Рушникові птахи і квіти замість залізних

          “Птахи і квіти для Поліни” – така книжка спадкоємиці каразінського роду Лариси Дешко живе тепер і в Києві, і в Харкові, і в Гаазі. Не просто розповідь бабусі для онуки, яка тепер далеко, аж у Голландії, а подорож стежками вишитих рушників. У домі пані Лариси зберігається 35 маминих рушників. Маму теж звали Лариса, тож прабабусині вишивки оживають на кольорових фото, а супроводжує їх цікавий і доступний навіть дитині аналіз усього крилатого й квітучого, що зоставила на полотні Лариса-старша, Лариса Іванівна Геращенко.

Є у сонячного Моцарта “Реквієм по мрії”. Чи знали таке слово “мрія” ті, хто залишався в осінньому голодному селі далеко чи близько від Харкова  1932 року, без хліба? Харків був радянського столицею України, куди йшли московські вказівки, як ще більше упокорити селянство. На жаль, багато хто із сучасників збайдужіло чи й роздратовано реагує на такі спогади. Майже як за словами пісні українського гурту “Бумбокс”: “А ми дивитись не хочемо, як квіти сталеві ростуть із глини”.

          Їхні пісенні образи  можна довго тлумачити кожному на свій розсуд. Ось ці рядки:  “Забуті, згадані, але крадені
Сонячні наші дні.
Ми різні, коли брудні,
Коли тендітні – ні”.

Це може бути і діалог із сьогоднішньою країною, і погляд у далеке минуле, де все тендітне й беззахисне схоже, а брудне й страшне щоразу інше. Хоч фізично, хоч  морально. Скільки їх повиростало по всій Україні металевих і дерев’яних хрестів біля сіл, які так і не оговталися після нищення 30-х років! Хрести здалеку в туманному осінньому степу схожі на гігантські облетілі квіти. “Ми були на все це згодні”, – співають сучасні виконавці з гурту “Бумбокс”. Справді, скільки мовчазної згоди із страшними справами втрамбовано у наші дороги. Але ще одна історія про рід, який міг урватися у 33-у. Одна його гілка — слобожанська, каразінська, інша — подільська, а наймолодші пагони — вже голландські.

 

Лариса Дешко вдома з маминим рушником

У передмові до “Птахів і квітів…”  харків’янки, співробітниці каразінського університету Олени Узбек, читаю: “Книжечка для Поліни —  своєрідне запрошення до родинного кола з його святинями і традиціями. Впевнена, вона сподобається багатьом, бо написано її щиро й відверто. Написано про вічне і сучасне, родинне і народне, генетичний код і життєві дороговкази сім’ї…Родина живе у тих рушниках, як у райському саду. І хай іноді до цього саду докочуються бурхливі хвилі житейського моря, але в тому саду все одно цвітуть квіти  – це мрії і добрі справи, на які авторка книжки — велика майстриня”. Так написала Олена Узбек, яка частенько гостює в родині під тими крилами вишитих півнів і  голубок. Мені ж випало побачити рушники Лариси Іванівни Геращенко на виставці в Харківському національному університеті імені Василя Назаровича Каразіна кілька років тому.

Малюнки для багатьох із них зробила художниця Ольга Василівна Гордієнко, а вже потім скрупульозно підбиралися нитки, лягали одна до одної так щільно, що ніби й не жіночі руки трудилися, а самі птахи й квіти опустилися на полотняні дороги.

 

Книжка починається зверненням до Поліни: “Ти народилася в Україні, у  Києві… Поглянь на рушник. На що він схожий? На дорогу, а наше життя — це і є дорога, постійний шлях: до школи, додому, на тренування, на прогулянки, до  рідних у Київ…Рослини на вишивках бувають фантастичні, а є такі, які трапляються і в природі, як от папороть, коноплі, полин. Побачиш ти також візерунчасті листки дуба, впізнаєш і великі жовтогарячі квітки гарбуза і квіти соняшника…

 

 У дивовижному райському саду наших вишивок панує спокій, чистота. Серед рослин мешкають голуби, півники, курочки, павичі, горобчики. Трапляються також  жар-птиці з розкішними довгими хвостами і казкові грифони”.

 

 

 

Дізнається читач і про життєву дорогу вишивальниці. Прабабуся Полінки Лариса Іванівна народилася в містечку Літин Вінницької області 1926 року. Росла без батька з мамою та бабусею. Процитую книжку далі: “У 1933-у у нас в Україні комуністи влаштували голод, забрали у селян абсолютно всі харчі і не давали можливості кудись поїхати знайти собі їжу. Тобі важко уявити це звірство, коли багато людей, особливо дітей, умирало від недоїдань у муках. Малу Ларочку не випускали на вулицю гуляти, щоби перехожі  її не вкрали і не з’їли. Такі тоді страшні були часи. Але Ларочка виросла і не втратила веселої вдачі. Улюбленою героїнею її дитячих книжок була пантера Багіра з оповідання Кіплінга про Мауглі, мудра реалістка, щедра, безстрашна, здатна на вчинок, незалежна, відчайдушна. Щось подібне було і у Ларочки.

Дорога дитино! На рушниках цікаво роздивлятися не тільки зашиті площини, але і вільні місця, де вони теж утворюють узори…Сподіваюся, вони принесуть тобі радість і бажання зробити щось красиве.  Твоя бабуся Ляля”.

 

У книжці — кілька десятків сторінок, але скільки теплого світла додають і слова бабусі, звернені до онуки, і кольорові  фотографії рушників. Із листів Лариси Олегівни до мене. “Назву  дала  книзі  приятелька, Євгенія Черних, Харків’янка. Про Поліну. Вони виїхали до Нідерландів чотири роки тому. Але дуже не люблять, коли про них говорять. Тому скажу коротко.

В Гаазі є українська школа, куди ходять не тільки українці,  бачила там росіян (нормально орієнтованих) і єврея одного, у нього бізнес і в Москві і в Україні. Доню водить до української  школи. Працює школа по суботах, три чи чотири уроки.  На свята вони влаштовують концерти, у них є сторінка в інтернеті. Виступають на святах, які влаштовує посольство України.

Розповім те, чим пишаюся (пише далі Лариса Олегівна). У нас вдома ми з чоловіком говорили російською. Але своїм доням  читала дитячі книжки українською,  бо не мала права, щоби на мені обірвалася ниточка мови моєї бабусі. То і переказувала казки українською, щоби мову вони одержали не від чужого вчителя, а від рідної мами. А коли  стала бабусею, в мені прокинулася моя світла бабуся Соня, і я почала говорити до першого мого онука Сергія українською.  Так само я говорю до моїх зятів, бо так говорила до тата моя бабуся, і до усіх онуків. Уже маю чотирьох онуків, один у Києві, решта в Нідерландах: Поліна, Клим, Олівія. І от, уявіть собі, моя середньоєвропейська доня, Аня, починає говорити до дітей українською. Не щодня, але часто. І ми з нею говоримо українською. Душа співає. Правда, складно з Олівкою. Наша Ягідка народилася уже там. Ходить в ясла голландські. Наспівує щось місцеве. Але моя Аня увечері вчить її українською. Це ж треба було поїхати до Нідерландів, щоби зрозуміти, що таке мова і її цінність.

Моя українська бабуся — з Панасюків, міщан Літина Вінницької обл. Бабуся Ліда Каразіна говорила російською. Мій старший онук Сергій Клепіков (13 років) рік тому сказав мені такий тост на день народження. “Бабусю, ти зі мною розмовляєш українською, а тато, мама, дід — російською. Я дивувався: навіщо це їй треба? А тепер, коли я в класі один з кращих з розмовної мови,  я зрозумів. І дякую тобі. А ще за те, що мені книжки друга бабуся читала, а ти переказувала”.

Ще я не написала, що з моєю бабусею Сонею ми розмовляли українською. 1913 року вона закінчила гімназію.

 

Розмірковуючи, чому мама не говорила до мене українською, я згадала: її вивезли з України в 1932 році шестирічною, рятувалися від загрози арешту і голоду. Мама вчилася тільки в Росії, жодного уроку українського в школі і жодної лекції в університеті Тараса Шевченка в Києві 1945-1947 років.  Хоча вона була щира патріотка, вишивала собі українські сорочки і носила їх, віддала нас з братом до української школи. Мама перед тим, як почати вишивати, молилася, щоби її вишивки були на радість людям”. Ось така історія великого роду, в якому був і засновник Харківського університету Василь Назарович Каразін.

 

 

Ірина Мироненко

Фото з родинного архіву Лариси Дешко