Знак Добра. Історії Станіслава Пагачевського і Данути Бартош

Відкриваю нову книжку, видану українською мовою в місті-побратимі Харкова Познані. Про автора, Станіслава Пагачевського, пише його донька  Анна:   “Він був прекрасним  батьком. Брав нас у далекі велосипедні подорожі, у мандрівки по горах і на безтурботні канікули з ароматом сіна, що сохнуло на луках над Дунайцем. Донині, а минуло вже понад півстоліття, раннього літа я розтираю в руках листок м’яти й чую, як тато каже: “Понюхай, так пахнуть канікули…Батько також подорожував по світу — Африка, басейн Середземного моря, Грузія і Кавказ. Але усе ж таки наші гори, наші провінційні містечка, що пахнуть флоксами, були для нього найпрекраснішими ”.

Таким  “Словом до українського читача” починається книжка Станіслава Пагачевського “Викрадення Бальтазара Губки”.

Автор прози для дорослих, репортажів із мандрівок і навіть туристичних путівників залишається для поляків в першу чергу “батьком професора Губки”, вигадником Країни Песиголовців і Країни Дощів. Ось яку книжку для малих харків’ян подарувала ініціатор, редактор і координатор проекту поетеса Данута Бартош. Вона  видала майже 20 власних книжок, нагороджена почесною відзнакою “Znak Dobra”, веде відповідальну роботу як віце-президент Великопольського відділення ZPL (Спілки польських літераторів). Ще не прочитавши про запах м’яти як запах дитинства, пригостила гостю харківським еклером із м’ятою. Ще багато інших збігів буде далі в розповіді.

          Грудневої пори зібралися  на презентацію до зали Каразінського університету, де працює українсько-польський академічний центр. Яскрава афіша не  просто дублювала обкладинку книжки, а й нагадувала героїв мультиків, бо ілюстратор Альфред Ледвіг створив відомих персонажів-бешкетників — Болека і Льолека. Консул Генерального консульства Республіки Польща в Харкові Ян Здановський  на відкритті зустрічі сказав. “Це  історичний момент, коли українському читачеві  можна представити книжку, на якій виховували кілька поколінь польських дітей. Тут присутні багато школярів із тих закладів, які співробітничають з Генеральним консульством  Республіки Польща у Харкові. Хотів би висловити подяку координатору проекту, директору українсько-польського академічного центру каразінського університету Тетяні Бітковій, польській гості Дануті Бартош за максимальну роботу, виконану за рік.

Консул Ян Здановський з Данутою Бартош і Тетяною Бітковою

Радію, що й консульство долучилося до цієї справи”.

Долучилася до презентації і заступник начальника відділу міжнародних відносин та протоколу ХОДА Маргарита Камаса: “Ми присутні на першій презентації видання, яке багато років житиме в наших хатах і наших душах, у нашому відчутті  того, що слово, культура єднають світи, долають кордони, розширюють для нас Всесвіт. Ми почнемо знайомитися з культурою, яка для багатьох з вас може стати в майбутньому близькою. Ви зможете її порівнювати зі своєю рідною культурою, дізнаватися про неї, бо через слово, яке в казках, ми  здобуваємо нові знання. Ця книжка має велику історію в Польщі, але для нас вона була незнайома.  Буде цікаво дізнатися долю казкових героїв — не тільки дітям, а й батькам. Почитати — і десь посміхатися, десь співчувати героям. Та співпраця, яка існує  на сьогодні між країнами, між регіонами, бо Великопольське воєводство — партнер Харківської області, місто Познань — побратим Харкова, а Університет Каразінський має  дружні відносини з Університетом імені Адама Міцкевича в Познані. І ці кроки зможуть наблизити до вас друзів у Польщі та її історію”.

          Аби заінтригувати дитячу аудиторію, директор українсько-польського центру Тетяна Біткова на тлі кадрів університетського фільму з панорамою майдану Свободи  запропонувала уявити, що з висоти пташиного польоту саме так побачив наше місто Краківський Вавельський Дракон — персонаж книжки: “Ось він підлітає! Ось уже над нами!”

У фільмі знайшлося місце і для дотепу: де ще у світі внутрішнім двориком між корпусами університету є найбільша площа Європи?! Європейський — значить, багатомовний. Студенти філологічного факультету, які вивчають польську мову і культуру, підготували музичне привітання. Звернула увагу на майстерно вишиту вишиванку на одній із дівчат. Познайомилися. Другокурсниці Ганні  допомогла із вбранням  родина її  хлопця. Понад півстоліття тому в тій вишиванці  бабуся  Ганниного нареченого виходила заміж.  Коли у щось вдивляєшся пильніше, з’являються різні “ниточки”.

У перекладу  книжки Станіслава Пагачевського українською мовою  — своя передісторія. Коментує Тетяна Біткова: “15 грудня виповнюється  55 років співробітництва між каразінським університетом і університетом  імені Адама Міцкевича. Університет імені Адама Міцкевича — теж один із партнерів цього проекту в місті Познані. Серед логотипів партнерів є логотип Дому Нюрнберга в Харкові. Передісторія якраз пов’язує нас із Домом Нюрнберга. Рік тому Дім Нюрнберга запропонував нам спільний  проект конкурсу молодих ілюстраторів до польських і німецьких казок. І мене попросили відібрати казки, які б ілюстратори змогли оформити. За умовами, одна казка була старою, а інша — сучасною. Обрали Марію Конопницьку, малюнки до казки були серед кращих, а сучасним автором запропонували  Станіслава Пагачевського. Були підбиті підсумки На конкурсі перемогла дівчина, яка ілюструвала польські казки. Після цієї виставки навесні 2015 року до нас приїхала в гості пані Данута Бартош — на першу українсько-польську харківську весну поезії. Тоді Тетяна Біткова і запропонувала влаштувати конкурс перекладачів, щоб вони працювали над фрагментами історії про Вавельського дракона на інших героїв. “Чому ж фрагменти?! – заперечила пані Данута.  —  “Просто перекладемо і видамо книжку”  Перекладав історію про викрадення Бальтазара Губки  Заслужений діяч культури Польщі, харків’янин Василь Саган. Він і допомагав на презентації у  спілкуванні польської гості з дитячою аудиторією.

Данута Бартош почала знайомство з дітьми й дорослими зізнанням, що сам а вона вже прабабуся. У неї семеро праонуків, яким вона розповідає казки. Книжка С.Пагачевського теж народилася із прохання донечки розказати їй чергову казкову історію. Тож батько вигадував їх і розповідав. Вони й лягли в основу  книжки. Фінансово її виходу сприяли керівники міста Познані і Великопольського воєводства.

В усьому світі існують закони про авторське право, передбачаються гонорари для спадкоємців письменника та ілюстратора. Нащадки відповіли, що дають дозвіл на вихід цієї книжки, бо вона адресована дітям України. І не претендують на прибуток із цього. Друкувалася книжка за сприяння Познанської Фундації Літераторів “ Jak podanie ręki” (“Як рукостискання”), заснованої поетесою і громадською діячкою Данутою Бартош. Польська дипломатична пошта прислужилася, аби книжка дісталася до Харкова. Частина накладу залишилася в Польщі — для  українських родин, які працюють там.

Історія Станіслава Пагачевського приходить до українських дітей по обидва боки нашого західного кордону. Книжка, написана у Кракові 1963 року,  закінчується  коротким діалогом: “Значить, ти задоволений? – запитав князь. – Ще й як! – відповів Дракон”.

Задоволеною залишилася і польська гостя, яка наступного дня ще побувала в Генеральному консульстві своєї країни в Харкові та в колі письменників-слобожан. Таки справді теплим колом сиділи в Будинку літераторів біля каміна, в якому потріскували дрова. Розмовляли за чаюванням.

  В’ячеслав Романовський читає свою лірику

Пані Данута розповіла, що у Польщі за різними даними є від одного до двох мільйонів українців. Трудова міграція. Вже немає жодного міста чи навіть села, де не було б українців. У Познані не так багато, але тільки біля моря — близько ста тисяч.  Перед приїздом в Україну вона звернулася до греко-католицького храму у своєму місті, щоб подарувати дітям українців книжку Пагачевського. Щонеділі там є служба українською мовою, тож із храму діти з батьками понесли додому казкову історію. Пані Данута сказала:  “То був останній день нашої міжнародної поетичної конференції, і гості, які ще не роз’їхалися, пішли слухати в тому храмі український камерний хор, запрошений  із Житомира. Ця молодь була з літераторами від першого дня “Поетичного листопаду” в різних куточках Великопольського воєводства, а також на зустрічі в репрезентаційній залі  Університету імені Адама Міцкевича, де україністика як окрема від русистики дисципліна студіюється перший рік.  Хористи із Житомира за 4 дні не повторили жодного разу свого репертуару, виступаючи перед різними аудиторіями”.

Але повернімося до харківського літературного кола. Гостя розповіла про ще один проект — двомовні антології, які виходять у Познані.  Кожна така книжка — це пошук перекладачів. Двомовно представлені поети з різних країн. Пані Данута з посмішкою сказала: “Видання розходяться, як теплі булочки, бо  висилають їх до різних місць — наукових бібліотек, університетів, центрів славістики, письменницьких осередків та до окремих авторів. 2015 року польсько-німецька антологія була зображена на головному плакаті Національної бібліотеки в Берліні серед знакових і важливих видань. Цікаво, що презентація в німецькій столиці відбувалася в костелі. Поети читали німецькою й польською мовами. Щоразу повторюється назва – “Як рукостискання”. Вже є польсько-грецька, польсько-шведська, польсько-литовська та інші поетичні антології. В друкарні — польсько-французька. Є такі книжки в Угорщині й Росії. Перекладають самі поети. Переважно безгонорарний проект. Як у нас кажуть, “за спасибі” чи в Польщі “за день добрий”. Але часових обмежень координатор видань пані Данута намагається не висувати, щоб перекладачі працювали тоді, коли мають вільні години і бажання.

Читали вірші українською й польською мовою, згадували познанські легенди. Наприклад, я згадала про поштаря Мариха і його велосипед. Загадують бажання туристи біля пам’ятника поштареві, натирають бронзове кермо долонями, щоб збулося. Аж виблискує на ньому сонце, що польською звучить схоже –  Slonce.

 

Данута Бартош із  польсько-українською антологією сучасної поезії    “ Jak podanie ręki” (“Як рукостискання”)

 

                                       І

В раю дощить. Палац культури “Slonce”   —

реальний, польський — кличе на кіно.

Тим образам я буду оборонцем.

Земному птаству вирощу зерно.

 

Для Мариха Старого  маринарка

вже бронзова, як і велосипед.

Зерну щедрот — маленька мірка-чарка.

Падіння краплі впертості сліпе,

 

мов дощ над райським деревом пізнання,

над пам’ятником будню й простоті.

А ще ж веселка вигнеться остання —

світ дозбирає зерна золоті

 

або зірки над Марихом, над шляхом,

що затихає з титрами “Кінець”.

Це криводушшя закінчиться крахом

чи вістрям для зневірених сердець.

 

Але ж Старий ще має докотити

під ратушу два колеса півкуль.

Веселкою з калюжі, білий світе,

коня, іще крилатого, підкуй.

          Крилатий Пегас біліє на даху Великого театру в Познані. Концертмейстером там  працював композитор і скрипаль, колишній харків’янин   Костянтин Горський.  До Харкова він приїхав 1893 року як випускник Санкт-Петербурзької консерваторії,  викладач гри на скрипці. На харківській сцені Горський грав  Концерт для скрипки з оркестром Чайковського під керівництвом автора.  1917 рік і подальші події підштовхнули вже літнього митця до рішення назавжди виїхати до Польщі. Працював і помер у Познані. Ще встигла показати пані Дануті погруддя Горського в костелі на харківській вулиці Гоголя. Отож маємо з нею спільного земляка, який писав не тільки симфонічні поеми, камерну музику, а й  опери і меси.

 

ІІ

Реставратор, як равлик, у ратуші жив,

щоб у ній оновилися літо і осінь.

Вже здалася й зима силі погляду й жил.

А весні чим загорнете ніженьки босі?

То нічого, що в панночки — дід каштелян.

Позувала для фресок — ого! —  напівгола.

На вогонь! І батожити спершу до ран,

щоб зірки не виводила в небі у коло.

Реставратор за неї просив короля:

все намови, мовляв, а ніякі не чари.

Грав сурмач, і грозу відчувала земля,

ніби й справді сурма намагнітила хмари.

І вода понесла від багаття дрівця.

Жертві прощено гріх. Буде гарна дружина

сурмачу. А художнику — тінь від стільця,

на якому вона позувала невинна.

 

ІІІ

Ви знаєте про короля ворон,

який упав, поранений стрілою,

на ратушу, під ноги трубача?

Він змовчав, що корону загубив,

що має королівство чимале.

Себе і юнака перевіряв —

чи буде лікувати просто птаха?

Але коли вже полетіти міг,

озвався: “Хлопче, я король ворон.

Тепер у тебе й срібна є сурма,

дістанеш, як уже нестерпно буде”.

Той хлопець тричі батьком стати встиг —

аж тут війна, страшна облога міста.

На першу пісню срібної сурми

летіли ворони, і потемніло вдень.

І в паніці тікали вороги.

Ми й досі живемо в краю ворон,

а небо затуляють літаки,

але ніякий “ zbuntowany aniol”,

який футбол — не музику любив,

не піднімає виморених крил,

не хоче бути там, куди сягає страх.

 

“Ідеш, допоки триває страх”.   Рядок із вірша Данути Бартош.  Страх зомбує, паралізує, радість життя продовжує.  Гостя розповіла, що вона народилася в Києві. Не тільки ровесниця Другої світової війни, а й сирота, у якої війна забрала батьків. Тато загинув на фронті, а мама померла від туберкульозу. Виростила її інша польська родина. На все життя запам’ятала свист “катюш”.

Майже на прощання пані Данута сказала: “Ви маєте свої родоводи, я того не маю, але ви для мене — як моя родина”.

 Василь Саган, Анатолій Стожук, Данута Бартош,Вячеслав Романовський, Сергій Шелковий, Катерина Лагоза і авторка статті

Ірина Мироненко

 

Фото автора і Василя Сагана