Віктор ТИМЧЕНКО: «СВІТ СЬОГОДНІ ПОЛЯРИЗУЄТЬСЯ, А МИ – НА ПЕРЕХРЕСТІ»

Травень. Пахне бузком і свіжістю. Виїжджаємо з Харкова з північного боку – через Олексіївку. З автомагнітоли линуть звуки саксофона: ненав’язливий якісний джаз. Я – на пасажирському сидінні, за кермом – пані Ольга, енергійна жінка середніх літ, наділена органічною, невимушеною елеґантністю. Її красиві, правильні риси так нагадують обличчя її батька – відомого поета й прозаїка Віктора ТИМЧЕНКА (нар. 1930 р.), багаторічного керівника знаної на Харківщині (і не тільки) літературної студії. Пан Віктор не лише подарував світові чимало власних вартісних творів – йому вистачало альтруїзму пробуджувати й плекати таланти інших.

Беремо курс на Дергачі, чи пак Деркачі – саме так завжди виправляє пан Віктор, віддаючи перевагу етимологічно правильній вимові. Саме в цьому старовинному містечку мешкає поет із дочкою. Вісім років тому Віктор Петрович овдовів, проживши з дружиною Олександрою Кузьмівною, вчителькою молодших класів, у щасливому шлюбі кілька десятиліть.

Пані Ольга – університетський викладач біології, досвідчений науковець, – веде машину настільки впевнено, без тіні остраху, що я не стримую свого захоплення.

«Якщо чесно, попервах я боялася, – зізнається вона. – Але батько як інвалід зору отримав машину, а водити більше не було кому – тільки мені. Переборола себе й навчилася».

Ця наука самоподолання добре знана і панові Віктору, який, ще хлопцем через необережність утративши зір, докладав усіх зусиль, щоб його життя яскравістю своєю і повнотою нітрохи не поступалося долям зрячих.

…Ось ми й на місці. Охайна біла хата з прибудовою. Біля ґанку – квітник: ним опікується пані Ольга. Віктор Петрович в ошатній білій сорочці й незмінних темних окулярах зустрічає нас на порозі. У його кімнаті на чільному місці –комп’ютер: вражає, як вправно користується ним 87-річний незрячий поет, як хутко бігають по клавіатурі його чутливі пальці.

 

«СЛІПОТА МЕНЕ МОБІЛІЗУВАЛА, СТАЛА ДЛЯ МЕНЕ СТИМУЛОМ»

 

– Пане Вікторе, чи це деркачівське обійстя – Ваше родове гніздо?

– Ні, хоча народився я неподалік звідсіль, у Деркачівському районі. Я недаремно кажу «Деркачі»: це дуже старовинна назва. Невідомо, що з’явилося раніше – Деркачі чи Харків; втім, я чув, що найперше з наших слобожанських козацьких сторожових поселень – Чугуїв… Та вертаючись до Деркачів: хтось пов’язує назву міста з птахами деркачами, яких було повнісінько на тутешніх луках, інші наводять леґенду про отамана Деркача, яка обростає химерними подробицями: чи то два серця в нього було, чи то по шість пальців на руках… (сміється).

– Міфічна постать.

– А народився я в селі Мануїлівка (нині Григорівка, а по-простому Лигорівка), що між Деркачами і Вільшаною.

Батько мій Петро Федотович бухгалтерував – спочатку в сусідньому селі Дворічний Кут, у колгоспі, а тоді й у Григорівці.

Було нас у батька-матері троє братів, я найстарший. Один з найперших моїх спогадів: наді мною – великі карі очі, повні сліз. Це моя мама, Ганна Яківна. Я прошу їсти, мама відказує: «Хлібця нема», – і дає мені темну-темну грудочку цукру… Стояв 1933 рік.

Ще один яскравий спогад, уже трохи пізніший, коли голодні роки минули: крашаночки, паска, Великдень. Попри те що батько був комуністом, членом компартії, мене хрестили. І я все життя святкую Великдень! Наші люди святкували його й у 1930-х, і під час німецької окупації, й опісля… і так по сьогоднішній день.

Виріс я буквально на руках свого діда по матері – Якова Івановича Кучеренка. Походив він із дуже бідної селянської сім’ї. Нивка була така, що, як бабуся жартувала, поставиш коня впоперек – голова буде над однією межею, а хвіст над другою… Молитися мене навчив саме дідусь. Я ще змалку знав «Отче наш».

– Можливо, вірш за природою своєю – теж різновид молитви… У якому віці Ви почали писати вірші?

– Років у десять-одинадцять… Ще зрячий був… (замислюється). Зір я втратив майже у чотирнадцять.

Сталося це 2 квітня 1944 року.

Я сидів, готував уроки. Переді мною висіло велике старовинне дзеркало. Пригадую, я ще глянув у нього і подумав: у Катрусі, моєї однокласниці, очі зеленкуваті, а в мене ось – сірі…

Гукнула мене бабуся: піди, мовляв, глянь у грубку, як там вогонь. Я й пішов. А в кишені лежало кілька запалів – хлопчаки збирали на полях, бавилися. Я пречудово знався на цих запалах, і якби й тоді придивився уважніше – нічого б не сталось… Серед цих запалів трапився й від протитанкової гранати – це запал миттєвої дії, він був із червоною голівкою. Ми, хлопчаки, бувало, відрубували голівки від запалів, майстрували запальнички. То я, знічев’я, не подивившись, витяг запал, щоб розпалити наново грубку, вхопив топірець і цюкнув. А запал, як виявилось, протитанковий…

Мене сікнуло по руках, по обличчі… Перев’язали мене як зуміли, а рано-вранці мати повезла до Харкова. У кількох лікарнях не прийняли: «це вам не до нас!» – а потім направили нарешті до клініки Гіршмана[1]. І то мати ледве домоглася, щоб мене поклали, – все місць не було, лікарня була переповнена пацієнтами, здебільшого фронтовиками, звичайно ж.

У лікарні праве око мені вилучили відразу, а ліве лікарка намагалася врятувати. Не вийшло… Спасибі, що врятувала життя. Пам’ятаю дотик її прохолодної шорсткуватої долоні. «Хто це?» – запитав я матір, яка була зі мною весь час. – «Це твоя лікарка, Ганна Олександрівна… Тут є стінгазета, то вона просить, щоб ти вірша якого-небудь туди дав…» А палата була велика, на багато місць: хто плаче, хто стогне. Пригадую, став я читати вірша – і зробилося в палаті тихо-тихо…

– Творчість допомагала якось упоратися з тим, що з Вами сталося?

– Творчість мене рятувала, витягала. Та й не тільки творчість. Я заповзявся: хоч там що – ніколи не опускати рук.

У юності був комсомольським активістом, заступником секретаря комсомолу. Вірив у свободу, рівність і братерство. Щиро вірив. Це сьогодні мені здається, що для людства то була утопія, а тоді…

– «Цей ілюзорний ідеал живив душу» – зізнається й Володимир Базилевський, Ваш молодший сучасник.

– Це правда. Втім, незабаром мені відкрилася й уся жорстокість тодішньої системи. Розповім одну драматичну історію, яка й досі мене тривожить.

У голодному 1946 році в нашому селі судили солдатську вдову. Судили за відомою статтею – «колоски». Вирок був – п’ять років ув’язнення! Троє її діток потрапили до дитбудинків. Мене це потрясло. А я ж комсомольський активіст! Вирішив: треба щось робити.

Увечері того ж дня, коли я довідався про цей вирок, прийшов до мене двоюрідний брат. Ми з ним товаришували. І я попросив його зробити мені послугу: написати листа під мою диктовку. Й от сидимо ми з ним уночі й пишемо листа до райкому партії – про цю солдатку, про її долю. Знаєте, який підпис до листа я йому продиктував? «Комітет Справедливості»! Уявляєте собі?

Дуже скоро в селі об’явилися каґебісти. Двоє: капітан і лейтенант. Засіли в одному з класів нашої школи. Викликали багатьох. Ну, й мене, звісно. Я ще не здогадувався, з якого приводу.

Заходжу. Один питає: «Це часом не ти тут такий розумака? Ти ж іще зелений…» А другий до нього: «Та ну, товаришу капітане, хіба ви не бачите… Давайте наступного…»

І я змовчав. Вийшов з кабінету на ватяних ногах.

Підбігає до мене подружка, Тамара: «Що з тобою? Ти наче з хреста знятий…»

Увечері довідуюсь: забрали одного фронтовика, інваліда (в нього на правій руці лишився тільки один вказівний палець). Чоловік це був бойовий, активний, проходу колгоспним шкуродерам не давав, а особливо допікав комірникові. То комірник, либонь, і злигався з каґебістами, щоб усунути незручну людину.

І коли заарештованого вели, він вигукнув: «Я того листа не писав, але міг би під ним підписатися!» Це всі чули…

«Тамаро, – кажу, – я собі місця не знаходжу… В чому там справа?»

І Тамара переповіла чутку про листа, підписаного «Комітет Справедливості».

Мене ніби в груди штовхонуло!

Тамара зрозуміла все…

«Ти мене проведеш до району?» – питаю її.

«Нізащо! – відповідає вона. – Йому ти вже не допоможеш, а так і тебе заберуть».

Удома не спав усю ніч, никав по кімнаті, натикаючись то на те, то на се. Наткнувся на бабусину ікону, впав навколішки і молився. Уявляєте? – комсомолець молиться навколішках!

– Приголомшливо…

– А в наступному, 1947-му році я вже знав про сталінщину більше, ніж згодом було у викриттях Хрущова та в «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцина.

Батько мій натоді став військовиком. Якийсь час після війни його бригада стояла в Акмолинську (нині це Астана, столиця Казахстану), й ми там жили всією сім’єю. По сусідству з нами жило татарське подружжя військових, обоє мали досить високі військові звання. Була в них хатня робітниця – Юдиф Наумівна, єврейка. Дружина репресованого дипломата. Жила і в Берліні, і в Пекіні, і в Токіо, і в Штатах… п’ятьма мовами володіла. Чоловік її в таборах збожеволів. Племінницю розстріляли у 1937-му. Син загинув в ополченні під Москвою, а тринадцятирічна дочка під час війни їхала була до матері, та ешелон опинився під бомбами, і дівчинка загинула.

– Життя, усипане втратами.

– Так, ця жінка лишилася сама. І всією душею прихилилася до мене. Вона мені й розповіла і про репресії, і багато про що іншого. Зрозуміло, що після цих оповідей вступати до партії я не надто рвався.

– Бувають у юності зустрічі, які накладають відбиток на весь твій шлях.

– Бувають.

Я все життя пам’ятаю своє перше кохання – дівчину на ім’я Люся. Зустрічалися три роки, з сорок шостого до сорок дев’ятого.  Її родичі чинили на неї шалений тиск: їм не потрібен був сліпий зять. Їй так і казали: «Що ти собі думаєш? У поїздах із ним старцювати? Він – по вагону з кухликом, а ти назирці?»

Розставалися в сльозах. Стояли і ревли обоє. Жебрачка підійшла була, зрозуміла, що ми плачемо, пробурмотіла «свят-свят…» – і відійшла.

Згодом я радів, що Люсі трапився прекрасний чоловік, благородна, високодуховна людина.

Два роки тому Люсі не стало. Ще раніше дружина моя пішла у засвіти. То й молюся за них двох: і за Люсю, і за Шуру…

– З дружиною, панею Олександрою, Ви прожили не один десяток років. Як вона ввійшла у Ваше життя?

– Вона тоді була молоденькою вчителькою у школі в моєму рідному селі. На рік старша за мене.

Я довго переймався через розставання з Люсею, ходив дуже пригнічений. Але коли знайомився з Шурою і вперше почув її сміх – душу наче відпустило. Й відтоді – шістдесят років разом…

До речі, я Шурі все про Люсю розповів. І досі є фотокартка з періоду юності: ми з Люсею стоїмо в саду. Шура її зберегла і взагалі дуже тактовно поставилася до моїх переживань.

Шурина родина теж була проти нашого шлюбу: і батько, і сестри… Тільки мама поставилася більш-менш толерантно. У мене навіть вірш був про це:

 

                       Всі чкурнули хто куди із дому:

                       Ні сестер, ні батька не було.

                       Догоджати жениху сліпому –

                       Це ж яка ганьба на все село!

 

Пам’ятаю, приїхав я забирати мою Шурочку: дощ мрячить, у хаті нікого з рідні нема – тільки мама. Випили ми з мамою кілька чарок самогону, мама нас благословила, я взяв Шурин посаг – один вузличок (сміється), і почалапали ми на електричку до Харкова.

– Ви були дуже молоді обоє.

– Так, мені двадцять, їй двадцять один.

Працював я з 1950 до 1956 року слюсарем-складальником на спецпідприємстві Товариства сліпих. Прийшов туди вже одруженим, ось-ось син мав народитися.  Спершу так важко було – нічогісінько не виходило! А потім розізлився, заповзявся і без зайвої скромності скажу: став кращим слюсарем-складальником у своїй бригаді.

– Ви згадали про сина…

– Так, у п’ятдесят першому в нас народився син Сергій, первісток. Коли йому було десять років, у нього виявили рідкісну хворобу з довжелезною назвою. Зробили операцію, видалили селезінку… Після цього він прожив іще сім років. Причому з вигляду був міцним підлітком, ми вже думали, що переросте… Але ні. В сімнадцять років наш син помер.

Ольга на п’ять років молодша за нього.

– Ваша дочка дуже схожа на Вас.

– З Ольгою в нас щира дружба. Вона й емоційність свою успадкувала від мене. Ми з нею обоє вибухові, можемо спалахнути, посваритися – і тут-таки одне одному пробачити.

Йдемо, бувало, ми з нею, маленькою, по вулиці, складаємо кумедну пісеньку – і регочемо, хилитаючись на всі боки! А мама була стриманіша, строгіша.

– Ваші земляки й досі переказують із вуст у вуста захоплені відгуки про неперебутню взаємоповагу й гармонію, які панували у Вашому шлюбі.

– Кажуть, що після романтичного  початку між чоловіком і жінкою все переходить у звичку, в кращому разі – у прив’язаність. Ми з Шурою були занадто різні, тож звикнути одне до одного ніяк не могли. В нас не було одностайності в усьому. Але була любов.

Нам не велося гладенько – але ми не могли одне без одного. До останнього дня.

На одному з моїх пізніх уже ювілеїв, який святкували у Спілці, Олександру попросили промовити тост. Вона підвелась і проказала: «Я його люблю». І все.

– Вертаючись до Вашого деркачівського обійстя: хто тут тільки не побував у гостях! І шановані літературні маестро, і початківці… Як ви опинилися тут і що ця хата для Вас важить?

– Спершу ми щороку їздили сюди відпочивати. А мешкали в Харкові: я працював у слюсарному цеху, Шура – у школі (її теж перевели до Харкова). Тут, у Деркачах, жили Шурині батьки. І вирішив я: вони доживатимуть віку з нами.

Хата тут була трохи інша – на чотири кімнати, ще під солом’яною стріхою. Якщо чесно, вона вже нікуди не годилася: треба було будуватися. Але щоб отримати ділянку на будівництво, потрібна була місцева прописка… То ми з Шурою – уявіть лишень! – махнули рукою на харківську прописку і зареєструвалися тут, у Деркачах!

– Сміливий крок: адже тоді люд, навпаки, рвався із сіл у міста…

– Ну що ж, проте виділили нам ділянку, і 1960 року ми почали будуватися. Будувалися п’ять років.

– Ви організовували цей процес чи й самі брали в ньому участь?

– Ет, чого я тільки не робив! (емоційно) І город копав – жінки за мною йшли і тільки підправляли. І вугілля завозив, бо газу ще не було, і до хати заносив. І дрова пиляв та колов. І траншеї заливав бетоном. У мене змалку руки добрі!

А вже як у 90-ті роки розпочалася газифікація, стало ще веселіше. Займалися цим натоді кооперативи. Вони прокладали газопроводи і швидше, і краще, ніж держава. Але ж і не за державні кошти! Кошти треба було зібрати, потім знайти і купити труби та роздобути повно всякої всячини. Скликав я нашу вуличну громаду, розповів, що й до чого. Ну, мене й обрали головою вуличного кооперативу. Дісталося, як куцому на перелазі! Й досі дивуюся, що вдалося газифікувати чи не найбільшу в Деркачах дільницю так швидко й недорого.

Після того випадку якийсь час так і велося: люди чогось добивалися від влади, влада їх не чула – то вони йшли до мене, щоб я допоміг. Наче я депутат (сміється). То я старався допомогти! Хоча вдавалося не завжди.

– Звідки у Вас така цілеспрямованість, завзяття? Хотілося довести, що Ви можете в цьому житті не менше, ніж ті, хто має зір?

– Так, саме сліпота мене мобілізувала, стала для мене стимулом. Це мене тримало на висоті: і в літературній роботі, і в побуті. Не вмовкав оцей мотив: ви, мовляв, люди зрячі – а в мене все не гірше, а може, й краще, ніж у вас. Хотілося, щоб про сліпоту мою забували.

Замолоду я буквально скаженів, коли відчував на собі чиїсь жалощі. Сатанів!

Лише згодом, коли мені було вже понад сорок, трапився один епізод, який змусив мене переглянути своє ставлення.

Їхав я до Харкова на роботу. При мені був ціпок. Ціпок, щоб ви знали, служить не стільки для того, щоб на нього спиратися, скільки для орієнтування на місцевості: такий собі локатор, який відбиває звуки. А того дня мрячило, а коли мряка, ціпок цю свою функцію локатора виконує гірше: звуки від асфальту не так добре відбиваються. Втрачаєш орієнтацію. Тож і я на вокзалі заплутався.

Тут хапає мене вище ліктя чиясь здоровенна рука. «У метро?» – питає. – «У метро, – кажу. – Заблукав я». – «То що, ходім?» – І я несподівано для себе відказую: «Ходімо, брате».

Разом ми їхали з цим чоловіком у метро, разом і в тролейбусі. І вже вийшовши з тролейбуса, потиснули один одному руки. «Дякую», – кажу йому. – «Та нема за що, Господь з тобою», – відмахується він. І пішов. А я стою. І якесь таке дивне відчуття мене охопило… І думка сяйнула: таж доки співчуття в людях є – доти й світу!

 

«ДЛЯ МЕНЕ ПОЕЗІЯ – ЦЕ ПЕРЕДУСІМ СПОВІДЬ»

 

– Пане Вікторе, робітничий фах, родинні клопоти і негаразди… Як же в це все вписувалася поезія?

– Перша моя книжка лірики вийшла ще тоді, коли я працював у цеху. Ранні книжки свої я видавав російською мовою.

Наприкінці 1953 року відбулася Республіканська нарада молодих письменників. Я потрапив до складу делеґації разом з Віктором Лагозою, Юрієм Герасименком, Юрієм Стадниченком, Борисом Силаєвим, Миколою Омельченком… Поетична секція, як водиться, була найчисленнішою, ще була секція прози, а секцію гумору і сатири очолював не хто інший, як Павло Михайлович, себто Остап Вишня. І уявіть собі: в нас у поетичній секції раз у раз лунають оплески, у прозовій – гробова тиша, в гумористичній – гомеричний регіт! (Сміється.)

Читали свої вірші Тамара Коломієць, Михайло Ткач, автор тексту до знаменитої «Марічки», багато іншої талановитої творчої молоді. Вів наш семінар Андрій Малишко. Сиджу я, знітившись від присутності таких гучних імен і яскравих талантів, – і раптом мене викликають! Розгубився, звісно, але взяв себе в руки і таки прочитав вірша. Досі пам’ятаю, якого.

 

Ты последний раз над ним склонилась,

Вещевой мешок держа в руке.

Сын твой спал, и так спокойно билась

Голубая жилка на виске.

 

Он ушел, и где-то на Карпатах,

От родного края вдалеке,

Разорвало пулею солдату

Голубую жилку на виске.

       

Оттого и стала ты седою,

Оттого и по ночам не спишь.

А весна проходит за весною,

И растет задиристый крепыш:

 

Ты не знаешь, кто его родные,

Сиротой остался почему;

В детском доме встретились впервые –

Бабушкой ты назвалась ему.

 

Сколько раз под папкиным портретом

Вы сидели с ним до темноты!

Для себя ли, для него ли это

В дни печали выдумала ты?

 

Ночь настанет, соловей зальется,

Зазвенит гитара вдалеке…

Внук твой спит, и так спокойно бьется

Голубая жилка на виске.

 

– Мені здається, цей текст може бути актуальним для кожної країни і кожної війни. Згодом Ви переспівали його українською мовою, дещо видозмінивши сюжет.

 

                       Він посміхавсь.

                       Напевне, снилась

                       Студентська гомінка юрба.

                       І так спокійно, рівно билась

                       На скроні жилка голуба…

 

– Чули б ви, який зчинився ажіотаж на поетичній секції! Я звісно, роблю поправку на свою інвалідність: можливо, це теж вплинуло на людей, адже і я постраждав від війни… Так чи інак, відразу була ухвала: прийняти мене до Спілки, готувати до видання книжку.

Книжка побачила світ у 1956 році. Боже, коли вона вийшла – що робилося в моєму цеху! Поки житиму, я пам’ятатиму це. Як мене вітали! Яка була радість, яке свято!

– Ви пам’ятаєте, чому почали писати російською? Що вплинуло на такий вибір? Адже родина ваша була україномовною?

– Вдома ми говорили по-нашому, по-українському, слобожанською говіркою, але… Книжок у хаті майже не було: бабусина Біблія, «Кобзар», по книжці Пушкіна і Лермонтова. На їхній поезії я й зростав. Більш сучасної не визнавав. Маяковського ненавидів! (Сміється.)

А років у сімнадцять трапився мені «Василь Тьоркін» Твардовського. Захопився. Так і виринув із дев’ятнадцятого сторіччя.

– То як Ви перейшли на українську мову в творчості?

– Моя остання російськомовна книжка віршів – «У моего огня» – вийшла 1968 року. Саме тоді я всерйоз узявся за прозу. Багато часу і сил їй присвячував. Аж тут відчуваю – текст наче висмоктується з пальця, не має в собі енергетичного заряду. Задумався: чому?

І майнула думка: так, я добре володію російською, але ж усе життя живу на українській землі, все моє на Україні… Чом же я не пишу українською? Ану дай  спробую! Спробував – і був ошелешений. Де тільки все й узялося! Таке враження, наче ця стихія довго спала в мені, а тут ринула потоком.

Перша моя україномовна книжка – «Розмова з пам’яттю» – вийшла 1979 року.

До речі, деякі із західноукраїнських письменників уже згодом закидали мені, буцімто в своїх українських текстах я раз по раз ліплю русизми. Я не сприймаю таких докорів. Я вплітаю у вірш питомі слова з нашої слобожанської говірки. У Стефаника або, скажімо, в Марії Матіос дуже багато західноукраїнських діалектизмів, але хіба це робить їх менш геніальними письменниками?!

– Ваші вірші характерні тим, що в них майже завжди є якась сюжетність, іноді вони нагадують майстерно оформлені віршовані новели з мораллю. Деякі мотиви варіюються з вірша у вірш, є ніби наскрізними: наприклад, мотив прибраної родини, простої людської доброти до чужих дітей. Або мотив обтяженого сумління: незрідка герой вірша з болем згадує свій давній недобрий вчинок, який потьмарює йому все його подальше життя.

На Вашу думку, що є в поезії найголовнішим?

– Для мене – сповідальність. Поезія – це передусім сповідь.

– Ви пишете про особисті речі? Викладаючи на папір, проживаєте їх наново?

– Я вважаю, якщо в поезії нема сповідального – в ній нема душі.

– Цього Ви навчали й Ваших учнів? А їх же у Вас чимало: Ви багатьом допомогли на початку їхнього творчого шляху. І Віктор Бойко, і Олександра Ковальова, і Ольга Тараненко сьогодні згадують Вас вдячно – як учителя.

– Важливо ось що: я нікого не навчав. Я твердо переконаний: навчити когось писати – неможливо. Можна трошки допомогти, пошліфувати, вказати на якісь дефекти, яких є шанс позбутися. Але писати вчиться кожен сам. Якщо це є від Бога – значить, є. Нема – то й нема.

Саме виходячи з таких принципів я й працював з усіма.

– Коли я чую відгуки про «деркачівського метра», маю враження, що Ви створили своєрідне вогнище, на яке людям хотілося йти і грітися біля нього.

– Можливо, якби не це моє «вчительство», я міг би більше часу присвятити своїй власній творчості й видати більше книжок. Але я не шкодую. Я щасливий, що спостерігав зростання моїх підопічних – зростання не лише творче, а й суто людське, внутрішнє, духовне. Кожен з них зростав по-різному, але всі – на моїх очах. Цей досвід дуже цінний для мене, без нього я сьогодні не можу уявити свого життя.

Ольгу Тараненко я знаю ще відтоді, як вона була шестикласницею. Одну зі своїх книжок я підписав їй так: «Названій моїй доньці Оліньці Степанівні: мені тепліше на душі від однієї свідомості, що ти в мене є. Благослови тебе Господь!». І це правда.

– Деркачівську літературну студію Ви створили 1960 року, а починаючи з 1976-го стали на чолі харківської спілчанської молодіжної літстудії.

– До мене літстудією в Харкові керував Микола Шаповал. Колоритний був чоловік, хоча й дещо непередбачуваний.

І якось перед черговим засіданням комісії з роботи із творчою молоддю Віктор Лагоза, наш тодішній відповідальний секретар, мені заявляє: «Ми вирішили обрати нового голову комісії». – «Кого ж?» – із цікавістю питаю я. – «Віктора Тимченка».

Я, звісно, отетерів, але… погодився! І вже на цій посаді таки мусив вступити до партії. Обком наказав (сміється). Я намагався відмовитися: мовляв, ну куди ж мені вже, понад п’ятдесят років за плечима… Спитався власного батька. Зібрав на нараду свій «штаб» – деркачівську літстудію… «Вікторе Петровичу, – сказали мені мої друзі й підопічні, – якщо це для діла потрібно – вступайте!»

Що ж, жертва, так би мовити, виявилася виправданою. Літстудією Харківської філії НСПУ я керував з 1976 до 2007 року. Немало!

Крім того, впродовж цих років мене незмінно обирали заступником голови Харківської філії НСПУ… Голови мінялися, а я залишався (сміється).

– Серед Ваших прямих обов’язків було консультування творчої молоді. Приходило багато юнаків та дівчат – показувати свої перші творчі проби, радитися, ділитися одкровеннями… Ви були для них беззаперечним авторитетом. Не обтяжувала така відповідальність?

– Кабінет, у якому я працював, правив за таку собі сповідальню. Справді – з чим тільки до мене не приходили!.. З ранку до вечора…

На початку я зіткнувся з несподіваною прикрістю. Як виявилося,  на заняттях студії стало модним знущальне, в’їдливе критиканство. Це називалося «погромчик»  і «розмазати по стінці».

А я терпіти не можу, коли на обговореннях починають аґресивно висміювати автора, виколупувати в його рядках щось таке, з чого б можна «схохмити». І я це припиняв. Майже рік провоював із цими заскоками. Але зрештою й найзапекліші вгамувалися.  Запанувала доброзичливість.

Працював я щиро, не покладаючи рук, і, гадаю, досить ефективно. Вибивав гроші на літературні відрядження. Вічно ми були в автобусних поїздках: я і зграйка молоді зі мною. Об’їздили всю Україну. Відбувалися в нас і республіканські семінари… Як же це було цікаво! Я жив своєю роботою. Жив по-справжньому.

Мене гріло розуміння того, що я роблю потрібну справу. Це й справді надзвичайно важливо – вчасно підтримати талант, не дати йому зневіритися.

– Анатолій Перерва стверджує, що Спілка – хоч скільки темних сторінок було в її історії і хоч як її ганять нині, – дарувала письменникам відчуття певного творчого братерства, єднання.

– Це правда, хоча нас і називали «підручними партії». Те, що Спілка була партійним утворенням, – абсолютний факт. Ми творили під жорстким наглядом цензури.

Нема де правди діти: держава нас добряче підгодовувала. Так звані корифеї видавали свої твори гігантськими накладами, отримували колосальні гонорари. Щоправда, потім значна частка цих накладів благополучно списувалася в макулатуру.

І хоча ми належали до сіромах, які в корифеї не пробилися, – нас теж досить відчутно підтримували. Існував Літфонд, існувало Бюро пропаґанди художньої літератури. Наші творчі виступи теж високо оцінювалися в грошовому еквіваленті: за один виступ ми отримували близько двохсот карбованців. І цих виступів було кілька на місяць. Цілком можна було прожити.

– Для пропорції: місячна зарплатня інженера становила сто двадцять карбованців.

– Але платою за письменницьку ситість була, повторюю, цензура, обмеженість, необхідність писати «з оглядкою». Хоча навіть за таких умов проривалося свіже повітря справжньої творчості. І в підцензурних книжках того періоду можна знайти дійсно талановиті твори.

– Чи є у Вашому минулому щось таке, про що Ви шкодуєте, що хотілося б змінити?

– У творчому плані – надмірна орієнтація на ефектність. Мені хотілося зацікавити слухача, емоційно його зачепити. І я свідомо випрацьовував таку собі естрадну манеру читання віршів.

– Це натоді було в тренді: адже незадовго до того гриміла слава російських шістдесятників, які збирали стадіони.

– От і я прагнув цього: застосувати артистичний прийом, заволодіти аудиторією… Мені це вдавалося, і я цим, зізнаюся, втішався.

Сьогодні думаю: не слід було стільки часу й уваги приділяти цим витребенькам. Не варте воно того.

– До речі, а яким було Ваше ставлення до шістдесятників, до українських дисидентів? У ту епоху вони були у всіх на устах…

– Я читав Дзюбу, його «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – і був абсолютно згоден.

Скажу про те, про що знаю: про шкільництво. Відразу після війни в Харкові було 67% українських шкіл. І в школах з українською, і з російською мовою навчання вивчалися обидві мови і ніхто від цього не потерпав. Та помалу українські школи почали закривати, і вже наприкінці 1980-х у Харкові їх лишилося, коли не помиляюся, дві…

– Якась повзуча русифікація.

– Аналогічна ситуація і з книговиданням: частка російськомовної друкованої продукції дедалі зростала, аж доки україномовних книжок не лишилося всього 15% проти 85% російськомовних.

Але незручна правда в тому, що ця ситуація була не такою вже й примусовою. Люди самі переходили на російську. У середині 1980-х гримнула перебудова, ми зраділи: є шанс на відродження української мови. Але серед творчої молоді, яка до нас приходила зі своєю поезією, україномовних авторів було лише декілька душ, і то не з Харкова, а з районів області!

Я вважаю, що треба менше галасувати і більше діяти. Ось уже котре десятиліття негаласливу, але дуже потрібну роботу виконують ті ж таки Віктор Бойко, Ольга Тараненко, Олександра Ковальова, а віднедавна й молодші – Антоніна Тимченко, Оксана Бойко. Це люди, які працюють із творчою молоддю, молодими поетами і прозаїками. Є в нас потенціал і є з чим працювати. Просто треба впрягатися і робити. І не тільки в літературі, а й в музиці, і в театрі…

Я колись вилаяв покійного вже Романа Лубківського, який мені в телефонній розмові зверхньо так процитував Тичину: «Харків, Харків, де твоє обличчя?» – «А пішов ти під три чорти, – кажу йому я. – Коли ви такі розумні, то несіть нам свою культуру, допомагайте, а то критикувати всяк може!»

– Пане Вікторе, кого з Ваших колеґ-літераторів Ви найдужче шануєте? З висоти Ваших літ, оглядаючи увесь масив прочитаного, пропущеного крізь себе, – без чиєї творчості Ви не уявляєте свого життя?

– Схиляюся перед Ліною Василівною Костенко, яку знаю ще з 1955 року. Вона, до речі, терпіти не може, коли її вірші перекладають спорідненими мовами: відчуває, як багато втрачає вірш у перекладі. А я, незважаючи на це, рекомендував їй колись харків’янина Олексія Бінкевича, який багато перекладає її російською.

З росіян унікальним поетом вважаю Беллу Ахмадуліну. Вона геніально писала і геніально читала.

Серед прозаїків люблю Анатолія Дімарова і Бориса Харчука. Надзвичайно талановитою вважаю Марію Матіос – щоправда, вона почала дозволяти собі лайку, треба буде їй сказати кілька теплих слів на цю тему (сміється). Серйозно: я не терплю лихослів’я, матюччя в текстах. Як ми дихаємо повітрям, не помічаючи цього, так і слова іноді вживаємо, не усвідомлюючи вповні їхнього значення. А кожне слово несе в собі енергетичний заряд. Наші думки, наші емоції не зникають у безодні.

 

«КОЛИСЬ НАС УЧИЛИ, ЩО СМЕРТЬ – ЦЕ КІНЕЦЬ.

СЬОГОДНІ Я ВПЕВНЕНИЙ: СМЕРТЬ – ЛИШЕ ПЕРЕХІД»

 

У двері стукає пані Ольга і пропонує перейти до вітальні, де вже сервіровано стіл для чаювання. П’ємо духмяний трав’яний чай: м’ята, меліса і чебрець. У вазі на столі – квітучі гілки бузку. Віктор Петрович, надламуючи хрустке печиво, перепитує, про що ми говорили.

 

– Ви сказали: наші думки, наші емоції не зникають у безодні…

– Ось і фізика говорить: енергія не зникає. Особисто я не можу уявити, щоб Усесвіт сам собою почався і сам собою завершився.

Мене вражає неосяжність Космосу. Слухав радіопередачу, в якій видатний астроном розповідав: нам доступні для досліджень лише 5% космічних об’єктів. І вчені, які знають це, не наважуються категорично заперечувати існування Бога.

– Від Ваших друзів я чула, що Ви людина глибокої релігійної віри.

– Але не варто думати, що віра моя – сліпа. Я в житті мало що брав на віру: все через сумніви, через роздуми і пізнання.

– За знаним декартівським Cogito, ergo sum…

– І сумніви – це добре для віруючої людини також. Якщо людина все приймає бездумно, в неї й віра неглибока буде.

Бачите, у світі дуже багато непізнаного. В мене була знайома, освічена жінка, ділова. Мучили її сильні головні болі. Жодного рятунку від них не було. Куди тільки не зверталася: і до медичних світил, і до знахарів… безрезультатно. А тут наснився їй покійний батько і каже: «Ходім зі мною». Завів її вві сні до світлої кімнати, напоєної спокоєм: «Тут у тебе минеться все». На ранок прокинулась – і по сьогоднішній день ніяких болів!

Була й інша знайома: в неї теж батько помер, і вона за ним дуже тужила. То якось він прийшов до неї уві сні й каже: «Людо, не журись так за мною: ти й сама нанівець переводишся, і мені від цього тяжко». І додав: «Як уранці встанеш – подивися там-то й там-то». Уранці вона встала, заглянула туди, куди батько вказав, – і знайшла заповіт! От чим це можна пояснити?

І я зі своєю Кузьмівною зустрічаюся теж практично щоденно. І вранці, й ввечері… Запитую її про щось – і чую її відповідь: слова, характерні лише для неї. Нещодавно мені наснилося, що я говорю з нею телефоном. І голос її – такий живий-живий! «Тебе що, відпустили звідти?» – спантеличено запитую вві сні. – «Так, а ти хіба не чуєш?» – відказує вона й сміється…

– Вона Вас про щось попереджає? Застерігає?

– Обов’язково! Я поганенько почувався цими днями, думав був скасувати інтерв’ю, – а Кузьмівна каже: «Ні, не скасовуй!».

– Через сни нам щось підказує підсвідомість.

– Олександр Мень, ґеніальний православний проповідник, ще як був живий, зізнавався, що спілкується щоденно зі своєю покійною матір’ю. Я цілком розумію, що він має на увазі!

Отже, я переконаний: вища сила таки є, хоча називають її по-різному. Хтось називає її Богом, хтось, як-от Ейнштейн, – вищим розумом… І нам не дано її пізнати до кінця.

Я хрещений у православ’я, але поважаю всі релігії. Суперечки про те, чия віра правильна, а чия ні, – точно не від Бога. Тим паче якщо це суперечки про обрядовість. Це просто блюзнірство.

– Мій викладач релігієзнавства колись зронив фразу, яка мені запам’яталася: якщо вища сила – це велетенський кристал, то різні релігії – це його грані. Кожна релігія просто підходить до Бога зі свого ракурсу. Тож і ділити насправді нема чого.

– Релігійні протистояння, на мій погляд, чи не найбільше історичне зло. Я засуджую релігійні війни, як і будь-які прояви шовінізму. Антисемітизм зневажаю.

– Я завжди кажу: антисемітизм – це вияв комплексу меншовартості й просто поганий тон.

– Згаданий уже Олександр Мень, між іншим, мав єврейське походження…

Вертаючись до релігії: я дуже люблю Євангеліє – але, зізнаюся, майже не сприймаю Старого Заповіту.

– А мені до душі ота гіркава юдейська мудрість. Люблю Книгу Еклезіаста… Втім, правда Ваша: у Старому Заповіті дуже жорстокий Бог.

– Я не можу сприйняти саме цієї войовничої позиції: око за око, зуб за зуб… За цією  «зубзазубівською» мораллю Ісус був приречений – бо повстав проти неї.

Я категорично не визнаю мстивості. За все своє життя нікому не помстився. Хіба що кривдника в дитинстві якось віддухопелив, утративши терпець (сміється).

Між іншим, сучасна церква Московського патріархату має в собі дуже багато диявольського. Їхні вищі чини зустрічалися з керівництвом російських неофашистів!

– Коли я була у Слов’янську, вже після окупації, нашу делеґацію там зустрічали дуже славні жінки – тамтешні бібліотекарки. Вони розповіли нам про бойовиків, які зі зброєю вдиралися до приміщення бібліотеки, хотіли зробити в ній склад боєприпасів і погрожували жінкам за те, що ті говорили українською. Ці бойовики ночували і столувалися у Святогірській Лаврі. Очевидно, тамтешнє духівництво їхні дії схвалювало і благословляло. Мене це шокувало.

– Коли церква слугує можновладцям, завжди закінчується кривавицею. Досить згадати інквізицію в Європі і не менш жорстоке нищення старообрядців у Російській імперії.  І все це – «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Абсурдність цього відчує і зрозуміє кожен, хто з відкритим серцем читав Євангеліє і замислювався над тим, що говорив Ісус.

Інша ознака диявольщини – потворна гординя московських священичих чинів. Ісус забороняв вивищуватися над братами і сестрами, а ці живуть так, наче Бога за бороду вхопили. Їздять на дорогущих машинах, величають себе «святійшествами»… Ганьба!

Часом диявол підкрадається до нас у дуже привабливому вбранні. От нещодавно зчинився рейвах навколо заборони російських соцмереж «Вконтакті» та «Однокласники». Дехто буквально побивається: це ж, мовляв, і спілкування, і друзі… Але ж за цим позитивним фасадом ховається дуже зла і небезпечна для нас сила.

– Ви – людина, яка пережила Другу світову. Людина, яка безпосередньо постраждала внаслідок тієї війни. Поет, який багато писав про війну та її гірке відлуння. Як Ви сприймаєте війну нинішню? У мене, приміром, і досі не вкладається в голові, що про війну можна говорити в часі теперішньому…

– Скажу ось що: називати цю війну гібридною – велике лукавство. Це війна з окупантом. І не просто з окупантом, а з шовіністичним монстром, який зазіхає на нашу територію аж по Київ включно, на глибинне спотворення нашої духовності, нашої культури і навіть нашої історії.

Безмежно сумно через те, що відбувається. Ми все ж таки сусіди. Стільки українців у Росії! Стільки росіян в Україні! Стільки родинних зв’язків… А тепер? Скільки зруйнованих доль!

А взагалі… Я усвідомлюю: те, що я зараз скажу, сприйме не кожен, – та все-таки скажу. Я вважаю, що національне має колосальне значення, але… все-таки національне – це лише форма, в яку виливається загальнолюдське.

– Я з Вами, до речі, погоджуюся. Але поет Микола Шатилов, із яким я кілька років тому робила велике інтерв’ю, – він би, гадаю, не погодився. Є в нашій інтелектуальній верхівці люди дуже радикальних поглядів, які вважають, що заради утвердження національної ідеї жодні жертви не є завеликими. І, можливо, такі особистості теж мають бути представлені в нашому політичному спектрі, хоча віддавати в їхні руки реальну владу необачно.

– Ні. Загальнолюдське має пріоритет над національним. Якщо цю систему цінностей перевертають, ставлять національне у пріоритет над загальнолюдським – це може вилитися в насильство.

– Нещодавно прочитала в однієї розумної психологині – щоправда, вона писала це про міжособистісні взаємини, але до стосунків між державами це теж легко прикладається: якщо одна сторона хоче справедливості, а друга – влади, то поле для компромісу відсутнє.

Росію справедливість не цікавить. Вони прагнуть, щоб їхнє було зверху.

– Як гадаєте, що насправді потрібно Путіну? Йому не потрібна вся територія України, на Західну він не зазіхає взагалі. Йому потрібно дестабілізувати, розхитати Україну як державу, щоб вона сама себе знищила.

– Руїнницька мета. Імперія зла і її ідеологи – руйнівники у своїй суті.

– Й оці злидні, в яких живе більшість населення України, теж опосередковано працюють на Путіна.

Знаєте, я не в захваті від наших теперішніх державних керманичів. Але ми їх самі обрали. То треба, як це робиться у всіх цивілізованих країнах, просто діждатися чергових виборів. А розхитувати країну нині – боронь Боже! Найстрашніше, що може статися, – це збройний переворот. Він перекреслить майбутнє України.

– І тут я з Вами цілком солідарна. Нещодавно спілкувалася з поляками, які розпитували мене про ставлення українців до нинішньої влади. Я сказала їм так: я не голосувала за президента Порошенка, але приймаю його, позаяк не хочу президента Путіна.

Сьогодні ми не можемо дозволяти собі внутрішніх чвар: надто сильний наш зовнішній ворог.

– Виступів Порошенка я, правду кажучи, слухати не люблю: він часто зривається на паточний пафос. Але деякі його дії мені дуже подобаються. Коли Придністров’я почало закликати до себе російські війська, він миттю наказав перекрити всі кордони. Це правильний крок. Не через Молдову ж тепер росіянам туди заходити!

А про злидні… Життя важке – але воно, мабуть, важке всюди. Навіть у благополучних, з нашого погляду, Сполучених Штатах теж третина населення – за межею бідності. Я слухав «Голос Америки», там дали слово одній із жінок, яка належить саме до цих незаможних верств. Вона скаржилася: не знаю, що робити – або сплатити за житло, або за навчання дітей. На все разом не вистачає, навіть якщо економити на їжі.

Тому я ще раз кажу: найважливіше для нас – за всяку ціну витерпіти це лихоліття і не допустити до вибуху.

– Ви сказали – «лихоліття». Саме так Ви характеризуєте нинішню епоху?

– Світ сьогодні поляризується, і поляризується досить форсовано. З одного боку – висока духовність, із другого – все мерзенне і паскудне. А ми – на перехресті. З релігійної точки зору, нам дане право вибору: або ти на боці любові, або на боці зла.

Колись нас учили, що смерть – це кінець. Сьогодні я впевнений: смерть – лише перехід. Смертю нічого не кінчається. І пекло набагато страшніше, ніж його малюють на лубочних картинках: нема там ні смоли, ні чортів із рогами. Справжньою мукою стають для нас після смерті наші пристрасті, наші гріхи: це вони терзатимуть самого грішника гірш од розтопленої смоли.

Навіть тут, у земному житті, провина в духовній сфері незрідка відбивається на фізичному тілі. Є ж таке поняття – психосоматичні хвороби.

– Психологи чимало говорять про психосоматичні хвороби.

– Так: хвора душа пригинає і тіло.

І навпаки: душа підноситься, розквітає – здоровішає й тіло.

Ось уже багато років літо для мене – особливо продуктивний творчий період. Мені активно пишеться десь із середини червня до середини вересня. Вірші приходять і вві сні, і наяву, і спину їм немає. Деякі мої поетичні збірки написані за півтора місяця. І знаєте, я в ці періоди здоровішаю!

– Що ще, крім творчості, дарує Вам приплив енергії?

– Люблю класичну музику. Вона вивищує. Пригадується: Бетховен – це Бог Саваоф, а Моцарт – Ісус Христос. Не пригадую, хто це сказав[2].

І сам люблю співати. Часто співаю собі, залишившись один у кімнаті. «Ми підем, де трави похилі…» (наспівує).

– Пане Вікторе, і наостанок: чого б Ви – з висоти Ваших літ, Вашої мудрості та досвіду, – побажали Вашим сучасникам?

– Хочеться, щоб усі ми отямились і зрозуміли, що ми люди, що ми всі – брати і сестри.

Не пригадаю, в кого я чув цікаву паралель. Ракеті, щоб вирватися із земного тяжіння, потрібні три ступені. Так і душі людській, щоб поринути у неосяжний духовний космос, теж потрібні три ступені: віра, надія, любов.

 

Спілкувалася ЛЮЦИНА ХВОРОСТ

Харків – Деркачі – Харків

травень 2017 – січень 2018 р.

 

[1] Леонард Гіршман (1839–1921) – вчений і лікар-офтальмолог, засновник Офтальмологічної клініки при Харківському університеті. – Прим. ред.

[2] Пор.: «І якщо Бетховен у моєму серці посідає місце Бога Саваофа, то Моцарта я люблю як Христа музичного» (Петро Чайковський).