ЦЯ КНИГА (про збірку поезій Ольги Тараненко «Перейми»)

Це книга-рана. І ліки. Давно не тримала такої в руках. Рідна, різна, вразлива і грізна.

Книжка-світ, книжка-дім, книжка – обійстя. Заходиш/народжуєшся – «Сотворення світу» – ти по-сковородинівськи вільний, незалежний, невпійманий. Потрапляєш у чотири стіни – «Спотворення світу» – «І живе стало, мов мертве, / таке скалічене, покривлене…» І нікуди не дітись від хижих звірів, хаосів, криків, катастроф, хакерів, істерик, мейлів, лайків, бомб, чарок – у світі, і найболючіш – у самому собі! Та поміж численних руйнівних звуків раптом чуєш тихий ґелґіт і шарудіння десь угорі. Виходиш у другі двері – і ти в саду, де грушка, де дощ, де гриби, де сосни й вітер-диригент. Підводиш очі – а на даху твого дому не супутникова антена, а… лелече гніздо. І малеча пороззявляла роти в небо – скоро прилетить мама. І Бог угорі. Ось чим серце заспокоїться. І стає просто й тихо. І народжується відповідь: «Любов, слово і добре ставлення до людей – цим і тримаємось». Так говорить Ольга Тараненко.

Книга «Перейми» – незвичне явище. Ти бачиш автора, більше того, знаєш його, а в той же час щорозділу дивуєшся – скільки людей в одному поеті. Старих, утомлених, енергійних, юних, сучасних. І ще – думаєш, скільки болю й світла може вмістити душа. Кожному наливають у його чашу залежно від об’єму. Тут – чаші не видно дна. Й налито по вінця.

Назва шокує. Натуралізм? Виклик? Ні, вистражданість, гранична чесність. Перейми – болісний процес, підготовка до звершення. Народження. В анотації до книги сказано: «Автору хотілось спробувати вирвати певну мить і розгледіти її – мить буденного життя. І передати цей видимо-невидимий зв’язок усього з усім, і осягнути цей взаємовплив, один кінець якого народження, а інший – смерть. Або навпаки: смерть як поштовх до народження». У першому, засадничому вірші йдеться про те, як земля-жінка народжує земне щастя. Це Божа воля, «слава Отцю і Сину, і святому Духу!» Дух обіймає землю й залишається з нею. Ця теза звучить так по-земному, так по-жіночому… І в той же час, певно, відповідає сказаному в Старому й Новому Заповітах: Бог дає заповіт любові, обіцянку завжди бути з людиною. У цьому і є щастя.

І це є справжність. Епіграфом до першого розділу стали слова «А справжнє тільки раз і відбувається. / Все інше – то переказ чи вертання». Після вірша про землю розміщена присвята Олені Голуб-Пушкар, котра нещодавно відійшла до Бога. Сонет сповнений любові та щему, пронизливо звучить образ матері, матері-України й матері земної, християнські символи голуба, зерна, рибини: «Серця материнські, мов ті ятері, / виловлюють рибини різної масті, / що звуться кохання, і доля, і щастя». А далі йде вінок сонетів – рідкісне явище в сучасній українській літературі. Хоча цикл і поданий на початку книги, він, по суті, є квінтесенцією всіх філософських узагальнень авторки – і з цієї книги, і з попередніх («Вересень», «Простий сюжет», «Приватний сектор»). Ніби фундамент, платформа світогляду – те, із чим з’являємося на світ, і те, до чого доходимо лише під старість.

Тут би говорити про високий професіоналізм Ольги Тараненко (а це, без перебільшення, так) – за законами віршоскладання цикл виконаний бездоганно, авторка довершено вибудовує ритмічну й змістову структури творів. Але не хочеться вдаватися до пафосних оцінок, бо вінок читається як сповідь, як одкровення, звіряння поета в тому, що пізнав за все життя. Одвічне коливання між плоттю й духом, людським і небесним. Є спрага піднестися над світом, поглянути згори, бо «…дріб’язок своїх тяжких надбань – / То світові твоя єдина дань». Душі складно примиритися зі світом, він обтяжує, поза тим, вона, як дитина, горнеться до нього, шукає собі місця в ньому («До світу біг, бо збутися хотів»), адже на весь час земного життя (короткий чи довгий) світ – дім, притулок для людини. Героїня кається, що надбала лише дріб’язкове, глевке – і просить пробачення в Бога. Та є ще одна ознака людини – пам’ять, що не минає; пам’ять – ніби наше примирення із цим життям, зі світом.

Врізаються в серце рядки: «Важка і тиха, як водиця тала», «Хай проста я, та й істина проста!», «І совість не болить, й душа не тре, / То нащо тобі, Боже, все це тре’!», «А дзвони ще чиєсь життя згортають. / І все Тобі, о Боже, повертають», «Ось дають канун. / І важча серце, тріска мов кавун…», «Це кров болить. Це вироста душа», «Маленьку душу час ковтне, поглине», «Душа жива, поки хоч щось торкає…», «…Бо дерево й земля – межа й поріг», «До світу біг, бо збутися хотів…», «…І горобцеві «ців» не Василя», «Тому так щемко й боляче ростуть / Слова любові». Хоч і закута в земне, людина має волю через любов. Чогось варта лише душа.

Туга за Богом, пошук прихистку – як у дитинстві, коли горнешся до мами, – пошук слова й суті поезії, у якій стаєш кращим, ніж є, – кілька гострих і відвертих віршів завершують розділ.

 

«Спотворення світу» гірко й іронічно прогортує всі зжовклі, галасливі й огидні сторінки земного. «Пробач їм, Отче, вони із Нами, / та лиш не відають, що ж бо чинять…» Але ні, не всі сторінки огидні, вони – наші, нами написані, й нам за них відповідати: «…бо розбита хата, / донбаська хата, ота, що скраю…», Харків, що ним грають у наперстки, а ми лише дивимося, «Хтось топчеться, озирається на «есесеру» поле, / хапається за живих, чіпляється їм за поли, / слова, лускаючи, спльовує, смородом дихає…». У цей час довкруж усе вирує та змінюється блискавично: «Канали розпирає від новин…». Гострополітичні, суспільні болячки ниють, як і «свої», приземленіші – «Велика людина тягне малу до «Чарочної», та й між двома закоханими стає нерозуміння, байдужість: «Так і малося бути: / любити – згубити, «забити», забути». Але далі поле бою знов переноситься до серця людини, бо страждання не припиняються, «В одне не сходяться ні плоть, ні дух», «Тому й живу в пекельному чаду, / танцюю на розпеченій пательні». Прагнеться такої любові, що «поєднає дух і тіло. / Щоби тобою нице не вертіло», щоб бути байдужим до суєти суєт і жити високим. Та всередині все сильніш болить, ти сам-один, ані рідної душі, ані розради, чи живеш, чи завмер каменем, прокидаєшся в яв чи скидаєшся зі сну в сон або в страх, де незряче тицяєшся, дрібний і винний перед Ісусом…

…там заздрість, жорстокість і невситимість –

великий рід зі смертних гріхів

і то аж до смерти.

От як тепер все це з земельки стерти?

«Чим серце заспокоїться» – третій розділ, вінець традиційної трикомпонентної структури, характерної для сприйняття від фольклору, до християнських часів. Три розділи: «високе», «низьке» й те, що розрадить. Але, хоч і три, та все одне. «Сотворення світу» – Божественне, «Спотворення світу» – людське. «Чим серце заспокоїться» – вихід, надія, світло. Зболене, згорьоване, важке, натужне, а разом і просте.

Із питанням, як жити, героїня звертається до рідного батька: «Тож гукаю до батька: «Що сіяти, щоб зібрати?» / Докотилося глухо: «Слід добре, доню, зорати…». Другий, названий, батько радить на засів брати «все справжнє тільки з любові». Урешті третій батько – Господь – підсумовує, а чуються ніби голоси батьків: «– Своє серце зорай, щоб зростити з любові слова. / Поза ними вмируще усе, тож у невідь сплива».

Така геніально проста істина постає результатом шляху, одкровенням, до якого йшло не одне покоління людей; батьки й Бог передають його дитині – щомиті – але людина чує це лише тоді, коли сама поставить запитання, буде готова прийняти відповідь. Сказане у вірші (три питання) дивним чином корелює з усією структурою збірки: три розділи, в останньому – відповідь. Слід тільки мати сміливість зробити третій крок, не спинитись зневірено й розбито після другого.

Далі вже легко орієнтуватись на Сковороду, іти призначеним тобі битим шляхом, взоруючись на спів жайвора, сад, дихати на повні груди, готуючи в собі слово, просити творчого духа у філософа серця й висновувати: «Нічого немає в мене! / Окрім цього світу».

І ти вибачаєш земному, вибачаєш собі, змиряєшся і з Марією і з Марфою, і з кожним перехожим. Із собою. «Попритихали й змирились рани – / мовчать, бо увірили – горе мине!»

І всім єством вбираєш живі й вологі рядки про пору «грибів, дощів і комарів. / На стежечці накришено лисичок», про час рибалки, птаство й водних мешканців, перестрибуєш краплями по гілках – і живеш-живеш-живеш! І вмієш радіти! Цю легку глибоку радість так здорово вдихати! І вірші – такі нові, такі незвичні для цієї книжки – й такі виправдані! – окремою симфонією тремкою звучать, окремим світом, чистим і прозорим.

Але десь чути годинник, і ти повертаєшся. Щоб сказати:

 

Кажу своє слово майже померши:

по-перше:

 

Хвала, як халва, недорога й солодка.

Її вподобав – вважай, що усе пропало!

Бо лізтиме, лізтиме в вічі липка позолота

і блиску знадливого буде все мало й мало.

 

Її вподобаєш – злипнуться пальці й губи.

Бо слава й багатство такі ото два шакали,

що точно віднайдуть того, кого і шукали,

і доведуть-таки до цілковитої згуби!

 

А ще скажу, хоч не дуже і знаю, по-друге:

 

отож не виняньчуй горе своє недолуге

і винних не треба шукати своєї долі…

Поглянь, озирнися, дерева стоять схололі,

від рясноти снігів поламані вони й голі.

Тож утече й душа, не витримавши наруги…

 

Кидаєш милостиню баяністу, ледь не торкаючись коліном землі, як у храмі. Бо насправді подаєш не йому, а своїй душі. Так само відчуваєш, що тобі страшно між людей, віддалившись, усе складніше уявляєш, ким можеш між них бути. Здивовано й ніяково розглядаєш портрет вісімдесятирічної бабці – де плоть? де час? Знімаєш окуляри –

і погляньте в самісіньке серце,

щоб стало ясно –

про цей світ

ви знаєте

уже все!

А коли все витерпіла, усе винесла і всьому пробачила, нескладно сказати: не вливайте в мене ліків, не бігайте, не мучте, дайте спокійно померти. І там, на вищому суді, де, глуха й німа, не смієш чекати нічого ліпшого, ніж скам’яніти за гріхи, раптом чуєш:

Якої ж сили дивної слова!

«Йди й не гріши».

І я іду.

ЖИВА.

 

Книга-життя. Книга-прощення – аби ж не прощання! Книга – буття душі людської від створення світу до існування – народження і смерті – окремої людини як однієї крапки у всесвіті, як жаринки в Божих руках.

Розумію, вірші в книзі подано не в хронологічному порядку, автор вибудовує структуру. І виходить розповідь. Ця книжка – ціла історія. До речі, що як наголосити останній склад у назві – «Перейми»? Надія, що хтось почує і перейме вміння, науку, істини, любов…

Книга-втіха і книга-вдячність. Книга.

Антоніна Тимченко