Івана Сірка висвітлювалася час від часу, з великими перервами. Наш невеличкий екскурс варто розпочати з того, що Іван Сірко був улюблений історичний герой Дмитра Івановича Яворницького. Йому він присвятив свою книжку (монографію) «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків». Книжка вийшла в С.-Петербурзі в 1894 році, певна річ, російською мовою, бо використовувати українську мову для написання наукових праць в царській Росії було заборонено. Чого тільки вартий заголовок цієї книжки! Для наукової виразності й точності його можна було б скоротити втричі. Але Дмитро Яворницький старанно виписав на титульному листі повне прізвище, імʼя й по батькові свого героя і докладну його кваліфікацію: «славний кошовий отаман». Так заголовки не даються. Погляньте на назви книжок у Миколи Костомарова, справдешнього вчителя Дмитра Яворницького: «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці». Д. Яворницький милується своїм героєм уже в заголовку.
Його книга, будучи, звичайно ж, науковою працею, історичною реконструкцією біографії Івана Сірка, написана так легко й захопливо, що до наукових праць її можна зарахувати лише за рівнем репрезентації фактичного, документального матеріалу, а за рівнем викладу, розгортанням наративних сюжетів вона, швидше, належить до красного письменства. І тут знову ж варто згадати Миколу Костомарова, чиїми історичними монографіями заповнювалися часописи того часу — «Основа», «Вестник Европы», — забезпечуючи їм не в останню чергу читацьку аудиторію.
Потім в освоєнні образу Івана Сірка настала тривала перерва.
І лише в 1929 році видатний український історик, дійсний член та вчений секретар Археографічної комісії ВУАН Микола Горбань видав у Харкові, у видавництві «Рух», історичну повість «Козак і воєвода». Тут докладно висвітлено харківський період у житті Івана Сірка, багато подій розгортається в слободі Мерефі, у маєтку Сірка в Артемівці, у Харкові. На той час Іван Сірко був Харківським полковником. Але московська влада, воєвода, який втручався в усі справи й намагався розв’язати їх по-своєму, так дошкулили волелюбному козацтву, що воно підняло протимосковське повстання. Тоді царські сатрапи зачинили Харків від свого ж полковника й негайно обрали на посаду слухняного й примітивного Ріпку. Сірко перед загрозою переслідування змушений шукати безпечнішого місця для своєї родини. За цим зовнішнім сюжетом ховаються глибокі роздуми Сірка про свою епоху та місце чесної людини в ній, обов’язки такої людини перед своїм народом і країною. Автор старанно виписав характер свого головного героя та середовище, його найближче соціальне довкілля. Невдовзі після виходу в світ повісті «Козак і воєвода» М. Горбань був заарештований (6 квітня 1931) і репресований. Йому пощастило вціліти, але для української історії й літератури він уже так нічого й не зробив.
На довгі роки навколо Івана Сірка запала знову мовчанка.
Так тривало до того часу, поки образом Івана Сірка не захопився дитячий письменник, який більшу частину зрілого творчого життя прожив у Лубнах на Полтавщині, Володимир Малик. Його magnum opus — тетралогія «Таємний посол», до якої увійшли романи «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976) і «Шовковий шнурок» (1977). Головний герой тетралогії — молодий запорозький козак Арсен Звенигора. Його посилає кошовий отаман Іван Сірко своїм таємним послом до Болгарії (тоді під Турецьким ярмом) з подвійною місією: викупити з неволі брата Івана Сірка Нестора і вивідати таємні плани Порти щодо поневолення України. Події розгортаються в 1676–1681 роках, в часи так званих Чигиринських походів. Цей твір, як і належить у літературі для дітей, не перевантажений психологічною розробкою характерів, а зосереджений на репрезентації героїв через зовнішню дію. Іван Сірко, хоча й не перебував у центрі зображення, але відігравав надзвичайно істотну роль серед історичних (не вигаданих) персонажів. Справедливо буде сказати, що юний читач полюбив Івана Сірка саме завдяки тетралогії Володимира Малика.
Проте справжнім проривом до образу Івана Сірка в літературі став відомий роман Юрія Мушкетика «Яса» (1987). Мистецька та суспільно-політична вага Ю. Мушкетика була не порівнювана з жодним з попередників. У 1986–2001 роках він очолював Національну спілку письменників України, що свідчить про його виключний авторитет і популярність. З певною мірою метафоричності можна твердити, що «Яса» був перший роман про Івана Сірка, прочитаний і засвоєний українським суспільством. Його поява співпала з пробудженням української національної свідомості саме тоді, коли горбачовська Перебудова прийшла в Україну. Сірко був висунутий в романі на роль головного героя. Україна періоду Руїни була відображена масштабно, опукло, з багатьма промовистими деталями. Сам кошовий отаман змальований у всій складності й глибині його талановитої натури як небуденна, семантична для свого часу особистість. Психологізм, властивий письму Юрія Мушкетика, повною мірою позначився й на образі славного отамана.
Після появи цього твору вже були зняті цензурні табу на висвітлення життя та діяльності Івана Сірка як історичного діяча, що сприяло появі таких творів, як віршований роман Леоніда Горлача «Чисте поле» (1990), роман Віталія Кулаковського «Іван Сірко» (1992), повість Григорія Бабенка «Шляхом бурхливим» (1995), романи Олексія Пахучого «Тиміш Хмельницький, син Богдана» (1992), «Юрась Хмельниченко» (1995) та ін. подібні.
У цьому ж ряду слід розглядати й публікації джерел та наукові праці про Івана Сірка, які з’явилися невдовзі. З джерельних публікацій найважливіше назвати книжку «Листи Івана Сірка» (1995), яку упорядкували Ю. А. Мицик і М. В. Кравець. З наукових і науково-популярних праць найбільше варті відзначення книжки Юрія Мицика «Отаман Іван Сірко» (1999) та «Іван Сірко» (2010), Володимира Маслійчука «Altera patria (Нотатки про діяльність Івана Сірка на Слобідській Україні)» (2004), В. Л. Маслійчука і Ю. А. Мицика «Кошовий отаман Іван Сірко» (2007), дисертація Нонни Щербан «Образ Івана Сірка : типологія характеру в народній творчості і художній літературі» (2008), написані для дітей книжки Марії Морозенко «Іван Сірко, великий характерник» (2010), «Іван Сірко, славетний кошовий» (2013), «Іван Сірко» (2015).
Зрозуміло, що роман Юрія Мушкетика «Яса» не причина прориву у художньому й науковому висвітленні особистості Івана Сірка, а, швидше, семантична віха на цьому шляху. Реальна ж причина — суспільно-політичні трансформації в Україні, передусім проголошення незалежної Української держави, яке породило утвердження української національної ідентичності, вкупі з прагненням знати свою автентичну історію.
Окремо слід сказати про «історичний роман у віршах» Леоніда Горлача «Чисте поле» (1990). Поет став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка в 2013 році за книжку віршів «Знак розбитого ярма» (2012). Але, сподіваємося, для присудження найвищої літературної нагороди нашої країни необхідне було врахування й загального рівня поетичної майстерності автора, яке виявилося й у романі «Чисте поле», який, здається, не мав голосної літературної критики. Леонід Горлач, взагалі, — поет, який не мав голосної критики. Багато хто здивувався з присудження Шевченківської премії саме йому. Ірина Славінська інтерв’ю для «Української правди» після оголошення результатів голосування про присудження премії розпочала фразою: «Цього року багато хто вперше почув ім’я Леоніда Горлача» (УП, 2013, 20 лютого). Насправді вже роман «Чисте поле» засвідчив високу поетичну майстерність цього поета.
Епічна поема, як і епічний роман, — рідкісне явище в художній літературі. Усе, що пишеться віршами, за нормативними уявленнями мусить мати в собі схильність до ліро-епосу, а відтак — відбиток авторської присутності. Чари ж Леоніда Горлача полягають у тому, що його віршований роман про Івана Сірка викликає спогад про Гомерові епічні поеми, які сьогодні, зрозуміло, були б названі історичними романами у віршах. Афористична відточеність рядка, використання довгих віршованих розмірів, докладність у деталях, психологічна переконливість у характерах, уміння живописати словом, не підмінювати авторським коментарем подієву інформацію — усе це надало книжці «Чисте поле» небуденного, непересічного значення. Шкода, що поява цього твору не стала видатною новиною для нашої літературної критики. Дивовижним чином ім’я Леоніда Горлача відсутнє серед переліку авторів у дисертації Н. Г. Щербан. Але немає сумнівів, що цей роман поставив планку, нижче якої вже не можна працювати над образом Івана Сірка, що, безумовно, позначилося на поемі Івана Перепеляка.
Для нього самого кошовий отаман — знакова постать, до якої він звернувся не вперше. В Івана Перепеляка є прекрасна здатність «осонетнювати» найбільш незвичайні епічні теми. Я вже десь висловив думку про те, що сонет — це неепічний (аепічний) жанр. Але в І. Перепеляка й тут все інакше. Йому вдається на невеликій площині сонета розмістити картину величної художньої сили. Є в нього сонетний цикл «Переяславська рада», який вражає не тільки епічним розмахом, але й драматичною гостротою й напруженістю і драматургічною технікою виконання. Тут ніби зібрані голоси героїв, які виступають кожний із своєю позицією. У третьому сонеті подано голос Івана Сірка: «А я не стану честь свою ганьбити, / Ні перед ким не буду блазнювать, — / Сірко підвівся. — Хочу ще сказать: / Нас навіть ляхи не могли розбити / За сім років святої боротьби! / Тепер із лицарів — усі в раби? / Так недалеко, хлопці, й до руїни… / І слава стане попелом колись!.. / Богдане, нерозумний, схаменись — / У прірву ти штовхаєш Україну!»
Цей мотив, Івана Сірка, не «відпускав» поета.
І привів його до нового твору — поеми про кошового отамана.
Творчий діапазон І. Перепеляка досить широкий. Він почуває себе впевнено в будь-якому тематичному напрямку лірики, у багатьох поетичних жанрах, зокрема й у сонеті, який вважається найскладнішим у ліричній творчості. Він створив, як уже мовилося, одинадцять поем. За мало не п’ятдесятилітню його працю в літературі визначилися й художні домінанти його творчості — нахил до філософського витлумачення й розв’язання тем, інтерес до людини в історії, до кульмінаційних епізодів нашого національного буття. Він належить до тих поетів, хто вміє не тільки говорити, але й слухати. Припустимо, що ця безцінна якість у нього від журналістики, якою він тривалий час займався. Звідти ж — увага до роботи з документами й джерелами. У творах І. Перепеляка оживають і говорять своїми голосами історичні герої та персонажі. Автор разом з читачами нібито тільки підслуховує їхні думки, внутрішнє й зовнішнє мовлення, реконструює й репрезентує їх внутрішній світ.
У поемах, розпочавши із звичайних розповідних сюжетів, І. Перепеляк дійшов згодом до мистецтва драматичної й філософської поеми, такого вміння комбінувати відображені шматки життя, яке дає точний і виважений образ світу, концептуально завершену картину явища. У житті й діяльності Івана Сірка мало що можна зрозуміти поза його внутрішнім голосом, мотивацією ним самим своїх учинків. З огляду на це в поемі Івана Перепеляка домінує пряма мова героя, подано його внутрішній світ, відображення подій крізь призму його свідомості. Іноді ця пряма мова сприймається в контексті авторських міркувань і авторських коментарів до подій, десь корелюється з авторською позицією, але не настільки, щоб ми, читачі, не відчували, що тут говорить з нами герой, а тут автор, — просто позиції їх зближуються максимально, ніколи, утім, не доходячи до ототожнення.
Завдяки такій репрезентації подій у поемі забезпечується авторська присутність, але вона ненав’язлива, не домінує над історичним сюжетом. Автор як мислитель знає, як адекватно, не руйнуючи художній світ твору, подати свою публіцистичну позицію. Він виводить її в окремий розділ, де описує цілком інший сюжет — відкриття 30 травня 1993 року пам’ятника Іванові Сірку в Мерефі. Тут задокументовано виступи учасників події, у тому числі й самого І. Перепеляка. Сучасність оприявлена й у розділі «Замість епілогу», де утверджується ідея про необхідність встановлення в Мерефі пам’ятника Іванові Сіркові, який виготовив знаменитий український скульптор Іван Гончар саме для цього міста, яке багатьма авторами вважається услід за Д. І. Яворницьким батьківщиною Івана Сірка.
Нагадаємо при цій нагоді, що книжка Д. І. Яворницького «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків» розпочинається словами: «Іван Дмитрович Сірко, якого німці звали Цірком, а росіяни Сєрком і Сєриком, був могутньою особистістю серед усіх низових козаків і за всіх часів історичного існування Запоріжжя. Родом він був із козацької Слободи Мерефи Слобідської України, нинішньої Харківської губернії, за 24 версти від Харкова».
У сучасній історіографії це твердження знаменитого історика запорізької старовини заперечується з ініціативи Юрія Мицика. Але в чому смисл його аргументації? У тому, що Слобожанщина в часи народження Івана Сірка нібито ще не існувала, тобто не була заселена. Повірити в це неможливо. Дике поле й справді було бездержавною територією, але це твердження аж ніяк не свідчить про його незаселеність. Саме сюди тікали найбільш волелюбні українці. Є багато свідчень про те, як уже царський уряд намагався заселити ці землі російським населенням, але все воно не приживалося на нових землях і тікало назад, у свої старі оселі. Чому ж не можна припустити, що в часи народження Івана Сірка вже міг існувати український населений пункт на річці Мерефі, який від неї дістав свою назву? Археологічні дослідження свідчать якраз про заселення нашої землі від скіфської епохи й пізніше.
Другий аргумент знаходиться в тому, що гетьман Іван Самойлович у листі до царського воєводи Г. Ромодановського від 20 квітня 1675 року переказував слова нібито самого Івана Сірка: «А як народився за ляхами, там хоче й померти». Гетьман Самойлович ненавидів Івана Сірка і в кожному листі до російської влади оббріхував його. Він заарештував Івана Сірка 29 квітня 1672 року й відіслав його до Москви, звідки без суду й слідства він був відправлений на заслання в Сибір (у Тобольськ). Проте польський король і Запорізька Січ домоглися звільнення кошового отамана. Через рік, і вже в травні 1673 року Сірко повернувся в Україну. Можна тільки уявити, яким обізленим проти Сірка був гетьман Самойлович. Він потроїв свої зусилля, щоб очорнити козацького ватажка в очах російської влади. Жодному його слову насправді не можна вірити.
Далі йдуть ще більші фантазії: мовляв, якщо для свого маєтку Сірко обрав слободу Мерефу, то її засновники прийшли з Поділля, зокрема з села Мурафи, й використали стару назву для нового населеного пункту. При цьому забувається, що козача слобода дістала свою назву від однойменної річки, а гідроніми — найбільш стала частина топоніміки, з нею не могли нічого вдіяти навіть радянські ідеологи, жодна річка так і не була перейменована. Мерефа залишилася Мерефою. Нічого спільного з подільською Мурафою вона не мала й не має. У нас, на Слобідчині, є в Краснокутському районі є село Мурафа, от воно й справді засноване вихідцями з подільської Мурафи, але говорити таке про Мерефу неможливо.
Іван Перепеляк не пішов за новітніми непевними припущеннями. Тому й утягує в свою поему важливий публіцистичний матеріал, пов’язаний переважно з мотивом увічнення памʼяті Івана Сірка на його батьківщині.
Життя Івана Сірка містить чимало важливих кульмінаційних епізодів. Практично всі їх використав автор у поемі. Коли я думаю, про що б я хотів прочитати в творі про Івана Сірка, то ловлю себе на тому, що саме про ці епізоди: облога і взяття французької фортеці Дюнкерк на Ла-Манші, протест проти угоди з Москвою на Переяславській раді, безкінечні суперечки з гетьманами про долю України, рятівні для рідного краю походи на Крим, знищення частини звільненого полону, аби не приростала з українського джерела татарська могутність, написання з усім кошем запорозьким листа турецькому султанові. Виклад Івана Перепеляка відзначають докладна хронологія, точне відтворення історичних подій. Майже всі розділи про події мають епіграфи з авторитетних історичних джерел, які підкреслюють виправданість позиції автора.
Серед важливих ідей І. Перепеляка варто все ж окремо спинитися на двох, з огляду на те, що обидві вони сьогодні звучать актуально, публіцистично, злободенно.
Перша полягає в утвердженні, що Запорізька Січ — це українська держава. Ще І. С. Нечуєві-Левицькому у дискусії з О. М. Пипіним доводилося доводити ту неспростовну істину, що українці — тимчасово бездержавний народ, але впродовж своєї історії вони мали свою державу, і не одну. І. Перепеляк, власне, й розпочинає свій життєпис Івана Сірка з розділу «Козацька республіка Запорозька Січ», де доведено, що вона мала всі потрібні для держави атрибути, єдність території, кордони, населення, уряд, дипломатичні зносини з іншими державами. Необхідно врахувати, що козацтво, безсумнівно, являло собою українську шляхту, дворянство, військову еліту. Запорізька Січ була не просто державою, а рідкісним для ХVІІ століття її типом — республікою. Влада в ній належала народним зборам, урядування здійснювали виборні особи. Запорізька Січ мала й механізм відклику керівників, аж до кошового включно. Кошові отамани мінялися часто. Лише окремим, найбільш видатним особам щастило бути обраним багато разів. До їх числа передусім належав Іван Сірко.
Друга головна ідея полягає утвердженні Слобідчини (і її попередника Дикого поля) як української землі. Це була не питома українська земля, а заселена українцями й приєднана до основного тіла української етнічної території. Багато національностей брали участь у її освоєнні: росіяни, євреї, серби, болгари, молдавани: «А хвиля все котилась каламутна. / І серце огортала смута, / І в Дикий степ прийшла вільгота, / Як цар Петро всім відчинив ворота: / Пішли і волохи, калмики і цигани, / Були добродії і шарлатани. / Тоді пливли своєю течією / На Слобожанщину і серби, і євреї…» Російські царі Петро Перший, Катерина Друга влаштовували спеціальні переселення інших народів на південні рубежі Російської держави. У Катеринославській губернії було створено цілий Словʼяно-Сербський повіт. І де зараз ті серби, що його населяли? Їх немає, вони увійшли в етногенез української нації.
Домінанту ж на Слобідчині завжди становили українці. Вони розчиняли між собою й перемелювали анклави інших національностей, бо мешкали на своїй землі, сприймали цю землю як свою, освоєну ще в часи княжої України переяславцями та чернігівцями. Інші приходили як гості чи завойовники або пани. «А українці в Дике поле / Привозили з собою з-за Дніпра / Свої родини, збіжжя та худобу. / Привозили з собою і попів. / І брали ще й церковний причт, / Що тоді народу був близький, / Бо сама громада обирала…» Так Іван Перепеляк утверджує думку: колишнє Дике поле, а сучасна Слобідчина, — то Україна; тут усі — чужинці, а українці — свої. Ніякі Новоросії тут неможливі; українство завжди проростатиме з першоджерела.
Цей рядок узятий з народної пісні про Івана Сірка. У народній свідомості він завжди був присутній, що фіксується численними переказами, легендами, піснями про Івана Сірка. Є навіть «Дума про вдову Сірчиху», яку, однак, годі шукати в традиційному корпусі українських народних дум.
Але кожна епоха прочитує сторінки історії по-своєму. У сучасному прочитанні образу Івана Сірка смисл поеми «Бог — свідок душі моєї…»
Яким же постає в поемі її головний герой Іван Сірко?
У фіналі твору Іван Перепеляк розмістив відомий епізод з життя Івана Сірка, яким, до речі, Юрій Мушкетик розпочав роман «Яса». До Сірка звернулася багатодітна татарська мати, у якої війна відібрала худобу. Отаман наказав повернути худобу всьому аулові, матері-прохачці виділив дійну корову. А коли в Крим прийшла чума й загрожувала вигубити весь народ, Сірко відкрив ворота для біженців у Січові маєтності. Коли йому дорікали, що допомагає ворогам, він відповідав: «У цьому світі треба буть людьми!» Татари вважали Сірка ворогом, але справедливим. Він був моральний авторитет не тільки для козацтва чи українства, а для всієї своєї епохи. Відтак зрозуміло, чому епізод з татарською матір’ю сприймається як семантичний багатьма письменниками.
Іван Перепеляк прагне дати всебічний образ кошового отамана. Він, з одного боку, повсякчас підкреслює його зв’язок з епохою, безжальною до людини, насиченою війнами й пов’язаними з нею підступами, брехнею, обманами. Разом з тим, з іншого боку, він наголошує й на його романтичній піднесеності над епохою, на позачасових якостях Івана Сірка, його гуманітарній сутності, отому прагненні лишитися людиною за будь-яких обставин. Для оцінки кошового прикметною є таке місце в поемі Івана Перепеляка: «Ти все життя був на війні / Й не розгубив великодушності своєї: / Ти не переслідував слабкого / І здобичі в позавоєнний час не брав. / Ти на війні був самовіддано хоробрим / І винахідливим навдивовижу — / З десятками своїх ти козаків / Міг сотні ворогів розбити…»
Приклад цього останнього в характеристиці Івана Сірка — операція із звільнення від іспанців французького міста Дюнкерк під час Тридцятилітньої війни. Французи саме тридцять років тримали фортецю в облозі, неодноразово йшли на штурм, але так і не здолали її. Козацьке військо числом трохи більше двох тисяч узяло фортецю за кілька днів. Сірко взяв її з моря, звідки нападу ніхто не чекав і на тому рубежі фортеця просто не охоронялася. Отаман завжди воював не числом, а умінням, витівкою, розумом, беріг людське життя, домагався мінімальних утрат. Козаки беззастережно виконували його накази, довіряючи кожному його слову, точно втілюючи кожний його задум.
На березі Ла-Маншу стоїть пам’ятник Іванові Сіркові, поставлений удячними французами. Історики ж документально не підтверджують участь запорожців у Тридцятилітній війні. Тоді виходить, що вся операція із звільнення Дюнкерка — красива легенда. Кому ж ми повіримо: пам’ятникові, переказам про героїчний подвиг козаків, поетам, яків це подвиг уславили чи спростувальникам козацької слави? Я вірю поетам.
У розділі «Магія» Іван Перепеляк торкнувся важливого аспекту біографії свого героя. Перемоги Сірка настільки неймовірні («Ти знав багато в світі перемог, / Які сьогодні важко пояснити»), що багатьом його сучасникам здавалося, нібито вони могли бути досягнуті лише завдяки використанню нечистої сили. Поет не приховує таких поглядів, але висвітлює їх за допомогою промовистого зіставлення. Про Ісуса Христа так само поширювали чутки, що він має свою силу від нечистого. Якщо вже татари назвали видатного кошового «Урус-шайтаном» («українським чортом»), то автор погоджується: «Якщо ти для татар страшний «шайтан», / То ти для мене в світі — кращий чорт». У цьому розділі поет торкнувся легенди про бійку Сірка з чортом, який тільки ногами мликнув у повітрі після пострілу отамана. Відтоді Сіркова Січ стала називатися Чотромлицькою, тобто такою, де чорт мликнув ногами. Не обійшов Іван Перепеляк і легенди про вміння Сірка перекидатися на хорта (собаку). У такому образі, мовляв, Сірко проникав у ворожий табір, лягав біля вогнища, вивідував плани ворога, щоб наступного дня в бою протиставити йому свою стратегію. Так пояснюється й козацьке прізвище Сірка — це людина, яка вміє перекидатися в собаку (сірка).
Шкода, що ми нічого не знаємо про першу половину життя Івана Сірка, формування його особистості. Він з’явився на історичній арені сформованим воєначальником. Але Іван Перепеляк не забув розповісти нам і про те, що для кошового отамана вікном у світ була Православна церква, у добу Руїни він займався благодійністю, листувався з ченцями святої обителі, відсилав їм частину військового прибутку. Немає такого письменника, як Іван Сірко. І все ж є такий письменник — Іван Сірко. Книжка «Листи Івана Сірка» являє собою грубенький том. А самі листи свідчать про письменницький хист і риторичну культуру їх автора. Зрештою, якби він у своєму житті написав одного листа — запорожців до турецького султана, — то йому б було уготоване почесне місце в українській культурній історії.
Будуючи образ Івана Сірка, поет зобразив його як людину виключно авторитетну для козаків. У розділі «Цього ви чоловіка не вбивайте» відтворено епізод порятунку кошовим захопленого січовиками в полон Івана Мазепи. Він на той час був послом гетьмана Петра Дорошенка до кримського хана. Присуд козаків був одностайним — «Скарать на горло». Один голос був проти — Івана Сірка. Але він зумів довести товариству, що цей чоловік «Може, прислужить іще Вітчизні… / І нам ще може стати у пригоді…» Мазепі зберегли життя. Сірко бачив далеко і не помилився щодо майбутнього гетьмана України.
З образом Івана Сірка пов’язана ще одна важлива ідея поеми «Бог — свідок душі моєї…» З долі кошового випливає, що справжня причина Руїни в Україні — то Москва. Обурливою брехнею, безкінечним порушенням своїх зобов’язань, зневагою до людської гідності й честі Москва несла Руїну в Україну. У розділах «Самойлович — тихий попович», «Стосунки із Москвою розірвати» показано як безсоромно Москва нав’язувала свої правила в житті українців, руйнувала внутрішню структуру суспільної організації, розставляла на всі посади своїх людей. І породжувала протидію: «Московського не хочем хомута… — / Вкраїнські підіймалися міста…» Не обійшлося й без своїх прибічників нової влади, які запобігали її ласки, сподіваючись від неї посад, маєтків і золота: «І тоді Пушкар підняв тривогу. / І взявся опозицію збивати, / І швидкома узявся прилучать / До козацтва наволоч усяку… // І стало зрозуміло для усіх, / Що війна постала на порозі…»
Такий багатий, внутрішньо змістовний образ Івана Сірка створений у поемі І. Перепеляка «Бог — свідок душі моєї…»
Іван Перепеляк як поет має вже свій усталений почерк, по якому його вірш може бути впізнаний і без позначення прізвища автора. Поема композиційно складається з окремих розділів-епізодів, які висвітлюють ті чи інші ситуації з біографії Івана Сірка. Авторська розповідь про них ведеться астрофічним віршем. Для Івана Перепеляка в поемі «Бог — свідок душі моєї…» строфіки, взагалі, не існує. Ним керує поетична доцільність — описати подію, сформулювати й висловити думку.
Вірш, яким він користується, у сучасній поетичній теорії називається довільним віршем. Його ознаки — використання різностопових рядків, розміщених довільно. Такий нерівноскладовий довільний вірш у силабо-тонічній системі називають ще байковим віршем. Байковий вірш передбачає дотримання вимог певного віршового розміру (ямбу, хорею, ін.). Вважається, що довільний вірш допомагає передати розмовні інтонації, створює враження живої й жвавої, невимушеної розмови.
Іван Перепеляк віртуозно володіє вільним віршем. Але мені шкода ототожнити його з байковим жанром. Довільний вірш Івана Перепеляка спонукає згадати, швидше, народну думу, а не байку. Цей вірш єднає поему передусім з народними думами. Читаєш їх і так і вчувається рокотання бандур, яке могло б супроводжувати це читання. Послухайте: «Вороги з церков і дзвіниць / Позабирали дзвони. / Хоч кричи понад міру / На всі сторони світу, / Оклякли серця. / І нізвідкіля / Немає оборони!» (курсив для позначення рими мій. — І. М.). Виразно виявлена на початку, тенденція стилізувати вірш під козацьку думу губиться далі. А дарма… І героїчні події й риторика їх висвітлення таку стилізацію цілком виправдовували.
Але Іван Перепеляк не спиняється на цьому, а йде далі у своїх експериментах з версифікацією. Справа в тому, що вірш Івана Перепеляка в поемі «Бог — свідок душі моєї…» виявляє сталий нахил до тонічності. При домінанті п’ятистопного ямбу в ньому губиться (або навмисне руйнується) узвичаєний віршовий розмір. Автор ніби виставляє поріжки, об які спотикається читач. Непотрібно говорити, що це надійний спосіб привернення читацької уваги. Наприклад: «Він ненавидів бусурман без міри / Найбільше ворогів Христової віри». Зверніть увагу: у другому рядку здійснено перехід до тонічного вірша. Через брак плавності, яку надає віршеві традиційна силабо-тоніка ми мусимо робити паузу перед словами «Христової віри», що й приковує нашу увагу до них. Або от ще приклад з опису освоєння українцями Слобідчини: «А Москва злостива у міста / Своїх насаджувала вперто воєвод, / Наповнюючи служивими людьми: / — Погляньте! Скільки приперлося заброд!» У двох останніх рядках поет явно перейшов на тонічний вірш. Тим паче, що останній рядок передає пряму мову.
Щодо рими, то Іван Перепеляк так само розставляє її довільно, навіть недбало. У цьому теж своя художня доцільність: рима виникає там, де її й не чекаєш, або навпаки, зникає там, де її очікуєш.
І строфіка, і версифікація, і рима — усі компоненти організовані на засадах свободи, довільності. Зрештою, так і має бути в поезії слобожанського поета.
Сучасна поезія відзначається багатьма новаторськими рисами, зміст яких зводиться до зруйнування старої, попередньої поетичної культури. Багато поетів і літературних критиків говорять у таких випадках про псевдоноваторство, про зруйнування самої сутності поезії, яка підмінюється безпредметним і бездарним говорінням ні про що. Новаторство Івана Перепеляка сперте на велику українську поетичну традицію. Вона стосується і плану змісту відображення і плану версифікації. Читач з інтересом прочитає новий твір, знайшовши в ньому багато корисного для себе.
Уперше надруковано: Михайлин І. Л. Іван Сірко з січовим товариством на теренах історії / Ігор Михайлин // Перепеляк І. М. «Бог — свідок моєї душі…» : Історична поема / Іван Перепеляк; переднє слово І. Л. Михайлина. — Х. : Майдан, 2017. — С. 3–21.