Сьогодні святкує ювілей Олександра Прокопівна Ковальова. Тільки вдуматися, скільки в її образі іпостасей: досвідченість педагога, розчахнутість української людини землі, філософія серця слобожанського лірика, свіжість сучасної прози, раціо німецького реаліста, експресія німецького романтика,зворушливість і зворушеність дитини… І все при тому, що Олександра Ковальова – моноліт, стовп сили,світла й непорушної життєвої позиції – позиції правди,чесності, людяності. Маленька тонка свічечка…
Із Днем народження, Олександро Прокопівно!
***
Осінь завжди очей шукає,
Щоб раділи їй, щоб хвалили.
Мов дитина мала, довірливо
Викладає скарби небачені:
Жолудь, яблуко і горіх.
***
Немає більшого нещастя,
Ніж добра воля простаків,
Що раптом кинуться брататься,
Кадить тобі з усіх боків.
Сп’янілі і великодушні,
Розстелять всю твою судьбу.
І по-хазяйськи ввійдуть в душу,
Аби з усього знять табу.
Все роз’яснять і розтлумачать,
Просіють враз добро і зло,
І люті всі твої невдачі
Розтануть, як і не було.
І вже б, здавалось, воскресили
Тебе, і раді, і лиш ти,
Мов од татарського набігу,
Ніяк не можеш відійти.
Великдень
Святий Петро прогримкотів ключами,
Дмухнув вітрець, щоб розігнати чари.
І вже нема ні брами, ні Петра,
Лиш під кущем порічки – дітвора.
Така туга земелька під ногами,
Такі тугі бруньки на гілочках.
Ожив жучок, впирається рогами
В весняний день, що синькою пропах.
При сонці осокір стоїть на чатах,
Квітневий день розкошами нагус.
В бабусь з очей малесенькі дівчата
Стрибають в світ погратися в бабусь.
Полив’яний саман, червона цегла.
На хуторі в нас ні попа, ні церкви,
Релігії ніякої ні сліду,
Лиш є Великдень: зранку до обіду
Відкрите небо для очей і душ.
Сусід угору глянув: я піду.
У раї він стару провідать хоче,
Доки Петро ключами прогримкоче.
* * *
«На жучкові опанчина,
А сам жучок як дитина.
Грай, жучку, грай.»
(Народна пісня)
Ви тільки похваліть – і він заграє,
Лиш лапками дотягнеться до гілки.
З усього лісу він один ще знає,
Де гілка виростає на сопілку.
Забігаються лапки волохаті
Ясну дорогу пісні торувати.
Він зробить все, і не його вина,
Як буде путь нерівна і трудна.
Ви тільки похваліть, – і з краю в край
Трава зашепче: грай, жучку, ой, грай!
Зозуля чобітки свої святкові
До світу поскидає у росі
Й куватиме літа. Ви попросіть –
І щедро вам вона доточить віку.
А хочте – то й собі вломіте гілку
І освятіть на дудку чи сопілку.
Повірте тільки, що прийшла пора
Сказати тихо: грай, жучку, ой, грай,
Не бійсь, що темно, і не бійсь, що пізно,
Світ знемагає без твоєї пісні.
* * *
Грудень, просинець, перший сніг.
Кидаю все, біжу святкувати,
Мов у маренні або в сні,
Чи в казковому карнавалі.
Ген за обрієм караван,
Там ведмеді і ведмежата,
Мов упали зимі в капкан,
Вириваються вайлувато.
Клен киває: і так, і ні.
Все це вигадки, сон на сонці.
Грудень, просинець, перший сніг.
Я – дитина, що за віконцем.
* * *
Засвітилась яблунька при дорозі – диво!
Очі звести, забути про все, не дихати!
А круг яблуньки німбом тремтливим – ранок.
Це весна все вигадала – собі на радість.
А яблунька сяє, на вітрі блакитнім має.
Вона ж дитина мала, їй треба матір,
Щоб приголубити, небо щоб прихилити,
Щоб і в щасті боятись за неї, її жаліти.
А вітер шепоче, що всім її видно,
Що без неї життя немиле, що краса її – вічна.
Що оскільки вона єдина, то їй білим світом правити.
Бува ж така очевидна, щаслива й безжурна правда!
* * *
Люди бувають високі, як гори.
Спершу нам страшно – так високо!
Але згодом ми розуміємо:
На гору можна зійти, можна вилізти.
Трохи терпіння, трохи майстерності.
Це ж бо тільки гора…
Бувають люди, як небо –
Недосяжно далекі.
В небо можна злетіти,
Але то – диво.
Та й чий політ
Може виглибить небо?!
Бувають люди, як світ –
Без початку і краю.
Про них знаєш напевне – вони є.
Усе інше – здогади.
Нерозважливий каже:
Дійду кінця,
А назад повернуся таким, як був.
Але так і лишається
На початку дороги…
* * *
Я тут живу у вигаданім світі,
Зі мною разом всі, кого люблю.
Нікого я на слові не ловлю,
Бо тут ніхто не кида слів на вітер.
Кого люблю, – мені душею світять.
Тут просторо, тут видно навсібіч.
Позаздрив хтось? – Хай спробує й собі
В такому світі, як ось мій, пожити.
Ми сміємось, цілуємось очима,
А голос чийсь за нашими плечима
Щось вслід кричить, у чомусь переконує,
Десь в іншім світі, з іншими законами…
* * *
Хто мене гасить, хто мені світить?
Хочеться глянути в очі – і вірить.
Ось вони – очі, росою омиті,
Що не вагаючись, платять митні.
Платять сьогодні, платитимуть завтра.
Впавши на камінь, піднімуться заново.
Щирість не відає рангів і рас,
Живе, не ховаючи про запас
Серця шматочок, душі окраєць.
Хто б це любов’ю мене не ранив?!
Хто б це довір’ям мене беріг?!
Хто б це – не спалюючи, горів?!
Чому так вперто я домагаюсь:
Хто мені світить? Хто мене гасить?
* * *
Пам’яті матері
Саме час забрідати в словник,
Бо нема вже тих уст, що могли
Сокровенне промовити слово.
В словнику і розрада, й розмова,
Чисте небо, високе, мов стяг,
Співчуття, каяття, вороття,
Непроглядність туману і мли,
З чим зріднився, до чого так звик,
Саме час забрідати в словник.
Мов піддашок, листок бузини
Й сніжно-біла корона святкова.
В словнику відгукнулося слово,
В словнику загадалися сни.
Моя мама співа колискову,
Я затихла біля труни,
Тільки стежка щемить пелюстково…
Саме час забрідати в словник.
В словнику весь мій втрачений рай.
Скільки вистачить сили – гортати
Верби, греблі, дороги і хати,
Пити теплі дощі маковія,
В непроглядну зимову завію
У пахучому сіні шукати
Чисту квітку гарячого літа.
Пам’ять згусне, а серце зомліє.
Хвиля квіту і снігу гора.
В словнику весь мій втрачений рай,
З чим зріднився, до чого так звик.
Саме час забрідати в словник…
* * *
Степу спечена долоня моє серце підняла.
Степ подумав: квітка маку
Осипається край шляху.
А чи китицю з китайки загубила доля зла.
Я йому гукаю вголос:
Ні, то серце моє голе,
Воно виснажене й кволе,
На шляху йому нелегко.
Степ сміється і тікає,
На долоні підкидає
Моє серце, що звикає
Задихатися від лету,
Підійматись знову й знову.
Степу спечена долоня
Грає ним у підкидного.
***
Бува затемнення душі,
Таке коротке і химерне.
А можна встигнути й померти –
І ворушіть-не ворушіть
Застиглий попіл,– все дарма.
Де темно, там душі нема.
Там віє холодом і смертю.
Зневіриться той, хто не знає:
Воно коротке і химерне,
Затемнення. Воно минає…
* * *
Коли мені тривожно
І відчуття біди,
Щось невідступно тягне
В нікуди, в сивий дим.
Тоді здається щастям
Не жити, не страждать, –
Стеблинкою хитатись,
Пушинкою літать.
Але найкраще бути
Маленьким ластів’ям
І сонцю признаватись:
Це я, це я, це я!
Безжурне ластів’ятко
З дитинства, з німоти.
Хтось виріс, хтось постарів,
Здрібнів, змарнів, а ти?
Несхибно цілить оком
У мене ластів’я –
А нумо, спробуй скоком,
Як я, як я, як я!