100 років боям під Лозовою і під Крутами — нагода поговорити не тільки про паралелі в історії. Мій співрозмовник — лікар і громадський діяч, який очолює Харківський кобзарський цех, Кость Черемський, автор досліджень, що стали книжками “Повернення традиції” та “Шлях звичаю”.
Ірина Мироненко. Якось Вас назвали у пресі “реаніматологом традиції”. Видовищна справа вертеп, який Ви організовували за традицією на Різдво.
Створений на основі автентичних вертепних вистав кінця ХVIII століття, сумівський вертеп протягом багатьох років з інтересом і прихильністю сприймають і в Свято-Дмитрівському храмі, і на влицях та майданах Харкова. Але згадайте, будь ласка, інше — черговий тренінґ “Медичного загону швидкого реаґування “Гіппократ”” за програмою інтенсивного курсу невідкладної домедичної допомоги в екстремальних умовах. Ключове словосполучення тут “екстремальні умови”, бо саме воно дозволить потім перейти до 1917-18 років. Тож про тренінг, який відбувся цієї зими.
Костянтин Черемський. Ще 2014 року започаткували тренінги, присвячені першій невідкладній допомозі при різноманітних екстремальних ситуаціях, які можуть трапитися в нашому місті, які вже траплялися. Ми всіх охочих на безкоштовній основі намагаємося навчити основним правилам реанімації, правилам поводження із людьми, які опинилися в тяжких умовах. Тренінги проводяться професійними медиками. У цьому їхня цінність, бо показують точку зору професійного медика, який кожного дня з таким стикається.
І.М. Ви запрошуєте на ці тренінги студентів, школярів, людей якого віку?
К.Ч. За цей час пройшло багато сотень людей. В основному це молодь, але є і люди більш старшого віку. Здебільшого це студентська молодь, яку цікавлять подібні знання. У нас чимало тем, важливих і для лікарів, які за специфікою своєї роботи, на жаль, мало часу приділяють невідкладним станам, але їм хочеться підвищити свій рівень кваліфікації.
І.М. Тренінги відбуваються у стінах навчальних закладів чи лікарні?
К.Ч. Різні приміщення. Це і соціальний центр при костелі, і різноманітні коворкінги. Там, де нас приймають. Зараз це не є великою проблемою. Працюємо в досить різних умовах і з різними аудиторіями.
І.М. Обіцяла запитувати про екстремальні обставини. Екстремальною була зима 1917-18 років для України, для Харківщини. Станція Лозова мала тоді стратегічне значення, бо відкривала шлях на Полтаву, Катеринослав, Донбас. Коли і від кого Ви дізналися вперше про бій за Лозову між більшовиками й українськими загонами?
К.Ч. Це була експедиція “Забуті могили” влітку 1990 року. Тоді журнал “Пам’ятки України” започаткував експедицію “Забуті могили”, що була покликана віднайти поховання передусім воїнів, які боролися за незалежність України. І ми тоді з групою активістів Спілки української молоді з’ясували, що одним із ключових місць у 1917 році була саме Лозова на Харківщині. Поїхавши туди, ми зустрілися із старожилами, поспілкувалися із інтелігенцією лозівською, змогли записати цікаві відомості — вони вже були напівдегендарні — про бої, які під Лозовою. Тоді ж і народилася ідея увічнити пам’ять героїв, які полягли за станцію Лозова.
І.М. Записи були на відео, диктофонні чи тільки в нотатники?
К.Ч. Тоді в нас не було диктофонів. Найпростіше — блокнот, ручка, фотоапарат. Ми зафіксували тих людей, зберегли деякі записи. На основі цього й вирішили відновити історичну пам’ять, згадати героїв, які загинули, поставити символічний хрест там, де вони загинули.
І.М. Якщо повертатися до записів і фотографій. Ви їх потім опублікували?
К.Ч. Дещо опублікували, але все ми здали до редакції “Пам’ятки України”. На жаль, там повелися не зовсім коректно з матеріалом. Фактично було опубліковано дуже мало з того, що ми зібрали.
І.М. Копії собі не залишали?
К.Ч. Майже нічого. Тоді такий час був. Без прагматизму, який є зараз. Ми записали спогади вже дітей тих людей, які бачили лозівський бій. Тобто ми через покоління зібрали ці оповіді.
І.М. Восени 1990 року все-таки була спроба ще за часів Радянського Союзу поставити хреста в Заячій балці, щоб була пам’ять про той бій проти більшовиків, за Україну. Тоді поїхали до Лозової і Ви, і Ваш батько — Петро Григорович Черемський, науковець, згодом доктор фізико-математичних наук, фундатор багатьох українських організацій, наставник молодіжних осередків Харківщини. Ви були серед тих людей, які ризикували протистояти антиукраїнській хвилі. Згадайте ті події.
К.Ч. Це було 13 жовтня 1990 року. Ми вибрали день напередодні Покрови. Перед цим ми написали кілька звернень від Спілки української молоді до міської ради Лозової з тим, що ми приїдемо і хочемо встановити пам’ятний хрест у Заячій балці. З нами тоді приїхала велика делегація. Повна електричка була запрошених нами людей. Це були активісти харківських громадських організацій, Народного Руху та інших, діячі культури. З нами їхали співачка Марійка Бурмака, кобзар Микола Будник.
Коли ми приїхали до Лозової, то були готові до встановлення попередньо виготовленого дерев’яного хреста. Але на самій станції ми зіткнулися з величезною протидією. Міська влада Лозової, очевидно, сильно перелякалася, бо скликали фактично весь склад лозівської міліції, також приїхали міліціонери із Сахновщини і Павлограда. Ті були в цивільному. Нам почали протистояти. Затисли нас на вокзальному мосту і не давали спустися до хреста, який уже стояв внизу за цим мостом. Нам не дали об’єднатися з групою священиків і молоддю, яка повинна була нести цього хреста до Заячої балки.
І.М. З яких конфесій були священики?
К.Ч. Ми одразу намагалися робити наголос на міжконфесійній взаємодії, це були священики греко-католицької церкви і УАПЦ.
І.М. Чим закінчилося протистояння в Лозовій?
К.Ч. Закінчилося нашим відступом, бо сили були нерівні. Ми вирішили хрест забрати до Харкова і встановити його наступного року. Знову 13 жовтня ми приїхали ще більшим гуртом, запросивши до себе діячів із Києва, Сум, Львова, священиків, і встановили хрест на тому місці, де й планували. За рік ми вирішили всі юридичні питання із владою. Вже проголосили незалежність України, тож нам вдалося переконати Лозівську міську владу, що наш крок правильний. Ми заручилися підтримкою навіть місцевих депутатів. Нам уже не заважали.
Хрест був з дуба, заввишки чотири з половиною метра. Він височів над пагорбом. Був досить помітний. Його кілька разів намагалися витягнути із землі, спиляти, кинути в річку, спалити. Протягом 7-8 років нам вдавалося цей хрест боронити. Його витягували, а ми заново встановлювали. Коли остаточно цей хрест був спаплюжений, на його місці встановили залізного, який теж був вандалізований. Але зараз він стоїть на тому ж місці. Там відбуваються збори лозівської громади. Щороку кілька разів вшановують героїв, які загинули за Лозову.
І.М. 100-річчя лозівського бою теж відзначалося. До речі, можете хоча б пунктирно переповісти, які ж події відбувалися у грудні 1917 року саме в Лозовій?
К.Ч. Це був бій, особливість його – курінь, який стояв на захисті дуже важливої станції, мав представників місцевої громади. Добровольці із самої Лозової і Павлограда. Із Харкова ішов ешелон з більшовицькими військами. Бій, який зав’язався на станції, був нерівним. Московсько-більшовицькі війська були більш навчені, а їм протистояли добровольці, які до того часу, можливо, й не тримали зброї в руках. Якщо подивитися на фотографію, яку знайшов лозівський дослідник історії В’ячеслав Труш, то бачимо, що це молоді люди, не старші 30-ти років. Відомо кілька імен.
Бій відбувався на станції. Потім частина загону відступила вглиб міста. Остання сутичка відбулася саме в Заячій балці. Люди, які розповідали нам про той спротив, говорили, що бій був жорстоким, точився кілька годин. І коли оточили захисників Лозової у балці, вони трималися до останнього пострілу. Більшовики трупи загиблих роздягли, поклали і оголосили, щоб люди прийшли їх упізнати. На жаль, люди боялися, були залякані новою владою. Ніхто не прийшов упізнати цих убитих. Вони пролежали у спеціально виритій ямі до весни, їх закопали у Заячій балці, коли почав сходити сніг.
І.М. Чи був задіяний у тому бою бронепоїзд, який рухався з Харкова?
К.Ч. Так, він був задіяний. Фактично це вирішило кінець бою. На скільки б мужньо не захищали станцію, але необстріляні бійці не могли протистояти панцирнику, який можна було здолати тільки аналогічною зброєю. Але в них не було гармат, а тільки легка стрілецька зброя. Це були нерівні умови.
І.М. На жаль, нерівні умови зберігаються у багатьох випадках і в наші дні, коли йдеться про збройне протистояння на Донбасі і про вшанування пам’яті тих, хто там загинув. Саме з Лозової Герой України, танкіст Олександр Лавренко. І якраз його портрет на міській алеї героїву Лозовій розбили наприкінці 2017 року. Цей акт вандалізму широко коментувався, портрет відновили, але як це було сприймати батькам, які залишилися без сина?! Війна, на якій поліг біля Донецького аеропорту Олександр Лавренко, триває. Про неї пишуться книжки, обговорюється фільм “Кіборги”. Синдром звикання суспільства до війни, навмисне призвичаювання до щоденних коротких повідомлень про вбитих і поранених. Харківський кобзарський цех, у якому Ви – цех майстер, долучається до підтримки поранених, виступів перед нашими військовими?
К.Ч. Представники Харківського кобзарського цеху, лірники сучасні беруть найактивнішу участь не тільки в опосередкованій допомозі нашим військовим, а й безпосередньо зараз перебувають у лавах Збройних сил України, досі воюють. Стосовно нашої посильної допомоги – намагаємося не декларовано це робити. Якщо запрошують десь виступити, відкладаємо свої справи і їдемо до військових. Прагнемо робити це ненав’язливо, без будь-якого піару. Якщо хлопцям подобається наш виступ, ми дуже втішені.
І.М. Який добираєте репертуар?
К.Ч. Співаємо те, що в нас на душі. Кобзарі ніколи не вибирають спеціально пісні. Вони дивляться на аудиторію, відчувають, що саме в цей момент потрібно заспівати, що відповідатиме переживанням слухачів. В основному це речі традиційні. Можуть бути історичні пісні, думи, пісні духовного змісту, псальми, канти, а також веселі пісні. Якщо потрібно, не гребуємо й цим жанром.
Кажуть, що на війні немає атеїстів. У воїна, яких би переконань релігійних чи атеїстичних не був він до армійської служби, підсвідомо душа тягнеться до вищого і гарно сприймаються релігійні речі. У нас не було ніколи дисонансу. Що б ми не виконували. Важлива навіть не сама річ, а як це подати, яким характером. Завжди відчуваємо адекватне сприйняття з боку наших слухачів – військових.
І.М. Кобзарська справа не може бути без вчителя. Ви вчилися у незрячого харківського кобзаря Анатолія Парфиненка. Тепер Ви вчите свого сина Тимка?
К.Ч. Син теж серед моїх учнів, але я намагаюся не закриватися від усіх, хто до мене звертається. Допомагаю виготовити інструмент, бо це теж необхідна складова кобзарського навчання. Якщо просять навчити грати на бандурі, я не відмовляю. Було б тільки бажання того, хто хоче навчитися. Це основне.
І.М. Тимка берете на свої виступи поза Харковом?
К.Ч. Періодично беру, але він ще трішки сируватий. В тому плані, що не на стільки підготований. Цього року десь іще побуваємо разом. Хочу, щоб він продовжив мене і в професії, і в кобзарстві, але хай обирає сам, бо ще ж захоплюється спортом.
І.М. Спілка української молоді Харківщини традиційно проводить таборування. Уже плануєте такий табір на весну 2018-ого?
К.Ч. У нас тепер табори впродовж усього року. Робимо сезонний табір «Слобідська Січ- весняна», потім літня, осіння і зимова. Фактично ми намагаємося залучити до своїх таборів щонайбільше передусім харківських дітей, також молодь, яка цим цікавиться. Робота з ними така вдячна. Діти відпочивають, набираються сил, енергії. Окрім того, нам дуже приємно, що з таких таборів вони щось виносять – не тільки гарний настрій, а й стимул для подальшого навчання, подальшої ідентифікації себе як українців.
І.М. Як Вам вдається доносити українську історію до наймолодших таборян без надмірного суму і слів про те, що все було зраджено і знищено сто і більше років тому?
К.Ч. Обираємо ігрову форму. Є в нас рольові ігри. Обираємо історичні бої на території України і відтворюємо їх у таборі. Намагаємося проаналізувати, що в цьому бою було зроблено не так і виправити під час реконструкції. Окрім того, прищеплюємо дітям відчуття історії як факту, філософське ставлення до неї. Намагаємося не наполягати на трагізмі. Однозначно! Нам допомагає в цьому вивчення різноманітних пісень, приказок і примовок. І це вдається природно подати й добитися адекватної реакції у дітей.
І.М. Бій під Крутами 29 січня 1918 року ви теж реконструюєте, аналізуєте?
К.Ч. Крути ми згадуємо щороку, бо проводимо вшанувальні акції. Прищеплюємо дітям, молоді розуміння символічності цього бою. Бо фактично завдяки цим кільком сотням юних воїнів вдалося зробити багато в той час, передусім підписати певні документи, за якими Україна стала незалежною державою. Це був і шлях до самоствердження українського війська. Ця жертва була потрібна. Можна було її уникнути, але це потребувало часу. Українська держава не мала часу. Сформували нашвидкоруч студентські сили, які навіть зброєю не володіли справно, зіграли на завзятті, патріотизмі. Це повторюється в наш час. Щоб перемогти, треба вчитися. Здобувати знання інтелектуальні, фізичну вправність і знання військові. Без цього в наш час перемоги не буде.
Матеріал підготувала Ірина Мироненко
Фотографії надав Костянтин Черемський
Лозова, 1990 рік.
Лозова, 1991 рік.