Познанські поетичні зустрічі

                    

 

Останнім часом харківські поети кожної осені отримують запрошення від польських колег на участь у літературних зустрічах. У попередні роки були запрошення до Сілезії, до Вроцлава та Поляниці Здруй, на традиційний міжнародний фестиваль «Поети без кордонів», а в цьому році ті ж таки мандрівники Ірина Мироненко та Сергій Шелковий взяли участь у Другій міжнародній поетичній конференції у великопольських містах Познані та Пілі.

Українську поезію тут також репрезентували поетки з Києва та Івано-Франківська Теодозія Зарівна і Світлана Бреславська. У конференції також взяли участь разом із польськими та українськими поетами представники Бельгії, В’єтнаму, Греції, Німеччини, Франції. Окрім численних поетичних виступів учасників форуму впродовж 25-28 жовтня в гімназіях, ліцеях, бібліотеках та на площах двох міст, запам’яталася і така непересічна літературна подія, як вихід у світ двох поетичних антологій «Ніби рукостискання», де польські варіанти віршів учасників фестивалю супроводжувалися і перекладами їх німецькою та французькою мовами. Надовго запам’ятаються ці три осінні дні зустрічей з чудовою старовинною Познанню, з колегами–поетами з різних країн.

Хотів би завершити цей невеликий спогад про поетичну Познань рядками своїх віршів, що я їх прочитав біля підніжжя пам’ятника Адамові Міцкевичу  в темряві осені вже біля опівночі, коли декілька польських та українських поетів все ж таки прийшли, аби послухати та почути одне одного після насиченого дня творчих зустрічей. Не виключаю, до речі, що саме ці камерні і романтичні нічні читання наприкінці першого робочого дня запам’яталися мені найбільше…

* * *

У Польщі Познань — він. Бо, як і Вроцлав, — мужній,

бо, як і Торунь, — жнець, митець або вояк.

А ось поета-брат в родині тій співдружній — поета, не поет!

Мабуть, не просто так.

 

Здається, що, коли на пружний мускулінум

лягає світ тонкий жіночого єства,

тоді, лише тоді, летять натхненним плином

до вселюдських небес поетові слова.

 

А без того єства, без погляду любові,

що, мабуть, і тебе торкнувся ледь на мить,

ані джерел з-під глин, ані з-під храму крові

в даремних балачках нізащо не збудить!

 

До Познаня, мов птах, летить північний потяг.

Мариля і Адам, співочих глин гончар,

зримовані навік. І ночі свіжий протяг

ворушить між зірок любовний подих чар.

 

Сергій Шелковий