Леонід УШКАЛОВ. УКРАЇНЦІ В БОРОТЬБІ ЗА СВОБОДУ: СТОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

До 240-ої річниці від дня народження

Григорія Квітки-Основ’яненка

 

Григорій Квітка-Основ’яненко посідає особливе місце в історії української літератури. Ще за його життя Микола Костомаров у своїй харківській праці 1842 року «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» стверджував: «Поза всяким сумнівом, честь піднесення рідного слова на найвищий щабель розвитку, – смію сказати, честь створення української літератури належить письменникові, який заховався під прибраним ім’ям Основ’яненка» [Костомаров, с. 167]. Пройде ще три десятиліття, і Михайло Драгоманов у листі до Мелітона Бучинського від 25 грудня 1872 року напише із Флоренції, що Квітка-Основ’яненко, поруч із Шевченком та Гоголем, належить до трійки найвидатніших українських письменників ХІХ століття [Драгоманов 1910, с. 230]. Та, певна річ, іще поважніше місце Квітка посідає в «історії харківської культури». Про кого б із відомих слобідських діячів не заходила мова, поруч із ним одразу ж зринає Квітка. Згадаймо, як 1906 року газета «Харьковские губернские ведомости» писала про Юрія Говоруху-Отрока: «…В історії харківської культури цей оригінальний письменник та глибокий мислитель посідає таке ж важливе місце, як Сковорода й Квітка-Основ’яненко» [Гончарова, с. 6]. Пройде ще чотири роки, і в 1910-му Дмитро Багалій скаже майже те саме про Василя Каразіна. Мовляв, він «був одним з найвидатніших діячів Харківського краю; тут його слід поставити вслід за Гр. Сав. Сковородою і Гр. Фед. Квіткою-Основ’яненком» [Багалей, с. XVII].

Свої власні уявлення щодо місця та ролі Квітки в «історії харківської культури» я пробував з’ясувати у книзі 2012 року «Григорій Квітка-Основ’яненко», що побачила світ у видавництві «Фоліо» в серії «Знамениті українці» [Ушкалов 2012]. А сьогодні хочу розповісти про те, як 1878 року, тут-таки в Харкові, відзначали 100-літній ювілей письменника.

Ініціатором цього заходу був відомий харківський громадський діяч Федір Андрійович Павловський – син видатного математика, заслуженого професора й ректора Харківського університету Андрія Павловського. За часів юності Федір Павловський був активним учасником українського руху, згодом – не менш активним земським діячем. Як писав Михайло Драгоманов у матеріалі під назвою «Ґрунт, книжка та «препятствія» (листи й уваги про новини на Україні)», надрукованому 1879 року в Женеві, у четвертому томі «Громади»: «Перша думка про те святкування належала харківському земському діячеві Федорові Павловському, недавньому студентові Харківського університету, обивателю здавна города Харкова і за останній час земцеві. Свою думку вніс він в земський збір ще за півроку до юбілею» [Драгоманов 1879, с. 242]. Точніше кажучи, це сталося у вівторок 13 (25) червня 1878 року, коли на харківських повітових земських зборах було оголошено записку колишнього гласного Федора Павловського, в якій ішлося про те, що у зв’язку із наближенням сотої річниці від дня народження Квітки-Основ’яненка варто було б побудувати в селі Основа школу його імені з викладанням садоводства й городництва, а також про те, щоб провести святкування цього ювілею [див.: Павловский]. «Земський збір, – продовжує Драгоманов, – ухваливши дораду святкування юбілею Квітки, вдавсь за дозволом до міністра посередніх справ заснувати в Основі рукомесну школу імені Квітки… Поруч з тим запитанням, земський збір прохав міністра дозволити славити день 18 ноября по зложеній програмі» [Драгоманов 1879, с. 242]. Іншими словами, харківські земці створили ювілейний комітет, секретарем якого було обрано Павловського, і подали відповідне клопотання міністру внутрішніх справ імперії, генералу від кавалерії Олександру Тимашеву. І дивним робом, вигукує Драгоманов, «той самий міністр, Тимашев, котрий був членом приснопам’ятного комітету катів українського слова (Тимашев, Потапов, гр. Дм. Толстой, Юзефович), дозволив юбілей Квітки!» [Драгоманов 1879, с. 241–242]. Ясна річ, під «приснопам’ятним комітетом катів українського слова» Драгоманов мав на думці «высочайше утвержденную комиссию по украинофильской пропаганде в южных губерниях России», на підставі висновків якої імператор Олександр ІІ 18 (30) травня 1876 року підписав так званий Емський указ, що витісняв мову багатомільйонного народу в суто побутову сферу. А щодо програми Квітчиного ювілею, то вона була ось така: «…Зрана, 18 ноября в 9 годині, мала бути одправа на могилі Квітки, що на Холодногорському кладовищі. В 11½ годині дня таку ж панахиду призначено одправити в Університетській церкві. Другого дня, у неділю, теж панахида в Основ’янській церкві. По полудні 18 прилюдна (публічна) лекція пр. А. А. Потебні, в параднім залі університетськім «Григорій Федорович Квітка (1778–1843)» [Драгоманов 1879, с. 242].

Оголошення про ювілей Квітки-Основ’яненка комітет розіслав по всіх українських містах, щоправда, як каже Драгоманов, «дуже пізно, за тиждень, чи що, через що зібралося мало на юбілей чужогородніх» [Драгоманов 1879, с. 243]. З «чужогородніх» гостей найбільше прибуло до Харкова киян. Серед них Драгоманов називає свого приятеля Миколу Лисенка [Драгоманов 1879, с. 243] – комітет запрошував композитора дати концерт української музики. Утім, коли харківський генерал-губернатор князь Дмитро Кропоткін, який уже через кілька місяців, 9 (21) лютого 1879-го, загине тут-таки в Харкові від кулі народовольця Григорія Гольденберга, спитав у Тимашева, чи можна буде з нагоди ювілею зіграти на сцені «Сватання на Гончарівці», Тимашев відповів: «Ни слова, ни звука по-малорусски» [Драгоманов 1879, с. 243]. Не дозволили виступити й Лисенкові.

Та, попри всі репресивні заходи уряду, 100-літній ювілей Квітки-Основ’яненка став не лише вшануванням пам’яті харківського письменника, але й справжньою політичною маніфестацією. Про це прямо писав згодом один із лідерів земського руху, а в майбутньому й партії конституційних демократів Іван Петрункевич у листі до Василя Богучарського: «У жовтні 1878 року кілька чернігівських земців[1] і київських українофілів[2] вирішили скористатися зі святкування в Харкові ювілею українського письменника Квітки задля того, щоб установити зв’язки із земцями південних губерній, а також із різними громадськими діячами, які прибудуть на ювілей, і порушити питання про боротьбу за політичну свободу й конституцію. Це завдання було виконане на ювілейному банкеті й було підтримане доволі різноманітною громадою…» [Богучарский, с. 250]. Бенкет, про який говорить тут Іван Петрункевич, розпочався у неділю, 19 листопада (1 грудня) 1878 року, о 17-й годині.

Трохи докладніше Петрункевич писав про це 1910 року в спогадах «Памяти В. А. Гольцева». Мовляв, «великі реформи шістдесятих років минулого століття показали величезне зростання суспільства й, зі свого боку, сприяли розвитку в ньому нових соціальних і політичних ідей, а війна за звільнення слов’ян[3] зробила ці ідеї популярними в широких масах населення. Однак бюрократія не лише не хотіла йти назустріч новим суспільним умовам, але й усіляко придушувала прояви будь-якої свободи, будь-якої думки й створювала ту нездорову атмосферу, в якій неодмінно мали розвинутися різні аномалії і різні ексцеси. Так культивувався тероризм. Утім, якщо в деякої частини аж ніяк не революційних прошарків суспільства терор знаходив підтримку, то в більшої частини суспільства він викликав величезні побоювання, оскільки боротьба влади й терористів набувала дедалі гостріших форм і загрожувала країні вкрай тяжкими наслідками. Коли в жовтні 1878 року під час святкування ювілею українського письменника Квітки-Основ’яненка один з ораторів[4] порушив у своїй промові питання про терор і заявив, що здорове суспільство має однаково боротися і з шибеницею, і з убивством і не потурати ні тому, ні іншому, – ці слова викликали бурю оплесків присутньої публіки» [Петрункевич, с. 103–104; пор.: Могилевский, с. 389]. «Очевидно, – продовжує Петрункевич, – що між урядом і терором повинно стати саме суспільство, тільки воно зможе покласти край тій боротьбі, що робила жорстокими й розбещеними не лише борців, але й саме суспільство» [Петрункевич, с. 104]. Однак на той час суспільство не мало жодної організації. «Один-єдиний ґрунт, на якому могла утворитися бодай дуже слабка та все ж легальна й позастанова організація, – було земство, а тому тут і зародилася думка про виступ суспільства на захист громадянських і політичних прав, які б відповідали сучасному рівню правосвідомості…» [Петрункевич, с. 104].

Із цього викладу доволі важко зрозуміти, про що ж саме говорив у своїй промові на бенкеті Іван Петрункевич. Значно докладніше переказує її Михайло Драгоманов. «Звернувшись до Квітки, – каже він, – бесідник почав його трактувати не з національного погляду[5], не як чоловіка певних заслуг в українськім письменстві, але став його досліджувати з громадського, обчеського погляду. Квітка, казав він, перший завів у Харкові театр, йому Харків обов’язаний заведенням дівочого Інституту. Квітка далі, ще в ті старі годи, перший загадавсь[6] про долю малолітків-провинників: він перший ввійшов з дорадою до вищого уряду – решту з грошей, які щороку зостаються від карних діл (сам він був головою харківського карного суду), повернути на школу малолітків-провинників, де б вони приміли[7] вчитися рукомеслам, письменству. Спасенна гадка, котра тепер тільки, за нашого часу, в житті справдилася. Квітка накінець взагалі був чоловік, котрий силкувавсь збудити обчество й привернути його до праці, до обчеських інтересів, і з того вже він видававсь на наші очі чоловіком дуже передовим, впливаючи якнайкорисніше на сучасних йому людей, котрі й за наших часів досі багнітують[8] у безідейнім ледарстві, індиферентизмі, замовлячи часами своє нужденне життя хіба невільницькими адресами, яким ціну й вагу сам уряд добре тямить і знає… Недовго, але дуже талановито, палко, гаряче розвивав він свою думку земського самопізнання, самовіжи, просив у слухачів собі одповіді, викликав на щире слово. Нарешті обернувсь до обчества з дорадою потребувати собі чесно, сміливо, одверто од уряду прав, коли, мовляв, обчество бажає прямувати шляхом мирного, громадського поступовання; коли ж обчество й тут не зверне з непочесного, недбалого шляху, то обчеський стан по волі чи по неволі опиниться на кривавім розпутті: з їдного боку ніж, з другого – шибениця. Середина ж пустоватиме…» [Драгоманов 1879, с. 249–250].

А чому на ювілейному бенкеті на честь Квітки Петрункевич заговорив раптом про ніж і шибеницю. Річ у тім, що зовсім недавно, 4 (16) серпня 1878 року, серед білого дня, у самісінькому центрі Санкт-Петербурґа, український анархіст Сергій Кравчинський смертельно поранив стилетом начальника ІІІ Відділу й шефа жандармів, генерал-лейтенанта Миколу Мезенцева. І цей украй зухвалий атентат посіяв справжній жах в урядових сферах. Імператор оголосив у країні військовий стан, призначивши «тимчасових губернаторів» із надзвичайними повноваженнями. Саме тому, змалювавши яскравий образ Квітки як громадського діяча, Петрункевич одразу ж почав говорити про вбивство Мезенцева. «Є різні погляди на громадську діяльність, – казав він. – Терористи, наприклад, перебувають на лінії вогню, прагнуть до недосяжного; з іншого боку, мало результатів дає і діяльність тих людей, які емігрують, сподіваючись на вплив Заходу. Треба працювати в Росії й добиватися свободи шляхом організації суспільних сил» [Могилевский, с. 389]. Не знаю, кого з емігрантів мав на думці Петрункевич. Можливо, Драгоманова, який був тоді центральною постаттю еміграції в Женеві, можливо, Петра Лаврова, який був на той час у Парижі, можливо, Петра Кропоткіна[9], який жив тоді в Клярані… Так чи так, – продовжує Петрункевич, – освічена публіка має бути «проти терору, без огляду на те, чи йде він знизу, чи згори, бо знає, що таким шляхом не можна дійти до свободи й конституції, так само як не можна цим шляхом досягнути спокою і ладу в країні. Терор однаково свідчить як про слабкість уряду, так і про слабкість суспільства. Убивство генерала Мезенцева – це нове нагадування про те, що не можна далі триматися того двозначного становища, що його посіло суспільство в боротьбі, яку ведуть між собою терористи й державна влада… Настає мить, коли суспільство зобов’язане прямо й відкрито сказати: не схвалюючи терористичних убивств революціонерів, воно так само не схвалює й уряд, який не хоче зрозуміти, що система державного ладу, яку він так уперто захищає, не відповідає ані гідності руського народу, ані інтересам великої держави; що уряд зобов’язаний розпочати докорінну реформу й зробити все від нього залежне, щоб припинити терор мирним шляхом, а не шляхом страт. Суспільство однаковою мірою і проти вбивства із-за рогу, і проти шибениці» [Могилевский, с. 389]. І нарешті, висновок: «Слід негайно організувати спеціальну комісію, яка б виробила проект об’єднання всіх опозиційних сил у країні» [Могилевский, с. 389].

У листі до Богучарського Петрункевич писав, що на ювілеї Квітки жодної організації так-таки й не було створено [див.: Богучарский, с. 250]. Тим часом славетний український правник і соціолог-неокантіанець Богдан Кістяківський у своїй книзі 1912 року «Страницы прошлого. К истории конституционного движения в России» трактував 100-літній ювілей Квітки-Основ’яненка як перший з’їзд конституціоналістів у Російській імперії [див.: Кистяковский, с. 6]. Здається, так само розглядали цю подію й інші автори, зокрема знаний український революціонер-анархіст Володимир Дебагорій-Мокрієвич у своїх споминах про Драгоманова, написаних навесні 1922 року [див.: Дебагорій-Мокрієвич, с. 277].

Мені здається, що в цьому ж таки контексті слід трактувати й публічну лекцію професора Олександра Опанасовича Потебні «Григорій Федорович Квітка (1778–1843)» – центральний захід 100-літнього Квітчиного ювілею. Цю лекцію Потебня розпочав у парадній залі Харківського університету в суботу, 18 (30) листопада 1878 року о 13.00. Можу припустити, що Потебня підготував її на прохання того ж таки Федора Павловського, оскільки був його давнім приятелем. Принаймні Ігнат Житецький стверджував, що «з кінця 50-х років Потебня приятелював з гуртком харківських студентів, переконаних українців (П. Лобко, О. Шиманов, І. Біликов, М. Жученко, Хв. Павловський, І. Паученко, С. Сукачев, І. Шам, В. Мова та ін.)» [Житецький, с. 73]. Не кажу вже про те, що Олександр Потебня ставив Квітку-Основ’яненка дуже й дуже високо. Як свідчив Микола Сумцов: «З українських письменників старої доби Потебня високо цінував Сковороду і Квітку» [Сумцов 1893, с. 50].

Ця лекція ніде не була надрукована. Більше того, Сумцов стверджував, що жодних матеріалів про неї не збереглося й у паперах Потебні [див.: Сумцов 1892, с. 191; Сумцов 1893, с. 51]. Мовляв, залишилися тільки газетні кореспонденції: докладне повідомлення про лекцію Потебні подала київська газета «Труд» [див.: Сумцов 1892, с. 191][10], а коротка нотатка про неї з’явилася в московській «Газете А. Гатцука» [див.: Сумцов 1893, с. 51][11]. Сумцов помилявся. Серед паперів Потебні насправді був один документ з інформацією про зміст лекції, присвяченої Квітці-Основ’яненку. Маю на думці опис Квітчиного ювілею, зроблений тим-таки Павловським через кілька днів після його завершення. Цей опис знайшов у паперах Потебні Ярема Айзеншток.

Звісно, поданий Федором Павловським опис лекції Потебні не може претендувати на цілковиту достеменність. Недарма Павловський просив у професора вибачення «за неповноту, незв’язність, а може, й неточність переказу змісту його лекції», мовляв: «ми не робили ніяких заміток і пишемо те, що згадалось після кількох день» [Айзеншток, с. 95]. Отже, коментує ці слова Айзеншток, Павловський «цілком натурально докладніше викладав те, що його найбільше зацікавило, на що й сам лектор хотів звернути найбільшу увагу слухачів…» [Айзеншток, с. 95]. А далі подає цю лекцію Потебні в записі Павловського: «З спокоєм і без пристрасті, як справжній вчений, професор звернув увагу на те, що мова яко засіб творення думки (а зовсім не засіб одягти думку в одіж згука, як це дехто думає), як орган думки, повинна користуватися повною пошаною і охороною, а всякі заходи, скеровані проти якої б не було мови, якого б не було діалекта, повинні бути скасовані… Насилувати мову – значить насилувати думку» [Айзеншток, с. 95]. Хочу наголосити, що ці слова пролунали в парадній залі Харківського імператорського університету в часи найжорстокішої заборони української мови, через два з половиною роки після Емського указу й усього через кілька місяців після появи в Женеві славетної брошури Михайла Драгоманова «La littérature oukraїnienne proscrite par le gouvernement russe» («Українська література, проскрибована російським урядом»)[12], з якою той планував виступити в червні 1878 року на паризькому Міжнародному літературному конгресі, тобто якраз тоді, коли Павловський висунув ідею святкування 100-літнього ювілею Квітки. Далі Потебня говорив, що українська мова – це мова, якою користується понад 10 мільйонів людей, і її слід усіляко підтримувати й вивчати: «…Коли ми хочемо війти в стосунки з народом задля доброчинного впливу на нього, коли ми хочемо пізнати його душу…, нам треба до тонкості вивчити мову народу…» [Айзеншток, с. 95]. На думку Потебні, чудовим прикладом для всіх тут може бути Квітка-Основ’яненко, бо «він досконально володів мовою свого народу, і це дало йому ключа до розуміння народу» [Айзеншток, с. 95]. А далі в цьому ж таки контексті зринає і дуже промовиста згадка про Сковороду: «Друга знаменита людина України, філософ Сковорода, говорив, що сон – це життя. Народ спить, але не мертвим сном. Квітка ж довів, що народ не спить, а в ньому йде рух» [Айзеншток, с. 95]. І далі каже про Квітку: «Основою його діяльності було вивчення оточення, в якому він жив, і любов до нього. Це був розумний консерватор, але не в тому розумінню, в якому це слово звикли вживати. Так звані консерватори поводяться відносно народного життя часто цілком революційно, руйнуючи все, що створило це життя. Як в ділі виховання дитини неможливо визнавати голову дитини за якусь «tabula rasa», на якій пиши, що хочеш, так і в ділі розвитку народу необхідно визнати користь розумного консерватизму. Необхідно будувати на тих підвалинах, які створило життя народу. Тому не можна не цінити таких людей, як Квітка, які піклувались про економію, про заховання того, що створено народом» [Айзеншток, с. 95].

Закінчивши виклад Павловського, Айзеншток від себе додав, що це – всього лише «дуже слабенька копія гарної картини», бо мова викладу незграбна, а деякі його місця важко зрозуміти. Наприклад, Айзеншток не зрозумів тези про «користь розумного консерватизму» [Айзеншток, с. 96]. Зрештою, так воно і є. Зрозуміти, що саме мав на думці Потебня, говорячи про Квітчин «розумний консерватизм» чи про Сковороду, доволі важко.

Але тут у пригоді нам стає ще одне джерело, яке подає зміст лекції Потебні й про яке досі ніхто з науковців не згадував. Маю на увазі вже цитований мною драгоманівський матеріал під назвою «Ґрунт, книжка та «препятствія» (листи й уваги про новини на Україні)»[13], де про неї розказано куди докладніше, ніж у Павловського.

Саме звідси можна довідатися про те, що у своїй лекції про Квітку Потебня розглянув п’ять питань: «[1] Деякі біографічні речі про покійного. [2] Огляд літературної діяльності Квітки. [3] Як відносилась до нього критика 40-х років. [4] Квітчина мова у писаннях. [5] Чого стоїть Квітка в історії свого краю?» [Драгоманов 1879, с. 242]. А далі йде виклад лекції Потебні: «Вельми зручно й оригінально почав він здалеку проводити свою мисль, навпроти становлючи всіма зажиті поняття про елементи революційні й консервативні в житті державнім і народнім. Він каже, консерватизм в найліпшім смислі послугує до захорони й збереження сил народних, котрі тим або іншим побитом виявляють себе визисканням духа народного, моральної його природи. Революційні ж сили, ніби гніт, висячі над народом, чи то в ролі державного уряду, або й просто в ролі пануючої народності, руйнують, нищать той лад, важуться зламати, знесилити міць того духу народного. У такій боротьбі, порівнює він далі, склалося історичне життя українського народу. З ким тільки народ сей не жив, хто їм не обладав, кожне хилилося до того, аби зламати, підвернути під себе його сили, асимілірувати, як то кажуть, вияви національного його духу як в домовім, господарськім, політичнім, духовнім і взагалі в культурнім побиті. Квітка своїми українськими утворами належить тим до консервативного напрямку, котрий встоює, боронить, оберігає сили народні, і в тім його велика заслуга. Він дає нам в більшій частині своїх прозаїчних оповідань такі чисті, непопсовані типи з народу, такі глибоко симпатичні характери українського жіноцтва, які не втратили ще й досі, в лютій запеклій боротьбі з революційними силами державними, поваги до себе, загальнолюдської шани й почесті» [Драгоманов 1879, с. 243–244]. І далі: «Докоряли Квітці сучасні йому люди, що він, вживаючи українську мову в своїх утворах, пише для самих хіба лакеїв, для простого люду. Квітка ж у листі до деяких московських письмовців каже, що списувати народ свій, його побит, його надії, горе й радощі не на рідній йому мові – чиста мука. Шановний професор додав від себе, що Квітка писав свої українські утвори не задля лакеїв, але задля тих, що обладали лакеями, щоб через те закидалася межи панством і мужицтвом та незмірна безодня в житті й розуміннях, яка постала поміж їх і віддалила одних від других» [Драгоманов 1879, с. 244]. Нарешті, ще одна дуже важлива теза лекції Потебні: «Квітка, каже д. Потебня, жив з розумом і серцем у згоді: він не шукав собі сюжетів, не задававсь на предки якими-небудь мріями, тенденціями: він, зогрітий щирою любов’ю до народу, користував тими знадобами, які виставляло йому саме життя» [Драгоманов 1879, с. 245].

І коли мова заходить про оцю «незмірну безодню» між елітою та народом, сформовану віками української історії, Потебня кількома штрихами змальовує надзвичайно яскравий образ Сковороди як приклад не лише «розумного консерватизму», але й незалежності людського духу від зовнішніх обставин. У візії Потебні Сковорода постає справжнім символом свободи, що за умов усеосяжної неволі неодмінно набуває виразних рис громадянського спротиву: «Озираючи стани людей того часу, чужинство й відрізненість українського панства від простого народу, д. Потебня не міг обійти словом сучасника Квітчиного, славного філософа українського Сковороду, яко славний примір великого духа чоловічого під благим, смиренним видом. Такі люди серед повсюдного туману світяться ясно, слово їх має велику вагу й на дальших потомках, котрим звичайно не сором би поводитись такими святими речами, як ці, що каже Сковорода: бува в житті чоловічому такий час, коли ніяка прихильність, ні любов найщирша, ніже сім’я не повинні вдержати чесного чоловіка й громадянина від його обов’язку» [Драгоманов 1879, с. 245].

«Зачепивши далі питання відносин російської критики 40-х років до Квітки, – продовжує Драгоманов, – пр. Потебня освідомив свою аудиторію з огидливим способом відносин російських літераторів на чолі з Бєлінським і Сенковським, людей, завважте, різних таборів, до українського письменства взагалі й до Квітки почасти. Бєлінський в цілій низці повістей Квітки не знайшов собі поля критики, як тільки причепитись до посвяти Квіткою своїх утворів жінці. Квітка знаменує свою книгу такими словами: Повісті Грицька Основ’яненка – і далі посвята: «любій моїй жінці». – На цих словах Бєлінський розводить дешевий глум і гостромисліє: «Так вот что значит это заглавие (кепкує він), Основьяненко и Квитка есть одно и то же лицо, так как эта жинца (?) или жинка есть его жена. К чему, спрашивается (веде він далі), пригодно употребление малороссийского языка для повестей г. Квитки? Кто их станет читать? мужики что-ли? Да разве мужики способны понимать изящное, вообще все, выходящее из сферы их развития? разве они обладают достаточною тонкостью чутья, которое есть удел только образованного, развитого общества» і т. д.» [Драгоманов 1879, с. 246]. Власне кажучи, Потебня переповів тут деякі пасуси з рецензії Бєлінського на альманах «Ластівка» й на «малоросійську оперу» Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» [пор.: Белинский, с. 176–179]. «…Такі часткові уривки з діл критичних Бєлінського, відносно самого Квітки й безпосередньо української літератури, – коментує Драгоманов, – вчинили відповідне вражіння на цілу аудиторію» [Драгоманов 1879, с. 246].

Доповідь Потебні завершилася «великими дружніми оплесками» [Драгоманов 1879, с. 246]. Після неї Павловський оголосив вітальні телеграми, що надійшли до ювілейного комітету з Києва, Чернігова, Ніжина, Острога, Фастова, Балти, Санкт-Петербурґа (від Миколи Костомарова). І одна з київських телеграм, попри наказ Тимашева «Ни слова, ни звука по-малорусски», була українською мовою. У ній було сказано таке: «Вітаючи українців, шануючих 100-літню пам’ять Квітки, бажаю, щоб день сей стався визволенням нашого слова, щоб українське письменство ширилось і квітчалось на користь українському народові й всім людям» [Драгоманов 1879, с. 247].

 

* * *

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що 100-літній ювілей Григорія Квітки-Основ’яненка став не лише вшануванням пам’яті одного з найбільших українських письменників ХІХ століття, але й відкрив важливий етап у боротьбі українців за свої політичні й національні права, оскільки поклав початок руху конституціоналістів у всій Російській імперії.

 

 

ЛІТЕРАТУРА

Айзеншток – Айзеншток І. О. О. Потебня та українська література // Шляхи мистецтва. – 1921 [на обкладинці: 1922]. – Ч. 2. – С. – С. 94–101.

Багалей – Багалей Д. И. Предисловие // Каразин В. Н. Сочинения, письма и бумаги В. Н. Каразина, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем. – Харьков: Типография и литография М. Зильберберг и С-вья, 1910. – С. ІХ–ХІХ.

Белинский – Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. – Москва: Издательство Академии наук СССР, 1954. – Т. V. – 863 с.

Богучарский – Богучарский В. Я. Земский Союз конца 70-х и начала 80-х гг. ХІХ века // Юбилейный земский сборник (1864–1914) / Под редакцией Б. Б. Веселовского и З. Г. Френкеля. – Санкт-Петербург: Издание Т-ва О. Н. Поповой, 1914. – С. 233–259.

Гончарова – Гончарова О. Русская литература в свете христианских ценностей (Ю. Н. Говоруха-Отрок – критик). – Харьков: Майдан, 2006. – 164 с.

Дебагорій-Мокрієвич – М. П. Драгоманов. Із споминів Володимира Дебогорія-Мокрієвича // За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття / Під ред. акад. Михайла Грушевського. – Київ: Державне Видавництво України, 1927. – Кн. 1. – С. 275–295.

Драгоманов 1879 – Ґрунт, книжка та «препятствія» (листи й уваги про новини на Україні) // Громада. Українська збірка, впорядкована Михайлом Драгомановим. № 4. – Женева: Печатня «Работника» й «Громади», 1879. – С. 235–336.

Драгоманов 1910 – Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським. 1871–1877. З портретами й факсиміліями кореспондентів / Зладив М. Павлик. – Львів: Накладом Наукового Товариства ім. Шевченка, 1910. – 353 с.

Драгоманов 2001 – Драгоманов М. Українська література, проскрибована російським урядом = Dragomanow M. La littérature oukraїnienne proscrite par le gouvernement russe / Пер. з франц., текстолог. опрацювання та прим. Ґ. Цвенґроша; Вступ. сл. М. Колесси; ред. кол.: Б. Якимович (голова), Н. Бічуя, М. Гнатюк та ін. – Львів, 2001. – 94 [2] с.

Житецький – Житецький Ігн. О. О. Потебня і харківська громада в 1861–63 рр. (із щоденника та листування В. С. Гнилосирова) // За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття / Під ред. акад. Михайла Грушевського. – Київ: Державне Видавництво України, 1927. – Кн. 1. – С. 73–76.

         Кистяковский – Кистяковский Б. Страницы прошлого. К истории конституционного движения в России. – Москва: Типография П. П. Рябушинского, 1912. – 131 с.

Костомаров – Иеремия Галка. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Молодик на 1844 год. Украинский литературный сборник, издаваемый И. Бецким. – Харьков: В Университетской типографии, 1843. – С. 157–185.

Котельницький – Котельницький Н. І. І. Петрункевич та національне питання у Російській імперії у другій половині ХІХ ст.: етнополітичний аспект // Український історичний збірник: наук. пр. асп. та молодих вчених. – Київ: 2008. – Вип. 11. – С. 128–132.

Могилевский – Могилевский К. Иван Ильич Петрункевич: «Подготовить страну к самому широкому самоуправлению…» // Российский либерализм: идеи и люди / Под общей редакцией А. А. Кара-Мурзы. – Москва: Новое издательство, 2007. – С. 386–394.

Павловский – Павловский Ф. Записка об учреждении в с. Основе школы имени Г. Ф. Квитки-Основьяненки, с преподаванием садоводства и огородничества // Журналы очередного земского собрания Харьковского уезда 12–16 июня 1878 года. – Харьков: Типография Зильберберга, 1878. – С. 180–183.

         Петрункевич – Петрункевич Ив. Памяти В. А. Гольцева (Страничка из личных воспоминаний) // Памяти Виктора Александровича Гольцева: статьи, воспоминания, письма / Под редакцией А. А. Кизеветтера. – Москва: Т-во «Печатня С. П. Яковлева», 1910. – С. 98–112.

Потебня – Олександр Опанасович Потебня (до 170-річчя з дня народження): Біобібліографічний покажчик / Уклад.: В. Ю. Франчук, Ф. Х. Широкорад, Ю. Ю. Полякова; вступ. ст.: Ф. Х. Широкорад; наук. ред.: Ф. Х. Широкорад; бібліогр. ред.: С. Б. Глибицька. – Харків: Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, 2005. – 152 с.

Сумцов 1892 – Сумцов Н. Ф. Современная малорусская этнография (посвящается памяти А. А. Потебни) // Киевская старина. – 1892. – T. XXXVIІ. – Май. – С. 176–192.

Сумцов 1893 – Сумцов Н. Материалы для истории Харьковского университета // Записки императорского Харьковского университета. – Харьков: Типография Адольфа Дарре, 1893. – Вып. 1. – С. 37–53.

Ушкалов 2012 – Ушкалов Л. Григорій Квітка-Основ’яненко. – Харків: Фоліо, 2012. – 120 с.

Ушкалов 2016 – Ушкалов Л. Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії. – Харків: Майдан, 2016. – 316 с.

[1] Петрункевич має на думці передовсім себе й Олександра Ліндфорса.

[2] Мені здається, що Петрункевич має на увазі найперше Володимира Антоновича, Павла Житецького та Вільяма Беренштама, Юрія Цвітковського й Миколу Лисенка.

[3] Ідеться про російсько-турецьку війну 1877–1878 років.

[4] Тобто сам Петрункевич.

[5] Про національні погляди Івана Петрункевича див. статтю Назара Котельницького «І. І. Петрункевич та національне питання у Російській імперії у другій половині ХІХ ст.: етнополітичний аспект» [Котельницький].

[6] Тобто замислився.

[7] Тобто могли.

[8] Тобто марнують життя.

[9] Анархіст Петро Кропоткін доводився двоюрідним братом згаданому харківському генерал-губернатору Дмитрові Кропоткіну.

[10] У біобібліографічному покажчику Потебні 2005 року ця публікація фігурує під номером 871, але бібліографи на власні очі її не бачили [див.: Потебня, с. 104].

[11] У біобібліографічному покажчику Потебні 2005 року ця публікація не віднотована.

[12] У цій своїй роботі Драгоманов згадував і Квітку [Драгоманов 2001, с. 74].

[13] Принаймні воно не фігурує в біобібліографічному пакажчику Потебні 2005 року. Я спирався на це джерело в статті «Потебня і Сковорода: ловитва невловного птаха», що увійшла до книги 2016 року «Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії» [Ушкалов 2016, с. 182–229].