Райнгард Кнодт: «Система – це завжди примус і пригнічення. Орієнтуватися можна на атмосферу, напрямок вітрів».

Радіопрезентація перекладу філософсько-поетичних мініатюр

У світі все дуже близько, і слово «біль» (це назва нової книжки німецького науковця і письменника Райнгарда Кнодта) буде сьогодні повторюватися часто. Ініціатор презентації видання у Харкові – перекладач «Болю» українською мовою, колишній харківський студент-сковородинівець Сергій Димитров. Він допомогав нашому спілкуванню. Тож попросила гостя згадати приїзд до Харкова початку 90-х років.

Спочатку – власні асоціації. 1993 рік. Письменники з Нюрнберга гостюють у місті-побратимі Харкові. Тоді німецький філософ Райнгард Кнодт вперше дізнався про філософа українського – Григорія Сковороду. Дні Нюрнберга в Харкові на межі тисячоліть мали свої традиції, та й харківські письменники і журналісти регулярно бували у західнонімецькому древньому місті. Райнгард Кнодт – один із ініціаторів заснування міжнародної премії імені Германа Кестена. Вона щороку збирала літераторів і працівників ЗМІ з тих країн, де у Нюрнберга є побратими. Україну там у різні роки  представляли Олександра Ковальова, Сергій Жадан, Ростислав Мельників та авторка цих рядків.

2012 року Р.Кнодт знову приїздив до нашого міста, на презентацію двомовної українсько-німецької антології. Саме того року для мене була найяскравіша вулична  зустріч із німцями в Харкові. Євро-2012,  майдан Свободи – найбільша футбольна фан-зона чемпіонату для обох країн-господарів – України і Польщі. «Дойче  Велле» веде пряму  трансляцію після концерту Бюрена перед матчем Нідерланди – ФРН. У руках моєї доньки – сувенірний прапорець голландців, а німецький вболівальник серйозно свариться пальцем – «Но-но!»  Йому прикро, що підтримують іншу збірну. І ті ж самі хлопці із фан-зони в однакових білих футболках із символікою Німеччини потім зустрілися нам у саду Шевченка. Вони лежали на  траві доглянутого газону і…читали книжки. Мені тоді згадалося фото 40-х років. То й же сад (чи тоді – парк). Зима оголила рівні ряди березових хрестів з німецькими касками і табличками. Цвинтар у центрі міста. Майже те саме місце, де тепер відпочивають футбольні фанати. Історії лягають одна на одну, ніби вежі непрочитаних чи списаних бібліотекою книжок.  Свої вежі у німецького філософа. То яким був для нього перший приїзд,  харківські дні у 90-х?

Райнгард Кнодт. Ми були тоді  в такій неспокійній ситуації, бо, з одного боку, залишилося багато проросійськи налаштованих соціалістів, з іншого боку,  –  ціла плеяда людей, які дивилися у майбутнє, бачачи там Україну. І Сковорода асоціюється у мене якраз із цією другою плеядою. Також Сковорода у мене асоціюється з Коменіусом (латинізоване ім’я мислителя ХVII ст. Яна Амоса Коменського) – людиною, яка пропагувала освіту, що є частиною політичної системи. Освіту, що виховувала б людей не через якісь мілітаристичні настрої, не через ідеологічні, а через знання. Для мене у цьому контексті дуже важливий контакт із Олександрою Ковальовою – поетесою, неперевершеним знавцем німецької мови.

Ірина Мироненко. Олександра Ковальова  – упорядник і перекладач кількох антологій, присвячених  сучасній поезії Харкова і Нюрнберга. Вони в нас на студійному столі. «Два міста», «Понад простір і час».  Моє наступне запитання стосується того часу, коли Олександра Ковальова перекладала для харківських викладачів і студентів лекцію пана Кнодта в каразінському університеті. Ви тоді говорили про філософа ХІХ століття Шада, який переїхав до Харкова викладати в новому університеті. Чому він та інша професура німецького походження погоджувалися їхати до невідомої для них країни?

Р.К. Добре, що згадали про Йогана Баптиста Шада, тому що я його востаннє згадував років 15 тому.  Причини тих  контрактів можуть бути дві. Перша – Німеччина на той момент не була  цілісною, а існувала  розділеною, тому дуже багато людей шукали для себе якихось можливостей за кордоном. Плюс частина людей, які не були надто релігійними, важко адаптувалися в тогочасному соціумі, також емігрували. Особа Шада двозначна. Він був на боці освіти, зацікавлений у реалізації й поширенні своїх освітянських ідей. Але при цьому він залишався певним спекулянтом, приїхав до Російської імперії, аби прокрутити свої махінації з нерухомістю. Одіозна особистість. Це не сподобалося цареві, і згодом Шада випровадили з країни.

Я читав лекцію і про Фіхте, який намагався сформувати німецьку націю в той період, коли її не було,  але в той час на німецькі землі напав Наполеон. І виникло питання, в який спосіб цим окремим князівствам об’єднатися, на базі чого. Ідея Фіхте полягала в тому, що ми можемо об’єднатися через спільну мову,  літературу  і освіту.

І.М. Якби зараз звучала музика, то що пасувало б до знайомства з Вашою новою книжкою «Біль»?

Р.К. Монтеверді і Ліст. У Монтеверді змішані радість і біль.  Ліст добре пасує до філософських ідей, над якими я працював. За атмосферою він дуже підходить до того, про що я думав, коли писав.

І.М. Атмосфера антологій, які об’єднали поетів Харкова і Нюрнберга, теж своєрідна. Почнімо з видання 2000 року «Два міста». Там є текст Райнгарда Кнодта «Прогнати палицею». Коли я перечитувала його, то з’явилася асоціація, що може бути інший образ – «прогнати полицею». Це гра слів для української мови, але й німецькою буде гра змістів – «полицею пам’яті, полицею книжок» прогнати кого або що. Самі рядки Р. Кнодта звучать так: «Його мова  чудово звучала,  вписана в його старість. Далекоглядна мова, яка зшивала думки без слів». Йдеться про науковий конгрес, але тут значно більше смислів. Тут зливаються поезія з есеїстикою й філософією в один потік думок?

Р.К. Що стосується цього вірша, то те, що я хотів ним виразити, в першу чергу – образ  старого письменника. Він має чудову красиву відшліфовану мову, але сам він зовні некрасивий і старий. Він іде, спираючись на ціпок. Зустрічає на своєму шляху організаторів конгресу, політиків і представників певних інституцій. Такі люди не чують його мови. Вони лише бачать у ньому старця із палицею. І він хотів виразити це в картині, в образі, що пояснює: люди хочуть прогнати, вдарити старого його ж ціпком. Це корелюється із темою свіжої книжки  «Біль». У ній є есей під назвою «Світ більше нічого не чекає від книжок».

І.М. У цій же щойно згаданій антології «Два міста» є й такі Ваші  рядки. «Я сконаю до того, як мене, мов уламок корабля, що не бажає тонути, ганятиме по конгресах». Чому Ви стали філософом, а не  «чистим» прозаїком, який пише, скажімо, романи?

Р.К. Модернізм і сучасне раціональне мислення спонукають нас до того, щоб систематизувати, категоризувати і ділити все на окремі модулі. Але роблячи це, ми забуваємо, що ми всі разом, ми всі – одне ціле. В цьому і полягає завдання письменників нагадувати нам, що ми живемо всі поруч, живемо в одному світі. Філософам варто зайнятися чимось подібним, шукати ці спільні риси, замість того, щоб шукати відмінності, розрізнення. Тому я філософ.

І.М.   «Понад простір і час» називається чергова українсько-німецька антологія, видана в Харкові 2006 року. Вона знову ж таки об’єднує Харків і Нюрнберг. У ній є текст Райнгарда Кнодта «Вежа вітрів». Це ще античний образ. В античний Афінах була вежа вітрів. У вірші є «одержимі жерці». Таке визначення пасує і філософам, і поетам наших днів. Чи вважаєте Ви, що прагматизм у цьому світі переміг «одержимих»?

Р.К. Жерці вітрів – образ людей, які дивляться в майбутнє, інтерпретують вітри і відчувають атмосферу і можуть подбати про майбутнє. А раціоналісти для мене навпаки щось кінечне, спрямоване в минуле. Система – це завжди примус, завжди пригнічення. І якщо ми говоримо про майбутнє, то нам потрібні швидше якісь орієнтири, щоби будувати нове. Орієнтуватися можна на атмосферу, на вітри, напрямок вітрів. Дуже добрий приклад – це Харків. Зараз це інше місто, свіже.

І.М. Дякую за такий коментар сучасного Харкова, ще й досі дуже різного. І ще одна цитата, яка доведе нас до книжки «Біль», яка власне й презентується. Ще рядки із «Вежі вітрів». «Майбутнє виграє той, хто живе у флейті вітру. Завжди напоготові вухо на вітрі, на часі». І наступне видання (так само «Майдан», Харків, як і дві попередні книжки). «Мости поезії», 2010 рік. Цикл Райнгарда Кнодта у цих «Мостах» називається «Вчення про кольори».  Текст «Чорний дурман ночі». Там зафіксовано важкий стан: «Я лежу вранці, мов начорно обгорілі книги». Це вже перенасичення чужими текстами, життями, болями. Ситуація перед написанням книжки «Біль». Як виникла сама ідея перекласти цю книжку для України?

Райнгард Кнодт із Іриною Мироненко та Сергієм Димитровим у студії Харківського обласного радіо

Р.К. Це повністю ідея Сергія Димитрова – видати в Україні мої записки про різні стани, які супроводжує біль (хвороба, одруження, співіснування із шефом, народження дитини). Усе,  що я зробив на той момент, посміхнувся і сказав: «Зробімо це!» Робота повністю лягла на нього. На щастя, мої тексти доволі лаконічні, прості й прямолінійні, тому я подумав, що в них не можна загубитися.

І.М. У книжці є частина, де мова йде про біль, який завдає щоденна рутинна робота. Це сконструйована в уяві якась середньостатистична  контора, вигаданий офіс чи  використано і якісь деталі із власного університетського досвіду – з тих кафедр у різних містах, де довелося викладати?

Р.К. Це дуже добре ілюструє ситуацію, в якій довелося опинитися мені на посаді  асистента професора. Той був домінантним на своїй позиції. Незважаючи на те, що ця ситуація є моєю особистою, думаю, вона типова для багатьох випадків. Якщо ми працюємо із шефом, ми бачимо не далі свого шефа. Бачимо лише спину свого керівника. У тексті описана ситуація, в якій шеф перебуває із своїм підлеглим у металевій конструкції. Вона має вигляд птаха. Підлеглий дивиться  у спину шефу, але цей птах не призначений для того, аби літати. Обидва поводяться таким чином, ніби із часом цей птах злетить. Це типова ситуація для системи. Якщо взяти якийсь офіс, наприклад, телерадіокомпанії, то буде подібне.

І.М.  До речі, якщо про телерадіокомпанію. Ми показали вам як гостю це старе приміщення Харківського обласного радіо на Чернишевській, 22. Які асоціації воно викликало, бо і Ви ж пов’язані з роботою у телерадіопросторі, але вже в Німеччині?

Р.К. Спочатку я злякався, бо першою думкою було: ось так виглядає комуністична влада 50-х років. Я подумав, що можна зараз вийти і стоятиме біля дверей авто «Волга».

І.М. Краще «Побєда». Ви народилися 1951 року, «Побєду» тоді активно випускали. Це був перший радянський автомобіль з назвою. Хотіли спершу «Родіна», але налякала гра слів «За скільки  Родіну продали?»

Р.К. Ще мені уявлялося, що на верхньому поверсі сидить директор у теплому зимовому пальті з бобровим коміром і управляє усією цією системою.

І.М. Ви взимку приїздіть – побачите, що так і буває. Якраз у старих пальтах і куртках і сидимо. Або навесні, коли зарано вимикають опалення.

Р.К. У мене є підозра, що у багатьох сучасних будинках і квартирах ситуація змінилася і все зовсім інакше. Підозрюю, що зараз є менше диктаторського тиску на городян у порівнянні із часом 20-30 років тому.

І.М. Але ці стіни радіодому викликають тільки негатив чи й ностальгію, навіюють ретромотиви музичні?

Р.К. Так, і ностальгійні почуття, тому що в Німеччині зараз ліквідують і переобладнують такі студії, які були призначені для радіо. Раніше у цих студіях ми збиралися, там були наші друзі і колеги. Для того, щоб  управляти студією і утримувати її, був потрібен штат фахівців, техніків. Там була їдальня, де ми снідали й обідали. Тенденція, яка зараз є,  –   студії непотрібні, щоби записувати якісний звук. Непотрібні приміщення, щоби  записати оркестр або якийсь бенд. Зараз можна просто піти на концерт із високоякісним мікрофоном і зробити цей запис. Тому те, що спадає на думку, –   це раніше, окрім концертних залів було іще одне приміщення, ще один простір, у якому циркулювала культура. Зараз цих просторів усе менше, тому що все зменшується. Ми можемо використовувати доволі маленькі апарати у порівнянні з тим, що раніше я тягав величезний магнітофон, щоб записувати свої інтерв’ю.  Раніше радіо було окремим культурним простором, культурним космосом, а зараз радіо інтегрується назовні, в загальний прошарок культури.

Можливо, навіть є сенс створити штучно такий простір із великим залом, де можна буде саме  спілкуватися, записувати музику, брати інтерв’ю.

 

 Райнгард Кнодт у режисерській обласного радіо: «І в нас колись був такий пульт».

 

І.М. Дякую за цю ідею. Ви, окрім того, що викладаєте у Берлінському університеті, ще є штатним автором однієї із телерадіокомпаній Німеччини. Що передбачає отака включеність  до штату радіо?

Р.К.  Така форма співпраці – всього лише технічна назва. Це передбачає те, що мені сплачують за мою роботу за тексти або матеріали, які я надаю цій компанії. Зараз це більше схоже на минуле, тому що такий формат взаємодії все рідше й рідше зустрічається, і ті обсяги моїх  матеріалів стають усе меншими й меншими. Те, чим я займався – це були буденні соціальні дослідження. Наприклад, я відвідував 5 буддистських храмів, якийсь час там жив і потім відносно своїх вражень писав якісь есеї та матеріали.

Іще ми раніше збирали такі невеликі конгреси, запрошували як філософів, так і людей із економіки, банківської сфери, якихось індустрій і я модерував ці зустрічі. Спочатку це було 90 хвилин, потім 60, потім півгодини. І зараз мій шеф говорить, що це все-одно ніхто не слухає. Чи є сенс продовжувати? Зараз усе – Фейсбук.

Звичайно, ми не говоримо, що немає якісного контенту в Інтернеті. Зараз на Ютубі можна знайти високоякісні чудові фільми, відеоматеріали, але їх треба знайти.

І.М. Чи книжка «Біль» була представлена в радіоефірі Німеччини ще до перекладу українською?

Р.К. Насправді, ні. Ми просто усно проговорювали з багатьма людьми те, що книжка видана. Не витрачали ні енергії, ні грошей на те, щоби цю книжку якось популяризувати, презентувати. Зараз у Німеччині така тенденція, що є багато авторів і багато книжок публікується.  На додаток до всього, я лінивий, тому не займаюся реалізацією своїх книжок. Але в Німеччині є цілий ряд клубів, салонів літературних. І у мене є участь у так званих читаннях, популярних у Німеччині. Але для цього автор має взяти книжку, прийти до цього клуба, прочитати щось і поспілкуватися з іншими літераторами,  відповісти   на запитання публіки. І це значно приємніший спосіб літературного подорожування, ніж централізоване інформування про книжку. «Біль» добре продається. У такий спосіб, через «сарафанне радіо» видання стало відомим. Мене часто запрошують поговорити про книжку, зачитати із неї, підготувати щось на базі неї для студентів в університеті. Зміщується фокус із книжки на мене, мої виступи, на діалог зі мною. І саме усним мовленням я заробляю більше, аніж із продажу книжки.

 Видання книжки Райнгарда Кнодта «Біль» готувалося і втілилося у двох містах – Харкові та Києві. «Біль є природним, невід’ємним атрибутом життя: туга за втратою, потяг душі, ціла палітра любовних страждань, сум за батьківським домом. Райнгард тематизує базові ситуації: я занедужав, одружився, маю шефа, дитину…».  Це анотація, а ось – фрагмент передмови Сергія Димитрова. «Деякі з його влучних тез підхопили вуличні філософи і оформили в графіті, вивівши на великій бетонній брилі на березі Шпрее в Берліні: «На самоті не можна бути вільним». Позатим Райнгард — відмінний організатор: заснував Шнакенгоф, — будиночок на кам’янистому березі річки Пегніц, де збираються сучасні філософи, літерати, художники, скульптори, музиканти і організують час і простір на свій манер». Річка Пегніц – це вже гідронім Нюрнберга, міста-побратима Харкова. Усе в цьому світі близько. Залежно від того, що про світ думати. Тож зрештою – сам текст Райнгарда Кнодта.

Я купався в сонячному промінні. Потім виліз із ванни, і враз все минуло. Зсередини почало розтікатися тілом давно знайоме відчуття. Раптом відчув, як мене огортає страх, що з часом металеві ґрати заповнять увесь простір коридорів між клітками, — простір моїх п’яти хвилин свободи. Страх, що тепер мені доведеться до скону блукати лісом металевих ґрат. Я мав би за щастя згадати, як часто мені доводилося тішитись подібними моментами свободи та відірваності від усіх систем координат. Десь на межі свідомості розумію, що доволі часто. Та чи не є це оманою? Адже в іншій площині мого мислення я так само впевнений, що вільний майже завжди, а моменти полону трапляються так само рідко, як хмари на південному небосхилі.

Мені наснилось, як я йду чистою і вільною рівниною. Озираючись, помічаю металеве пруття клітки, яке проросло з тих місць, де я ступав, і сягнуло неба. Цілий ряд свіжих прутів із характерним металевим відблиском — це було схоже на алею після дощу. Серце стислося від страху настільки, що я прокинувся. Але ж насправді так і є, — збагнув я раптом. Я в полоні, допоки я є людиною. І лише коли мене не стане, коли я поріднюсь із землею — є надія. Дивакувата зрада. Або ж якщо я збожеволію, — спало мені на думку. Часом я й справді розглядав божевілля як вихід. Дивно, але я маю доволі спокійне, по-дитячому легковажне переконання, що і без зайвої допомоги міг би збожеволіти. Для цього достатньо дивитися прямо в суть речей, бачити їх саме такими, якими вони дозволяють себе бачити. Але хтозна, можливо, цей крок у божевілля лише замінив би вартових біля моєї клітки.

 

Ірина Мироненко (матеріал і фото).