Майже 30 молодих поетів з 8 країн створили «музей різноперих емоцій»

Так про емоції написала Катерина Бойко (Теліга) із Запоріжжя. Вона цього року перемогла у конкурсі «Міжнародна слов’янська поетична премія». Катерина викладає історію у школі, пише також прозу, у якій звертається і до давніх століть, і до часів Світової війни. Конкурси для неї – і самоперевірка, і розширення знайомств.
Цьогорічні особливості конкурсу, започаткованого і шість років поспіль проведеного у Харкові, прокоментував голова журі, письменник і науковець Сергій Шелковий ( на фото в радіостудії).

Уперше в підсумковому збірнику представлені вірші сербо-лужичів, тобто слов’ян, які компактно живуть у Німеччині, поблизу Польщі. 

У той же час, як ми говорили  із Сергієм Костянтиновичем,  закінчилося міжнародне поетичне зібрання у Греції. До Халкіди прилітали  давні друзі харківських поетів Данута Бартош, Арес Хаджініколау (Познань) і Казімєж Бурнат (Вроцлав). Останній – член міжнародного журі конкурсу. Природно, що молоді польські поети щороку успішно  беруть участь у конкурсі.

«Тільки із тверді зростає міцна, як Прометеєве тіло, довіра». Написала Катерина Бойко (Теліга) із Запорізької області. Про довіру й опертя на емоції інших теж думали засновники інклюзивного проекту “Почути”.  Мистецтво доступне для кожного! Цикл відео «Почути» мандрує Україною,  автори читають свої вірші вголос і жестовою мовою.

«Долаючи тишу»

До нього долучився й лауреат другої премії міжнародного слов’янського поетичного конкурсу, уродженець Житомира, поет, перекладач і дизайнер  Лесик Панасюк. Нині його доля більше пов’язана з Києвом.  Відеоролик, у якому Лесик спробував відтворити свій текст не лише голосом, а й мовою жестів,  можна відшукати на Ютубі.  Лесик Панасюк пише так: «Я заснув під черешнею не чувши як просяться кісточки до ніг матері А коли прокинувся то вже не знав чи мене поранили чи я ще живий чи це все насправді»

Лесик Панасюк   — ровесник новітньої  української держави,   співзасновник творчої групи «Elk+Deer», яка спеціалізується на графічному дизайні. Якщо перекласти, назва означає «Лось плюс Олень». Але ми не про графіку, а про книжки. Їх Панасюк теж намагався назвати із загадкою: «Камінь дощу», «Справжнє яблуко». Він – лауреат низки поетичних конкурсів: видавництва «Смолоскип», Молода республіка поетів. Учасник багатьох фестивалів та мистецьких акцій. Вірші перекладалися англійською, польською, німецькою, російською  та французькою  мовами.

Цікавим є цикл авторської відеопоезії «Долаючи тишу», у ньому використані вірші Панасюка, також із  мовою жестів,  але вже з акторами.  

Проект «Долаючи тишу» – цикл відео на вірші сучасних українських поетів. Мета  його – привернути увагу до української поетичної сцени, запропонувати актуальні творчі рішення, вивести їх на новий рівень якості. Теми й образи циклу “Долаючи тишу” розкривають проблеми комунікації в сучасному світі. Проект носить некомерційний характер і реалізується за підтримки Міністерства культури України і Благодійного Фонду «Смолоскип». Так підтримують  людей з вадами слуху, забезпечують їм доступ до сучасного  мистецтва. Вірш Панасюка «Голос»  – про втрату і неможливість спілкування. Був написаний після зникнення голосового повідомлення, яке було залишене перед відльотом близької людини в іншу країну. Запис видалився, бо такі повідомлення мають свій термін дії. А довгий час це було єдиним способом почути людину, з якою немає зв’язку.

Лесик Панасюк.

Коли з дерев осипалася риба,  я не чув запахів я не пам’ятав як заснув я не знав куди зник твій голос який беріг на якийсь чорний день Що можна зловити сьогодні на наживки черевиків тільки цю осінню рибу щоб одразу відпустити Знімаю птахів із гачків тремтливими пальцями тремтливими губами не вивчивши їх імен просто птах собі і птах Що можна забути коли птахи обростають лускою геть усе що можна пробачити все на світі Я намагаюсь не проронити ні звуку можливо десь між лусочками котрогось птаха знайду твій голос який дзвенітиме дзвенітиме дзвенітиме і я не захочу більше прокидатись. 

«Трагічні події тим і трагічні, що вони неочікувані»

Уявну дорогу прокладаємо на південь, до Маріуполя. Там живе молода жінка, яка вчить у гімназії чужих дітей іноземним мовам, а своїх малих – просто бути синами мами-фантазерки, авторки віршів, прози, картин на морських камінцях і навіть висушених апельсинових шкуринках. Мами, якій личить і вишиванка, і сарі, бо вона ще й захоплюється танцями різних народів і епох, представляє власні роботи на маріупольському фестивалі східних культур. Її звуть Катерина Карабєн-Фортун. «Я – той принц, з лебединим одним крилом,
В сорочці із трав і поламано-гострих рим».
Дід Катерини дитиною пережив репресії, розстріл родини, занімів на багато років. Тепер вона живе на краєчку війни, цінує кожен день.
95 років тому в Маріуполі виникло перше літературне об’єднання (ЛітО) з назвою «Дзвони Азов’я». Його організатором став молодий харківський журналіст Михайло Димний, який працював власкором республіканської преси у Маріуполі. Спочатку засідання відбувалися у нього на квартирі, потім в редакціях місцевих газет, зокрема і грецької «Коллективистис», де працював до репресій літератор і журналіст, дослідник культури греків Приазов’я Георгій Костоправ.
Катерина у розмові зі мною згадувала й про так звану «грецьку справу» НКВС 1937 р., за якою було знищено 34-річного Георгія Костоправа.
Інтерв’ю з Катериною.
Ірина Мироненко. Чому у Вас таке прізвище?
Катерина Карабєн-Фортун. Перша частина – дівоче, батькове прізвище. Друга – чоловікове. Родину мого діда з батькового боку розстріляла радянська влада. Був великий маєток. Дід, тоді зовсім малий, 5 років. Урятувався тільки тому, що наймити сказали: це наша дитина. Це Західна Україна. Дід пригадує тільки, що неподалік було село Лібухове. Він тоді занімів на багато років. Хоча згодом вивчився, мав середню освіту. Батько мого чоловіка ще мав прізвище Фортуна, із зрозумілим значенням, а вже сина записували у Киргизстані, місця для однієї літери «а» не вистачило, тому Фортун.
Батькові родичі – із Західної України. Мої батьки познайомилися в Донецьку на педагогічному факультеті.
І.М. У Вас теж педагогічна освіта?
К. К.-Ф. Закінчила філологічний факультет Маріупольського Державного гуманітарного університету 2008 року. Викладаю в гімназії №2 англійську та італійську мови. Закінчила курси НУШ (Нової Української Школи) і працюю в молодших класах, вчу дітей англійської мови. Італійська – факультативно. Охочих багато. Є група, яка вивчає перший рік, і група, яка вже другий рік опановує італійську.
І.М. До Італії ще не їздили, щоб спілкуватися з носіями мови?
К. К.-Ф. Ні, ще не їздила. Але спілкування є. На нашу кафедру італійської філології частенько приїздять гості з Італії. Кудись їхати, доки в Україні не владнається ситуація, немає бажання. Тривожно на серці.
І.М. Коли Ви побували в Харкові на врученні міжнародної слов’янської поетичної премії, що Вас здивувало, а що розчарувало, можливо?
К. К.-Ф. Друкування у міжнародних збірках – для мене це не перший досвід. Виходили мої поетичні й прозові твори у канівському виданні «Склянка часу». Примірники розходяться Німеччиною та іншими країнами Європи. Позаторік я брала участь у конкурсі «Міжнародної слов’янської поетичної премії», стала дипломантом, але до Харкова не змогла приїхати. Тоді молодший синочок був грудним.
Цієї весни приїхала до Харкова, побачила його квітучі дерева і храми. Я помилилася із станцією метро, вийшла раніше й добре прогулялася містом. Воно мені сподобалося. Щодо самої премії – вона дуже потрібна, бо людей може об’єднувати поезія. Приємно, що змогла з багатьма поспілкуватися, поділитися своїми віршами вживу. Не просто вийти й якийсь текст прочитати, а поділитися чимось своїм таємничим, бо не кожному прочитаєш і не кожен тебе зрозуміє. В аудиторії поетів письменників мені дуже сподобалося, як мене прийняли. Єдине, що розчарувало, не всі переможці приїхали, особливо хотілося б почути поетів з інших країн. Але в кожного своє життя.
І.М. Організатори не мають змоги оплачувати дорогу. Особливо якщо йдеться про учасників з інших країн.
К. К.-Ф. Так, звичайно. Хочеться, щоб таку премію підтримувала держава.
І.М. Премія недержавна, існує на кошти спонсорів. До речі, з Харковом, де засновано премію, пов’язана ще одна подія. Вона відбувалася задовго до Вашого й мого народження. Це літературне об’єднання «Азов’є», засноване харківцем, журналістом Михайлом Димним 1924 р. Перше літературне об’єднання (ЛітО) називалося «Дзвони Азов’я». Його засновник Михайло Димний працював власним кореспондентом газети «Комуніст» в Маріуполі. Спочатку засідання відбувалися у нього на квартирі, потім в редакціях міської газети «Наша правда» (нині «Приазовский рабочий») і грецької газети «Коллективистис».

К. К.-Ф. Це наша історія. Як поет я себе відчула саме в цьому об’єднанні. Розпитувала старших, імен вони не називали, але говорили, що були причетні до видання газети й існування літоб’єднання не маріупольці.
І.М. Маріуполь і грецька культура. Що знаєте про Костоправа, «грецьку справу» 1937р.?
К. К.-Ф. У мене не грецьке походження, але жити в Маріуполі й не полюбити грецьку культуру не можна. Ім’я Георгія Костоправа знає в місті майже кожен, хто хоч якось торкається літературної справи. Є меморіальна дошка. Публікуються посвяти Георгію Костоправу. Так, «грецька справа» 1937 р. торкнулася не тільки його, але якщо людина широко відома в соціумі, то таке найбільше ріже очі. Остання книжка його називалася «Привіт тобі, життя». І через рік – вища міра. Скільки він устиг зробити, щоб підняти літературну грецьку мову в Приазов’ї! Зараз у нас є поети і письменники, які пишуть румейською. Це Валерій Кіор, Надія Сарбаш, яку прийняли 2016 року до НСПУ.

І.М. Порівняла за фотографіями, доступними і в мережі, тексти харківської і маріупольської дошок, пов’язаних із репресіями 1937 р. Маріуполь: «В этом доме находилась редакция греческой газеты «Коллектывистыс», в которой в 1932-1937 годах работал поэт Георгий Антонович Костоправ (1903-1938)».
Мінімальна згадка, ніяких доповнень «знищений під час грецької справи НКВС». Фактично напроти був грецький театр, трупу якого також репресували. Меморіальна дошка теж тільки вказує роки роботи театру 1932-1937).
Харків. Дошка на честь К. Ф. Челпана встановлена 30 листопада 2001 року за адресою проспект Правди, 7 (зараз проспект Незалежності).
«В цьому будинку з 1934 по 1937 р.р. жив Головний конструктор дизельного двигуна танку Т-34 Челпан Костянтин Федорович (1899–1937 р.р.) Репресований в 1937 р. Реабілітований в 1956 р.». Дошка встановлена за ініціативою грецького товариства «Геліос».

Поезія у місті, від якого близько війна. Це самозахист, зміна думок, пов’язаних із професією чи щось інше?
К. К.-Ф. Це навіть зміна світогляду. У нас виходило багато книжок різних літературних спілок, присвячених темі міста на межі, міста, яке близько від воєнних дій. Всюди головний настрій – це надія на майбутнє, яке для нас буде мирне і світле. Щодо моїх особистих поезії та прози – це вміння насолоджуватися кожною хвилиною. От зараз світить сонце і співають пташки – і це добре. Я не знаю, що може бути через 5 хвилин. Такі трагічні події тим і трагічні, що вони неочікувані. Тому й поєдную надію на мирне майбутнє з прагненням радіти тому, що зараз маю, проживати наповнено і яскраво. Це й позначилося на моїх віршах. Така ситуація не могла на них не позначитися.

«Хочеться побачити, куди вечір несе ліхтаря, він запускає іскри до заритої добре вуглинки дитинства». Написала Невена Борисова (Болгарія), ще одна лауреатка 3-ї премії МСПП.
Спільний томик лауреатів, переможців та членів журі об’єднує старше й молодше покоління поетів різних країн. Творче суперництво допомагає самореалізації. Долучайтеся до нового конкурсу МСПП!

Ірина Мироненко