• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Новий номер журналу “Славянин” побачив світ!
“Перейми”: нова книга поезій Ольги ТАРАНЕНКО →

ЦЯ КНИГА (про збірку поезій Ольги Тараненко «Перейми»)

Опубліковано в 14 Сер, 2018 Прокоментуй! 1 111 переглядів

Це книга-рана. І ліки. Давно не тримала такої в руках. Рідна, різна, вразлива і грізна.

Книжка-світ, книжка-дім, книжка – обійстя. Заходиш/народжуєшся – «Сотворення світу» – ти по-сковородинівськи вільний, незалежний, невпійманий. Потрапляєш у чотири стіни – «Спотворення світу» – «І живе стало, мов мертве, / таке скалічене, покривлене…» І нікуди не дітись від хижих звірів, хаосів, криків, катастроф, хакерів, істерик, мейлів, лайків, бомб, чарок – у світі, і найболючіш – у самому собі! Та поміж численних руйнівних звуків раптом чуєш тихий ґелґіт і шарудіння десь угорі. Виходиш у другі двері – і ти в саду, де грушка, де дощ, де гриби, де сосни й вітер-диригент. Підводиш очі – а на даху твого дому не супутникова антена, а… лелече гніздо. І малеча пороззявляла роти в небо – скоро прилетить мама. І Бог угорі. Ось чим серце заспокоїться. І стає просто й тихо. І народжується відповідь: «Любов, слово і добре ставлення до людей – цим і тримаємось». Так говорить Ольга Тараненко.

Книга «Перейми» – незвичне явище. Ти бачиш автора, більше того, знаєш його, а в той же час щорозділу дивуєшся – скільки людей в одному поеті. Старих, утомлених, енергійних, юних, сучасних. І ще – думаєш, скільки болю й світла може вмістити душа. Кожному наливають у його чашу залежно від об’єму. Тут – чаші не видно дна. Й налито по вінця.

Назва шокує. Натуралізм? Виклик? Ні, вистражданість, гранична чесність. Перейми – болісний процес, підготовка до звершення. Народження. В анотації до книги сказано: «Автору хотілось спробувати вирвати певну мить і розгледіти її – мить буденного життя. І передати цей видимо-невидимий зв’язок усього з усім, і осягнути цей взаємовплив, один кінець якого народження, а інший – смерть. Або навпаки: смерть як поштовх до народження». У першому, засадничому вірші йдеться про те, як земля-жінка народжує земне щастя. Це Божа воля, «слава Отцю і Сину, і святому Духу!» Дух обіймає землю й залишається з нею. Ця теза звучить так по-земному, так по-жіночому… І в той же час, певно, відповідає сказаному в Старому й Новому Заповітах: Бог дає заповіт любові, обіцянку завжди бути з людиною. У цьому і є щастя.

І це є справжність. Епіграфом до першого розділу стали слова «А справжнє тільки раз і відбувається. / Все інше – то переказ чи вертання». Після вірша про землю розміщена присвята Олені Голуб-Пушкар, котра нещодавно відійшла до Бога. Сонет сповнений любові та щему, пронизливо звучить образ матері, матері-України й матері земної, християнські символи голуба, зерна, рибини: «Серця материнські, мов ті ятері, / виловлюють рибини різної масті, / що звуться кохання, і доля, і щастя». А далі йде вінок сонетів – рідкісне явище в сучасній українській літературі. Хоча цикл і поданий на початку книги, він, по суті, є квінтесенцією всіх філософських узагальнень авторки – і з цієї книги, і з попередніх («Вересень», «Простий сюжет», «Приватний сектор»). Ніби фундамент, платформа світогляду – те, із чим з’являємося на світ, і те, до чого доходимо лише під старість.

Тут би говорити про високий професіоналізм Ольги Тараненко (а це, без перебільшення, так) – за законами віршоскладання цикл виконаний бездоганно, авторка довершено вибудовує ритмічну й змістову структури творів. Але не хочеться вдаватися до пафосних оцінок, бо вінок читається як сповідь, як одкровення, звіряння поета в тому, що пізнав за все життя. Одвічне коливання між плоттю й духом, людським і небесним. Є спрага піднестися над світом, поглянути згори, бо «…дріб’язок своїх тяжких надбань – / То світові твоя єдина дань». Душі складно примиритися зі світом, він обтяжує, поза тим, вона, як дитина, горнеться до нього, шукає собі місця в ньому («До світу біг, бо збутися хотів»), адже на весь час земного життя (короткий чи довгий) світ – дім, притулок для людини. Героїня кається, що надбала лише дріб’язкове, глевке – і просить пробачення в Бога. Та є ще одна ознака людини – пам’ять, що не минає; пам’ять – ніби наше примирення із цим життям, зі світом.

Врізаються в серце рядки: «Важка і тиха, як водиця тала», «Хай проста я, та й істина проста!», «І совість не болить, й душа не тре, / То нащо тобі, Боже, все це тре’!», «А дзвони ще чиєсь життя згортають. / І все Тобі, о Боже, повертають», «Ось дають канун. / І важча серце, тріска мов кавун…», «Це кров болить. Це вироста душа», «Маленьку душу час ковтне, поглине», «Душа жива, поки хоч щось торкає…», «…Бо дерево й земля – межа й поріг», «До світу біг, бо збутися хотів…», «…І горобцеві «ців» не Василя», «Тому так щемко й боляче ростуть / Слова любові». Хоч і закута в земне, людина має волю через любов. Чогось варта лише душа.

Туга за Богом, пошук прихистку – як у дитинстві, коли горнешся до мами, – пошук слова й суті поезії, у якій стаєш кращим, ніж є, – кілька гострих і відвертих віршів завершують розділ.

 

«Спотворення світу» гірко й іронічно прогортує всі зжовклі, галасливі й огидні сторінки земного. «Пробач їм, Отче, вони із Нами, / та лиш не відають, що ж бо чинять…» Але ні, не всі сторінки огидні, вони – наші, нами написані, й нам за них відповідати: «…бо розбита хата, / донбаська хата, ота, що скраю…», Харків, що ним грають у наперстки, а ми лише дивимося, «Хтось топчеться, озирається на «есесеру» поле, / хапається за живих, чіпляється їм за поли, / слова, лускаючи, спльовує, смородом дихає…». У цей час довкруж усе вирує та змінюється блискавично: «Канали розпирає від новин…». Гострополітичні, суспільні болячки ниють, як і «свої», приземленіші – «Велика людина тягне малу до «Чарочної», та й між двома закоханими стає нерозуміння, байдужість: «Так і малося бути: / любити – згубити, «забити», забути». Але далі поле бою знов переноситься до серця людини, бо страждання не припиняються, «В одне не сходяться ні плоть, ні дух», «Тому й живу в пекельному чаду, / танцюю на розпеченій пательні». Прагнеться такої любові, що «поєднає дух і тіло. / Щоби тобою нице не вертіло», щоб бути байдужим до суєти суєт і жити високим. Та всередині все сильніш болить, ти сам-один, ані рідної душі, ані розради, чи живеш, чи завмер каменем, прокидаєшся в яв чи скидаєшся зі сну в сон або в страх, де незряче тицяєшся, дрібний і винний перед Ісусом…

…там заздрість, жорстокість і невситимість –

великий рід зі смертних гріхів

і то аж до смерти.

От як тепер все це з земельки стерти?

«Чим серце заспокоїться» – третій розділ, вінець традиційної трикомпонентної структури, характерної для сприйняття від фольклору, до християнських часів. Три розділи: «високе», «низьке» й те, що розрадить. Але, хоч і три, та все одне. «Сотворення світу» – Божественне, «Спотворення світу» – людське. «Чим серце заспокоїться» – вихід, надія, світло. Зболене, згорьоване, важке, натужне, а разом і просте.

Із питанням, як жити, героїня звертається до рідного батька: «Тож гукаю до батька: «Що сіяти, щоб зібрати?» / Докотилося глухо: «Слід добре, доню, зорати…». Другий, названий, батько радить на засів брати «все справжнє тільки з любові». Урешті третій батько – Господь – підсумовує, а чуються ніби голоси батьків: «– Своє серце зорай, щоб зростити з любові слова. / Поза ними вмируще усе, тож у невідь сплива».

Така геніально проста істина постає результатом шляху, одкровенням, до якого йшло не одне покоління людей; батьки й Бог передають його дитині – щомиті – але людина чує це лише тоді, коли сама поставить запитання, буде готова прийняти відповідь. Сказане у вірші (три питання) дивним чином корелює з усією структурою збірки: три розділи, в останньому – відповідь. Слід тільки мати сміливість зробити третій крок, не спинитись зневірено й розбито після другого.

Далі вже легко орієнтуватись на Сковороду, іти призначеним тобі битим шляхом, взоруючись на спів жайвора, сад, дихати на повні груди, готуючи в собі слово, просити творчого духа у філософа серця й висновувати: «Нічого немає в мене! / Окрім цього світу».

І ти вибачаєш земному, вибачаєш собі, змиряєшся і з Марією і з Марфою, і з кожним перехожим. Із собою. «Попритихали й змирились рани – / мовчать, бо увірили – горе мине!»

І всім єством вбираєш живі й вологі рядки про пору «грибів, дощів і комарів. / На стежечці накришено лисичок», про час рибалки, птаство й водних мешканців, перестрибуєш краплями по гілках – і живеш-живеш-живеш! І вмієш радіти! Цю легку глибоку радість так здорово вдихати! І вірші – такі нові, такі незвичні для цієї книжки – й такі виправдані! – окремою симфонією тремкою звучать, окремим світом, чистим і прозорим.

Але десь чути годинник, і ти повертаєшся. Щоб сказати:

 

Кажу своє слово майже померши:

по-перше:

 

Хвала, як халва, недорога й солодка.

Її вподобав – вважай, що усе пропало!

Бо лізтиме, лізтиме в вічі липка позолота

і блиску знадливого буде все мало й мало.

 

Її вподобаєш – злипнуться пальці й губи.

Бо слава й багатство такі ото два шакали,

що точно віднайдуть того, кого і шукали,

і доведуть-таки до цілковитої згуби!

 

А ще скажу, хоч не дуже і знаю, по-друге:

 

отож не виняньчуй горе своє недолуге

і винних не треба шукати своєї долі…

Поглянь, озирнися, дерева стоять схололі,

від рясноти снігів поламані вони й голі.

Тож утече й душа, не витримавши наруги…

 

Кидаєш милостиню баяністу, ледь не торкаючись коліном землі, як у храмі. Бо насправді подаєш не йому, а своїй душі. Так само відчуваєш, що тобі страшно між людей, віддалившись, усе складніше уявляєш, ким можеш між них бути. Здивовано й ніяково розглядаєш портрет вісімдесятирічної бабці – де плоть? де час? Знімаєш окуляри –

і погляньте в самісіньке серце,

щоб стало ясно –

про цей світ

ви знаєте

уже все!

А коли все витерпіла, усе винесла і всьому пробачила, нескладно сказати: не вливайте в мене ліків, не бігайте, не мучте, дайте спокійно померти. І там, на вищому суді, де, глуха й німа, не смієш чекати нічого ліпшого, ніж скам’яніти за гріхи, раптом чуєш:

Якої ж сили дивної слова!

«Йди й не гріши».

І я іду.

ЖИВА.

 

Книга-життя. Книга-прощення – аби ж не прощання! Книга – буття душі людської від створення світу до існування – народження і смерті – окремої людини як однієї крапки у всесвіті, як жаринки в Божих руках.

Розумію, вірші в книзі подано не в хронологічному порядку, автор вибудовує структуру. І виходить розповідь. Ця книжка – ціла історія. До речі, що як наголосити останній склад у назві – «Перейми»? Надія, що хтось почує і перейме вміння, науку, істини, любов…

Книга-втіха і книга-вдячність. Книга.

Антоніна Тимченко

А.Тимченко , відгук , книга "Перейми" , Ольга Тараненко

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Дмитро Щербань. Незламний прокурор (Розщебнувши ґудзики генеральського мундиру прокурора)
  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк