• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Леонід УШКАЛОВ. УКРАЇНЦІ В БОРОТЬБІ ЗА СВОБОДУ: СТОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА
Повідомлення від журналу “Склянка Часу*Zeitglas” →

Ювілей Олександри Ковальової

Опубліковано в 28 Лис, 2018 Прокоментуй! 1 482 переглядів

Сьогодні святкує ювілей Олександра Прокопівна Ковальова. Тільки вдуматися, скільки в її образі іпостасей: досвідченість педагога, розчахнутість української людини землі, філософія серця слобожанського лірика, свіжість сучасної прози, раціо німецького реаліста, експресія німецького романтика,зворушливість і зворушеність дитини… І все при тому, що Олександра Ковальова – моноліт, стовп сили,світла й непорушної життєвої позиції – позиції правди,чесності, людяності. Маленька тонка свічечка…

Із Днем народження, Олександро Прокопівно!

***

Осінь завжди очей шукає,

Щоб раділи їй, щоб хвалили.

Мов дитина мала, довірливо

Викладає скарби небачені:

Жолудь, яблуко і горіх.

 

***

Немає більшого нещастя,

Ніж добра воля простаків,

Що раптом кинуться брататься,

Кадить тобі з усіх боків.

 

Сп’янілі і великодушні,

Розстелять всю твою судьбу.

І по-хазяйськи ввійдуть в душу,

Аби з усього знять табу.

 

Все роз’яснять і розтлумачать,

Просіють враз добро і зло,

І люті всі твої невдачі

Розтануть, як і не було.

 

І вже б, здавалось, воскресили

Тебе, і раді, і лиш ти,

Мов од татарського набігу,

Ніяк не можеш відійти.

 

Великдень

Святий Петро прогримкотів ключами,

Дмухнув вітрець, щоб розігнати чари.

І вже нема ні брами, ні Петра,

Лиш під кущем порічки – дітвора.

 

Така туга земелька під ногами,

Такі тугі бруньки на гілочках.

Ожив жучок, впирається рогами

В весняний день, що синькою пропах.

 

При сонці осокір стоїть на чатах,

Квітневий день розкошами нагус.

В бабусь з очей малесенькі дівчата

Стрибають в світ погратися в бабусь.

 

Полив’яний  саман, червона цегла.

На хуторі в нас ні попа, ні церкви,

Релігії ніякої ні сліду,

Лиш є Великдень: зранку до обіду

 

Відкрите небо для очей і душ.

Сусід угору глянув: я піду.

У раї він стару провідать хоче,

Доки Петро ключами прогримкоче.

 

 

* * *

                                                «На жучкові опанчина,

                                                 А сам жучок як дитина.

                                                 Грай, жучку, грай.»

                                                                     (Народна пісня)

 

Ви тільки похваліть – і він заграє,

Лиш лапками дотягнеться до гілки.

З усього лісу він один ще знає,

Де гілка виростає на сопілку.

 

Забігаються лапки волохаті

Ясну дорогу пісні торувати.

Він зробить все, і не його вина,

Як буде путь нерівна і трудна.

 

Ви тільки похваліть, – і з краю в край

Трава зашепче: грай, жучку, ой, грай!

Зозуля чобітки свої святкові

До світу поскидає у росі

Й куватиме літа. Ви попросіть –

І щедро вам вона доточить віку.

 

А хочте – то й собі вломіте гілку

І освятіть на дудку чи сопілку.

Повірте тільки, що прийшла пора

Сказати тихо: грай, жучку, ой, грай,

Не бійсь, що темно, і не бійсь, що пізно,

Світ знемагає без твоєї пісні.

 

* * *

Грудень, просинець, перший сніг.

Кидаю все, біжу святкувати,

Мов у маренні або в сні,

Чи в казковому карнавалі.

 

Ген за обрієм караван,

Там ведмеді і ведмежата,

Мов упали зимі в капкан,

Вириваються вайлувато.

 

Клен киває: і так, і ні.

Все це вигадки, сон на сонці.

Грудень, просинець, перший сніг.

Я – дитина, що за віконцем.

 

* * *

Засвітилась яблунька при дорозі – диво!

Очі звести, забути про все, не дихати!

А круг яблуньки німбом тремтливим – ранок.

Це весна все вигадала – собі на радість.

 

А яблунька сяє, на вітрі блакитнім має.

Вона ж дитина мала, їй треба матір,

Щоб приголубити, небо щоб прихилити,

Щоб і в щасті боятись за неї, її жаліти.

 

А вітер шепоче, що всім її видно,

Що без неї життя немиле, що краса її – вічна.

Що оскільки вона єдина, то їй білим світом правити.

Бува ж така очевидна, щаслива й безжурна правда!

 

* * *

Люди бувають високі, як гори.

Спершу нам страшно – так високо!

Але згодом ми розуміємо:

На гору можна зійти, можна вилізти.

Трохи терпіння, трохи майстерності.

Це ж бо тільки гора…

 

Бувають люди, як небо –

Недосяжно далекі.

В небо можна злетіти,

Але то – диво.

Та й чий політ

Може виглибить небо?!

 

Бувають люди, як світ –

Без початку і краю.

Про них знаєш напевне – вони є.

Усе інше – здогади.

Нерозважливий каже:

Дійду кінця,

А назад повернуся таким, як був.

Але так і лишається

На початку дороги…

 

* * *

Я тут живу у вигаданім світі,

Зі мною разом всі, кого люблю.

Нікого я на слові не ловлю,

Бо тут ніхто не кида слів на вітер.

 

Кого люблю, – мені душею світять.

Тут просторо, тут видно навсібіч.

Позаздрив хтось? – Хай спробує й собі

В такому світі, як ось мій, пожити.

 

Ми сміємось, цілуємось очима,

А голос чийсь за нашими плечима

Щось вслід кричить, у чомусь переконує,

Десь в іншім світі, з іншими законами…

 

* * *

Хто мене гасить, хто мені світить?

Хочеться глянути в очі – і вірить.

Ось вони – очі,  росою омиті,

Що не вагаючись, платять митні.

 

Платять сьогодні, платитимуть завтра.

Впавши на камінь, піднімуться заново.

Щирість не відає рангів і рас,

Живе, не ховаючи про запас

 

Серця шматочок, душі окраєць.

Хто б це любов’ю мене не ранив?!

Хто б це довір’ям мене беріг?!

Хто б це – не спалюючи, горів?!

 

Чому так вперто я домагаюсь:

Хто мені світить? Хто мене гасить?

 

* * *

Пам’яті матері

Саме час забрідати в словник,

Бо нема вже тих уст, що могли

Сокровенне промовити слово.

В словнику і розрада, й  розмова,

Чисте небо, високе, мов стяг,

Співчуття, каяття, вороття,

Непроглядність туману і мли,

З чим зріднився, до чого так звик,

Саме час забрідати в словник.

 

Мов піддашок, листок бузини

Й сніжно-біла корона святкова.

В словнику відгукнулося слово,

В словнику загадалися сни.

Моя мама співа колискову,

Я затихла біля труни,

Тільки стежка щемить пелюстково…

Саме час забрідати в словник.

 

В словнику весь мій втрачений рай.

Скільки вистачить сили – гортати

Верби, греблі, дороги і хати,

Пити теплі дощі маковія,

В непроглядну зимову завію

У пахучому сіні шукати

Чисту квітку гарячого літа.

Пам’ять згусне, а серце зомліє.

Хвиля квіту і снігу гора.

В словнику весь мій втрачений рай,

З чим зріднився, до чого так звик.

Саме час забрідати в словник…

 

* * *

Степу спечена долоня моє серце підняла.

Степ подумав:  квітка маку

Осипається край шляху.

А чи китицю з китайки загубила доля зла.

 

Я йому гукаю вголос:

Ні, то серце моє голе,

Воно виснажене й кволе,

На шляху йому нелегко.

 

Степ сміється і тікає,

На долоні підкидає

Моє серце, що звикає

Задихатися від лету,

Підійматись знову й знову.

 

Степу спечена долоня

Грає ним у підкидного.

 

***

Бува  затемнення душі,

Таке коротке і химерне.

А можна встигнути й померти –

І ворушіть-не ворушіть

Застиглий попіл,– все дарма.

Де темно, там душі нема.

Там віє холодом і смертю.

Зневіриться той, хто не знає:

Воно коротке і химерне,

Затемнення. Воно минає…

 

* * *

Коли мені тривожно

І відчуття біди,

Щось невідступно тягне

В нікуди, в сивий дим.

 

Тоді здається щастям

Не жити, не страждать, –

Стеблинкою хитатись,

Пушинкою літать.

 

Але найкраще бути

Маленьким ластів’ям

І сонцю признаватись:

Це я, це я, це я!

 

Безжурне ластів’ятко

З дитинства, з німоти.

Хтось виріс, хтось постарів,

Здрібнів, змарнів, а ти?

 

Несхибно цілить оком

У мене ластів’я –

А нумо, спробуй скоком,

Як я, як я, як я!

Ювілей Олександри Ковальової

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Дмитро Щербань. Незламний прокурор (Розщебнувши ґудзики генеральського мундиру прокурора)
  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк