Сучасний читач звик до коротких назв книжок віршів. Часто це взагалі одне слово. Олександра Ковальова назвала своє майже «вибране» довгим рядком «Незглибиме літо Батьківщини». Чому так?
Олександра Ковальова. Назва мала бути інша, а цю мені підказала харківська поетеса Ольга Тільна. Це рядок із вірша «Він стояв у запраній сорочці на високім березі Дінця». Багато сумних сторінок в нашій історії, а літо дуже любив Григорій Сковорода. «Літо – пора вождєлєнная», – писав він. Я теж дуже люблю літо.
Дійсно, влітку можна ходити, як він ходив «по зємєлькє нагорной» в районі Вільшан, Сковородинівки. Мені здалося, що з такою назвою воно тулиться купи.
Ірина Мироненко. Незглибиме – бездонне? Таке, що його глибину не осягнути?
О.К. Таке, що і вгору безмежне, і вниз у пшеницях, житах воно. Літо безмежне і в дитячій, і в старечій уяві. Це філософське поняття.
І.М. У книжці багато неба, сонця, тепла. Печалі теж багато, але тягнешся, читаючи, до сонця. Ви назвали перший розділ «Там дунай мого дитинства». Чому «дунай» з маленької букви?
О.К. Тому що це концептуальне поняття: «дунай» – вода. Джерельна, після дощу, струмочок. Я взагалі-то родом із мезозойської сторони (посміхається), звідти, де білі гори, яри, балки, виярки. По ребрах балок чого тільки не росте! Колись ми з батьком поїхали в далекий яр. Він там гортав-гортав траву й каже: «Глянь, а тут криниця!» Теж дунай дитинства – відкриття води.
Чи пам’ятаю, хлопець у повоєнні роки, трохи старший за мене. Сніг тане, але ще лежить, а він біжить босий – радий-радий.
І.М. І все це Луганщина. Старобільщина?
О.К. Наше село туди й сюди відносили. Був спочатку Йовсузький район, це ближче до Біловодська. І там усе біле. Балки, наприклад, один горб білий, а інший – уже глина інша, але білого дуже багато. Крейда. Дно світового океану. Мезозой. Там реліктові рослини цвітуть ранньою весною. Потім усе в степу висихає, але доки не висохло – це неймовірно. Розкіш, рай. Такого більше ніде не бачила.
І.М. До одного з віршів у Вас є епіграф «На жучкові опанчина, а сам жучок, як дитина. Грай, жучку, грай». Ця пісня десь Вам звучала?
О.К. Відомі речі – казки, пісні, легенди і перекази. Зараз так уже не сходяться – поспівати, а раніше збиралися. Сидять собі бабці, такі, як пам’ятники. Сидять і співають. Не журбу переливають, а якусь радість одна одній несуть. І жучок звідти, одягнутий в опанчину і схожий на малу дитину. Опанчина – це старовинний верхній одяг, що мав вигляд широкого плаща.
І.М. «Не бійсь, що темно, і не бійсь, що пізно. Світ знемагає без твоєї пісні». Для віршів і пісень не буває пізно, якщо вони справжні. Не буває темно, якщо сони сонячні. Ще один Ваш рядок. «Я тут живу у вигаданім світі». У який період життя Ви відчули, що ось світ Ваш особистий, вигаданий, а є світ жорстокіший і нестерпніший, але реальний і в ньому якось треба існувати?
О.К. Взагалі Бог дарував мені допізна наївність. Дитячий світ я досі в собі природно відчуваю, тобто мені не вдалося подорослішати, постаріти і вдалося вижити. Це дійсно Божа милість. Звісно, у кожного з нас є потаємний світ і люди, яких любимо. Якщо навіть багатьох із тих людей немає поряд, якщо вони пішли у засвіти. Вони любили тебе і своєю любов’ю продовжують оберігати тебе. І мені дуже щастило з такими людьми. У вигаданім світі завжди було дуже гарно.
І.М. На жаль, уже в іншому світі багато людей, з якими перетиналися і Ваші, й мої дороги. Перечитала знову Вашого вірша, написаного наприкінці 1988 року, коли не стало молодої поетеси Тані Шамрай. Це другий розділ книжки, названий «Подорожні». Посвяти багатьом харківським літераторам. Вірш пам’яті Тані також тут.
О.К. Таня Шамрай була дивовижною дівчинкою. Із тих ранніх обдарованих дітей. Світлих, янгольських. Рано обірвалося її життя, але вона встигла запам’ятатися якоюсь своєю прозорою глибокою дорослістю і мудрістю тим, до кого зверталася чи хто її знав. Харківська дівчинка з російськомовної школи, а яка в неї була природна українська мова.
І.М. Вона мала проблеми із серцем, тож її звільняли від уроків української мови разом із фізкультурою. Але ж родинна українська (мамина, бабусина) і книжки віршів зробили свою справу.
О.К. «Таке пророче слово – кругле й тепле». Десь на харківській Салтівці, може, підростає інша дівчинка, яка дивуватиметься сама і дивуватиме нас.
І.М. Про Таню я попросила згадати ось у зв’язку з чим. Ви часто буваєте на літературних семінарах, охоче працюєте з молодими безкоштовно, читаєте рукописи. Паралельно в різних містах України (і в Харкові теж) існують різноманітні школи і літмайстер-класи за батьківські гроші. Як Ви оцінюєте потенціал сучасних молодих, майбутніх поетів і прозаїків, незалежно від того, хто їх навчає, але підказує шлях, щоб видати власну книжку?
О.К. Мене завжди вражало, що в Харкові, який у глибині українське місто, але на поверхні демонструє інше, у дітей з’являються свіжі й такі українські слова. І вони пишуть питомо українські речі. Це покоління, якому до 30 або 30 років. На одному з останніх семінарів була дівчина, пригадую тільки ім’я – Настя. Ще підліток, а такі прозорі глибокі речі. Найвірніший шлях – через відвертість, бо коли людина хоче себе кимось подати, якусь роль зіграти, тоді штучність з’являється. У Харкова великий творчий потенціал, молоді є і будуть нові голоси з’являтися. Отак і з обласним конкурсом імені Тані Шамрай для авторів дебютних книжок. Підходить час для підсумків конкурсу, а в людини не набралося на самостійну книжку. Буде через кілька місяців, але тоді надрукується збірка в іншому місці. Не збігається в часі готовність рукопису і готовність конкурсу цю прозу чи поезію видати. Взагалі життя в естетиці довготривале, плоди вродять не швидко.
І.М Можливо, молодих відштовхує саме словосполучення «Спілка письменників», бо саме за спілчанської підтримки і може видати першу книжку переможець.
О.К. Когось і відштовхує. Але ж багатьох здібних молодих було прийнято до Спілки. Середнє покоління якось випало: чи у Спілці тоді було непривітно, чи неврожай, усе буває як на полі, так і в людей. Організація переживає кризові часи. Дійсно, колись Спілка була частиною чіткої ідеології. Усе вкладалося у схеми і рамки. Зараз інша ситуація. Спілка може втратити увесь свій матеріальний бік, але, як і в усьому світі, будуть гуртуватися письменники, бо цікаво знати один про одного, слухати один одного. До платних літературних шкіл ставлюся байдуже, але якщо це справді майстер-клас і своїми таємницями ділиться майстер, то можуть бути і гроші. Чому ні? Раніше так учили будь-якому ремеслу. Треба тільки розуміти: ремесло є ремесло, але дане Богом є від Бога. Можна щось надрукувати за гроші, але чи буде воно літературою? Має бути чинною думка експертів. Вони були, є і будуть. Як історичні, так і сьогоденні, ситуативні. Чим наш глумливий час небезпечний, так це тим, що глум пройшов скрізь глибоким плугом. Немає довіри і авторитетів. Заведена звичка з усього сміятися. Це так звикли люди з проектів. Але й це минеться. Відмететься те, що від лукавого. І буде написано біля чийогось імені, що мав історико-соціальне значення як організатор чогось, а ось це вже естетичне літературне явище. Експерти розкладуть по поличках, якщо не прийдуть біороботи (посміхається).
І.М. Є у Вашій книжці «Балада про правду і судний день» («Він був речистий, всім давав поради»). Був якийсь конкретний прототип чи це збірний образ сучасника?
О.К. Мабуть, збірний. У мене в житті були сторінки криваві (посміхається). Я тоді активно займалася українським відродженням. Була віра наївна, що нарешті ми відродимося, причому швидко. І треба викласти всі свої сили. Ми привозили до Харкова кобзарів, інших митців і, здавалося, місто на очах українізувалося. Це була межа 80-90-х. Водночас було багато наносного. Ще успішно працювало КДБ, вміло втрутитися і свого додати. Багато абсурдного наплуталося. Не так воно в світі все робиться. Сучасний світ роблять гроші, але й вони помиляються, бо остаточне слово все-одно буде не за грошима. Інші є сили, що змінюють світ. Думалося, що напишеться щось більше, але так воно й обірвалося. Багато з’явилося недовчених самовпевнених пророків. Вони й зараз є, але то був їхній час. «І цар накрив його високим чином, як мокрою рядниною. Тепер подивимось: живий ти чи помер. Відтак про правду будеш говорити, прив’язаний до царського корита».
І.М. Час перемелює «корони і корита». Отак і дійшли до іншої важливої частини книжки «Незглибиме літо Батьківщини». Там вірші, присвячені Німеччині. Зібрано їх у розділі «Шляхи і стежки». Перш ніж згадаємо каченят Нюрнберга, підкажіть, як німецькою перекласти «Чумацький шлях»?
О.К. Буквально – німці бачать над собою молочну дорогу, як і росіяни «млєчний путь». Хтось для них молоко розлив, а ми сіль розсипали. А в старому Нюрнберзі є маленька затишна річка Пегніц. «Тут вабить кожного своя мета. Кого ілюзія, кого сумління…А десь внизу хлюпочеться ріка. Гойдає качку й каченяток тихо. Тут затишно, як у ядрі горіха».
І.М. Від оцього пасторально затишку – до сучасної війни. Зовсім близько від дому, де Ви виросли, на Луганщині, продовжують стріляти і вбивати. Мені трапилася думка, що війна – це відстоювання архаїчних поглядів у протистоянні новизні. Можливо, саме так на сході України: одні стоять за минуле (причому, агресивне), інші – за важкі, але зміни? Чи що там відбувається, на Вашу думку?
О. К. Сатанинська гра, в якій замішані світові сили. Боротьба за переділ. Якби люди не були брехливі, уміли б визнати свої помилки, вони б не накликали війну. Я педагог, і якщо я роблю щось не так, завжди намагаюся передивитися, де помилилася. І Майдан, і Донбас мають все аналізувати і розкаюватися. Бо люди не мають майбутнього, коли вони на фальші й шашелі душевній хочуть щось збудувати.
І.М. Може, найправдивіше образи Вашої книжки пов’язані з рідною природою. Природа не збреше. Навіть якщо вона скалічена. Тоді цілий космос відкривається, як у вірші «Петрові батоги»:
«Місце, де спалахують сині китиці, а земля переходить в небо».
Інші розділи книжки названі «Українські кахлі», «Узори», «Квіти моїх краєвидів», «Козацька зброя», «Між берегами Ворскли і Дінця». В одній радіопрезентації не охопиш усього. Тож читайте книжку Олександри Ковальової тут: Kovalyova_O_2017 (2)
Матеріал підготувала Ірина Мироненко. Фото автора.