Ювілей Олександри Ковальової

Сьогодні святкує ювілей Олександра Прокопівна Ковальова. Тільки вдуматися, скільки в її образі іпостасей: досвідченість педагога, розчахнутість української людини землі, філософія серця слобожанського лірика, свіжість сучасної прози, раціо німецького реаліста, експресія німецького романтика,зворушливість і зворушеність дитини… І все при тому, що Олександра Ковальова – моноліт, стовп сили,світла й непорушної життєвої позиції – позиції правди,чесності, людяності. Маленька тонка свічечка…

Із Днем народження, Олександро Прокопівно!

***

Осінь завжди очей шукає,

Щоб раділи їй, щоб хвалили.

Мов дитина мала, довірливо

Викладає скарби небачені:

Жолудь, яблуко і горіх.

 

***

Немає більшого нещастя,

Ніж добра воля простаків,

Що раптом кинуться брататься,

Кадить тобі з усіх боків.

 

Сп’янілі і великодушні,

Розстелять всю твою судьбу.

І по-хазяйськи ввійдуть в душу,

Аби з усього знять табу.

 

Все роз’яснять і розтлумачать,

Просіють враз добро і зло,

І люті всі твої невдачі

Розтануть, як і не було.

 

І вже б, здавалось, воскресили

Тебе, і раді, і лиш ти,

Мов од татарського набігу,

Ніяк не можеш відійти.

 

Великдень

Святий Петро прогримкотів ключами,

Дмухнув вітрець, щоб розігнати чари.

І вже нема ні брами, ні Петра,

Лиш під кущем порічки – дітвора.

 

Така туга земелька під ногами,

Такі тугі бруньки на гілочках.

Ожив жучок, впирається рогами

В весняний день, що синькою пропах.

 

При сонці осокір стоїть на чатах,

Квітневий день розкошами нагус.

В бабусь з очей малесенькі дівчата

Стрибають в світ погратися в бабусь.

 

Полив’яний  саман, червона цегла.

На хуторі в нас ні попа, ні церкви,

Релігії ніякої ні сліду,

Лиш є Великдень: зранку до обіду

 

Відкрите небо для очей і душ.

Сусід угору глянув: я піду.

У раї він стару провідать хоче,

Доки Петро ключами прогримкоче.

 

 

* * *

                                                «На жучкові опанчина,

                                                 А сам жучок як дитина.

                                                 Грай, жучку, грай.»

                                                                     (Народна пісня)

 

Ви тільки похваліть – і він заграє,

Лиш лапками дотягнеться до гілки.

З усього лісу він один ще знає,

Де гілка виростає на сопілку.

 

Забігаються лапки волохаті

Ясну дорогу пісні торувати.

Він зробить все, і не його вина,

Як буде путь нерівна і трудна.

 

Ви тільки похваліть, – і з краю в край

Трава зашепче: грай, жучку, ой, грай!

Зозуля чобітки свої святкові

До світу поскидає у росі

Й куватиме літа. Ви попросіть –

І щедро вам вона доточить віку.

 

А хочте – то й собі вломіте гілку

І освятіть на дудку чи сопілку.

Повірте тільки, що прийшла пора

Сказати тихо: грай, жучку, ой, грай,

Не бійсь, що темно, і не бійсь, що пізно,

Світ знемагає без твоєї пісні.

 

* * *

Грудень, просинець, перший сніг.

Кидаю все, біжу святкувати,

Мов у маренні або в сні,

Чи в казковому карнавалі.

 

Ген за обрієм караван,

Там ведмеді і ведмежата,

Мов упали зимі в капкан,

Вириваються вайлувато.

 

Клен киває: і так, і ні.

Все це вигадки, сон на сонці.

Грудень, просинець, перший сніг.

Я – дитина, що за віконцем.

 

* * *

Засвітилась яблунька при дорозі – диво!

Очі звести, забути про все, не дихати!

А круг яблуньки німбом тремтливим – ранок.

Це весна все вигадала – собі на радість.

 

А яблунька сяє, на вітрі блакитнім має.

Вона ж дитина мала, їй треба матір,

Щоб приголубити, небо щоб прихилити,

Щоб і в щасті боятись за неї, її жаліти.

 

А вітер шепоче, що всім її видно,

Що без неї життя немиле, що краса її – вічна.

Що оскільки вона єдина, то їй білим світом правити.

Бува ж така очевидна, щаслива й безжурна правда!

 

* * *

Люди бувають високі, як гори.

Спершу нам страшно – так високо!

Але згодом ми розуміємо:

На гору можна зійти, можна вилізти.

Трохи терпіння, трохи майстерності.

Це ж бо тільки гора…

 

Бувають люди, як небо –

Недосяжно далекі.

В небо можна злетіти,

Але то – диво.

Та й чий політ

Може виглибить небо?!

 

Бувають люди, як світ –

Без початку і краю.

Про них знаєш напевне – вони є.

Усе інше – здогади.

Нерозважливий каже:

Дійду кінця,

А назад повернуся таким, як був.

Але так і лишається

На початку дороги…

 

* * *

Я тут живу у вигаданім світі,

Зі мною разом всі, кого люблю.

Нікого я на слові не ловлю,

Бо тут ніхто не кида слів на вітер.

 

Кого люблю, – мені душею світять.

Тут просторо, тут видно навсібіч.

Позаздрив хтось? – Хай спробує й собі

В такому світі, як ось мій, пожити.

 

Ми сміємось, цілуємось очима,

А голос чийсь за нашими плечима

Щось вслід кричить, у чомусь переконує,

Десь в іншім світі, з іншими законами…

 

* * *

Хто мене гасить, хто мені світить?

Хочеться глянути в очі – і вірить.

Ось вони – очі,  росою омиті,

Що не вагаючись, платять митні.

 

Платять сьогодні, платитимуть завтра.

Впавши на камінь, піднімуться заново.

Щирість не відає рангів і рас,

Живе, не ховаючи про запас

 

Серця шматочок, душі окраєць.

Хто б це любов’ю мене не ранив?!

Хто б це довір’ям мене беріг?!

Хто б це – не спалюючи, горів?!

 

Чому так вперто я домагаюсь:

Хто мені світить? Хто мене гасить?

 

* * *

Пам’яті матері

Саме час забрідати в словник,

Бо нема вже тих уст, що могли

Сокровенне промовити слово.

В словнику і розрада, й  розмова,

Чисте небо, високе, мов стяг,

Співчуття, каяття, вороття,

Непроглядність туману і мли,

З чим зріднився, до чого так звик,

Саме час забрідати в словник.

 

Мов піддашок, листок бузини

Й сніжно-біла корона святкова.

В словнику відгукнулося слово,

В словнику загадалися сни.

Моя мама співа колискову,

Я затихла біля труни,

Тільки стежка щемить пелюстково…

Саме час забрідати в словник.

 

В словнику весь мій втрачений рай.

Скільки вистачить сили – гортати

Верби, греблі, дороги і хати,

Пити теплі дощі маковія,

В непроглядну зимову завію

У пахучому сіні шукати

Чисту квітку гарячого літа.

Пам’ять згусне, а серце зомліє.

Хвиля квіту і снігу гора.

В словнику весь мій втрачений рай,

З чим зріднився, до чого так звик.

Саме час забрідати в словник…

 

* * *

Степу спечена долоня моє серце підняла.

Степ подумав:  квітка маку

Осипається край шляху.

А чи китицю з китайки загубила доля зла.

 

Я йому гукаю вголос:

Ні, то серце моє голе,

Воно виснажене й кволе,

На шляху йому нелегко.

 

Степ сміється і тікає,

На долоні підкидає

Моє серце, що звикає

Задихатися від лету,

Підійматись знову й знову.

 

Степу спечена долоня

Грає ним у підкидного.

 

***

Бува  затемнення душі,

Таке коротке і химерне.

А можна встигнути й померти –

І ворушіть-не ворушіть

Застиглий попіл,– все дарма.

Де темно, там душі нема.

Там віє холодом і смертю.

Зневіриться той, хто не знає:

Воно коротке і химерне,

Затемнення. Воно минає…

 

* * *

Коли мені тривожно

І відчуття біди,

Щось невідступно тягне

В нікуди, в сивий дим.

 

Тоді здається щастям

Не жити, не страждать, –

Стеблинкою хитатись,

Пушинкою літать.

 

Але найкраще бути

Маленьким ластів’ям

І сонцю признаватись:

Це я, це я, це я!

 

Безжурне ластів’ятко

З дитинства, з німоти.

Хтось виріс, хтось постарів,

Здрібнів, змарнів, а ти?

 

Несхибно цілить оком

У мене ластів’я –

А нумо, спробуй скоком,

Як я, як я, як я!