День народження Ольги Тараненко

28 січня святкує День народження Ольга Степанівна Тараненко. Струна її поезії звучить не пафосно, не показово, але ця музика така незвична й прониклива, що істотно відрізняється від звучання творів інших слобожанських авторів. Ця лірика болюча – на лезі ножа, відверта – аж до натуралістичності, іронічна – часом жаска, жіночо-беззахисна, розчахнута до Бога, у вічному пошуку гармонії, у вічному пошуку притулку. І напрочуд багата – півтонами, інтонаціями. Любов’ю. Всеохопною, безкомпромісною, самовідданою.

А окрім усього, Ольга Степанівна – літературна мама багатьох молодих авторів. Слова подяки мало що дадуть. Та й забуваємо дякувати мамам. Просто їх любимо.

Ольго Степанівно, здоров’я Вам, натхнення, благодаті, нехай Господь береже Вас!

 

Із циклу «І вервечка, і вервиця»

7

А визнавши, сягнувши меж, повстала.

Душа людська – величина нестала!

А важить лиш вона? І ту віддай?

Взамін – бери – не хочу – вічний рай!

 

За вічністю у черзі не стояла,

Але коли «полощуть» і «втирають»

Й на ситові, на ситові – до краю:

Ось тут була, а тут уже не стало,

І совість не болить, й душа не тре,

То нащо Тобі, Боже, все це тре’?!

 

І вже до неба йде церковний дзвін,

А може, з неба – завжди був у нім?

 

А дзвони ще чиєсь життя згортають.

І все Тобі, о Боже, повертають.

 

9

Благає жити на нових глибинах,

Про свічку щось лепече, й не одну,

І обіцяє обминати сатану

І цінувати Хрест, як ту хлібину.

 

Але екстаз спокутування схлине,

Галопом табуни чуттів майнуть,

І вляжуться і пил, і каламуть,

Відновиться і зіркість соколина –

 

По-новому б і дихати, і жити!

Та хтось чіпляє бірку «Недовжито.

Слід збовтати цей залишок, змішати

І лиш тоді поволеньки ковтати».

 

Маленьку душу час ковтне, поглине.

Та ж проситься зліпитись хоч із глини…

 

14

Почуй же, Господи, мене земну таку!

Розкидану по всіх твоїх світах.

Твій космос темний. А душа світа,

Зігріти здатна найглухіший кут,

Не відчуваючи, що в час закута.

 

Ти і хотів, щоб все було отак?

Ти знав спочатку: тіло, що п’ятак —

йому ціна лиш долю перебути.

 

Якщо чогось і варта, то душа,

Що рай і пекло за життя вкуша,

 

Пропахчена і потом, і квітками,

Підбита вітром, вишита зірками,

 

Що хоче до Твоїх усіх основ

Донести і свою земну любов.

 

Магістрал

Іще прошу життя. Прошу життя.

І хліб насущний. І до хліба – сала.

Щоб все, що можна, в себе я всотала.

О, ця масна жадоба «живота»!

 

Помилуй ’мя, я є твоя, ота,

Що вчилась визнавать свого васала.

А визнавши, сягнувши меж, – повстала,

Та все Тобі, о Боже, поверта.

 

Й благає жити на нових глибинах,

І проситься зліпитися із глини,

І просить вирізьбити з дерева її,

І просить голосу на луки і гаї,

І просить солі до солодкого смаку.

Почуй же, Господи, мене земну таку!

 

***

Сестрі Тамарі, брату Миколі

Вже який день шукаю слово «мама»:

проказую про себе,

а то пробую покласти на голос.

У сусідньому дворі мала підказує мені —

гукає: «Ма-а-а!!!»

Але, ні, то не моє слово…

Шукаю, мов пес, намагаюсь унюхати,

тулюсь до кофтини маминої,

до хусточки, отієї «без лапатих квіток».

Серце зіжмакане,

і ніхто ж його не погладить…

 

***

Скільки слід померти за життя,

щоб хоч раз

по-справжньому

родитись!

 

***

Ходжу колами за самою собою,

а, бува, бігаю хвостиком:

де що поклала?

Навіщо таке сказала?

Чому подивилась і чим подавилась?

День вишивається сірою ниткою,

а ніч – габою…

Себе не люблю.

Тужу за Тобою.

 

***

І знову світ ділиться, по-живому рветься.

Святі вгору тягнуть,

наслухаючи «Дух озветься».

Хтось топчеться, озирається на «есесеру» поле,

хапається за живих, чіпляється їм за поли,

слова, лускаючи, спльовує, сморідом дихає –

отаке ось ходяче пекло, безпробудне лихо!

Хтось, між іншим, ще й серце собі прихопив,

у ступі розтовк, поперчив, присипав сіллю,

сміється: ну, треба ж — такі лопухи! –

а ще гордяться, що вони корінні й осілі…

 

Самим собою, виявляється, бути не просто:

то не вистачає ваги, то не вистачає зросту,

щоб не згубитись

між інших велетів чи ліліпутів…

А час вимагає всього нічого – просто бути!

 

***

Не розумію віршів деяких чоловіків.

От пишуть про осінь,

а читаєш – ніби графік руху

приміських електричок.

Пишуть про весну,

а виходить про стадіон,

про футбольний матч:

«Го-о-о-л!!!» і «Суддю на мило!»

А про літо чи зиму –

побачиш мера на візку з масною усмішечкою,

чи студентку в метро

в навушниках «аж до кінчиків»,

над якою стоїть явно вагітна…

Іноді непогано, що, крім віршів,

є ще реклама типу:

«ЛеТальна праця у Польщі»,

«Проверь лазером родиНу».

 

***

Мене, як хліб, вмочають в Божу кров.

Бо я черства, черства мала цілушка.

Та здатен вже верблюд пройти крізь вушко –

мене ж немов ножем хто розпоров,

розтяв на кусник і малий шматочок –

і скрізь болить, болить і кровоточить.

 

В одне не сходяться ні плоть, ні дух.

Не ворогують, та затято, мовчки

своє відстоюють до титли і до точки.

Тому й живу в пекельному чаду,

танцюю на розпеченій пательні

і мрію: райський сад, тони пастельні.

Бо я за те, щоб правила любов.

Любов, що поєднає дух і тіло.

Щоби тобою нице не вертіло,

до пристрастей сліпих щоб охолов.

Така любов, яка не кривдить – живить!

Чи між людей така любов можлива?

 

***

Прокидаєшся по-різному:

то як немовля,

яке опустили у воду під час хрещення –

скидуєшся всім тілом, заходишся мовчки плачем

і широко розплющуєшся:

А-а-а!

То наче метелик,

котрий довго пурхав над квітами,

вибираючи, до якої б притулитись,

і нарешті обережно торкається пелюстки:

О-о-о!

То як листок із верби,

що пливе за течією річечки.

Хмаринки собі розкошують,

кущики на берегах із підскоком озираються.

Жаба оката витріщилась, водомірки ковзають.

Блаженний порух, незворушний спокій.

Ух!

А то наче камінь,

Який підсовують у спекотливий день під ляду,

аби льох провітрити.

Прокидаєшся і думаєш:

Господи!..

 

***

Він їм сказав: чувайте!

І… чували.

І прислухались до пітьми в саду.

Дражнилась тиша: дмухала в дудук;

сюрчало, шемрало і місяць-самодур

наказував – і зорі танцювали.

 

Петро до ночі дна уже дістався.

Хапався за молитву чи гілки,

і все здавалось, як в чаду, гірким,

і світ йому, як у човні, гойдався

і був – ось-ось – і дно! – таким мілким!

 

Йоан тулився до трави незряче,

бо серцем десь, захоплений, літав.

Та щось його лякало. Тінь бліда

його, живого, нагло спогляда…

І тіло бралось холодом гарячим.

…Ісус ледь добудився на світанку.

І совісно, і чудно їм було,

бо очі вчителя – запалі і чоло

в поту кривавому, неначе у веснянках –

такий був змучений, такий…!

Чого б?…

 

…І в когось масла та не вистачало.

А хтось покраяв серце й загубив.

І дулись вишивані голуби,

і сперечались у Почаєві дуби.

Й мені

моє

хай краще б вже мовчало!…

 

***

Муравським шляхом до Сковороди.

Орієнтир – і небо, й зерна поту.

Він також тут ходив.

Ось тут! Ходив.

У світ виходив, наче на роботу.

 

У полі сонях.

Жайвір вибира

прозорий день, сотворюючи пісню.

А люд у дні цім, неначе той баран,

йому без глупства світу якось пісно.

 

Шлях шкарубкий, потрісканий, він – битий.

Правічний, речений тобі в роду.

 

На нім себе знайти чи загубити?

А то вже так: чи стрів Сковороду.

На рибалці

Тримаю вудку, як справжнісінький рибалка.

Вітерець хилита очерет…

Птаство: сойка, сорока, славка,

десь далеко зозуля кує.

І комарик, радий товариству,

бубонить і мугиче…

Це все день підбирає,

в які барви і згуки вдягтись…

І росте, наливається соками, жаром:

непомітно, повільно і явно водночас…

І не думав, а вже куняєш.

І тримає тебе за вудку річка.

І ледь шурхотять

ватяними губами зелені бирки:

– Ну що?

І водяник плямкає у відповідь:

– Вже клює, добре носом клює,

обережно тягніть,

щоб не зірвалась…

 

***

Кажу своє слово майже померши:

по-перше:

 

Хвала, як халва, недорога й солодка.

Її вподобав – вважай, що усе пропало!

Бо лізтиме, лізтиме в вічі липка позолота

і блиску знадливого буде все мало й мало.

 

Її вподобаєш – злипнуться пальці й губи.

Бо слава й багатство такі ото два шакали,

що точно віднайдуть того, кого і шукали,

і доведуть-таки до цілковитої згуби!

 

А ще скажу, хоч не дуже і знаю, по-друге:

 

отож не виняньчуй горе своє недолуге

і винних не треба шукати своєї долі…

Поглянь, озирнися, дерева стоять схололі,

від рясноти снігів поламані вони й голі.

Тож утече й душа, не витримавши наруги…

 

***

Читаємо швидко, по діагоналі

(щоб нічого не встигло зачепите за живе?)

або не читаємо й зовсім.

Та зривають вітриська наглі

по одному й жмутиками з дерев

листя-листочки й нам приносять –

читайте листи від Осені.

 

***

І жодної надії на спасіння!

Бо є лише на камені насіння.

І слово є лихе поміж людей,

ковзке, повзке, улесливо юдейське,

що за ідею по крові іде.

 

І на спасіння жодної надії!

Хоча з любов’ю щиро, щедро сіють.

Та я про це і думати не смію,

бо у мені лукавий раб

талан

сховав десь так, що і не знайде сам.

 

Надії на спасіння, ні, нема…

Ось між юрби стою глуха, німа:

за перелюбство зараз скаменують!

Він все мовчить.

Безтямно хустку мну я…

Але щось сталось враз. І не дарма!

Розходяться, мов вівці, винувато –

розсипався ворожий, хижий натовп.

Якої ж сили дивної слова!

«Йди й не гріши».

І я іду.

ЖИВА.