100 років тому у Харкові створили перше професійне об’єднання бібліотечних працівників міста. Ігор Лосієвський очолює відділ документознавства, колекцій рідкісних видань і рукописів Харківської державної наукової бібліотеки імені Короленка, професор Харківської академії культури. Чи відкритий доступ до особових фондів діячів науки і культури і чиїм збереженим архівом він особливо пишається?
Влаштуємо також презентацію його збірки віршів “Колонна”. У ній асоціативно сусідують Харків і Крим, давньогрецька колона з мармуру і жива колона, що виходить з оточення на сході України.
Про бібліотечну науку і поезію, написану російською мовою про Україну — далі в нашій розмові.
Ірина Мироненко. Бібліотекарі минулого мали мундири, чини й ордени. Це була поважна державна служба при імператорських університетах. Жінки тільки згодом могли претендувати на посаду помічника бібліотекаря згідно з офіційним документом “О службе лиц женского пола”. За ним жіноча праця в бібліотеці оплачувалася нижче чоловічої. У Харкові відстоювали фемінізацію професії. Зрештою в наші дні вона стала майже суто жіночою. Чоловіки обирають бібліотеки для наукової кар’єри. Так склалося і Вас?
Ігор Лосієвський. Коли ми кажемо про випадковість чогось, я все-таки вірю в долю. До бібліотеки, до речі, я прийшов безпосередньо з Харківського телебачення, де півроку працював сценаристом. Випускали різні матеріали. Але це була робота поза штатом. І саме з телебачення подзвонили до бібліотеки імені Короленка і попросили мене прийняти. Це наукова бібліотека саме дякуючи своїм фондам. Головне було – зберегти ці фонди, вивчити їх і розкрити. Так, можна використовувати означення «наукова кар’єра». Але завжди я займався тим, що мене цікавило. Ви згадали архівні фонди, так от можу сказати, що навіть школярем я вже упорядкував родинний архів, тобто теки, описи. Я це робив, хоча й не знав, як це робити. Мабуть, це був «архівний юноша», як у Пушкіна. Просто я влучив «у десятку», коли почав там працювати. А щодо кар’єри – завдяки ставленню тодішнього керівництва бібліотеки, допомоги співробітників я зорієнтувався і в науковому плані, тобто захистив кандидатську і докторську дисертації. Кандидатська значною мірою була побудована на фондах бібліотеки, це історія слобожанської літератури першої чверті ХІХ століття і саме колекції бібліотеки імені Короленка та університетської бібліотеки. Тож усе невипадкове в нашому житті.
І.М. Згадаймо кілька фактів з минулого.
1918 року (тобто 100 літ тому) у Харкові існували курси бібліотекознавства при Харківському товаристві грамотності. Тоді ж у нашому місті створили перше професійне об’єднання бібліотечних працівників міста. Його очолив Костянтин Іванович Рубинський. Це його за рік до того було призначено директором університетської бібліотеки. У книжці про Костянтина Рубинського авторства Ніни Березюк, яка була і директором Харківського Будинку вчених, і проректором інституту культури (тепер це академія культури), можна прочитати цікаву інформацію про той період. Прокоментуйте, будь ласка, як же існували бібліотеки сто років тому. Що відбувалося в бібліотечній справі Харкова на тлі війни й руїни?
І. Л. Історією бібліотечної справи ми займаємося разом і паралельно з пані Ніною Березюк. У нас є свої історики. Доба української революції 1917-21 років у Харкові – це постійна зміна влади, але бібліотека залишалася територією вічності. Тоді бібліотекою керувало правлення з університетських та інших професорів, громадських діячів, як і до всіх цих жовтневих заколотів. Німецька окупація, незрівнянно м’якша у порівнянні із Другою світовою війною. Скоропадський. Потім до Харкова приходять денікінці, біла армія. І постійно бібліотекарям треба контактувати, спілкуватися з владою. Якісь кошти бібліотека отримувала від усіх, хто прийшов. Але переважали пожертви від приватних осіб. Читачі навіть ділилися хлібом з голодними бібліотекарями. Така особливість. Кілька десятків працівників, завідувачка Чепіга. В штаті були ті, хто відповідав за фонди і зали, бухгалтерія швейцар, який роками відчиняв і зачиняв двері. І ніби-то нічого не мінялося. Насправді 1920 року всі бібліотеки Харкова було націоналізовано. Була відповідна постанова.
І.М. Перепрошую, а як же націоналізувати бібліотеку, якщо вона публічна. Можна сказати – власність громади.
І.Л. Вона 1922 року вже стала державною. Більшовицька влада зорієнтувалася, що це установа, котра має значення ідеологічне, і розпочався той процес, який називають тоталітаризмом. І все ж таки саме в бібліотеці імені Короленка були традиції Багаліївського періоду – «золотого» в історії Харківської громадської бібліотеки. Наш видатний історик Дмитро Багалій був головою правління і залишався у правлінні після 1905 року. Йому доводилося поєднувати багато відповідальних посад. Був міським головою, професором Харківського університету. Тільки коли вже відбулася зміна поколінь і рішенням влади кінця 20- – початку 30-х років прийшли «партійні робітники». І все-одно традиції зберігалися певною мірою. Щодо інших бібліотек – по-різному складалося.
І.М. Саме у нас в Харкові почали готувати українські радянські кадри для бібліотек. Заснували 1929 року перший навчальний заклад такого типу в Україні. Довго він називався бібліотечним інститутом.
Ви створили кілька десятків книжкових колекцій, майже 60 особових фондів діячів науки і культури. Чи відкритий до них доступ і чиїм збереженим архівом Ви особливо пишаєтеся?
І.Л. Щодо книжкових колекцій – фактично доступ відкритий для всіх. Мотивація щодо відмови єдина – поганий стан пам’ятки. У нас найбільше проблем із фінансуванням саме консервації та реставрації рідкісних видань. А от архівні фонди доступні за єдиними правилами архівних установ. Усі організації, які мають такі фонди, керуються саме такими правилами, згідно з якими треба довести науковий зміст своїх пошуків. Або для Вас потрібен лист за підписом керівництва, що Вам потрібно попрацювати з архівними матеріалами для підготовки певної передачі. Пошук журналістський.
На Заході найчастіше таких обмежень немає. Можна такий підхід в Україні пояснити станом фондів.
І.М. І вони не оцифровані.
І.Л. Так звані унікуми (архівні документи, що існують переважно в одному примірнику і датовані століттями до 15-го включно). Навіть копія рукопису може мати певні зміни. Важко виділити чийсь архів, як і одну улюблену книжку. Серед останніх можу згадати архів Ігоря Муратова – чудового насамперед поета, вчителя Ліни Костенко, яка приїздила і навіть мешкала в нього. Варто гордитися таким фондом. Архів академіка Олександра Білецького – блискучого літературознавця. Із тих, які ще треба обробляти, – фонд поета Роберта Третьякова. Це якщо торкатися харківської теми. Згадаю і літературознавця, професора Михайла Гетьманця, письменниці, літературознавця Лідії Яновської – найвідомішого дослідника Булгакова. Їхні фонди зараз обробляються, чекають надходження до каталогів і розкриття вже в науковій сфері через статті, публікації книжок.
І.М. Яка тематика Ваших лекцій як професора кафедри інформаційної, бібліотечної та архівної справи Харківської державної академії культури?
І.Л. Це єдиний в Україні повний річний курс «Експертиза цінності документних пам’яток». Фактично все, що пов’язане з так званою атрибуцією, а вона містить ідентифікацію, різна напрямки щодо тих самих архівних документів, про які ми говорили, рідкісні та інші види видань, тобто йдеться, скажімо, і про афіші. Зараз у нас сформована колекція харківських афіш, починаючи з 1930 року. Чудово, що такі матеріали зберігаються. Вони унікальні, бо це історія культурного життя нашого міста. Курс «Експертиза цінності документних пам’яток» дозволяє студентам освоїти роботу з пам’ятками, починаючи з відбору, первинного огляду і далі вже користуватися різними джерелами експертизи, довідниками і власними знаннями, отриманими протягом року. Це можуть бути і видання 15-го століття, і рукопис 18-го століття. І може бути копія, підробка – так званий фальсифікат. Це складна справа.
І.М. Як розрізнити оригінал і підробку рідкісного письмового джерела, варто говорити окремо. Влаштуймо обіцяну радіопрезентацію збірки поезій Ігоря Лосієвського “Колонна. Шестьдесят стихотворений”.
Але спершу згадаймо, що Ви окрім інших поважних занять є ще й постійним членом журі міжнародної слов’янської поетичної премії, яка щороку присуджується в Харкові молодим поетам різних країн. Цьогорічні підсумки ще публічно не підбивали, але збірник лауреатів і дипломантів уже готовий. Можете прокоментувати очевидні закономірності — про що і як пишуть молоді літератори різними слов’янськими мовами, зокрема, й українською?
І.Л. Я вже не перший рік беру участь в цій роботі, в підготовці збірників. Наша літературна молодь живе своїм часом. Хоч він наш єдиний час, але особливі реакції, особливе сприйняття того, що відбувається. І свій особистий досвід вже є. Це дуже цікаво, є чому повчитися наступним поколінням, котрі вважають, що вони і мудрі, і найталановитіші. Там знаходимо фактично тих майбутніх, сподіваюся, зірок, котрі будуть, мабуть, і після Жадана.
І.М. Уже набрид цей вимір «від Тичини до Жадана». Уже потрібне інше нове харківське ім’я. Але ми про інше.
Про Вашу книжку “КОЛОННА”. Із відгуків на збірку, видану до Вашого ювілею, тому в ній зумисно тільки 60 віршів. Кілька цитат. Академік Іван Дзюба. “Поезія не дуже весела. Та ні! – вона дуже «весела», хоч і про дуже невеселе: «весела» відчуттям співжиття з людьми різних часів і земель, з доброю звіриною, птаством, деревами, з небом, сонцем і хмарами. Зворушило звертання до дуже дорогих мені Олексія Костянтиновича Толстого і Петра Вяземського, з їхнім рідкісно тверезим ставленням до національних міфів і стереотипів”.
Професор Ігор Мих`айлин. Покійний Ігор Леонідович є автором статей про «Колонну» у альманасі «Новий континент» та газеті «Харьковские известия». “З книжкою не хочеться разлучатися, а тримати її під подушкою. Там немає прохідних віршів, хочеться читати й перечитувати, читати вголос рідним».
Доктор філології, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Наталя Мазепа. “Історія також стає живим «матеріалом». Іронія у автора багатозначна, тонке чуття гумору, підсвічене печаллю, мені цілком зрозумілою. А от московським нашим колегам далеко не всім варто читати: чуття гумору у багатьох утрачено”.
Думаю, якраз у Росії варто читати і слухати отакі вірші з України. Тож із приватного листа до Вас із Москви. Завідувач кафедри російської літератури Московського університету Володимир Катаєв.
«… прочёл «Колонну» по-настоящему, целиком. Нахожусь под глубоким впечатлением – какой Вы чуткий, вглядывающийся в многообразие и загадочность бытия человек и поэт.
Над светлой, пусть временами печальной книгой чёрной тенью нависают события 2014 года. Тут я должен сказать, что многое из Харькова и Москвы видится по-разному. Впрочем, вспоминается Багрицкий, в стихах которого птицелов Дидель соседствовал с кронштадтским льдом и другой непримиримостью. Простите, если параллель покажется Вам неуместной».
Професор Північно-Каролінского університету (США) Радислав Лапушин “вопреки всему, она такая светлая и уходящая ввысь. Колонна».
Тож Ваш березневий вірш 2014 року «Русская речь».
І.Л. Я пишу російською, це пов’язано з тим, що фактично родина була русифікована, якщо йдеться про тих, котрі Лосієвські, то це старовинний український рід. Як і багато інших українських родів, скажімо, Гоголів-Яновських, походить від полковника Палія. Ось так сталося, що гадяцька гілка Лосієвських потрапила до Харкова і була значною мірою русифікована. І я не відчуваю настільки творчої свободи, коли пишу українською, але відчутна присутність внутрішнього перекладача. Я писав українською мовою ще в студентські роки, але це були жарти, різні епіграми.
Щодо «Колонни». Я не знаю, як вона склалася. Знаю, що писалася сама. І я хотів, щоб вона була російською мовою, щоб росіяни знали, що зараз російською можна писати й таке. Після того, що ми дізналися від 2014 року. Тут до вірша немає епіграфа з Євгенія Євтушенка, але можна було б поставити: «Хотят ли русские войны».
РУССКАЯ РЕЧЬ
Думал ли я, что любви не сберечь,
что в тягость мне будет русская речь?
Не та, стиховая, что слаще вина,
где тайна небесная с тайной земной
своей завораживают глубиной,
не звёздная бездна – без счёта и дна.
Думал ли я, что отравит расчёт
русскую речь, точно яд протечёт?
Настали немыслимые времена:
цветёт она ложью на свежей крови,
и нет в ней ни капли Христовой любви,
уходит божественная глубина.
Кривде не место в обители муз,
Пушкина с Палкиным зыбок союз.
Ах, как хоронил он его, хоронясь,
жандармы молилися за упокой…
Как вежлива нынче московская власть…
Но выдаст шалаву жаргон воровской.
Думал ли я, что любви не сберечь,
что вздрагивать будем: русская речь,
что букою станет для наших ребят
безудержно акающий солдат?
І.М. Під віршем зазначається «березень, серпень 2014 року». І на Ваш вибір ще кілька поезій.
І.Л. Я вранці побачив цю пару, а ввечері вже написав…
ЭЛЕГИИ ЧИСЕЛ.
Мне нравится эта поющая пара,
им, верно, на пару без малого двести.
У кромки бредущие тротуара,
глубокую старость обретшие вместе.
Как нежно, по-детски мизинцы колечком,
и не разорвать их – так держатся крепко.
У каждого в сумке, походной аптечке,
дежурит – на случай на всякий – таблетка.
Не в парке, где часто поют и играют
старинные вальсы и пары кружатся, –
на людном проспекте, под визги трамваев
поют, и мне верится: каждому двадцать.
Урод засмеялся и крикнул: «Из дурки?»,
по-глупому фыркнула рядом девица, –
а над тротуаром, где пыль и окурки,
всплывают их помолодевшие лица.
И кто-то шепнул: «Интересная дама,
и спутник под стать ей, подтянут и строен.
Покуда поют – помирать вроде рано.
Чего им стесняться? Бояться чего им?»
А что же поют? Не имеет значенья,
какой-то романс о досадной ошибке.
Мне как бы орган – их восторг и гуденье
и в радость случайных прохожих улыбки.
І ще наше життя буденне.
СОСЕД
Этот живчик, отставной капитан,
а быть может, отставной он майор,
неслучайно, моя радость, нам дан
и нужней, чем адвокат, прокурор.
Только выйдешь – он, сердешный, бежит
по домашним делам – не на пикник.
Ну совсем неромантичный мужик,
а я сам по себе гулять привык.
Всё просчитано им до мелочей,
он вселенную заводит как часы,
ко всему есть пара-тройка ключей
запасных и контрольные весы.
А хозяйке его как повезло:
посылает мужа дважды что час, –
он бежит, не огрызается зло
и не знает, как он важен для нас.
Потому что, если выйду во двор
или мы с тобой пойдём погулять,
тут как тут капитан или майор:
пробегает, чтоб вернуться опять.
«Как бы выжить нам? – опять говоришь. –
Ох, пошли наши дела вкривь и вкось».
Повстречали мы его и, глядишь,
всё уладится, срастётся авось!
2014 року я прочитав вірш Олександра Кушнера, така собі ода на взяття Криму. Це така радість була у поета старшого покоління. Мене це здивувало. Я спілкувався свого часу з ним, листувався навіть.
ВОСПОМИНАНИЕ О КРЫМЕ
…и всё кругом – такая не Россия.
Борис Чичибабин Судакские элегии, 2. 1982 г.
Конечно, русский Крым, с прибоем под скалою
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Истошный крик цикад. Конечно, русский Крым.
Александр Кушнер
2014 г.
Где над персиком колдует восток
и Яйлы божественен колизей,
проходили мы, мольба и восторг,
окликая верных собак и друзей.
Там хрустален воздух и ветер свеж,
и не знаешь, где неба, где моря край,
хмурым утром луч пробивает брешь –
это нам Господь открывает рай.
Сколько есть на свете земель и стран,
но такой второй не найти, скажи?
Не избыть-забыть нам ее пространств –
это память высится, как Демерджи.
По весенним склонам алеет мак,
виноградник молится: «Даждь нам дождь…»
Здесь так много для духа и тела благ,
что молить о большем – и грех, и ложь.
И подобен греческому кораблю
этот в море отважно ушедший мыс.
Как богиня стоишь на его краю.
О, смертельно прекрасная, удержись!
Здесь осколки портиков между скал
и своё отблиставший Бахчисарай,
где остались тени тех, кто искал,
почему Господь закрывает рай.
Когда жизнь налажена – чужакам,
ой, неймётся, тянет их к воровству.
Что за страсть такая к чужим краям?
Обуяла снова она Москву.
Как и встарь, на юг воровской бросок
совершил засевший в Кремле бандит
и шинельной одой, придя в восторг,
согрешил имперствующий пиит.
Не фигляр презренный – знает рецепт,
как словесное месиво заварить,
но на глупость срывается и фальцет,
сочинитель в летах – а какая прыть!
У имперцев глаза амбарных котов,
наш ответ им: память – заветный лаз.
И да будет Крым во веки веков,
как сверкал он до нас, при нас и без нас.
Пять империй простоял Чатыр-Даг
и шестую, и сотую простоит,
где так много для духа и тела благ
и камней для новых могильных плит.
Под Ай-Петри синие сосны шумят,
голосуют стройно, сходясь, расходясь,
я не знаю, о чём они говорят,
но я чувствую с каждой живую связь.
С детства к морю Чёрному я привит,
старший брат мой – грозно идущий вал.
На каком языке он гремит-шумит,
до сих пор я, неуч, не разобрал.
Матеріал підготувала Ірина Мироненко