• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Зустріч із Михайлом Красиковим 30 січня
Лекція Михайла Красикова про історію Харківського університету →

День народження Ольги Тараненко

Опубліковано в 29 Січ, 2019 Прокоментуй! 1 932 переглядів

28 січня святкує День народження Ольга Степанівна Тараненко. Струна її поезії звучить не пафосно, не показово, але ця музика така незвична й прониклива, що істотно відрізняється від звучання творів інших слобожанських авторів. Ця лірика болюча – на лезі ножа, відверта – аж до натуралістичності, іронічна – часом жаска, жіночо-беззахисна, розчахнута до Бога, у вічному пошуку гармонії, у вічному пошуку притулку. І напрочуд багата – півтонами, інтонаціями. Любов’ю. Всеохопною, безкомпромісною, самовідданою.

А окрім усього, Ольга Степанівна – літературна мама багатьох молодих авторів. Слова подяки мало що дадуть. Та й забуваємо дякувати мамам. Просто їх любимо.

Ольго Степанівно, здоров’я Вам, натхнення, благодаті, нехай Господь береже Вас!

 

Із циклу «І вервечка, і вервиця»

7

А визнавши, сягнувши меж, повстала.

Душа людська – величина нестала!

А важить лиш вона? І ту віддай?

Взамін – бери – не хочу – вічний рай!

 

За вічністю у черзі не стояла,

Але коли «полощуть» і «втирають»

Й на ситові, на ситові – до краю:

Ось тут була, а тут уже не стало,

І совість не болить, й душа не тре,

То нащо Тобі, Боже, все це тре’?!

 

І вже до неба йде церковний дзвін,

А може, з неба – завжди був у нім?

 

А дзвони ще чиєсь життя згортають.

І все Тобі, о Боже, повертають.

 

9

Благає жити на нових глибинах,

Про свічку щось лепече, й не одну,

І обіцяє обминати сатану

І цінувати Хрест, як ту хлібину.

 

Але екстаз спокутування схлине,

Галопом табуни чуттів майнуть,

І вляжуться і пил, і каламуть,

Відновиться і зіркість соколина –

 

По-новому б і дихати, і жити!

Та хтось чіпляє бірку «Недовжито.

Слід збовтати цей залишок, змішати

І лиш тоді поволеньки ковтати».

 

Маленьку душу час ковтне, поглине.

Та ж проситься зліпитись хоч із глини…

 

14

Почуй же, Господи, мене земну таку!

Розкидану по всіх твоїх світах.

Твій космос темний. А душа світа,

Зігріти здатна найглухіший кут,

Не відчуваючи, що в час закута.

 

Ти і хотів, щоб все було отак?

Ти знав спочатку: тіло, що п’ятак —

йому ціна лиш долю перебути.

 

Якщо чогось і варта, то душа,

Що рай і пекло за життя вкуша,

 

Пропахчена і потом, і квітками,

Підбита вітром, вишита зірками,

 

Що хоче до Твоїх усіх основ

Донести і свою земну любов.

 

Магістрал

Іще прошу життя. Прошу життя.

І хліб насущний. І до хліба – сала.

Щоб все, що можна, в себе я всотала.

О, ця масна жадоба «живота»!

 

Помилуй ’мя, я є твоя, ота,

Що вчилась визнавать свого васала.

А визнавши, сягнувши меж, – повстала,

Та все Тобі, о Боже, поверта.

 

Й благає жити на нових глибинах,

І проситься зліпитися із глини,

І просить вирізьбити з дерева її,

І просить голосу на луки і гаї,

І просить солі до солодкого смаку.

Почуй же, Господи, мене земну таку!

 

***

Сестрі Тамарі, брату Миколі

Вже який день шукаю слово «мама»:

проказую про себе,

а то пробую покласти на голос.

У сусідньому дворі мала підказує мені —

гукає: «Ма-а-а!!!»

Але, ні, то не моє слово…

Шукаю, мов пес, намагаюсь унюхати,

тулюсь до кофтини маминої,

до хусточки, отієї «без лапатих квіток».

Серце зіжмакане,

і ніхто ж його не погладить…

 

***

Скільки слід померти за життя,

щоб хоч раз

по-справжньому

родитись!

 

***

Ходжу колами за самою собою,

а, бува, бігаю хвостиком:

де що поклала?

Навіщо таке сказала?

Чому подивилась і чим подавилась?

День вишивається сірою ниткою,

а ніч – габою…

Себе не люблю.

Тужу за Тобою.

 

***

І знову світ ділиться, по-живому рветься.

Святі вгору тягнуть,

наслухаючи «Дух озветься».

Хтось топчеться, озирається на «есесеру» поле,

хапається за живих, чіпляється їм за поли,

слова, лускаючи, спльовує, сморідом дихає –

отаке ось ходяче пекло, безпробудне лихо!

Хтось, між іншим, ще й серце собі прихопив,

у ступі розтовк, поперчив, присипав сіллю,

сміється: ну, треба ж — такі лопухи! –

а ще гордяться, що вони корінні й осілі…

 

Самим собою, виявляється, бути не просто:

то не вистачає ваги, то не вистачає зросту,

щоб не згубитись

між інших велетів чи ліліпутів…

А час вимагає всього нічого – просто бути!

 

***

Не розумію віршів деяких чоловіків.

От пишуть про осінь,

а читаєш – ніби графік руху

приміських електричок.

Пишуть про весну,

а виходить про стадіон,

про футбольний матч:

«Го-о-о-л!!!» і «Суддю на мило!»

А про літо чи зиму –

побачиш мера на візку з масною усмішечкою,

чи студентку в метро

в навушниках «аж до кінчиків»,

над якою стоїть явно вагітна…

Іноді непогано, що, крім віршів,

є ще реклама типу:

«ЛеТальна праця у Польщі»,

«Проверь лазером родиНу».

 

***

Мене, як хліб, вмочають в Божу кров.

Бо я черства, черства мала цілушка.

Та здатен вже верблюд пройти крізь вушко –

мене ж немов ножем хто розпоров,

розтяв на кусник і малий шматочок –

і скрізь болить, болить і кровоточить.

 

В одне не сходяться ні плоть, ні дух.

Не ворогують, та затято, мовчки

своє відстоюють до титли і до точки.

Тому й живу в пекельному чаду,

танцюю на розпеченій пательні

і мрію: райський сад, тони пастельні.

Бо я за те, щоб правила любов.

Любов, що поєднає дух і тіло.

Щоби тобою нице не вертіло,

до пристрастей сліпих щоб охолов.

Така любов, яка не кривдить – живить!

Чи між людей така любов можлива?

 

***

Прокидаєшся по-різному:

то як немовля,

яке опустили у воду під час хрещення –

скидуєшся всім тілом, заходишся мовчки плачем

і широко розплющуєшся:

А-а-а!

То наче метелик,

котрий довго пурхав над квітами,

вибираючи, до якої б притулитись,

і нарешті обережно торкається пелюстки:

О-о-о!

То як листок із верби,

що пливе за течією річечки.

Хмаринки собі розкошують,

кущики на берегах із підскоком озираються.

Жаба оката витріщилась, водомірки ковзають.

Блаженний порух, незворушний спокій.

Ух!

А то наче камінь,

Який підсовують у спекотливий день під ляду,

аби льох провітрити.

Прокидаєшся і думаєш:

Господи!..

 

***

Він їм сказав: чувайте!

І… чували.

І прислухались до пітьми в саду.

Дражнилась тиша: дмухала в дудук;

сюрчало, шемрало і місяць-самодур

наказував – і зорі танцювали.

 

Петро до ночі дна уже дістався.

Хапався за молитву чи гілки,

і все здавалось, як в чаду, гірким,

і світ йому, як у човні, гойдався

і був – ось-ось – і дно! – таким мілким!

 

Йоан тулився до трави незряче,

бо серцем десь, захоплений, літав.

Та щось його лякало. Тінь бліда

його, живого, нагло спогляда…

І тіло бралось холодом гарячим.

…Ісус ледь добудився на світанку.

І совісно, і чудно їм було,

бо очі вчителя – запалі і чоло

в поту кривавому, неначе у веснянках –

такий був змучений, такий…!

Чого б?…

 

…І в когось масла та не вистачало.

А хтось покраяв серце й загубив.

І дулись вишивані голуби,

і сперечались у Почаєві дуби.

Й мені

моє

хай краще б вже мовчало!…

 

***

Муравським шляхом до Сковороди.

Орієнтир – і небо, й зерна поту.

Він також тут ходив.

Ось тут! Ходив.

У світ виходив, наче на роботу.

 

У полі сонях.

Жайвір вибира

прозорий день, сотворюючи пісню.

А люд у дні цім, неначе той баран,

йому без глупства світу якось пісно.

 

Шлях шкарубкий, потрісканий, він – битий.

Правічний, речений тобі в роду.

 

На нім себе знайти чи загубити?

А то вже так: чи стрів Сковороду.

На рибалці

Тримаю вудку, як справжнісінький рибалка.

Вітерець хилита очерет…

Птаство: сойка, сорока, славка,

десь далеко зозуля кує.

І комарик, радий товариству,

бубонить і мугиче…

Це все день підбирає,

в які барви і згуки вдягтись…

І росте, наливається соками, жаром:

непомітно, повільно і явно водночас…

І не думав, а вже куняєш.

І тримає тебе за вудку річка.

І ледь шурхотять

ватяними губами зелені бирки:

– Ну що?

І водяник плямкає у відповідь:

– Вже клює, добре носом клює,

обережно тягніть,

щоб не зірвалась…

 

***

Кажу своє слово майже померши:

по-перше:

 

Хвала, як халва, недорога й солодка.

Її вподобав – вважай, що усе пропало!

Бо лізтиме, лізтиме в вічі липка позолота

і блиску знадливого буде все мало й мало.

 

Її вподобаєш – злипнуться пальці й губи.

Бо слава й багатство такі ото два шакали,

що точно віднайдуть того, кого і шукали,

і доведуть-таки до цілковитої згуби!

 

А ще скажу, хоч не дуже і знаю, по-друге:

 

отож не виняньчуй горе своє недолуге

і винних не треба шукати своєї долі…

Поглянь, озирнися, дерева стоять схололі,

від рясноти снігів поламані вони й голі.

Тож утече й душа, не витримавши наруги…

 

***

Читаємо швидко, по діагоналі

(щоб нічого не встигло зачепите за живе?)

або не читаємо й зовсім.

Та зривають вітриська наглі

по одному й жмутиками з дерев

листя-листочки й нам приносять –

читайте листи від Осені.

 

***

І жодної надії на спасіння!

Бо є лише на камені насіння.

І слово є лихе поміж людей,

ковзке, повзке, улесливо юдейське,

що за ідею по крові іде.

 

І на спасіння жодної надії!

Хоча з любов’ю щиро, щедро сіють.

Та я про це і думати не смію,

бо у мені лукавий раб

талан

сховав десь так, що і не знайде сам.

 

Надії на спасіння, ні, нема…

Ось між юрби стою глуха, німа:

за перелюбство зараз скаменують!

Він все мовчить.

Безтямно хустку мну я…

Але щось сталось враз. І не дарма!

Розходяться, мов вівці, винувато –

розсипався ворожий, хижий натовп.

Якої ж сили дивної слова!

«Йди й не гріши».

І я іду.

ЖИВА.

Ольга Степанівна Тараненко , поезія

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Дмитро Щербань. Незламний прокурор (Розщебнувши ґудзики генеральського мундиру прокурора)
  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк