Олександр Бобошко іноді нагадує мені хлопчака, який у ве-
ликій книжці домальовує ріжки й капелюхи класикам, власні
строфи вписує між формулами і графіками, таблицями і схема-
ми. Сучасні поети часто мають фах і місце роботи, досить дале-
кі від послідовного вивчення різної літературознавчої мороки.
Іноді саме це приносить їм хлоп’ячу нестримність, намагання
багато чого переінакшити, написати вірша так, ніби це фарбу-
вання паркану Томом Сойєром, коли й самому хочеться долу-
читися (у нашому випадку – до гри слів, іронізмів і ліричних
відступів-втеч від міських трафаретів).
Збірка Олександра Бобошка «Ще трохи травня!» своєю
назвою ніби запрошує шукати асоціацій у тих часах, коли ви-
писували у шкільних зошитах «Троянди й виноград – красиве
і корисне», «Ми не раби». Тепер перебирають пальці клавіа-
туру ноутбука, аби зафіксувати: «Троянди й виноград щодня
усе дорожче», «Ми не риби». Пошук «рівних собі однодумців»
розтягнувся на десятиліття, бо «падишах помер. З ішаком пла-
нуємо «перетерти» про відкату розмір та інші пріоритети».
Запотиличник (пом’якшена форма священного пенделя)
може змінювати курс для співрозмовника нав’юченого віслю-
ка. «Шлях іще видається широким. Правда, кожен, хто йде, ви-
знає, що надії все менше щокроку». Чи дуже потрібні автору
супутники? Він і без них пограється в такт широким крокам,
заримує «гроз нема – морозива» та й напише таку собі антико-
лядку: «Сину Божий, радій: у господаря – первісток!..». Замість
весняних гроз – квітневий снігопад і війна. «До миру – стільки
ще обпечених кілометрів».
Об’єктами обсервації у Олександра Бобошка стають пере-
важно українські міста, найчастіше Харків та Київ. «На вулиці
дощ…Час повис, як сорочка на тремпелі». На Слобожанщині
«тремпелі» зрозуміють. На Сумщині мені доводилося бачити магазини одягу «Тремпель». Але у позатремпельному просто-
рі час зависає не тільки тому, що в столиці скасували нараду
і нікуди податися під дощем, а й тому, що достукаєшся і зрозу-
мієш: за черговими потрібними дверима – пустка. Навіть якщо
чорний хід і прохідний двір виводять на барикадну вулицю.
Автор озирається на події навколореволюційні (різних часів)
і зізнається: «Вибачте: був не лівим…», а потім додає: «Там, де
палало-бахкало, я почувався зайвим. Як я живу? Незбагне-
ний тими, кого в’язали». На цьому задимленому тлі – бажання
«тиші без диктатур і мітингів». Поки що нездійсненне… І знову
зависає час: «Зупинившись, висітиме час навісний над триво-
гою мерів – старими покрівлями». Аж не хочеться вірити, що
створено реальний автопортрет автора («стомлений клерк,
у глибинах душі – естет»), а не чергова міська фотографія на тлі
«покоління упевнених». І про кого це – покоління колишніх чи
майбутніх? Навряд чи ровесників Олександра, які в душі іще
не провели весни, не обтрусили її снігів та пелюстків з плечей,
а реальність їм приносить з вітрами попіл війни.
Міські харківські маркери – назви станцій метро – викли-
кають у поета спостереження, знайомі багатьом: «Усе воно –
твоє: й метро «Героїв Праці», і праця, у якій не завше ти герой».
Та й висновок «Як же їм (до нестями) кортить мене здихатись!»
багато хто повторював подумки в різних офісах і редакціях, на
кафедрах і в творчих організаціях. Пара «тубільці-прибуль-
ці» претендує на рефрен настрою Олександра. Він народився
і живе у Харкові, а прибульці не виходять за коло прогнозу
погоди, помічають хіба що таке: «Довкола холодно. Подекуди
кучугури». Іноді Олександр пробує себе в ролі сатирика, але
розмова про якогось чергового очільника закінчується помір-
кованим: «Хай не буде занадто обтяжливим шлях додому».
Обпалений снігами цвіт загартувався і приніс плоди. Але
це в садах. А в людських темних алеях наморених душ: «всьо-
му, що за сорок, властива якась надщербленість… Зростає пи-
тома вага відмов і нерозглядів». Додайте сюди ще невстиган-
ня, невдоволення собою. «Достойний кари чи дарів» автор цієї
книжки? Аби дізнатися, варто прочитати «Ще трохи травня!».
Ірина Мироненко,
поетеса, радіожурналіст