Сам собі адвокат на візку? (американські гості Харкова й Ольги Тільної)

Ольга Тільна (ліворуч) і гості з університету Міннесоти Браян Ебері та Рената Тиха у Харкові

Ольга Тільна — поетеса, прозаїк, кандидат педагогічних наук, доцент Харківської гуманітарно-педагогічної академії за Програмою стажування разом із ще шістьма українцями побувала нинішнього року у США. Протягом шести тижнів стажери з України, Вірменії, Індії, Казахстану переймали досвід організації інклюзивної освіти за океаном. Ідея цієї програми полягає в тому, що стажери, подивившись на американську інклюзію, зроблять власні проекти, спрямовані на поліпшення освіти дітей із інвалідністю. Також передбачається знайомство американців з тими, хто пройшов стажування, уже в їхніх рідних містах і селищах.
29 жовтня – 1 листопада американські науковці побували в Харкові.

Ольга Тільна колись написала: “Наше суспільство є штучно розділеним на східняків і західняків, здорових і хворих, своїх і чужих, таких і інакших… Ця звична для поневолювачів політика заважає нам рухатися вперед і розвиватись як країні”. Дистанція між людьми різних поглядів долається важко, але у ставленні до наймолодших співвітчизників з інвалідністю зрушення вже є. Чи надії на те, що прописане в українських законах таки втілиться у життя.
Що ж устигли побачити американці у Харкові? Вони мандрують Україною від одного стажера, який переймав досвід у Міннесоті, до іншого.
У нас в гостях побував професор, доктор психологічних наук Браян Ебері. Він працює в Інституті комунальної інтеграції Університету Міннесота, займається дослідженнями, а також багато років вчить студентів. Його колега Рената Тиха має чеське походження, але вже 17 років живе і працює в США, теж в в Інституті комунальної інтеграції Університету Міннесота, кандидат наук, також опікується проблемами інвалідності та інклюзії по всьому світу.
Розклад перебування Браяна і Ренати в Харкові передбачав екскурсію недільним містом, а вже понеділок почався для них у спеціалізованому навчально-виховному комплексі ім. В. Г. Короленка.

Браян, Ольга і Рената з Ганною Петрикіною, завідувачкою музею  ХСНВК ім.В.Г.Короленка

Наступне знайомство – Харківським обласним центром раннього втручання. Вівторок відпрацювали у Харківській гуманітарно-педагогічній академії, де проходила презентація і дискусія стосовно особливостей інклюзивної освіти в США. Ранковий час у середу гості провели у студії Харківського обласного радіо – найстарішого в Україні. Як і в попередні дні перекладачем для них була Ольга Тільна. Ось така у нас вийшла розмова.
Браян Ебері. До Харкова ми втрапили завдяки фінансуванню Державного департаменту у справах освіти, який профінансував програму ADA Anniversary Fellowship. Ця програма займається обміном студентів і фахівців у галузі інклюзивної освіти.
Рената Тиха. Оскільки Ольга була 6 тижнів за цією програмою у США, то ми дуже раді бути тут у Харкові, побачити, де вона живе, який контекст інклюзії має Україна, долучитися до цього дуже важливого процесу.
Ірина Мироненко. Що ви планували і чи вдалося втілити за такий короткий термін перебування в Харкові задумане там, за океаном?
Б.Е. Дійсно, дуже мало часу для перебування в Україні, але ми змогли багато побачити. Ми з інтересом познайомилися з роботою Центру раннього втручання, також найстарішої гімназії в Україні такого типу, з якої Ольга випустилася багато років тому. Також ми побачили цілу низку інклюзивних шкіл у південно-східному регіоні і в основному в Харкові. Вражені тим прогресом, який Україна зробила за дуже короткий час.
І.М. Чого найбільше остерігалися, коли їхали в Україну?
Р.Т. Зовсім не боялася України, бо про неї багато інформації. Читала у газетах ці страшні новини, бачила по телебаченню, маю тут друзів. Було цікаво сюди потрапити, подивитися, як тут усе насправді, чи відповідає трансльоване медіа в Америці реальності. І Україна зовсім не розчарувала.
Б.Е. Повністю згоден з колегою Ренатою в тому плані, що у нас не було ніяких страхів і ніяких негативних передчувань, бо шість тижнів вони бачили сімох українців і могли пересвідчитися, що це абсолютно адекватні дуже гарні щасливі люди, з якими цікаво і навіть корисно співпрацювати. Але найбільше вразило те, що в інших країнах, де проводимо свій освітній проект, люди кажуть: “Навіщо ви нас змушуєте займатися інклюзією? Чому ми мусимо це робити?” А в Україні вчителі говорять: “Навчіть нас робити інклюзію правильно, допоможіть нам робити краще, допоможіть залучити дітей і поліпшити наші освітні послуги”. Це дуже гарна відмінність стосовно України.
І.М. Чи є блок історії і літератури в американських школах, доступних для всіх, і чи вивчають з полегшеним навантаженням діти з особливими потребами саме американську історію й літературу?
Б.Е. Раніше у США дійсно зміст навчальних програм для дітей із особливостями розвитку було дуже обмежено. Але протягом останніх 10 років, коли вони перейшли до загальноосвітніх шкіл, навчаються за загальноосвітніми програмами, вони виконують ці програми в повному обсязі (звичайно, відповідно до їхніх можливостей) і вивчають як історію, так і літературу США.
І.М. У шкільних програмах загальноосвітніх шкіл України з першого класу є риторика (красномовність, культура мови). Чи є такий предмет в Америці? На вашу думку, чи потрібна риторика дітям з інвалідністю, з додатковими потребами? Можливо, їм найважливіше відстояти себе в першу чергу словом?
Р.Т. У США немає окремого предмету, який би називався риторикою чи спеціально навчав дітей красномовно висловлюватися. Але в усіх абсолютно дисциплінах цьому приділяється величезна увага, щоб вони могли висловити себе як у писемній, так і в усній формі. Щоб вони вміли правильно формулювати свої думки і їх висловлювати. Що ж стосовно дітей із інвалідністю, якщо вони мають невеликі відхилення від норми, то виконують разом з усіма всі завдання, перебуваючи в класі. Що ж стосується тих дітей, розвиток яких вимагає індивідуальної корекційної роботи, то вони займаються у маленьких групах, парами та індивідуально зі спеціальними педагогами та педагогами-предметниками. І, звичайно, розвивають ці вміння та навички, бо вони дійсно є дуже важливими.
Б.Е. Я вважаю, що для молодших школярів це дійсно так, а для старшокласників важливіше (і цьому більше приділяється уваги) індивідуальна та групова робота. Дуже важливим є вміння сформулювати не просто думки, а вміти підняти свій голос, вміти обстоювати власні права і потреби. Тому старшокласників вчать спеціально, як висловити свої потреби, як пояснити свої особливості, як відстояти свої права. Це називається самоадвокацією, коли людина може сама за себе постояти, сама розказати про свої потреби і можливості, а також про потреби всього суспільства, в якому вона живе. І цей рух самозахисту, самоадвокації дуже допоміг у імплементації інклюзії у США. Це дуже допомогло, щоб суспільство стало більш інклюзивне.
І.М. Запитання із площини історії. Про Президента в інвалідному кріслі — Рузвельта багато знають у країнах пострадянського простору. Але мені хотілося б акцентувати увагу на його попередникові. Герберт Гувер був при президентському правлінні на межі 20-30-х років, коли Україна переживала трагічний період. 100 років тому, коли США оголосили війну Німеччині, тобто вступили у Світову війну, Україна теж була на зламі своєї історії. Це була спроба незалежності, крок від Російської імперії. Сто років тому Гувер, очолюючи Продовольчу Адміністрацію США, зміг переконати американське суспільство, що можна перемогти війну продовольством. І коли у нас, тут, у Харкові, влітку 1917 року відбувалися маніфестації за свободу і припинення війни, то в американських містах мітингували з гаслами про економію, аби продовольства вистачало і армії, і населенню. Що, на вашу думку, може перемогти війну на Сході України, як би її не називали — АТО чи операція із захисту незалежності? Ми втрачаємо щодня своїх співвітчизників. Ось і минулої доби загинув один військовий Збройних Сил України, п’ятеро були поранені. То чи можна продовольством перемогти сучасну війну?
Б.Е. На мою думку, українці зараз демонструють дуже чітку позицію. Вони чітко уявляють, якою хочуть бачити свою країну в майбутньому. Якщо таке є, то можна буде досягти компромісу, виробити свої стратегії і досягти реальних змін, і мир обов’язково настане на українській землі. Що ж стосовно моїх думок і візій, то коли ми навчаємо дітей бути мирними, протистояти агресії й насильству, коли ми їх навчаємо не боятися будь-яких проблем, а сміливо братися до їхнього розв’язання, коли ми навчимо їх стратегій мирного співжиття, співіснування, взаємодопомоги, взаємоповаги, то наші діти, які виростуть саме в такій атмосфері, саме з такими установками (а так їх вчать у США), зможуть розв’язати і подолати не тільки кризу військову, не тільки кризу харчування чи індустріалізації, а зможуть подолати все абсолютно, бо суспільство буде консолідованим. Люди рухатимуться назустріч одне одному, знатимуть і хотітимуть розв’язати будь-які проблеми.
Р.Т. Браян слушно сказав, адже освіта є тим чинником, який дозволяє впливати на свідомість і на розвиток молодого покоління — дітей і молодих людей, які згодом формуватимуть політику держави. І треба, щоб уряд і ми всі чітко розуміли, що кожна країна мусить мати свою ідентичність. Залежно від того, якою ця ідентичність буде, визначиться і майбутнє країни, її історичний шлях. Якщо політика України буде спрямована на формування правильної ідентичності, то ми зможемо, дійсно, незалежно від того, які в нас відмінності — расові, культурні, за ознакою інвалідності чи чогось іще, ми зможемо підтримувати оцю культурну ідентичність своєї держави і зможемо рухатися вперед.
І.М. Дякую за такі філософські відповіді. Запитання уже із сучасності. Навесні 2017 року США ухвалили резолюцію, у якій голодомор 1932-1933 років визнано геноцидом українців. Саме 1933 року США встановили дипломатичні відносини з СРСР, визнали цю велику більшовицьку імперію. Що про той період історії і про сучасний крок американських дипломатів знають наші гості?
Б.Е. Рената не так дано живе в Америці, то відповідатиму я. Хоча я не історик, все-таки, цікавлячись минулим своєї країни, можу сказати: дійсно, 30-ті роки ХХ століття були дуже важкими для США, адже це був період Великої Депресії. Тоді дуже багато людей не мали роботи, не мали, чим прогодувати свої родини. Це дійсно був дуже тяжкий час. Він дав декілька уроків, висновків для країни. Один із них — багаті люди не вчилися ділитися і допомагати бідним. Адже в той час, коли одні голодували, інші були досить заможні. І не всі з них втратили капітали. Були такі люди, які навпаки, зробили капітал на Великій Депресії. Їх було не так багато, як тих, хто голодував, але все-таки вони були. І якраз один із тих уроків, які США для себе винесли, це те, що багаті мусять піклуватися про бідних, що суспільство мусить консолідуватися і враховувати потреби усіх його членів. І другий урок, що великі труднощі, великі кризи сприяють об’єднанню суспільства і стають гарним шансом для людей із інвалідністю сказати: “Ми є, ми теж люди, ми теж члени суспільства, теж можемо бути корисними і теж маємо власні потреби”. Тобто це є важливим шансом і великою можливістю для того, щоб усі люди, незалежно від їхніх особливостей, могли об’єднатися і працювати на благо всієї країни.
І.М. Зрозуміло, якщо є економічні труднощі, які є всередині країни. Але якщо геноцид зовні спланований і послідовний, чи може нація, зокрема, українська, через покоління піднятися і не жити із страхом голоду, страхом знищення своїх дітей?
Б.Е. Ми зараз живемо у глобальному суспільстві, коли проблеми певної країни не можуть розглядатися тільки в межах однієї країни. Усі держави, не тільки сусіди, несуть відповідальність за проблеми інших націй. Таких речей не може бути, їх необхідно попереджувати, від них треба якомога швидше позбавлятися. Спільна відповідальність лежить на ООН, на всіх країнах, які є її учасницями саме у плані розв’язання цих проблем максимально мирним шляхом. І хоча минулого року в США були дебати стосовно того, чи мусять США нести таку виняткову місію відповідальності за демократію глобально, чи мусять вони брати активну участь у розв’язанні проблем інших країн, які їх не стосуються безпосередньо, то все ж таки сподіваюся, що США продовжать брати участь у цьому процесі і не будуть відмовлятися від своєї активної участі у вирішенні болючих питань інших країн. Дійсно, ми зараз дуже глобалізовані. Сучасні технології, інтернет, торгівля пов’язують усі країни. І ми не можемо стояти осторонь чиїхось проблем, відгородитися, закритися від інших держав і націй. Усе треба робити вчасно і мирним шляхом. І все треба робити разом.

Автор публікації Ірина Мироненко з гостями

І.М. Шкода, що далі у наших гостей поїзд і вони поспішають на вокзал. Тож останнє запитання для програми, яка живе в ефірі понад 20 років і називається “Муравський шлях”. Найдоступніше пояснення — трава-мурава, яка росла на величезних просторах від Криму і далі вглиб сучасної Російської Федерації. Дорога йшла з півдня на північ і з півночі на південь. Харківщина, наші міста й селища виростали вздовж цієї дороги у 17 столітті. Переважно 17 століття було часом заснування сучасних райцентрів, містечок, Харкова. Це було вже, мабуть, друге повернення на ці землі, на цей Муравський шлях. Звичайно, це була дорога друзів, але й дорога ворогів, коли приходили сюди загарбники. Слава Богу, до цієї студії до мене приходять друзі. Дуже вдячна вам, шановні гості, за розмову. Тож на фінал — Ваші головні враження.
Р.Т. З Харковом у мене будуть пов’язані тільки приємні й світлі спогади, бо це велике місто, в якому завжди йдеться про людей. Вони дуже добрі й щирі, гостинні. Нас зустрічали із відкритими обіймами, з теплими посмішками, з короваєм і рушниками. І в гуманітарно-педагогічній академії, і в центрі раннього втручання, і в школі, і скрізь, де побували. Це не може не сподобатися. Харків дуже відкрите, дружнє місто. Для мене всі, кого зустрічала, будуть згадуватися як друзі. Ні в якому випадку не як вороги. Дуже вдячна Харкову за те, що це таке гарне тепле добре місто.
Б.Е. За той короткий час, за ті три дні, що я провів у цьому місті, склалося враження, що дійсно наша історія — це історія залучення різних людей, історія толерантності і взаємоповаги народів і націй. Хочу навести такий приклад. У понеділок зранку ми були в дитсадку при спеціалізованій школі для незрячих дітей (там працюють студенти Ольги). Діти, які мають не тільки порушення зору, але й іще синдром Дауна, аутизм, порушення мовлення, емоційні розлади, були повністю залучені й до навчально-виховного процесу, і мали всі належні пристосування. Їм було надано всю необхідну допомогу — і волонтерську, й педагогічну. А головне — вони взаємодіяли на рівних із однолітками. Вони перебували в абсолютно комфортних умовах. Це так вразило, що пам’ятатиму це завжди і заберу із собою світлий спогад про Харків як інклюзивне толерантне місто.

У студії Харківського обласного радіо

Взаємні подяки, фото на згадку. Відчувала, що не вистачає коментарів і доповнень Ольги Тільної. Тож написала їй відвертого листа на електронку. Мовляв, американці, як будь-які ввічливі гості, намагалися говорити позитивно. Але хіба вони не помітили, якими нездоланними залишаються навіть у гарну погоду для людей з проблемами здоров’я харківські вулиці, університети, театри? З дозволу Ольги подаю її відповіді: «Ми з Браяном і Ренатою дуже багато про все це говорили. Ще в неділю, на так званій екскурсії без обмежень, звернули увагу на нашу себто доступність, коли світлофор нібито озвучений, але динамік зі звуковим сигналом спрямовано зовсім не на зебру, а де-інде, коли з одного боку дороги тротуар опущено до рівня дорожнього полотна, а з іншого – сходинка, коли тактильна плитка на пішоходних переходах або зовсім відсутня, або небезпечно хилитається. Також Браян і в Запоріжжі, і в Херсоні, і в Харкові дивувався з того, що наші пандуси є абсолютно непридатними для використання. «Коли я спробував піднятися одним із них на своїх здорових ногах, мало не впав», – сказав він. Також вони звернули увагу й на те, що ті пандуси ведуть або в двері, що відчиняються прямо на пандус, або в нікуди – у багнюку, калюжу, траву, дерево, яму, тощо. Жодна людина на візку не зможе скористатися з такої «доступності» без ризику для життя.

Вони побували в КЗ «ХСНВК ім. В. Г. Короленка», де були приємно здивовані тим, як мої студентки-практикантки взаємодіють із вихованцями дитсадка, допомагаючи дітлахам виконувати настанови тифлопедагога. Браян і Рената є фахівцями, тож одразу побачили, що діти в тому садочку навчаються «важкі», тобто, крім порушення зору, мають іще й розумову відсталість, емоційні розлади, порушення мовлення, аутизм або якісь інші відхилення розвитку. Це саме та ситуація, коли в групі з 8 дітей наявність 9 дорослих (тифлопедагог, вихователь і студентки-практикантки) є зовсім не зайвою.
У Центрі раннього втручання вони познайомилися з доктором психологічних наук Ганною Володимирівною Кукурудзою, котра, за фінансової підтримки UNICEF, уже близько 20 років займається організацією корекційно-розвивальної допомоги родинам із дітьми від народження до 4 років. Вони проводять ґрунтовну діагностику розвитку дитини та проблем, які відчуває родина, а потім командою фахівців (психолог, логопед, фізіотерапевт) випрацьовують стратегію родинного виховання й режиму дня. Браянові та Ренаті дуже сподобалося, що фахівці центру, як це прийнято у США та Канаді, орієнтуються не тільки на корекцію розвитку малюків, а головним чином на роботу з батьками, навчаючи їх сприймати «аномальну» дитину, говорити з нею, гуляти, годувати, вдягати, гратися та ін.
В академії гості провели дві повноцінні презентації системи американської інклюзивної освіти: одну для викладачів, а другу для студентів. Їх іще раз приємно здивувала готовність сприймати чужоземний досвід, зацікавленість проблемами залучення дітей із інвалідністю до загальноосвітнього середовища та відкритість і гостинність наших людей.
Старе радіо їх дуже надихнуло, Рената сказала, що вважає радіо найбільшим винаходом людства, а Браян не чекав від вас стількох історично-політичних запитань, однак потішився вашій глибокій підготовці й обізнаності.
Їм настільки сподобався Харків, що їхати звідси ні Браянові, ні Ренаті, вочевидь, не хотілося. Навіть у потяг вони сідати не поспішали, роблячи фото нашого залізничного вокзалу, київського експресу та домовляючись про продовження співпраці. «Ми не прощаємося, лише кажемо: «До нової зустрічі», – на останок сказав мені Браян, а Рената втерла непрошені сльози».

Ольга Тільна перекладає в академії американську презентацію та запитання-відповіді дискусії

Фото з презентації – красномовний натяк не стільки на вміння забезпечити масовість у навчальному закладі, як поштовх до риторичного запитання: чи буде кому вчити не цих студентів, а педагогів-практиків інклюзивним методикам? Перепідготовка? Самоосвіта?
Хороший термін «сомоадвокація»! Після нього хочеться включити музику і подумати про щось інше. Тому написала Ользі Тільній ще одного листа – вже про композиторів і виконавців, які могли допомагати їй у штаті Міннесота «збирати себе до купи» після важкого дня. Ось що вона відповіла: «У США ми жили в готельних номерах по двоє і розслаблялися в маленьких групах, часто інтернаціональних, тому й слухали то Боба Ділана, то Пікардійську Терцію, то Рокашів, то індійський або казахський фолк, аби перейнятися дружньою культурою». І ніби випереджаючи моє потенційне запитання про літературне відтворення американських вражень, Ольга додала: «Взагалі, вільного часу, щоб заглибитися в себе, фактично не було, ми намагалися побачити все, що можна, зануритися якомога глибше в тамтешні реалії та поспілкуватися між собою, а осмислювати й відпочивати вже вдома».
Осмислення (чи вже й переосмислення) триватиме тепер і для неї, і для американських менторів. Так у сучасному світі використовують відоме ще з Давньої Греції ім’я вихователя Одіссеєвого сина. Ментори – наставники. Не встигла запитати їх, як ставляться науковці до присудження 2016 року їхньому співвітчизникові – авторові пісенних текстів Бобу Ділану Нобелівської премії з літератури. Він народився в Міннесоті, але мав одеську бабусю. На церемонії вручення премії не був, але від його імені зачитали немудрящий текст про «велику честь» і ще про те, що шанс отримати цю премію був для нього не вище, ніж опинитися на Місяці. Найчастіше цитують пісню Боба Ділана проти війни, де «переможений вчора переможе за мить…Йдіть, сенатори, йдіть…Лиш не стійте у дверях, не блокуйте нам вхід». Отака інклюзія (тобто включення) масової культури в історію літератури чи загалом людських знань і потреб, можливостей і не змарнованих шансів.

Матеріал підготувала Ірина Мироненко
Фото автора і з особистого архіву Ольги Тільної