Оповідання “Мить вічності” Олесі Шепітько

Вона тихо зайшла до  кімнати і важко опустилася на стілець. Хіба я забула зачинити вхідні двері? Мабуть, забула. Наша комуналка на розі Мироносицької та Петровського  для всієї української громади Харкова – прохідний двір. Початок 90-х, сподівання та розчарування. Інна важко дихає і мовчить. Завжди говірка і привітна,  вона має розгублений вигляд і не знаходить слів.

– Він знову написав.

– Хто?

– Ріхард.  Я прийшла за порадою.  Сама я не можу ні на що зважитися, я так відвикла від позитивних емоцій, від щирості… А це триває вже більше тижня. Кожного дня два-три листи. Довгі,  відверті. Хіба таке можливо? Як він взагалі мене знайшов? Ми вже такі немолоді люди. Піввіку минуло. Усе спливло, усе змив потік часу. Важкий потік…

Я перечитую листи, вони нагадують мені  триб життя німецьких романтиків:  високий політ душі,  вир, з якого постає пісня серця,  щирість, яка не відає ні рангів, ні меж.

– Може, тут не без якоїсь частки шизофренії? – якось ніби з острахом перепитує Інна.

– А якщо й так, хіба такий стиль спілкування не кращий за всі інші?!

– Кращий.  Але поїхати туди через стільки літ!  Якими ми побачимо одне  одного, двоє старих змучених людей?!

– А Ви думайте про те, якими Ви були тоді, якого мовою говорила душа, як билося серце.

… Тоді вона жила з хворою матір’ю, а до них іще поселили німця і наказали турбуватися про нього. Минали важкі дні окупації. Інна писала вірші, мріяла про самостійну Україну, за яку загинув її батько. Друзі та товариші по школі збиралися відступати разом з німцями,  якщо дійде до цього. Інна знала, що лишиться біля матері, бо та хвора і потребує догляду. Колись мати могла стати оперною співачкою, але змушена була поневірятися по царських тюрмах, а згодом бути дружиною ворога народу. А тут іще занедужав німець. І занедужав не так, як усі. Занедужав душею. Щось у нього трапилося.  Мати попросила Інну щиро, по-людськи з ним поговорити, бо ж людина. А ще мати додала, що й батько порадив би їй  вчинити так само…

Батько був для Інни світочем і дороговказом, вона не відреклася від нього, коли цього від неї вимагали в університеті, погрожуючи відрахуванням.  Вона з гордістю носила тавро доньки ворога народу.  Батько був педагогом з великої літери. Вона відмовлялася вірити, що тіло його давно зникло десь на дні Охотського моря. Батько приходив на допомогу до всіх, хто її потребував. Інна чинитиме, як батько…

Ріхард сидів за столом, а перед ним лежав пістолет, очі були прикуті саме до цього предмета. Він навіть не помітив, як вона зайшла. Він сам себе сумно запитував:

– Нащо вона покинула нас саме тепер, коли я так далеко, а вони такі малі і безпорадні?

– Німецька жінка покинула малих дітей? – мимоволі вирвалося в Інни.

Чоловік оглянувся,  він лише тепер  по-справжньому завважив її.  Щось його зачепило за живе, мабуть, її щиросердне здивування з приводу такого ганебного вчинку саме німецької жінки. Він охопив голову руками, ніби хотів закричати, завити,  розбити об щось власну голову, але лише заціпенів.

– Вона померла, – ледве вимовив він оціпенілими губами.

– І в мене не стало батька, – тихо промовила дівчина. – Нас покидають найрідніші. І все ж є речі страшніші за смерть.

– Які? – гарячково перепитав він, намагаючись вчепитися руками за стіл, його трясла лихоманка.

– Мій батько найстрашнішою вважав зраду.

– Це Ви говорите мені? Вашому ворогові? Уже те, що ми довірливо говоримо одне з одним для нас, ворогів, є неприпустимим.

Інна не встигла нічого відповісти, бо німець важко сповз під стіл, а коли вона спробувала його звідти витягти, відчула, що він просто горить від лихоманки. Матір засмучувати не стала, натерла постояльця оцтом, заварила трав, яких вони з матір’ю  насушили за літо цілі мішки, облазивши всю Немишлю*. Німця не можна було лишати одного. Вона цілу ніч сиділа біля нього, натирала, відпоювала, читала вірші. Згадала, що до війни сама писала вірші німецькою мовою.  Ось ці свої поезії і почала вона читати хворому. Він спершу слухав мовчки, потім запитав:  – Це Гайне?

Інна розгубилася і раптом, несподівано для самої себе погодилася:

– Так.

– Дивно. Звучить, як Гайне, але таких його віршів я не читав, хоча думав, що читав усе. Зрештою, яка різниця. Все одно він заборонений і всі його книги спалено.

Інна повагалася, потім зізналася:

– Ці вірші писала я сама. Ще до війни. Мабуть, я просто наслідувала німецького поета.

– Гайне – єврей.  Краще ніде не говори про нього.  Краще почитай мені ще свої вірші. Ти й українською пишеш?

– Аякже! Українська – моя рідна мова, за неї загинув мій батько. – А ось за цей вірш, мабуть, загину я.

Інна захоплено  прочитала  вірш під назвою «Привіт тобі, весно», а потім коротко переказала його німецькою.  Вона так захопилася, що сіла за фортеп’яно і заграла якусь дивну мелодію. То була її власна імпровізація.

– За що ж тут карати? – здивувався хворий. –  У німецького романтика Гайнріха фон Фаллерслебена також  є вірш-вітання для весни: «Sei willkommen, lieber Frühling“**.

– Мій вірш було опубліковано в газеті «Нова Україна», це газета українських патріотів. А  ще я працюю друкаркою в німецькій управі…

Ріхарда хотіли забрати до госпіталю, однак він навідріз відмовився, сказав, що одужає лише тут.  Німецький лікар невдоволено оглянув його і ніби  з якимось осудом запитав:

– Geisteskrank?***

У цьому запитанні був осуд, присуд, вирок.  Якусь хвилинку він посидів мовчки, прискіпливо затримав погляд на Інні, її матері, потім ще раз глянув на Ріхарда, мов наставляв його: ти – німець, не втримаєш цього високого призначення, пеняй на себе. Озвучувати нічого не став, зупинився перед Інниною матір’ю і коротко заявив:

– Три дні. За три дні він має піднятися, інакше вам усім просто капут.

То були три дні найбільшої душевної щирості, найглибшої відвертості,  найтеплішого порозуміння. Виявилося, що в мирному житті Ріхард був художником, а війна посадила його за кермо вантажного автомобіля. Що він возив? А що може возити вантажний автомобіль на війні? Він возив смерть.  Він більше не може возити смерть! Він художник, він має ловити мить вічності і втілювати її в квітах, людських обличчях  неповторних краєвидах. Він має славити життя, а не смерть.  А Інна говорила, що її найбільшою мрією є поема про батька. Вона не раз пробувала написати її, але нічого з того не виходило. Мабуть, не дозріла душею.

– Дозрієш, – втішав її хворий, – бо душа твоя чиста, як у немовляти, бо такі, як ти, народжуються, щоб навертати людей до простоти та щирості. Ти не зрадила свого батька,  хоча тобі жорстоко погрожували, тебе підло спокушали.  Ти зігріла мою вже  майже мертву душу і я  лишився на цьому світі.

– Ти маєш жити заради своїх маленьких дітей. Таким маленьким дітям не можна лишатися без батька. Я знаю, як це – втратити  батька, найріднішу, найблагороднішу, найближчу для тебе людину.

Ріхард обережно, ніби вона була з порцеляни, охопив Інну за плечі.

– Я тебе знайду після війни.

– Мабуть, ні, – сумно зітхнула дівчина. – Мабуть, після війни мене відправлять слідами батька…

Через три дні почався відступ німецьких частин  із Харкова.  З Харкова на захід подалися і найближчі  друзі Інни – Олекса Веретенченко, Оксана Соловей.  Інна лишалася біля матері.  Навесні їм дали ділянку землі під город там, де згодом виріс  новий район  міста під назвою «Салтівка». А тоді вони на кожному кроці викопували із землі людські кістки. На тих кістках не було написано, чиї вони: німців, росіян, українців…

Важка гебістська коса знову оминула дівчину, вона працювала в школі і писала вірші та оповідання. Працювати в звичайній школі їй не дозволили,  дозволили лише у вечірній. Її твори для дітей охоче друкували, а згодом Інну  прийняли до Спілки письменників.  З часом здійснилася  мрія її життя – вона написала поему про батька. Виходила заміж, те нетривале заміжжя не принесло їй щастя, зате дало коханого сина Юрасика, якому вона присвячувала свої оповідання. Але як розповісти тепер давно дорослому синові ось про цю історію? Та чи й треба?

– Треба просто їхати туди, де тебе найбільше ждуть, – говорю я.

Ми  робимо для Інни паспорт, візу, просто силоміць виштовхуємо її до Німеччини в затишний Кірхгайм-Тек,  де на неї чекає схвильований  і до нестями щасливий старий чоловік на ім’я  Ріхард Дюрнер. Після війни Ріхард ще раз одружувався, одну із його доньок звати Інна. Тепер у нього дві Інни, «Doppelglück»“**** ,  як полюбляє він жартувати.

У нього одна нога коротша за другу на добрий десяток сантиметрів, у неї своя торба з лихом, але вони б’ють тим лихом об землю, сідають в автомобіль (інвалідський автомобіль Ріхарда зручний і просторий) і їдуть до затишного гаю, де знаходять улюблений затишок ( Gemütlichkeit*****).  Затишок, якого Інна не мала впродовж усього свого  нелегкого життя. Ріхард  малює, а Інна наслухає птахів, згадує рядки улюблених німецьких та українських поетів, перекладає. Вони побралися, коли їй було 75, а йому  усі 80, але встигли прожити разом цілу вічність. Пізніше, поховавши чоловіка, Інна зі сльозами на очах згадувала, як вони разом під тим дивним німецьким гаєм читали їхню одну на двох  улюблену народну німецьку пісню про двох королівських дітей, чиє кохання виявилося нещасливим через людську зраду  та підлість („Es waren zwei Königskinder»******). Їм з Ріхардом пощастило більше.

Інна встигла написати чарівну повість під назвою «І вітер пелюстки змете останні». Інну любили всі. Чи майже всі?.. Пригадується одна зустріч у спілці. Ми з Інною щось розглядаємо. Раптом чую за спиною: «Німецька вівчарка». Оглядаюся – знайома, вгодована  комсоргівсько-парторгівська пика. Нахабно посміхається. Новоспечений патріот, переконаний у своїй безкарності. Оглядаюся на Інну. Здається, вона цього не почула, вона  останнім часом стала недочувати.

Померла Інна Митрофанівна Христенко влітку 2002-го року на морі.  Може, втомилася в цьому незатишному світі, може, це море нагадало їй інше, де вічним сном спочиває її батько. Хто знає…

________________________

*Немишля – район Харкова

** «Sei willkommen, lieber Frühling!» – «Вітаємо тебе, люба весно!»

***Geisteskrank – душевно хворий

**** «Doppelglück» – подвійне щастя

*****Gemütlichkeit  – затишок

******„Es waren zwei Königskinder» – «Жили королівські діти»