Останнім часом харківські поети кожної осені отримують запрошення від польських колег на участь у літературних зустрічах. У попередні роки були запрошення до Сілезії, до Вроцлава та Поляниці Здруй, на традиційний міжнародний фестиваль «Поети без кордонів», а в цьому році ті ж таки мандрівники Ірина Мироненко та Сергій Шелковий взяли участь у Другій міжнародній поетичній конференції у великопольських містах Познані та Пілі.
Українську поезію тут також репрезентували поетки з Києва та Івано-Франківська Теодозія Зарівна і Світлана Бреславська. У конференції також взяли участь разом із польськими та українськими поетами представники Бельгії, В’єтнаму, Греції, Німеччини, Франції. Окрім численних поетичних виступів учасників форуму впродовж 25-28 жовтня в гімназіях, ліцеях, бібліотеках та на площах двох міст, запам’яталася і така непересічна літературна подія, як вихід у світ двох поетичних антологій «Ніби рукостискання», де польські варіанти віршів учасників фестивалю супроводжувалися і перекладами їх німецькою та французькою мовами. Надовго запам’ятаються ці три осінні дні зустрічей з чудовою старовинною Познанню, з колегами–поетами з різних країн.
Хотів би завершити цей невеликий спогад про поетичну Познань рядками своїх віршів, що я їх прочитав біля підніжжя пам’ятника Адамові Міцкевичу в темряві осені вже біля опівночі, коли декілька польських та українських поетів все ж таки прийшли, аби послухати та почути одне одного після насиченого дня творчих зустрічей. Не виключаю, до речі, що саме ці камерні і романтичні нічні читання наприкінці першого робочого дня запам’яталися мені найбільше…
* * *
У Польщі Познань — він. Бо, як і Вроцлав, — мужній,
бо, як і Торунь, — жнець, митець або вояк.
А ось поета-брат в родині тій співдружній — поета, не поет!
Мабуть, не просто так.
Здається, що, коли на пружний мускулінум
лягає світ тонкий жіночого єства,
тоді, лише тоді, летять натхненним плином
до вселюдських небес поетові слова.
А без того єства, без погляду любові,
що, мабуть, і тебе торкнувся ледь на мить,
ані джерел з-під глин, ані з-під храму крові
в даремних балачках нізащо не збудить!
До Познаня, мов птах, летить північний потяг.
Мариля і Адам, співочих глин гончар,
зримовані навік. І ночі свіжий протяг
ворушить між зірок любовний подих чар.
Сергій Шелковий