Помер Анатолій Перерва

Сьогодні вранці не стало Анатолія Перерви – Поета, Людини. Українська література втратила лірика небесної глибини, світлого слова, яке очищує душу, навертає на чесність і добро.

Весна плаче! Царство небесне, вічний спокій душі померлого!
Похорон відбудеться завтра, 25 березня, о 12:00 на малій батьківщині поета в с. Вербівці Балаклійського району Харківської області. Із Харкова від Літмузею виїжджатиме о 9:30 спеціальний автобус; прохання охочих прийти трохи раніше, о 9:00.

 Перерва Анатолій Антонович народився 12 квітня 1949 р.  в с. Вербівці Балаклійського району Харківської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.  Шевченка. Обирався відповідальним секретарем Харківської обласної письменницької організації. Працював заступником директора з наукової роботи Харківського літературного музею.

Автор поетичних збірок: «Живіть, жита», «Голоси криниць», «Серед білого дня», «На зламі літа», «Соло і голос віщодощів», «Чистий четвер», «Полювання без ліцензії», «Невимовне», «Перевесло слова і сльози», «Небесна ясність».

«Перед дверима хати, якої нема» – так називається розділ останньої з названих книг. Тут, на землі, душа поета вже не має хати, притулку; вона вирушає до небесної ясності, до Господа, лишаючи нам пронизливі вірші:

 

* * *

Чорні хмари розхитують хату,

А капуста рипить, наче сніг.

Мою душу журну й пелехату

Усе важче підбити на сміх.

 

Чую маму, живу і здорову,

Що відром за дверима гримить.

Посадити б часник до Покрови

І відчути — коротшає мить!

 

То нічого, що холод знадвору

Входить, наче непроханий гість

Що не чути пташиного хору —

Груба смачно дрівця уже їсть!

 

Мої клени вже відзолотіли.

А ця осінь — найменше із лих.

І тепло розлилося по тілу,

Наче думка про внуків малих.

 

* * *

Все, що ми за вік надбали,

Вже, не варте ні гроша.

Цінностей зосталось мало —

Тільки стомлена душа.

 

Час, мов месник лиховісний,

Чуб знімає, наче скальп.

І в ломбард уже не візьмуть

Ветхий наш домашній скарб.

 

Жни, що змолоду посіяв:

Хата, яблуня, сини…

Вкоротити б вік пенсійний

Влітку або восени.

 

Але ж доля править в зиму,

В світі певності катма.

І Чорнобиль Хіросіму,

Мовби маму, обійма.

 

Манну ждав із неба всує —

З неба сіється труха.

Вкотре хату ремонтую.

Жаль, що яблуня всиха…

 

* * *

Які вітри! Яка зима — непередбачена і дика!

Після морозу — дощ і твань, і знов — кайдани крижані,

І в небі просвіту нема, і не повернеш Еврідіки,

І душу рвуть чужі слова, неначе зграя кажанів.

Дай, Боже, прихистку усім, хто вірує і не маліє.

Можливо, й справді судний день уже настав чи настає.

Лише б до краю донести важку вагу свого сумління,

Коли смеркають небеса, коли повітря не стає…

 

* * *

Впадаю в дитинство, як море впадає в Дніпро,

Впадаю за Вами, буденна моя й празникова.

Іще не списалось моє цибулине перо,

Ще брівки тонкої не стерлась щаслива підкова.

 

Уже павутинка бринить, наче лезо ножа —

Не зранились тільки б! Чи встигнуть загоїти рани.

Можливо, на щастя чужа ви, а, може, — на жаль.

Чужа — як дружина, і, наче коханка, — жадана.

 

Можливо, у серпні, а може, у жовтні скажу:

Ця крапля — остання, і я її всотую радо.

Я вже перед Вами, як скошене жито, лежу.

А ви не жалійте врожаю, що вижив під градом…

 

* * *

Дай, Боже, вмерти легко, уві сні,

Мов одпливти у далеч невідому.

Дозвольте безтілесному мені

На себе взяти ваші біль і втому.

 

Все важче промовлятися словам,

І дійсність западає в підсвідомість.

Нехай без мене легше буде вам,

Залишиться мій добрий світ натомість.

 

…І сядуть, як ведеться, за столи

І слухать мене буде їх незмога.

Хтось мовить, мов зітхне: — Не вберегли…

Неначе можна вберегти від Бога.

 

І потім до останньої з осель

Я попливу, мов із гостей — додому.

І тільки десь за тридев’ять земель

Раптово зойкне жінка невідома.

 

* * *

Пелюстки обсипаються з віт,

Диха північ морозом на грушу.

Не чіпайте брудними мій світ

І не лізьте із приписом в душу.

 

В хаті нишпорить хижий хазар,

Ліліпутики правлять укази.

Дим із бовдура пихка до хмар,

І собаки валують до сказу.

 

А мені ж іще порати сад,

Вимітати сміття із етеру,

Де ніяк моссовіт і моссад

Не поділять площини і сфери.

 

Втім, яка вже різниця тепер,

Коли цвіт оббивають морози…

І закінчивсь мій Чистий четвер —

Тітка-муза волочить до прози.

 

А морози відступлять колись,

І обпалить натомість засуха…

О, як синьо всміхається вись —

Вічний прихисток нашого духу!