Тамара СЕВЕРНЮК: «МУЗИКА, ЯК І ПОЕЗІЯ, Є СКРІЗЬ»

На схилку минулого року, наприкінці листопада – на початку грудня, нам із Ларисою Вировець випало побувати на Буковині: мене запросили до участі у фестивалі імені Назарія Яремчука, який щороку проводиться у Вижниці, на малій батьківщині співака. Яремчук – постать для Чернівеччини культова; але по дорозі до Вижниці ми зупинилися в Чернівцях, і там нам поталанило зустрітися з іншою культовою постаттю України літературно-музичної – Тамарою СЕВЕРНЮК (нар. 1940). Жінкою, чиї вірші стали піснями, – і ті пісні співали зокрема Василь Зінкевич («Забудь печаль», «Море вечорове») і моя улюблена Лілія Сандулеса («Чарівне танґо»). Крім цього, на рахунку пані Тамари – понад три десятки виданих поетичних книжок.

Задля ближчого знайомства ми провели поетично-пісенний вечір на трьох: Тамара Севернюк, Лариса Вировець і Люцина Хворост. Артистизмові, харизмі й завзяттю Тамари Артемівни варто було позаздрити – і це попри те, що напередодні їй дошкуляло хворе серце, як подейкували в кулуарах. Ми бачили: сцена її наснажує, відмолоджує, окрилює. Хто ввечері 28 листопада 2018 року був із нами в чернівецькому Центрі мистецтв «Вернісаж», той довго ще не забуде бардівських пісень пані Тамари, її гітари і капелюшка, заводіяцьких приспівів у дусі йодлю і танґових па в її виконанні.

Ми з Ларисою повернулися до Харкова, але наше ненав’язливе спілкування з Тамарою Артемівною не припинялося. Траплялися між нами й суперечки: можливо, виною тому приналежність до різних поколінь, але часом мені видавалося, що у світі поезії пані Тамара орієнтується легше, ніж у непростих суспільно-політичних реаліях нашого часу. Її підкреслена ностальгія за роками її молодості, послідовне небажання вірити у ворожість політики нинішньої Росії – все це не могло не викликати протесту в мене, харків’янки, яка надто добре пам’ятає 2014 рік і пережитий тоді страх. Але варто усвідомлювати, що немолодих людей, які мислять так, як пані Тамара, в нас не так і мало, – серед міської інтеліґенції зокрема. Це факт, який треба знати.

Попри все – неможливо не цінувати її високодушного ідеалізму, її старосвітської, аристократичної жіночності, її пісенного таланту, настояного на роках і довгій самотності. Нікнейм пані Тамари в електронній пошті – промовисте грецьке «Артеміда»: з одного боку – те саме, що Артемівна, з другого – ім’я богині-полювальниці, яка мала мужність не шукати чоловічої підтримки, а лишатися самотньою. Українська Артеміда все життя полює на слова, покликані заворожувати дійсність звуком і ритмом, надавати їй магічного виміру.

«СЕРЦЕ ШУКАЛО СЛОВА, А СЛОВО ШУКАЛО СЕРЦЯ»

– Пані Тамаро, що Вам найяскравіше пам’ятається з Ваших ранніх років? Вони у Вас припали на війну…

– Цим запитанням, пані Люцино, Ви відправили мене, як поштового листа, туди, де всі були і де вже давно нікого нема, а отже, того листа ніхто не прочитає, бо нема кому його чекати.

Усе тепер там змінилося… Іншим став мій Старокостянтинів, як і вся Хмельниччина. Інші люди на моїй – колись Татарській, нині Садовій – вулиці. І хата наша, де живуть інші господарі, змінила солом’яну стріху на бляшаний дах. Незрушними зосталися лише могили з рідними іменами на більш як скромних пам’ятниках:

Севернюк Лариса Іванівна

 Севернюк Артем Якович

Тато був військовиком, із селянського роду.   Мама – вчителькою початкових класів, походила з інтеліґентної родини священнослужителів.

По нашій родині пройшлося зубчате колесо репресій – хоч про це вдома ніхто не говорив: від подальших неприємностей оберігали і нас, дітей, і себе. Вже по смерті мами я дізналася від старшої сестри, що її батько – перший мамин чоловік – був розстріляний (посмертно – реабілітований).

– Ким він був? У чому його звинувачували?

– Є речі, про які немало людей не хочуть не те що говорити – навіть згадувати… Я ніколи не розпитувала сестри про те. Маму, як дружину ворога народу, ставили до стінки… Дивом їй вдалося залишитися живою. Це біда, яка сталася не тільки з нашою сім’єю…

Ми з братом були молодші; наш тато пройшов усю Другу світову й повернувся інвалідом другої, а невдовзі й першої групи. У п’ятий повоєнний рік він помер. Мама залишилася з нами трьома.

Я мала десять років, коли це сталося.     Звук падіння грудки землі на пробите цвяхами віко труни залишився жахом на все життя. Це найбільша моя дитяча печаль: перше усвідомлення, що життя – скінченне.

Мені випала гірка доля – провести за межу найдорожчих, найближчих, найлюбіших людей. Це завжди страшенно боляче, й погамувати біль утрат не здатен жоден здоровий глузд. Але саме той… отой, з дитинства закарбований у пам’яті звук прощання, розставання назавжди, – залишив у серці незгладимий рубець.

Сьогодні, коли я думаю, що закарбовує дитяча пам’ять донбаських дітлахів, у мене холоне душа. І я не можу змиритися з тим, що це на нашій землі ллється невинна дитяча кров, що це в нас убиваються, губляться, нищаться життя…

– Це була перша серйозна печаль, – а якою була перша велика радість? 

– Дитинство не має споминів, бо воно не має минулого, воно ще не знає, що таке вік. Дитина захоплюється, щомиті відкриваючи світ і всотуючи світло, яке дарує їй ця безтурботна пора. Навіть якщо насправді та пора дуже важка – для дитини вона все одно безтурботна.               Але існує дитяча пам’ять, яка оживає в наших срібних роках, і тоді воскресають подекуди зовсім несподівані картини, картинки, епізоди – як кіноплівка німого кіно.

…От стою над тихоплинною моєю Ікопоттю, слухаю голоси старезних верб, уловлюю терпке хлюпотіння живої води під напівструхлявілою дерев’яною кладочкою, а перед очима пропливають кола, кола… і з їхньої серцевини виринають незнищенні кадри: мама полоще випрану білизну, брат із вудкою летить на місток, що чомусь зветься Чортовим, а зовсім близько біля кладочки гойдаються два діряві човни, і сусідські хлопчиська вичерпують із них стемнілі хвилі.

І нічого не змінилося, і все там безхмарно-радісне: смачними здаються й борщі з лободи і кропиви, і «макуха» – замість соняшникової халви; і весело озиваються тамтами ціпів на колгоспному току, де золотіють зерна, звільнені з обмолочених, міцно зв’язаних перевеслами, снопів, а ми допомагаємо дорослим засипати цим зернистим золотом цупкі мішки… А потім, уже поночі, коли в небі засвічуються зірки, ми, вмостившись на тих мішках у кузові «студебекера», супроводжуємо цей дорогоцінний вантаж до самого заготзерна, горді з того, що виконуємо дорослу справу, – і задивляємося в темно-синє безмежжя.

Ми були щасливі тим, що скінчилася війна і в неї тепер можна тільки гратися. То через роки напишеться про тоді не зрозумілі нам, повоєнній дітлашні, дорослі тяготи й гіркоти:

В’язала снопи. Боже милий, коли це було?

А мама на плечах носила із лісу паліччя.

Потоки гіркот сповивали вечірнє село ­–

Палилось в печах, і дерева ховали обличчя

Від іскор чи зір, чи від місяця з втомлених веж.

Вогонь жебонів, як вода між сухих очеретин.

Ні поля того, ані лісу тепер не знайдéш…

Вогонь жебонить і допалює давні портрети.

Уже й ті «портрети» позаходили у темні дзеркала. Але дитяча пам’ять усе будить і будить забуте, заснуле, хоче вберегти від безпам’ятства…

А яке щастя було – змайструвати із соняшникових стовпців та висохлого городнього бадилля халабуду, і там, заховавшись від усього на світі, відкрити нову – з бібліотеки – книжку, і читати, читати, читати… сміятися і плакати разом з героями, переживати їхні пригоди – веселі й сумні, трагічні й подвижницькі, високі й підлі… І таким чином пізнавати ази життя.

«Мамо!..» – хочеться гукнути навіть мовчки – і знову повернутися туди, до рідних оберегів, до такої близької, а вже далекої моєї тихоплинної Ікопоті, до тої не стемнілої в пам’яті прозорої гладіні, де назавжди зосталися мої дитячі очі.

Наш великий Василь Сухомлинський наголошував, що роки дитинства – то насамперед виховання серця. Та й у Яна Коменського десь було: тільки те в людині міцне, тривале і надійне, що ввібрала вона у першій життєвій порі – дитинстві.

Ну, й у молодості – додала б я зі свого сивого Евересту.

– Ви так щиро згадуєте про перший досвід книжки… Це він спонукав Вас обрати філологічну освіту?

– Якось холоднувато звучить мені це означення – «філологічна освіта». Смію думати, що не я, а мене обрало Слово. А Слово, як відомо, було у Бога, і Слово було Бог, тож на все воля Божа.

Я не навчалася в літінститутах, на різних там кіно- чи драматургічних курсах – як майже усі наші тодішні класики… Ніхто мене за руку не вводив у той святий храм Слова, де сьогодні стільки гендлярів розвелося, що годі знайти Ісуса, який би вигнав те хапарне панство навіки. Бо чого лиш не понавидавали сьогодні! Розкошують бездарні нахаби, які уміло забираються на драбину літературних ієрархій та ще й керують звідти. На щастя, ті драбини недовговічні…

Особисто я покладалася й покладаюся на пошук і долю. Серце шукало Слова, а Слово шукало серця. І знайшли одне одного. І сталося те, що сталося.

Судьба всегда была ко мне щедра,

И это время упрекнуть мне нечем.

Мой дух был мукой тела искалечен,

Но это стало школой для пера…

Я свято переконана, що страждання вивищує душу, фільтрує розум, загострює світобачення і світосприйняття. Напевно, воно стало для мене своєрідним поштовхом до поглибленого осмислення себе самої. Моє письмо взагалі – не дидактика і не диктат, а радше сповідальність. Не ховаюсь за маскою «ліричної героїні». Ви ж бачите, мої вірші – це моя ж оголена душа. А моє слово – її уста…

– Ви процитували вірш російською мовою. І навчалися на російському відділенні філфаку…

– Так, але навчання на російському філфаку геть-зовсім не завадило мені стати українською поетесою. Голос крові завжди тихесенько, але невідворотно звучить у тобі й кличе. І ти йдеш за ним, не б’ючи себе в груди і не вдаючи із себе подвижника-супермена.

Рідна мова – це природно; ніякими заборонами її не задушиш і не вб’єш, якщо ти сам цього не допустиш.

Але мій спочилий в Бозі російський філфак, який навчав мене духовності, гуманності, живе могилою в моїх грудях, і нічого я з тим вдіяти не можу. Над тим нерідко нахиляється в печалі моє рідне українське Слово.

Колись Антон Павлович Чехов пожартував, що національної науки немає, це така ж нісенітниця, як національна таблиця множення.

Могла б навести багато цитат із Тараса Григоровича Шевченка, але вони також російською мовою. А у нас дійшли до того, що його «Тризну» перекладають українською.

– Тарас Шевченко жив в умовах імперії – і подеколи мислив мовою імперії. Але чому сьогоднішні українці приречені на мову імперії?

– Мова не винна. Жодна мова.

– Ви народилися на Хмельниччині – а як опинилися в Чернівцях?

– Потрапила сюди, як і всі, хто мріяв навчатися в колишній Резиденції буковинських митрополитів, архітектурному шедеврі Йосипа Главки – нашому університеті. Коли вперше побачила його, перехопило подих.

– Чим ознаменувалися Ваші студентські роки?

– Я не дуже люблю згадувати своє студентство в Чернівецькому – нині національному, імені Юрія Федьковича, а в мої часи – просто державному університеті. Сповнений мук був період – через хворобу, яка часом змушувала мене пересуватися на милицях. Вона на всі п’ять років вибила мене з кола здорових обранців щасливої долі й поклала сумну печатку на всі подальші літа. Але повторюся: на все воля Божа. Ось бачите – ще живу…

І все ж таки моє студентство подарувало мені чимало див. Насамперед це – дорогі мої навчителі, яким я вдячна за те, що моїй пам’яті і понині є що робити. Зіновія Флоріанівна Пенюк – викладачка латини, моя духовна мати, яка забрала мене з прохідної кімнати студентського гуртожитку і, попри кляту мою хворобу, довела мене до закінчення університету. Вона відкрила моїй душі безмежний світ літератур різних народів, бо сама, знаючи вісім мов, перекладала з німецької, польської, румунської, французької, італійської… Про цю людину з небесної літери я написала книгу «Щоб пам’ять почула слова».

А друге диво – викладачка зарубіжної літератури Олена Володимирівна Плаушевська. Її лекції були як унікальні моновистави; вони викликали бажання робити щось своє так само глибоко, високо і натхненно. На її кафедру студенти усіх «призовів» завжди клали чи то тоненьку гілочку вересу, чи якусь невибагливу милу квітку… Знак любові, захоплення і вдячності.

І ще – незабутній наш буковинський златоуст, викладач української літератури Анатолій Миколайович Добрянський, чия дорогоцінна, багатюща книгозбірня стала надбанням Чернівецької муніципальної бібліотеки під орудою унікальної містознавиці, книгозберігача та збирача, директорки Лесі Ілярівни Щербанюк.

– Про Анатолія Добрянського тепло згадує й літературознавиця Елеонора Соловей, з якою Ви навчалися на одній паралелі. Це відома дослідниця творчості Володимира Свідзінського, нині вона мешкає в Києві.

– Так, я пам’ятаю Елеонору – пам’ятаю красивою, мудрою, з неперевершеною довгою косою і милою усмішкою, хоча всміхалася вона нечасто. Ми вчилися на російському філфаку, а потім працювали разом у газеті «Молодий буковинець». У мене досі зберігається її дослідницька книжка про Ларису Рейснер… Елеонора завжди вирізнялася дуже дорослим, «ученим» мисленням.

Згадую про них усіх, розповідаю – і серце б’ється любов’ю, незважаючи ні на що.

«НЕ ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ-ПЕРЕКИНЧИКІВ»

– Пані Тамаро, не буде перебільшенням сказати, що сьогодні Ви – жива мистецька леґенда Чернівців. Ваші книжки видають, про Вас говорять, на Вас взоруються. Ви багато важите для міста; а місто – що воно важить для Вас?

– Чернівці – це світ, де переплелися багатовекторні орбіти народів, релігій, культур, мистецтв, епох, якщо хочете.

Це давнє місто…

Площі, храми ці…

Мінливих віх несмертні силуети.

Це – наше місто. Наші Чернівці –

Біблійна Мекка

Всіх митців й поетів.

Це – сивий лірник,

Той, що гранить час.

Торкне струну

І мовчки стулить очі.

Він бачив світ і знає все про нас,

Хоча не мовить всує слів пророчих.

О, Чернівці!

Оаза дивини!

І тих глибин, де – вічність,

А не дати…

Не відвертаймо серця від струни,

Що має що вікам заповідати.

Ви запитуєте, що це місто для мене важить?

Мені судьбою стала ця земля,

Тут все моє – легке й тяжке, мов брила:

Моя печаль, що душу окриля,

Моє життя…

А станеться – й могила.

Тут народилася моя перша книжечка «Серце вміє співати», і саме тут чекає появи на світ… моя тридцять третя – «Відчайдушне життя».

А ще – в цього міста, в буковинського краю були великі діти. Діти-світочі, яких знає мало не весь творчий світ.

Письменники, поети: Ольга Кобилянська, Пауль Целан, Арон Пумнул, Міхай Емінеску, Роза Ауслендер, Михайло Ткач…

Композитори: Сидір Воробкевич, Володимир Івасюк, Левко Дутковський, Леонід Затуловський, Павло Дворський, Микола Мозговий…

Співаки: Йозеф Шмідт, Лідія Липковська, Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук, Софія Ротару…

Художники: Євзебій Ліпецький, Одарка Киселиця, Микола Івасюк, Іван Холоменюк, Євген Удін, Наталя Ярмольчук…

Це лиш дещиця того золотого спадку – і живих, і відбулих, хоча вони все одно живі!

– Яка багатонаціональна палітра…

– Так, саме тут, у Чернівцях, мені випало вивчати складові компоненти дивовижного еліксиру – гуманності й толерантності.

– Не вперше Ви робите акцент саме на толерантності.

– Усі ми живемо у Господньому храмі, лише бракує талану збагнути це і не плямити його святості.

– Говорите як громадянка світу.

– І все ж – ні-ні та й полине душа до рідної хати, в той дорогий куточок, де живе ще на городі мамина чорна вишня, ягідки якої сушилися на білих рушниках під високим ласкавим сонцем ріднизни. Неоціненні солодощі.

Щоразу, як приїжджаю додому, стаю до каплички. Вона присвячена пам’яті засновника мого Старокостянтинова – князя Костянтина Острозького, київського воєводи, маршалка землі Волинської, який розбив татарські війська під Снявою, Дубном, Острогом. Видрукував знамениту Острозьку Біблію і Новий Заповіт. Відкрив під проводом грека Лукаріса першу Академію – українську! А 1561 року на терені села Колишенець заснував моє рідне місто.

– Які ще міста дорогі Вам?

– О, за своє життя я набачилась багато міст і містечок! Переберу по пам’яті: Київ, Львів, Ужгород, Харків, Дніпро, Ялта, Одеса, Феодосія, Гурзуф, Коктебель… Берлін, Бухарест, Будапешт, Варшава, Москва, Вільнюс… Єрусалим, Назарет, Вифлеєм… Ветцлар, Бремен, Дебрецен, Волгоград, Рязань, Новосибірськ, Краснодон…

Але три міста: Старокостянтинів, Чернівці, Санкт-Петербург (пам’ятаю його як Ленінград) – залишаться в мені назавжди.

Санкт-Петербург тричі повертав мені життя: в Нейрохірургічному інституті імені Полєнова (дяка професору Маргариті Баламутовій), у Військово-медичній академії (спасибі Ганні Чубач і Михайлові Дудіну) і в космічній клініці МСО-122 (уклін Павлові Загребельному).

Вижила. От і живу, намагаючись лишити по собі бодай якесь світло…

– Гортаю Ваші книжки й натрапляю на вірші, присвячені Олександрові Морозу, Любові Голоті… Кого ще Ви можете назвати своїми літературними друзями?

– Таке складне просте запитання… Що сказати? «Одних уж нет, а те далече…»

Існує таке дивне диво, що має назву «спорідненість». Є гарне українське слово – товариш. Вони приходять начеб нізвідки, ці твої товариші. Я впізнаю їх за благословенними імпульсами творчої близькості, навіть не бачивши жодного разу в житті.

Назву декілька дорогих мені імен: Світлана Антонишин, Михайло Дяченко, Наталія Дзюбенко-Мейс, Лариса Міллер, Олена О’Лір, Наталя Муратова, Олександр Лисак, Володимир Спектор…

Слава Богу, заборонити нам спілкуватися з душевно близькими людьми ніхто не владний. Кордони безсилі. Слава Інтернету! І – Книзі!

З іншого боку… Дивлюсь сьогодні на тих поетів, прозаїків, публіцистів, ба навіть гумористів, які не так і давно були «червоними повпредами», «командорами» найпередовіших комуністичних ідей, мрій та намірів… З усіх газетних шпальт, з усіх телеефірів навчали нас моральних цінностей, людських чеснот, ідеї дружби народів, героїки трудових буднів тощо. Як легко вони перетворилися на дволиких янусів!

– Борис Олійник не перетворився, до речі.

– Я глибоко поважаю невідступників. Не люблю людей-перекинчиків. Навіть якщо вони обдаровані. Їхнє слово перестає бути вартим довіри, а навпаки – викликає спротив, якщо не зневагу.

Зрозумійте, я не є апологетом радянських часів у тому, що було в них чорним. Але було в них і багато того, що не варто було знищувати. І в ті часи атмосфера людської спільності була інша…

І тут не тільки неґатив – тут же й чесноти: вірність слову, відповідальність за кожен свій крок, прагнення бути правдивим, чесним перед собою і людьми, відданим Батьківщині.

– Тільки ось Батьківщину різні наші співгромадяни нині бачать ой як по-різному.

– Я належу до когорточки тих диваків, які ще думають, що то на них тримався світ і що той зворохоблений нині світ ще їх чує.

Засуджую все нелюдське, що було в ту епоху. Зрештою, у 1930-ті, в роки репресій, я не жила. Я жила пізніше – в роки відбудови держави після страхіть, які, здавалося, ніколи вже не прийдуть на нашу землю. А вони прийшли…

– На всіх заходах із Вами з’являється вірна подруга-компаньйонка – пані Валерія.

– Про Валерію я могла б написати книгу, але скінчилося на тому, що одну їй лише присвятила. Лерочка сама з Донбасу. Закінчила Харківський інститут торгівлі і за направленням приїхала в Чернівці. Той, хто мав стати її долею, загинув у шахті… Трагедія наклала свій відбиток на все її подальше життя.

Ми разом уже понад сорок років, вона живе через дорогу від мене. Ми як сестри. Без неї мене вже на цьому світі, напевно, не було б… Мене вона возила по всіх лікарнях, а мої рукописи возила до видавництв. Довга дорога… довге життя…

Усі останні роки її очі майже не висихають, бо плаче, кровить її рідна земля. Знаєте, коли говорити про всі ці речі відсторонено, то це так собі… десь там сепари… якесь там АТО… а тут перед очима – трагедія, пояснень якій не годне дати серце.

«МІСІЯ ПОЕТА – МИРОМ КРОПИТИ ЗЕМЛЮ, ЛІКУЮЧИ ЇЇ РАНИ»

– Пані Тамаро, повернімося до слова – до того, що було Вашою метою і порятунком усі ці роки. Які книжки Ви любите?

– Старі. Коли я була молода, вони були мені опорою в моїх реанімаціях, палатних боксах, у лабетах барокамер. З ними я проходила школу терпіння і сили волі. Це «Овід» Етель Ліліан Войнич. «Мужність» Джека Лондона. «Нетерпіння серця» Стефана Цвейґа. «Повість про справжню людину» Бориса Польового.

Тепер уже романів я не люблю. Люблю щоденники, листування, начерки в записниках, вибіркові думки великих – тих, хто життя прожив, а не перебіг, і мав що сказати, що лишити по собі.

Щоденники Делакруа, Ренуара, Марії Башкирцевої, Михайла Пришвіна, Ольги Кобилянської, Олександра Довженка, нашого незабутнього Петра Сороки, Володимира Брюґґена, Олеся Гончара, звичайно ж, Тараса Шевченка…

Епістолярій Марини Цвєтаєвої, Лесі Українки, Катерини Білокур, Бориса Пастернака, Рільке, Ван Ґоґа, Ігоря Качуровського, Василя Стуса, Олександра Марченка…

Записники Антона Чехова, Льва Толстого. Нотатки Лідії Чуковської про Анну Ахматову.

Люблю поетів: Ліну Костенко, Ігоря Павлюка, Богдана-Ігоря Антонича, Неонілу Стефурак, Павла Гірника, Ірину Жиленко, Василя Стуса, Леоніда Талалая.

Коли сумно, читаю роздуми і афоризми французьких моралістів XVI–XVIII століть: Монтеня, Ларошфуко, Лабрюєра, Паскаля.

Частенько перечитую «Сойчине крило» Франка, «Меланхолійний вальс» Кобилянської, «Фіалки по середах» Моруа, «Ніжність» Барбюса. Гортаю Стендаля, Ромена Роллана… Або пишу сама.

Книжки – це як наркотик… а часом – і як отрута.

– А чого в літературі категорично не любите?

– Кон’юнктурщини. Творів «на злобу дня».

Не сприймаю абракадабричної літератури, яка розбещує, затуманює, блокує думку, висушує душу.

– Чимало Ваших віршів покладено на музику, і вони стали піснями. Як розпочалася Ваша співпраця з композиторами?

– У ті далекі вже радянські часи, які нині модно ганьбити…

– А Вам вони досі дорогі…

– …отже, в ті часи ми, молоді й не дуже, творчі люди – художники, поети, співаки, композитори, – частенько збиралися чи то під дахом офіційних мистецьких спілок, чи то в когось удома, чи то в улюбленому паркові. Зустрічалися, спілкувалися, обмінювалися враженнями, гостренько полемізували щодо «вищих структур», читали літературу, яка ходила тільки по руках вірних і вільних від зашореності друзів. Так були прочитані сторінки з Солженіцина, Гумільова, деякі твори Ліни Костенко, Миколи Вороного, Драй-Хмари та інших. Була ж пора молодих Євтушенка, Ахмадуліної, Вознесенського… забороненої Цвєтаєвої, майже невідомого Мандельштама… Проривалися і Стус, і Холодний…               

Обмінювалися не лише враженнями, а й подарунками. У мене вдома немає порожніх стін – там полиці із книжками, скромна музична апаратура і картини, картини, картини: Андрій Холоменюк, Юрко Гушкевич, Рудольф Лекалов, Зоя Слободян, Олег Любківський, Тамара Покотило, Наталя Ярмольчук, Тетяна Царик, Олександр Гармидер, Фелікс Мішин… Така собі домашня ґалерея. І з кожною картиною пов’язана певна життєва історія.

А я так само дарувала свої книжки – і так вони потрапили до рук, які творили музику. Перші пісні з’явилися на «готові тексти», хоча я не люблю це означення, бо то – таки поезія.

Йосип Ельгісер, Леонід Затуловський, Анатолій Кос-Анатольський… Перші мої пісенні ластівочки, перші свята.

Далі – доля. Я почала відгукуватися на пропозиції композиторів – написати вірші до їхньої музики. Цікаво, хоч і складно… Якщо мелодія тебе чимось зачепила, якщо на неї відгукнулася душа, ти гарячково шукаєш словесний відповідник почуттю. Хоча композитор, може, вкладав у свій твір якісь інші бентеги, зовсім не схожі на твої…

Так народилися мої пісні: присвячені Володимирові Івасюку «Маки для сина» на музику Павла Дворського; «Забудь печаль» і «Чарівне танго» – разом з Леонідом Затуловським; «Море вечорове» з репертуару Хуліо Іґлесіаса; «Ця осінь», «Самотній блюз», «Сальвія палає», «Крапля смутку», «Сніг танцює» – у творчому дуеті з проникливим, незвичайним, хай і не розкрученим Олександром Моргаєнком.

Дещо окремо стоять п’ять пісень, які написав на мої вірші дуже своєрідний маестро – всесвітньовідомий Валентин Сильвестров. Серед них мені особливо дорогий «Спомин жовтої лампи».

– Поезія для читання і поезія для співу – чим відрізняються ці жанри?

– Поезія є поезія, вона народжена з першопочатком гармонії Всесвіту. Усе в цьому світі – поезія.

Але Ви питаєте, чим відрізняється поезія для співу… Либонь, у пісні слово має бути ще виразнішим, ще більш наснаженим сюжетно – і при цьому полегшеним для слуху. І треба, щоб між словом та музикою існувала та гармонія – почуттєва! – яка б не залишила байдужими ні розум, ні серце.

Пісня має бути такою, наче вона створена саме для тебе, тільки для тебе… А як це відбувається – навряд чи хто може пояснити. Та й чи варто? Одвічна таємниця творення…

– Власне, деякі свої вірші Ви «омузичуєте» й самі, а потім самі ж їх і виконуєте. Виконуєте дивовижно артистично! Мені теж близька така творча практика. Чи можна назвати Вас шансоньє?

– Господь з Вами, пані Люцино! Який я шансоньє? Ґеніальний Шарль Азнавур здригнувся б, почувши таке! (Сміється.) Просто буває, що слово натрапляє на внутрішню мелодію, яка там бринить, невідомо яким чином. Мені здається, музика вкладена в кожного з нас від народження, лиш до пори спить…

Буває – не сплю… Думається про дорогих і найдорожче… Володарює тиша. Та тиша, в якій звучить ще не створена найгеніальнішим генієм музика.

Іноді беру гітару. Торкаю струни. Озвучую своє сокровенне… Але не наважуюся називати це композиторством. Це вихлюп емоцій, у якому обіймаються мелодія і слово.

– Ще старожитні греки вважали, що музика і лірична поезія – споріднені мистецтва: ними опікувалася одна муза – Евтерпа.

– Так, музика й поезія – неподільні, взаємозрощені.

Музика, як і поезія, є скрізь. Послухайте тишу, зупиніться біля картини, погляньте у чисте чи захмарене небо, пориньте поглядом у морське бездоння… Хіба ви не почуєте музики?

Торкніть устами квіткову пелюсточку чи щойно впалий листочок – усе це наснажене мелодіями.

Хтось читає – не обов’язково вірші, – а інший вловлює мелодійну вібрацію голосу. Хтось слухає музику, а чує десь у підсвідомості, як ворушиться слово. Ту всесвітню гармонію має в собі кожна людина. Але не кожен здатен відчути, збагатити її і збагатитись нею, і, що найголовніше, – по-людськи розпорядитися тим скарбом протягом життя.

От я переглядаю відео одного з останніх концертів Назарія Яремчука у Львові. Смертельно хворий. Видно, що співає через біль: йому лишалося жити сорок днів. Вологе прекрасне чоло, глибоченні сумні очі. Болісна, але – усмішка… А голос! Голос!.. Назарій співав наживо!

І згадується з російського поета Володимира Соколова:

Спасибо, музыка, за то,

Чего и умным не подделать,

За то спасибо, что никто
Не знает, что с тобой поделать.

– Пані Тамаро, поет і держава, поет і політика… У Ваших віршах прочитується певне несприйняття політики, розчарування нею.

– Не просто «певне», а повне. Політика, як на мене, річ брудна.

Мимоволі згадується Юрій Винничук: «До влади прийшли бандюки й брехуни, / Наперсточники й свинопаси…».

Або Сергій Жадан: «Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї. / Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни…».

– Як несподівано почути з Ваших вуст цитату з Жадана – і водночас як логічно.

– Поняття «держава» не є мені близьким. Я люблю не державу, а Батьківщину, вражену сьогодні бацилами політиканства.

«Уся історія держав, – писав колись гнаний і прощений Солженіцин, – є історією переворотів і захоплення влади…»

Це відбувається з нами, на наших очах. Поет не може стояти осторонь. Але його знаряддя – Слово! Його місія – не «…глаголом жечь сердца людей», бо вони й так уже обпечені, а миром кропити землю, лікуючи її рани.

– Але держава – єдина повноцінна форма існування народу. А коли на твою землю приходить ворог зі зброєю, мироточиві слова безсилі…

– Бачите, в нас кожен відстоює свою правоту і проповідує свою ідеологію, пориваючись знищити – і часом нищать! – того, хто думає і діє інакше. То хай же моя поезія йде до людей із довірою та відлунням Шевченкового «обніміться, брати мої…».

Ходять думи мої по світах, як наївні прочани,

Капле небова синь на зімкнуті пошерхлі уста.

Я не вірші пишу – я Землі перев’язую рани,

Над якими зірки – мов пробиті долоні Христа.

– Що для Вас найважливіше в людях?

– У кожній людині для мене найдорожча її людяна сутність: чистота помислів, чесність діянь, вірність у стосунках особистих і суспільних, самокритичність, гумор, надійність і… так, толерантність.

– А чого не зуміли б пробачити?

– Не сприймаю єдиного – зради…

Саме з її нечистот – усі вселенські нещастя: підлість, зло, підступність, хамелеонство, ненависть, жорстокість. І, якщо хочете, сама смерть – та, що настає не тоді, коли вмирає тіло, а тоді, коли вбито душу. Хіба таке прощається?..

– І наостанок: Ваше ставлення до релігії? Володимир Базилевський колись висловився: «поет-атеїст – явище неприродне, рідкісне…» Погодитеся з ним чи спростуєте?

– Парадоксальний не тільки «поет-атеїст», а кожен, хто думає, що на світі Божому він живе сам по собі.

У наші студентські роки ми вивчали такий предмет, як науковий атеїзм, жодного разу не тримаючи в руках і не маючи перед очима Святого Письма – Біблії. Але слово «Бог», попри те, не стало для нас чужим. Моя бабця Мотря ще в дитинстві нашіптувала мені: «Слухай, дитино, і запам’ятай слова святі, які в усьому твоєму житті допоможуть тобі і заступлять тебе від біди. Повторюй їх щораз перед сном і на зорі дня: «Усяке дихання хай хвалить Господа…». Це був Псалом 150-й – тепер знаю…

І справді – наївно, але й перед дверима студентських аудиторій, де приймали екзамени, й перед операційними, де чаїлася надія на життя, та й за якихось інших життєвих ситуацій я згадувала ту бабусину настанову… Вперше кажу про це.

Релігія є формою вияву віри. Посадиш квітку, ритуально щоранку нагодуєш дворових котиків, насиплеш узимку зернят для пташки, поглянеш на небо… запалиш свічу – і навіть не вимовиш слова «Бог», а Він – з тобою.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

весна-літо 2019 р.

Харків – Чернівці