18 квітня в Харкові відбувся перший Круглий стіл у рамках Форуму «PROсвіт»: «Успішне функціонування та розвиток держави: мовна парадигма». Організатор заходу та всього проекту – Міністерство культури України.
…Фойє готелю «Харків» потроху повниться людьми. Проходимо до конференц-зали. Мене супроводжує Лариса Вировець, поетка і дизайнерка, голова Харківського Українського Клубу «Апостроф». Серед публіки впізнаємо представників слобожанської гуманітарної інтеліґенції: історик Володимир Скляр, політолог Галина Куц, мовознавець і голова Харківського історико-філологічного товариства Сергій Вакуленко та його учениця Катерина Каруник, перекладачі Ігор Оржицький та Василь Саган, громадська активістка Вікторія Склярова тощо.
Модерує зустріч Юрій Макаров, член Правління Національної суспільної телерадіокомпанії України, екс-шеф-редактор і постійний колумніст часопису «Український тиждень».
По ліву руку від нього – заступник Міністра культури Юрій Рибачук, він і бере слово. Розповідає, що Форум «PROсвіт» – проект, розрахований на весь 2019 рік: наступні круглі столи мають відбутися в Одесі, Львові та Києві. Перший захід заплановано саме для Харкова, бо Харків є містом, у якому традиційно ґенерувалися змісти, дотичні до української мови.
Одним з організаторів проекту є Ростислав Лужецький, художник і культуртреґер. «У Харкові я хотів би звернутися до постаті Григорія Сковороди, – каже він і пропонує несподіваний ракурс: Сковорода як ефективний комунікатор. – Іноді основною проблемою є саме недонесення інформації. Технології деформували деякі ключові поняття демократичної парадигми: поняття громадянського суспільства, права вибору тощо. Чи не єдиним антидотом тут може бути живе спілкування. Що й робив Сковорода. Торбинку на плече – і в люди».
Мова є важливою, підкреслює пан Лужецький, бо саме вона є засадничим засобом комунікації – а відтак, може бути й методологічним інструментом.
Юрій Макаров пропонує увазі публіки прецікаву лекцію-доповідь із презентацією. Слоґан доповіді дублює слоґан американського фільму «Горянин» (Highlander, 1986): «Має залишитися хтось один!» Саме такою є сувора реальність мовних взаємодій, стверджує титулований столичний гість і будує весь свій виступ на утвердженні цієї тези.
Саме Харків, за словами пана Макарова, став батьківщиною модерного концепту України, і почалося все із заснування Харківського університету у 1804 році. Панувала доба романтизму, а самовизначення націй, як відомо, – частина саме романтичної картини світу. Згоду на заснування Харківського університету російська столиця дала, маючи на меті просування на українських землях російського імперського дискурсу, – а вийшло навпаки: саме завдяки університету Харків на якийсь час став столицею української думки. Пан Юрій проводить паралель із ХХ століттям, уже з епохою більшовизму: Харків зробили столицею Радянської України на противагу «синьо-жовтому» Києву – а Харків здивував світ масштабним українським відродженням, низкою яскравих культурних явищ.
Юрій Макаров посилається на напівжартівливу тезу історика Кирила Галушка: насправді Україну «вигадали» не в австрійському Ґенштабі, як стверджують українофоби «з-за поребрика», а в російському. На екрані висвітлюється декілька мап українських етнічних територій: Шафарика, Чубинського, Ріттіха. Хай Павел Шафарик, поет і етнограф, засновник наукової славістики, був словаком, працював здебільшого в Сербії та Чехії, – але вже Павло Чубинський, скажімо, був членом Російського географічного товариства, а Олександр Ріттіх – і взагалі російським високопосадовцем. Тим часом саме їхні мапи були покладені в основу правових документів, якими згодом проголошувалася українська державність. Макаров робить із цього оптимістичний висновок: інтелектуали можуть мати вплив, їхні висновки можуть визначати життя мільйонів.
На екрані з’являються цифри: у 1926 р. кількість російськомовного населення в Україні становила 9%, а в 2001 р. – 29,6%. Властиво, найвищою ця цифра була 1989 року, в останні роки СРСР. Але й нині, на двадцять восьмому році Незалежності, цей показник співмірний. Чому?
Американський історик Тімоті Снайдер, симпатик України, відвідавши Майдан і побачивши на власні очі мирне і конструктивне спілкування україномовних майданівців з російськомовними, коли, здавалося, ніхто й уваги не звертає, якою мовою точиться розмова, назвав Україну «територією мовної толерантності». Та чи справді це похвала для нас? Чи справді дискримінація – лише міф? – замислюється Юрій Макаров і наводить бувальщину: україномовний Євген Сверстюк колись порадив російськомовному Леонідові Плющу спілкуватися українською цілісінький день, не переходячи на російську. Плющ погодився на такий експеримент – і під кінець дня, геть виснажений емоційно, визнав, що Сверстюк мав рацію, коли говорив, що українська мова в Україні має нижчий статус, ніж російська.
Чому представники більшості почуваються у себе вдома дискримінованою меншістю? – ставить питання Макаров і влучно формулює діагноз: україномовність як постійна травма.
То як же коректно схарактеризувати мовну ситуацію в Україні? Що це є – білінґвізм чи диглосія? Етимологічно обидва терміни означають те саме – двомовність (перший – у перекладі з латини, другий – з грецької). Але поняття диглосії, запроваджене лінґвістом Чарльзом Ферґюсоном, наголошує на функціональній нерівності двох мов, які вживаються в суспільстві. «Диглосія передбачає наявність High Language (‘високої мови’) та Low Language (‘низької мови’)», – пояснює Юрій Макаров. У добу бароко диглосія панувала в українському соціокультурному просторі: за «високу мову» правила слов’яноруська із щедрими вкрапленнями українізмів, а функції «низької», якою спілкувалися ширші верстви населення, виконувала так звана проста руська мова. (Вдумливий слухач тут сам може згадати й інші приклади диглосії: букмол і нюношк у Норвегії, кафаревуса й димотика у Греції тощо.)
До епохи романтизму в Європі вважалося, що еліти мають гребувати мовою народу. Фрідріх Великий, король Пруссії, свого часу вважав, що німецька мова, на відміну від французької, не придатна для висловлення високих почуттів, – і Йоганнові Ґете довелося своєю творчістю доводити протилежне. Та ж таки французька була «високою мовою» в Російській імперії на початку ХІХ століття – аж до ініціативи Миколи І, який наказав звертатися до нього російською, і волі царя виявилося досить, щоб переломити культурну ситуацію.
Висвітлюється мапа Ірландії – країни, з якою незрідка порівнюють Україну: адже обидві вони волею долі впродовж своєї історії сусідили з імперіями та перебували під їхньою владою. На заході – крихітні зелені вогнища: лише там збереглися носії ірландської мови, які послуговуються нею на щодень. (Мимоволі спадає на думку Білорусь: тамтешня мовна ситуація ще не така критична, як ірландська, але вже наближається до неї, й острівці, які плекають білоруську мову, теж туляться в західних районах країни.) Висновок Юрія Макарова – песимістичний: ірландці вже програли цю битву. Ірландська мова ще існує як структура, як об’єкт вивчення, але зникає як засіб комунікації, тоді як саме це є основною функцією і сенсом існування будь-якої мови.
На противагу до Ірландії доповідач наводить приклад Квебеку – франкомовної канадської провінції, де в останні десятиліття ХХ віку відбулася так звана «тиха революція» у мовній сфері: ухвалення «закону 101» надало французькій мові абсолютну перевагу над англійською. Згідно із законом, навіть у приватних компаніях робочою мовою має бути французька, інакше власникам загрожує штраф. Мовні інспекції – ті самі, яких так бояться апологети російської мови в Україні, – там, у Канаді, стали ефективним інструментом: виявилося, що це справді працює. І це – попри англомовність інших канадських реґіонів, попри близькість США з їхньою потужною поп-індустрією, всуціль англомовною… Так, 1993 року Комітет з прав людини ООН засудив «закон 101» як такий, що суперечить правам людини, – але чи є резон гратися в толерантність і політкоректність нам в Україні, у нашій соціокультурній ситуації?
«Будемо шукати політкоректності – можемо забути про ідентичність», – категорично підсумовує Юрій Макаров і додає: стратегія Win-Win (тобто – виграш обох сторін) у нашому випадку не спрацює. Що більше буде в суспільному просторі українського, то менше російського. І ніяк інакше. («Гра з нульовою сумою», – перезираємось ми з Ларисою Вировець.)
До обговорення долучаються харків’яни. Вікторія Склярова, громадська активістка і організаторка екскурсій, розповідає: під час поїздок віддаленими селами російськомовні туристи іноді самі переходять на українську мову, згадуючи, що саме так розмовляли їхні сільські бабусі.
Володимир Скляр, історик, дослідник Голодомору, наголошує: сьогодні нація – явище не біологічне, а соціокультурне. Українці справді опинилися в ситуації дискримінованої більшості, хоч як це парадоксально. На те є свої причини: винищення української еліти й селянства за часів СРСР, системна русифікація, завезення етнічних росіян на українські землі. Пан Володимир згадує тезу Лариси Масенко, відомого київського мовознавця-соціолінґвіста: «Українська для українця – це мова спротиву, російська – мова пристосуванства». (Професор Лариса Масенко теж мала бути присутня на заході, однак не змогла приїхати через організаційні непорозуміння. – Л.Х.)
Ігор Оржицький, перекладач та викладач зарубіжної літератури, ділиться власним досвідом конструктивного спілкування з російськомовними громадянами. Його маленькою хитрістю є використання доступних їм кліше, закорінених іще в радянських реаліях: приміром, рівноправність мов увіходила до офіційної радянської ідеології.
Кияни знову перехоплюють ініціативу. Ростислав Лужецький згадує про інститут громадянства у балтійських країнах: там, щоб отримати права громадянина, мешканець мусить скласти іспит з історії країни та мови. Чи можливо сьогодні запровадити подібну практику в Україні – питання відкрите.
Громадський активіст із Києва Олексій Кляшторний підкреслює, що для реалізації будь-якого проекту потрібні ресурси, зокрема матеріальні. І тут варто б узяти приклад із самої Росії, яка, як відомо, інвестує у свою гуманітарну політику значні кошти.
Юрій Макаров коментує: до вивчення української мови російськомовних громадян слід заохочувати високоякісними програмами, підручниками, конкурентною технічною базою, – без цього сьогодні виграти цю битву неможливо.
А вигравати її конче треба. Макаров, літошній столичний інтеліґент-білінґв, щедро цитує Мандельштама – і перериває сам себе: сьогодні російська мова для нас – це, на жаль, не Мандельштам і не Пастернак, а «мочить в сортире» – бо саме такий, аґресивний, кричущо антиінтелектуальний дискурс накидає одіозна російська влада.
Естафета знову переходить до харків’ян. Мовознавець, голова Харківського історико-філологічного товариства, перекладач і популяризатор праць Юрія Шевельова Сергій Вакуленко запевняє, що нині не все аж так погано: стартові позиції української літературної мови були набагато гіршими. Класики ХІХ сторіччя, пишучи по-українському, часом і самі не знали, живою мовою вони творять свої тексти чи мертвою. А вже у 20-і роки ХХ століття Харкову, хоч він і був тоді столицею Радянської України, пощастило стати місцем унормування української мови, і ця процедура, незважаючи на радянську владу, відбувалася цілком прозоро та демократично. (Ідеться про Всеукраїнську правописну конференцію 1927 року. – Л.Х.) «Після цього нам випало пережити три спроби відукраїнщення української мови на нормалізаторському рівні: у 1931, 1945 та 1960 роках, – нагадав пан Вакуленко. – Та попри це – певні успіхи ми можемо констатувати, а отже, є сенс залишатися стриманими оптимістами».
Я, взявши слово, процитувала тезу Нассіма Талеба: The most intolerant wins – «Перемагає найменш толерантний». Сам автор теорії «чорного лебедя» ілюстрував свій висновок наполегливістю єврейської та арабської меншин у Європі, представники яких уперто відмовлялися купувати і споживати харчі, на яких не стояло позначок «кошер» або «халяль». Унаслідок цього тепер усі європейці змушені купувати продукти з таким маркуванням: адже вони не протестували проти його нанесення. Саме за таким механізмом, згідно з Талебом, створюється «диктатура меншини». Чи не аналогічний протест проти української мови виявляють російськомовні громадяни нашої країни, послідовно не погоджуючись спілкуватися українською? Ми, україномовні українці, формально перебуваємо в більшості – одначе й нам, якщо ми хочемо перемогти, варто взяти на озброєння подібну нетолерантність стійких меншин. Адже й професор Лариса Масенко колись із жалем зазначала, що мовна стійкість – ахіллесова п’ята українців: ми дуже легко переходимо на чужу мову, наче боїмось видатися чи то провінціалами, чи то просто нечемними.
Крім того, величезну вагу має чинник престижності: українська мова стане основною тоді, коли говорити нею стане престижніше, ніж російською, коли це приноситиме певні соціальні бонуси, не обов’язково матеріальні.
Запитаймо себе: що кожен з нас може зробити для спільної мети? Сьогодні – надто сьогодні, в умовах політичної нестабільності, коли ми не знаємо, яку гуманітарну політику отримаємо завтра, – особливо важливими здаються культурні ініціативи знизу, які реалізуються без державних ресурсів. За приклад, вартий наслідування, може правити Харківський Український Клуб «Апостроф», який очолює Лариса Вировець: мета Клубу – створення та підтримка україномовного середовища в Харкові. Інший приклад – теж харківський проект «Мистецькі вівторки» поетки Марко Терен (Мар’яни Даниленко): це цілком собі респектабельний сучасний аналог літературно-мистецьких салонів давніших епох, покликаний утверджувати імідж Харкова як міста, в якому живе українська культура. Ще приклад – дослідницька праця київського історика і письменника Романа Коваля, голови Історичного клубу «Холодний Яр»: пан Роман вивчає і популяризує біографії забутих героїв української боротьби проти більшовизму, залучаючи для реалізації своїх задумів спонсорські кошти.
Володимир Наконечний, організатор комунікаційно-мистецького проекту «МовАрт: мистецтво ствердження мови», підхоплює: його проект став результатом саме такої низової ініціативи, він об’єднав творців ідей та художників-дизайнерів. За словами пана Наконечного, унікальність проекту – в його апріорній неконфліктності (нуль примусу): автори «МовАрту» ставлять собі за мету «не змушувати, а спонукати». Застосовуються підкреслено сучасні засоби впливу на аудиторію: квести, флешмоби, мережева активність.
Одним з гасел проекту є УКРБАНІЗАЦІЯ – «природний односпрямований процес відновлення домінування української мови в містах України». На екрані з’являються яскраві мотиваційні картинки. «Жити в Києві – фейсбучити українською». «Жити в Києві – ґуґлити українською». Так кияни борються проти зросійщення свого міста: адже вже поганою традицією стало, що приїжджі провінціали, освоюючись у столиці, переходять на російську.
Ну, а для нас, харків’ян, столиця й досі є взірцем для наслідування: української мови на київських вулицях більше, ніж у нас. Але навіть за вельми несприятливих обставин важливо не впадати в розпач і лишатися собою. Настрій у конференц-залі готелю «Харків» того дня панував дещо стурбований – у переддень тривожних президентських виборів, – однак загальна атмосфера однозначно була теплою, небайдужою, українською.
Люцина ХВОРОСТ