ЛЮДИНА ПІСЛЯ КВІТНЕВОГО СНІГОПАДУ

 

Олександр Бобошко іноді нагадує мені хлопчака, який у ве-

ликій книжці домальовує ріжки й капелюхи класикам, власні

строфи вписує між формулами і графіками, таблицями і схема-

ми. Сучасні поети часто мають фах і місце роботи, досить дале-

кі від послідовного вивчення різної літературознавчої мороки.

Іноді саме це приносить їм хлоп’ячу нестримність, намагання

багато чого переінакшити, написати вірша так, ніби це фарбу-

вання паркану Томом Сойєром, коли й самому хочеться долу-

читися (у нашому випадку – до гри слів, іронізмів і ліричних

відступів-втеч від міських трафаретів).

Збірка Олександра Бобошка «Ще трохи травня!» своєю

назвою ніби запрошує шукати асоціацій у тих часах, коли ви-

писували у шкільних зошитах «Троянди й виноград – красиве

і корисне», «Ми не раби». Тепер перебирають пальці клавіа-

туру ноутбука, аби зафіксувати: «Троянди й виноград щодня

усе дорожче», «Ми не риби». Пошук «рівних собі однодумців»

розтягнувся на десятиліття, бо «падишах помер. З ішаком пла-

нуємо «перетерти» про відкату розмір та інші пріоритети».

Запотиличник (пом’якшена форма священного пенделя)

може змінювати курс для співрозмовника нав’юченого віслю-

ка. «Шлях іще видається широким. Правда, кожен, хто йде, ви-

знає, що надії все менше щокроку». Чи дуже потрібні автору

супутники? Він і без них пограється в такт широким крокам,

заримує «гроз нема – морозива» та й напише таку собі антико-

лядку: «Сину Божий, радій: у господаря – первісток!..». Замість

весняних гроз – квітневий снігопад і війна. «До миру – стільки

ще обпечених кілометрів».

Об’єктами обсервації у Олександра Бобошка стають пере-

важно українські міста, найчастіше Харків та Київ. «На вулиці

дощ…Час повис, як сорочка на тремпелі». На Слобожанщині

«тремпелі» зрозуміють. На Сумщині мені доводилося бачити магазини одягу «Тремпель». Але у позатремпельному просто-

рі час зависає не тільки тому, що в столиці скасували нараду

і нікуди податися під дощем, а й тому, що достукаєшся і зрозу-

мієш: за черговими потрібними дверима – пустка. Навіть якщо

чорний хід і прохідний двір виводять на барикадну вулицю.

Автор озирається на події навколореволюційні (різних часів)

і зізнається: «Вибачте: був не лівим…», а потім додає: «Там, де

палало-бахкало, я почувався зайвим. Як я живу? Незбагне-

ний тими, кого в’язали». На цьому задимленому тлі – бажання

«тиші без диктатур і мітингів». Поки що нездійсненне… І знову

зависає час: «Зупинившись, висітиме час навісний над триво-

гою мерів – старими покрівлями». Аж не хочеться вірити, що

створено реальний автопортрет автора («стомлений клерк,

у глибинах душі – естет»), а не чергова міська фотографія на тлі

«покоління упевнених». І про кого це – покоління колишніх чи

майбутніх? Навряд чи ровесників Олександра, які в душі іще

не провели весни, не обтрусили її снігів та пелюстків з плечей,

а реальність їм приносить з вітрами попіл війни.

Міські харківські маркери – назви станцій метро – викли-

кають у поета спостереження, знайомі багатьом: «Усе воно –

твоє: й метро «Героїв Праці», і праця, у якій не завше ти герой».

Та й висновок «Як же їм (до нестями) кортить мене здихатись!»

багато хто повторював подумки в різних офісах і редакціях, на

кафедрах і в творчих організаціях. Пара «тубільці-прибуль-

ці» претендує на рефрен настрою Олександра. Він народився

і живе у Харкові, а прибульці не виходять за коло прогнозу

погоди, помічають хіба що таке: «Довкола холодно. Подекуди

кучугури». Іноді Олександр пробує себе в ролі сатирика, але

розмова про якогось чергового очільника закінчується помір-

кованим: «Хай не буде занадто обтяжливим шлях додому».

Обпалений снігами цвіт загартувався і приніс плоди. Але

це в садах. А в людських темних алеях наморених душ: «всьо-

му, що за сорок, властива якась надщербленість… Зростає пи-

тома вага відмов і нерозглядів». Додайте сюди ще невстиган-

ня, невдоволення собою. «Достойний кари чи дарів» автор цієї

книжки? Аби дізнатися, варто прочитати «Ще трохи травня!».

 

Ірина Мироненко,
поетеса, радіожурналіст