Осінній букет до Дня народження Олександри Ковальової

Мабуть, кожна людина спочатку підсвідомо формує свою систему координат, аби і себе вписати у світ. Ну, якщо не так високо, а говорити трохи приземленіше, то кожен живе великою своєю мрією; має певні постаті, які важать за взірець; а ще має певні ідеали, які, можливо, проросли ще з родинних  «генів». І от, прошкуючи життєвими стежками, все ж тримаємось цих умовно створених осей: ігрек, зет, плюс, мінус… І це дійсно допомагає не заблукати, спонукає озиратись і прислухатись…

О. Ковальова виступає на презентації книги Майї Львович

У моїй особистій системі координат чимало всього намішано, багато чого є знаковим. І з-поміж усього, безперечно, називаю постать Ковальової Лесі.

Тут би можна на правах реклами сказати так: хочете провести захід, щоб він запам’ятався та мав духовну планку – запросіть обов’язково Ковальову; хочете відчути себе  вищим за себе, мудрішим і чеснішим – зустріньтесь із Ковальовою та наважтесь із нею поговорити; хочете щоб вас пройняло струмом поезії – почитайте  її збірки «Степові озера», «Обрії» та книгу поезій «Осіння проща»; забажаєте відчути в собі слобожанина-українця та притлумити голод за історичною високостю, відчути соціальну гостроту – пориньте в прозу Лесі Ковальової «Овлур» та інші повісті; виникає бажання долучитись до сучасної інтелектуальної поезії та приміряти на себе європейську культуру (зокрема німецьку) віддайтесь до рук майстра перекладу Олександри Прокопівни, яка подарувала українському читачеві Петера Пауля Віплінгера та кілька книг-антологій «Потік», «Блакить», «Мій німецький канон» і разом із Ольгою Тільною книгу перекладів «На два голоси».

Невсипуща, невситима за істиною, велика трудівниця і щира душа, яка дарує скільки енергії світові і кожному, хто торкається її серця та слова, – дорога Лесю – із Твоїм днем! Обріїв тобі ясних, слів щирих, здоров’я надовго-довго, душ прихильних і вдячних!

Ольга Тараненко

О. Ковальова та О. Тараненко

 

О. Ковальова виступає перед школярами-літераторами

 

Майя Львович

***

Шурі К.

Так було, так і досі.

Чи кін конував,

Що на земній дорозі

Сістрічався мені Коваль?

 

Палюче ім’я, і не лише

ім’я.

Ковальови і Коваленки

для мене – сім’я.

 

Чуєш, як молот б’є

у ковадло?

Кує, щось кує

ковалик.

 

 

***

              Шурі Ковальовій,

авторці передмови до “Балаголи”,

де добрим словом згадано мою маму Сару (Соре) Амроміну

Шурочко, ти ласкаво

Згадала Амроміну Сару.

А я цими рядками

Вклонюся твоїй мамі,

Що народила щиру

Шурочку мою, Шуру.

 

Шановна Олександро Прокопівно! Щиро вітаю з Днем Народження!

Вдячна Майї Давидівні за те, що завдяки їй з Вами познайомилася. Ваш талант поета та перекладача, щира та щедра душа, людська гідність та скромність приваблюють не мене одну, а всіх, хто Вас знає. Бажаю міцного здоров’я Вам і Вашим близьким, натхнення, благополуччя, нових досконалих книжок!

З любов’ю, Світлана Зайцева

О. Ковальова: презентація книги перекладів “Демони міст”

«Танцюй, допоки ниточка бринить…» – Цей простий, але дзвінкий рядок із вірша пані Олександри пам’ятається мені. Бринить срібляста ниточка нашого життя, випрядена однією з парк; ниточка, яка пов’язує тілесне з духовним, яка вказує шлях у наші внутрішні небеса, в таїну, обертаючись урешті-решт ниттю Аріадни, що стає для нас путівною в лабіринті долі.
«Танцюй, допоки ниточка бринить…» – Танцюй, бо життя – це динаміка: тільки те, в чому є рух, експеримент, пошук, заслуговує зватися живим. Танцюй, бо танець – це свідчення плодючого надміру сил, краса задля краси, мистецтво для мистецтва, – і на пам’ять приходить танцююча зірка Ніцше. Танцюй, бо танець – це магічний ритуал, ритуал подяки світові за невичерпність його чару. Танцюй, навіть коли сили полишають тебе, бо й померти солодше – в танці.

Люцина Хворост

М. Варлигіна, А. Тимченко, О. Ковальова, С. Ринкевич (Слободяник)

…А мені все згадується Іван Франко та його поезія «У кузні»:

У долині село лежить,
понад селом туман дрижить,
а на горбі край села
стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,
а в коваля серце тепле,
а він клепле та й співа,
всіх до кузні іззива.

«Ходіть, люди, з хат, із поля!
Тут кується краща доля.
Ходіть люди, порану,
вибивайтесь з туману!»

Та тумани хитаються,
понад селом згущаються,
розляглися по полях,
щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини
ті, що вгору йдуть з долини,
в тую кузню, де кують
ясну зброю замість пут.

Коваль-Ковальова, сильна, трепетна. Гаряча праця, тверда високість, українська шляхетність. Та шляхетність, котру витравлювали на нашій землі століттями із заходу і сходу, півночі й півдня – татари, турки, поляки, австрійці, німці, росіяни… Страхом, голодом, убивствами. А вона, та шляхетність, якось незнищенно лишається в декому з людей. І не погоджується на «але» чи «можливо».

Пестить, голубить:

Осінь завжди очей шукає,

Щоб раділи їй, щоб хвалили.

Мов дитина мала, довірливо

Викладає скарби небачені:

Жолудь, яблуко і горіх.

Оплакує:

…Стрілися небо й земля,

Стрілися літо й зима,

Стрілися смерть і життя,

Всіх по двоє, а я сама…

Благає:

…Мені б лише очі втримати,

Затулить від білого стрітення

Змучені очі дитини,

Прошиті білими стрілами…

Таврує:

…Вгодована вовча зграя

В найцікавішу гру –

Кістками нашими – грає!

У нашому Раї!..

Філософує:

Люди бувають високі, як гори.

Спершу нам страшно – так високо!

Але згодом ми розуміємо:

На гору можна зійти, можна вилізти.

Трохи терпіння, трохи майстерності.

Це ж бо тільки гора…

 

Бувають люди, як небо –

Недосяжно далекі.

В небо можна злетіти,

Але то – диво.

Та й чий політ

Може виглибить небо?!

 

Бувають люди, як світ –

Без початку і краю.

Про них знаєш напевне – вони є.

Усе інше – здогади.

Нерозважливий каже:

Дійду кінця,

А назад повернуся таким, як був.

Але так і лишається

На початку дороги…

Співає:

…Вона така старенька, ледь жива.

А стане щось робити – і співа,

Сама собі під руку примовляє.

І так вона всміхнутись поспіша,

Що вам перевертається душа:

«Сама не знаю, що в мені співає».

Живе – як поети у її вірші:

…І йдуть до матерів іще сивіших,

Як діти малі: що мучить? – самі не знають.

Кажуть: «Заспівай мені, а то вмру».

Мати бачить, що таки вмре, – й співає.

Спасибі, спаси, Боже, Олександру Ковальову, дай радості Великодньої, миру та спокою, слова натхненного!

Антоніна Тимченко; до привітань щиро приєднуються Р. Мельників та Ю. Максимейко

P.S. Кілька років тому ТРК «Оріон» відзняла передачу «Вечірня кава» з О. Ковальовою. Дивитися можна тут