Загинула Олена Голуб-Пушкар

Трагічно обірвалося життя талановитої поетеси Олени Голуб-Пушкар.

Письменники висловлюють глибоке співчуття родині покійної.

Панахида по О. С. Голуб-Пушкар – 9 січня 2018 р. (вівторок) у католицькому храмі, що на вул. Клочківській (з Південного вокзалу трамвай № 20. Зупинка трамваю “Олексіївська”. Маршрутка № 221. Зупинка “F12”). Початок о 12.00.

Олена ГОЛУБ-ПУШКАР

Олена Степанівна Пушкар (дівоче прізвище – Голуб) народилася 4 листопада 1958 р. в смт Мала Данилівка на Харківщині в сім’ї інтелігентів. Мати – Р. В. Голуб-Багазій – викладач російської мови та літератури, знавець творчості класиків світового красного письменства та дитячої психології. Батько – С. І. Голуб за фахом бухгалтер, а за духом – мандрівник і шанувальник природи та навколишньої краси.
Вірші почала писати ще в шкільні роки, була членом літературної студії в Деркачах, яку очолював В. П. Тимченко, перша публікація – в районній газеті. Тоді ж вірші вперше прозвучали на обласному телебаченні.
Вищу освіту здобула на російському відділенні філологічного факультету Харківського держуніверситету (1980). Отримала призначення в Тернопіль, який став для поетеси цілющим джерелом рідної мови та християнської віри. При Тернопільській СШ № 13 закінчила курси християнської моралі, вела гурток. Також за направленням від школи навчалася в Тернопільському університеті, де здобула диплом філолога тепер уже української мови.
1997 р. приїхала до батьків на Харківщину, де народилась її третя дитина – донька Олеся. Ця подія для Олени стала новою віхою з потужним духовним наповненням. Із наступного року і дотепер вона працювала як перекладач із російської в католицькому часописі «Слово між нами». В цей період поетеса знаходила своє місце в греко-католицькій церкві Покрови Пресвятої Богородиці в передмісті Харкова – селищі Покотилівці, вела групу апостольства молитви за благословенням настоятеля отця Онуфрія.
Вірші друкувались у періодиці, в читанці для учнів 1 – 5 класів «Читай-місто» (2002).
Автор збірок поезій «Причастя» (2004) і «Хліб насущний» (2010).

☼

ЯБЛУНЬКА

Ти вже прокинулась, яблунько, здрастуй,
Що тобі снилось під спів хуртовин?
Що ти з гілля свого сиплеш і сиплеш –
Сніг а чи тиху скорботу сивин?
Ти вже стара чи дівча недосвідчене,
Сік відіграв чи ще тільки кипить?
Яблуне-бабцю чи яблуне-дівчино,
Скільки живеш ти – вічність чи мить?

* * *

Зимовий день з мережаним подолом,
І б’є поклони біла пара з уст.
Та вже синички задзвеніло соло,
Щоб розкришити брилу зимову.
Наїв синички у лютневі стужі!
Її веснянка трохи навісна!
Отак у теплім горлечку недужім
Народжується першою весна.

* * *

Була собі бабуся при хатинці,
Самотньою лишилася на старість.
Вже наче в небі – в тиші, наодинці,
Ніхто старою в світі не цікавивсь.
На черепаху зморшкувату схожа,
Через вікно розчинене хилилась.
Все заглядала в очі перехожим,
Щось шепотіла чи про щось молилась.
Ми їй несли, що мати в вузлик кине.
Іще стояла під вікном роса.
Тягнулись до вікна її з торбиною,
Немов у тихі, світлі небеса.

* * *

Люблю людей предивною любов’ю.
Не зовнішність чи мудрість всіх розмов.
Люблю в них невідомий тихий обрій,
Спорідненість із трепетом дібров.
Їх серця краєвид благословенний,
Що зве і манить, наче дивний сад.
Та люди все спішать кудись повз себе,
Ідуть, не оглядаючись назад.

* * *

Ой, не жаль же мені візерункових снів,
Бо злітаються вірші з зернятками слів.

Виглядала в негоду, коли рвало й мело,
А вони залетіли в тихий спокій, в тепло.

Я гублюся у царстві розтривожених крил,
Я молюся між птаства про життя і про мир.

Про оті полуниці, що збирала в садку.
Про хатину батькíвську – стареньку таку…

* * *

Я хочу жити хвильку в мрії:
Ви подалися знову в ірій,

Та погляд ваш мене голубить,
Просвічує і ніжно любить.

Я плавлюся в горнилі ласки,
Я починаю вірить в казку,

Світи усі загомоніли,
Всі дівич-мрії забриніли.

Я розпрозорююсь, як вишня,
Що в вельоні з хурделиць вийшла,

А обрій у обійми кличе.
В мені зітхнула Беатріче.

* * *

Що, душе, будеш робити,
Як зійдеш колись з орбіти?
Як знімуть модні одежі
Й занурять просто в безмежжя?
Пригадувать будеш несміло
Яке-небудь добре діло,
Як в школі дівчам кирпатим
У пазусі кішку зігріла!?

* * *

Побажання малим синам

Мої два сині обрії – сини.
Цілую ваші теплі рученята,
Мінливі очі, подивом багаті.
Спою вас хмелем вічної весни!
Щоби життя солодкий трунок ви
Розкуштували. Тільки це багатство
І гідне бути материнським спадком,
Щоб присмак був троянди і в біди.
Моя розхристана, забігана малеча,
Щоб ваших душ розбуджений хорал
До вічного стежину прокладав…
Щоб не розбився долі теплий глечик.

* * *

Нашим прозорим душам,
Нашим астральним близнятам,
В тілі і сутужно й душно,
Наче у лицарських латах.
Лати важезні, багаті,
У надлишкових оздобах,
Ще й потребують багато:
Збіжжя, землі і худоби.
Ще потребують по вінця
Різних прикрас і регалій,
Хтивого тріску червінців,
Гір, і лісів, і копалень.
Де ж світанкова молитва,
Тиші перлина пророча?
Тілу ж потрібна гонитва
Й… випита доля жіноча.

* * *

Я стала тою, що сидить в стовпі
Самотності. А ти смієшся далі
І знову кличеш в дні свої стрімкі,
Немов табло на київськім вокзалі.
А я вже наковталась порожнин
В осінніх парках, у квартирі-пустці.
Перетопила серцем сто крижин –
Немає сил радіти і пелюстці.
Не зазивай у доленьку свою,
Не підлечу вже, сердься чи не сердься.
І кроку я до тебе не ступлю,
Бо вмерзла в самоту по саме серце.

* * *

Я вам слала листи, як вітрильники білі,
Навантажені ніжністю, мріями, сіллю.

А тепер відправляю у далеч востаннє
Білокрилу, стрімку каравелу мовчання.

* * *

Чому мені так боляче, пустельно?
Здається, радість назавжди лиша.
Слова кругом безжалісні, мов свердла.
Й душа тремтить, як вкрадене лоша.
Безсилля, сірих сліз їдкі тумани,
Іще ніким не впізнана. Одна.
Невже так болісно приходить все незнане,
Усе нове? І навіть ця весна.

* * *

Знову сіра валка буднів,
Знову вранці – в груди грудню.

Потім вечір, втома, діти.
Й душу, наче хліб, ділити

Між малечею, уроками
Та жіночими мороками.

Ще й кульбабками з сміття
Вірші просяться в життя.

* * *

Коли впливаю в серпанкову даль
Усіх чудових спогадів про тебе,
Весь світ, немов чарівна пектораль,
Як дивний килим, вишитий до неба.
На всьому тиха, дивна благодать,
Усе стає м’яким, як вишивання:
Немов мистецька розмаїта гладь,
Дерева зеленіють на світанні.
Очей не сліпить сонячне шиття,
Немов розмиті, рожевіють айстри,
Тремтить діброва зеленню листка.
Переписався світ незримим майстром.
А вітер, наче лірник той сліпий,
Між віт перебирає струни неба,
Весь світ, немов гаптований сувій,
Коли порину в спогади про тебе…

* * *

Сьогодні ніч важка для жіночок,
Ніч випічки рум’яних пасочок.
Ось їх виймають бережно з печей,
Не зводять з них захоплених очей.
Стоять вони, духмяні, на столі.
На маківках хрести і мигдалі.
Вже пахощами сповнили весь дім,
Не паски – храми в сяйві золотім.
І встала вранці, коли гомін стих,
Вся Україна в храмах золотих!

* * *

Мій рідний біль. Він знову поряд.
За руку з ним іду через весну.
Незнані враз відкриються простори…
Я обрію на груди упаду.
Почую, як із дзьобика пташини
Кришталь співучий скапує до стіп.
Мій біль мене глибоко пропікає,
Глевка душа стає, як добрий хліб.
Я дякую за гіркоту одчáю,
Що попелом взялася голова.
В безсиллі я на порох розсипаюсь
Й відроджуюся знову – вже нова!

* * *

Ні, краще біль, ніж нелюбов,
Непрощення важезний камінь.
Тому люблю, люблю я знов,
Я знову серце відкриваю.
Ти можеш зранити його,
Кривавий смерч у нім вчинити.
Я берегтиму під Хрестом
Червоні ці дереворити.
Бо краще біль, і краще кров,
І краще серцем знемагати,
Ніж зачерствілість, нелюбов,
Ніж інше серце розтоптати.

* * *

Цей передсвітанковий час.
Він випливає лебедино
Й бере мене в свої обійми,
Допоки місяць ще не згас.
Цей передсвітанковий час…
Він, наче віск, м’який і теплий.
Я виліплю із нього весни,
Молитву, долю і всіх нас.

* * *

Народе мій, ховаюся в тобі,
Немов бджола в дзвінкім гарячім рої,
У вдачі теплій сонячній твоїй,
В твоїй одвічній рані незагойній.
Прадавній мій, затоптаний, як цвіт,
Народе мій, розтерзаний і хворий!
О, не забудь своїх болючих міт,
Бо ти ростеш на мученицькій крові.

* * *

Прости, що я кричу до неба,
Про власний біль, про власний рід!
Цей молитовний плач про себе
Благанням є за цілий світ.
Бо я – це і маленька доня,
Й сини, і вічний щем віків,
І подруг полинова доля,
І кров невинних юнаків.
І наша зболена планета,
Й розчавлений мій бідний рід!
Тому, благаючи за себе,
Молюся я за цілий світ.

* * *

Ти крізь віконце тихо заглядаєш
в рожеву глибину розквітлих вишень?
Ти тішишся оцим чудовим раєм
й шепочеш радо: «Дякую, Всевишній!»?

Тоді відкинь печаль, недобрі миті.
Нехай заступить смуток мир і втіха –
здолав ти гіркоту усього світу
оцим високим щастям серед лиха.

 

Матеріал підготував В. Бойко