«Боюсь неправедно прожити на землі»

      У Харкові, в Будинку письмеників вшанували пам’ять неперевершеного лірика, перекладача з мов Заходу і Сходу Василя Мисика. Відбулося це з нагоди 110-річчя «українського Гесіода» не в липні, коли він народився і не в березні, коли помер, а в похмуру  листопадову пору.

16 листопада  Василеві Мисику випало аж дві шани: спочатку про його творчість говорили в Харківському національному педагогічному університеті імені Г. С. Сковороди, де із студентами зустрічалися київські гості –  Іван Драч і Олександер Шугай, і де згадували також про  Василя Мисика. І ось тепер за участі Івана Драча та   Олександра Шугая, який видав  книжку «Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика”, вшановували поета в Будинку письменників. Поет Віктор Бойко стверджує, що за життя Василь Олександрович не мав  творчих вечорів… Ні, одного разу він читав свої переклади (а не оригінальні поезії) в літературній студії, перед  початківцями. Маститі літератори тоді, напевне, побоялися прийти на зустріч з людиною, міченою сталінським тавром «ворог народу».

Народився ж Василь Мисик у 1907 році на Катериноославщині, в селі Новопавлівка. Опановуючи у  Харкові  західні й східні мови, почав листуватися з Миколою Зеровим. Він був близький за духом з неокласиками, хоча входив до об’єднання селянських письменників «Плуг». Двадцятирічним видав першу збірку «Трави».  Переклад українською трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта»  досі називають кращим, але опублікованим  Василь Мисик його не встиг побачити. Напевне, якби не сталінські, а потім нацистські табори, не життя до самісінької смерті під гебістським недремним оком навіть тоді, коли Василя Олександровича реабілітували, то він би, напевне, міг прожити  на десяток років довше.

Забрали «українського Гесіода» посеред ночі погромного для української літератури 1934 року.  Піком терору історики називають рік 1937. Утім, українських літераторів, режисерів, акторів, художників НКВД  вигребло з України до Соловків на три роки раніше. Не заарештували лише таких,  як Микола Хвильовий, який пустив кулю в скроню, та тих, кого зламали. Треба ж когось було залишити на розплід нової генерації перелицьованого червоного, а не красного письменництва. Василь Мисик же потрапив у пазури червоних катів, і всі гадку гадають, як він вижив.

Кажуть, що «воронок» забрав Василя Мисика випадково. Мовляв, приходили за іншим письменником, Василем Минком, який жив поверхом вище, та помилилися дверима. А потім, зрозумівши помилку, слідчі не захотіли включати задню, адже, мовляв, «органи не  помиляються». Цю версію озвучив у одному з фільмів і сам Минко. Однак, дружина Василя Мисика Марія Таран-Мисик, яка після перегляду фільму дала інтерв’ю одному з українських видань, стверджувала, що Минко все добре знав: ніякої помилки тут не трапилося. Його брат, який служив тоді в НКВД, вивів родича з-під удару. Василь Минко, знаючи про арешт, втік до Москви, де навіть вдруге одружився. Натомість (аби графа в відомостях про арешти не була пустою) забрали ліричного й аполітичного Василя Мисика.

У книзі Олександра Шугая «Цвіт вишні» є епізод, коли  конвоїри замість Москви чи Києва повезли Василя Мисика на Дніпропетровськ. Потім зрозумівши помилку вже на станції «Зміїв», кинулися її виправляти. Віддали Мисику його “справу”,  аби той пішов з нею до начальника станції та купив квитки куди треба. На думку Шугая у поета була можливість втекти з-під варти, однак той не зробив цього, – чи то пожалів конвоїрів, яких у такому разі розстріляли б, чи просто був впевнений у своїй невинуватості, а отже в  тому, що справедливість таки восторжествує.

Не восторжествувала. Його долучили до групи націоналістів, які нібито планували  теракт до річниці великого жовтня. Виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха засудила 28 звинувачуваних у цій справі до розстрілу. Серед них, зокрема, Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія, Олексу Влизьк,а Івана і Тараса Крушельницьких, Р. Шевченка, Р. Сказинського. Справу Мисика, та ще кількох в’язнів, які відмовилися визнати себе винними, направили на додаткове розслідування. Може, тому й вижив на Соловках, що попри тортури не визнавав себе винним.

Повернувся Мисик з концтабору напередодні війни.

Поет В’ячеслав Романовський, який свого часу спілкувався з Василем Олександрович,  каже, що після повернення з концтабору до  рідного села, пішов Василь, аби не померти з голоду, у «прицепщики». Ставав до плуга, коли надходила його черга, а під час перепочинку перекладав у лісосмузі.

Війна також пошарпала його: фронт, полон, німецький концтабір, де Василь Олександрович  брав участь в опорі. У квітні 1945 німці мали його розстріляти, але Мисику вдалося втекти.

… Його реабілітували вже під час хрущовської відлиги. Поринув у творчість, надолужуючи згаяне. Одна за одною виходять поетичні книжки Мисика: «Вибране» (1958), збірки лірики «Борозни» (1962), «Верховіття» (1963), «Чорнотроп» (1966), «Біля криниці» (1967), «Берег» (1972), «Планета» (1977), передмову до якої написав Іван Драч,Твори в 2-х томах.  Завдяки Мисику українською мовою побачили світ поезії Байрона, Шекспіра, Шеллі, Бернса, Лонгфелло, Кітса, Уїтмена, Гете, Гельдерліна, Беранже, Жака Превера та інших європейських авторів. Мисик перекладав твори багатьох поетів Сходу: Рудакі (Вибране, 1962), Омара Хайяма (Рубаї, 1965), Гафіза (Лірика, 1971), Фірдоусі (З «Шах-Наме», 1975). В 1990 році видавництво Дніпро видало книгу «Захід і Схід», де вміщені кращі зразки перекладів Василя Мисика. До речі, єдина премія у нього за переклади — імені Рильського.

Поетеса й перекладачка Олександра Ковальова, яку вважають ученицею Василя Мисика, на вечорі згадувала про поета й перекладача як про світлу й незлостиву людину. А ще добру. Розповідає, що свого часу Василь Олександрович відмовився від паперу у видавництві, аби вона, літератор-початківець, могла надрукувати першу збірку. Хоча жили Василечко з Марієчкою (так зверталися одне до одного) скромно: голі стіни, нефарбована, але чиста підлога й етажерка під мапою України з важезним російсько-іранським  словником. До речі, його переклади поетів сходу кращі й глибші, ніж російські, бо перекладав він з оригіналу.

На жаль (і про це говорилося на вечорі), Харків  не віддає належної шани Василеві Мисику. Після смерті поета письменницька організація пропонувала назвати вулицю, де жив Мисик, його іменем, однак колишня Економічна  отримала ім’я «московского озорного гуляки» Єсеніна. Під час декомунізації також міська влада не згадала про Мисика, хоча чимало вулиць отримало назви  на честь людей,  чиї імена  нічого харків’янам не говорять.

Можливо, комісія з творчої спадщини Василя Мисика, яку очолив народний депутат кількох скликань і член НПСУ Олександр Бандурка, зможе виправити цю несправедливість. А ще в Харкові під орудою Олександри Ковальової зібралися видати книгу спогадів про Василя Олександровича, яка, мабуть, буде суголосною його перекладам Омара Хайяма:

Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,

Що вмерти мушу я, що строки в нас малі:

Того, що суджено, боятися не треба.

Боюсь неправедно прожити на землі.

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

На фото автора: вечір з нагоди 110 річниці Василя Мисика.