Презентація альманаху “Левада”

19 грудня 2019 року в Центрі сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр» відбулася довгоочікувана подія – презентація альманаху «Левада».

Альманах – унікальне видання для Харкова, та й усієї України. Щорічник демонструє зріз сучасного молодіжного літературного процесу Слобожанщини, у ньому представлено твори близько сімдесяти талановитих авторів. Схожого такого годі шукати в решті областей України.

Видання є підсумком комплексної роботи, яку проводить Харківська обласна організація Національної спілки письменників України: весняний семінар «Молода Слобожанщина» («Приходь і читай») – щороку збирає близько півтори сотні авторів, вільний майданчик для всіх, хто хоче показати свою творчість і послухати інших; осінній Обласний літературний семінар «Молода Слобожанщина», де триває робота із запрошеними після фестивалю молодими письменниками: їхні заздалегідь подані рукописи аналізують члени журі (члени НСПУ), у секціях (проза, поезія, література для дітей, публіцистика) відбувається детальне обговорення творів, до якого долучаються й самі учасники. І нарешті, вінцем цієї роботи є альманах «Левада», у котрому подано найкращі поезії та уривки оповідань молодих харківських літераторів.

На презентації учасники презентували свої твори слухачам, кожен отримав авторський примірник. Виступили також члени редколегії О. Ковальова, С. Шелковий, С. Щиголєва.

Незмінним партнером проведення цієї роботи та спонсором видання альманаху є КУ «Харківський обласний центр молоді» (директор – М. Радченко).

Харківська літературна школа – найсильніша в Україні. Більше півстоліття при Харківській спілці під керівництвом В. Тимченка проводилися засідання молодіжної студії, обговорення, презентації, семінари, виїзні заходи. Студійна робота триває й нині (Обласна літстудія ім. П. Тичини при ХОО НСПУ, обласна студія «Зав’язь» (кер. О. Тараненко, обласна студія «Прозріння» (кер. В. Бойко»), гуртки, студії в різних районах міста: ЦДЮТ № 5  (кер. Л. Гапєєв), ЦДЮТ  № 1 (кер. А. Рафаїлова) тощо)

Тільки за останні кілька років лави членів Спілки письменників поповнилися двадцятьма молодими авторами. Усіляко підтримує роботу з молоддю Голова Харківської обласної організації НСПУ А. Стожук, в очолюваному ним видавництві «Майдан» і виходить альманах «Левада»

Членами редколегії цьогорічного випуску є: Ю. Баткіліна, М. Варлигіна, В. Бердт, Н. Васильєва, О. Бережна, О. Бобошко, В. Бойко, А. Борщова, Л. Вировець, М. Волга, М. Грабовська, А. Дадика, І. Жарикова, А. Кисельова, О. Ковальова, М. Козиренко, І, Коломієць, І. Куриленко, А. Перевозник, Я. Скидан, О. Піскунова, А. Рафаїлова, С. Ринкевич, О. Тараненко, М. Терен, А. Тимченко, О. Тільна, А. Шевцова, І. Шевченко, С. Щиголєва.

Презентація б не відбулася без артменеджерки «ЄрміовЦентру» М. Варлигіної. Окремо слід подякувати керівникові проєкту  видання дизайнерці Н. Васильєвій, а також головним редакторкам О. Тараненко та А. Тимченко.

До вашої уваги – твори деяких авторів «Левади».

СЕКЦІЯ «ПОЕЗІЯ»

ІВАНЕЦЬ ЛЮДМИЛА

Жива 

І настав новий рік, і тоді ти була жива,

бо з-під снігу стирчали барвінок та кропива,

і твоя голова

ще шукала якісь слова;

ти збиралася стати собою ще до Різдва,

відсуваючи строки щоразу на день чи два;

хтось казав: це хвороба – хронічна, бо вікова;

і у вирі подій ти стискала себе в кулак,

зішкрібаючи з нігтів війну, як китайський лак,

а очільник атак

знову гримав, і ти відтак

не могла розрізнити звитягу й біду на смак;

а у зошитах квітнув криваво-червоний мак,

і шматована хроніка падала в сміттєбак;

ворушилися смайли в мережах – мерщій лови! –

метушливі, численні, знецінені – ти диви! –

бракувало тих друзів, з ким щиро та не на «ви»;

недокручені вірші, як викидні мрій і втом,

застрягали під серцем, і, сині від гематом,

опускалися руки з мечем/олівцем/щитом;

і, віддавши надії та сумніви на торги,

ти знічев’я лічила свої та чужі борги –

і проходила повз спільні успіхи та дива;

і настав новий рік; і ти досі була жива…

МАР’ЄНКО НАТАЛІЯ

***

Старе не йде. Нове не пригорта.

Рахую вишні в порванім намисті.

Злітають сльози срібним падолистом,

Мені дописують вчорашнього листа:

«Ти хто така? Раніш була не та…»

А я ж намисто рвала не навмисно.

МЕТЕЛЬНИЦЬКА ДАРИНА

***

Я знекровлена цим навісним почуттям

і знесилена;

а між нами війна, ти собі це затям,

як у Сирії.

А між нами борня, аргументи палкі

невпокорені.

Тільки от ця рука, доторкнувшись руки,

щось накоїла!

Похитнулася певність – пихата принцеса,

настало розкаяння…

Скільки часу на бомбардування словесне

ми згаяли.

Зіркою угорі

ладна я після смерті воскреснути,

тільки б руки твої,

як моря земну твердь, мене пестили.

Вже згорів Карфаген від цілунків твоїх,

і у зареві

збагрянів юний шал, затих,

ми ж на небі однім стали хмарами.

ОМЕЛЬЧЕНКО В’ЯЧЕСЛАВ

***

Смеркає рано.

Зимно вже надворі.

Ми так живемо, наче в божім творі

немає місця,

в отворі,

у створі

якихсь воріт,

в півтемряві. В притворі

якоїсь церкви,

у церковнім хорі.

У галасі. У голосі. У русі,

з яким мінлива осінь, наче гусінь,

сповзає вниз. Досліджує трахею,

знаходить задовільною, а з нею

знаходить нас.

Ми існуванням голим

бруднимо світ, мов кров,

що плине горлом.

ПРИЛИПСЬКА ОЛЕКСАНДРА

***

акт любові акт ненависті акт вандалізму
я всіх однаково люблю ненавиджу можу зламати
у світлі примірочної особливо добре видно спинне акне
не втримуюся розчухую
ні дякую нічого не братиму
за нервовою звичкою проводжу рукою по шиї вмазуюся пальцем у кров
от падло
скільки б разів не казала що мені вже все одно це залишається неправдою
я досі чекаю що ти подзвониш напишеш
надішлеш голуба
ну яка різниця
знаєш я іноді вірю в псевдонаукові факти
у тебе на мене ніколи не розширювались зіниці
але що тепер з цим робити
мені однаково
я всіх однаково
але тебе все ж
трохи більше

ПРОТАСОВА АННА

***

смотри: в строю стоят скрипачи

их инструмент пойди поищи

они на память не знают нот

они вступают не в свой черёд

я стану в строй я и сам скрипач

и ты прощаясь со мной не плачь

я в зал входил и войду ещё

подставлю Богу своё плечо

в древесном горле затихнет звук

стальной свисток упадёт из рук

закрыты окна погашен свет

сидит оркестр но меня в нём нет

РЯБЕНКО АНАСТАСІЯ

***

Я всього лише мілілітр у твоєму бум-коктейлі.

Я всього лише літера у твоїй абетці.

Я всього лише гопник,

що смітить лушпайками від насіння,

неначе космічна сила метеоритами на Землю.

Я всього лише одна із героїнь репортажу бабунь

про короткі спідниці.

Я усього лише представник

одного із найдивнішого виду людей у Харкові

– Homо салтівець.

СИМОНОВА ВЛАДИСЛАВА

Хайку 

***

К западу тропа.

Тень моя повзрослела

так незаметно.

***

Пишу на песке.

Вновь утащила волна 

моё хайку.

***

Убрала с колен

тяжёлую тарелку:

нездоровится.

СОРОКА АНАСТАСИЯ 

***

Солнце плещется в банке

на подоконнике. Яблоки и малина.

Часть того, что любила так сильно

консервировать моя бабушка на зиму.

То, чего я не умею и не пойму –

Зачем забивать подвал, если можно зимой купить?

Всё ведь в свободном доступе, как дать пить,

только… Дело, наверное, в особом вкусе.

Время приносит то, чего больше всего боюсь.

Так и случилось – бабушки больше нет,

канули в лету драники, винегрет,

вишни, смородина, этот её компот…

Это купить всё можно, да бабушку кто вернёт?

Плещется солнце в прозрачной банке.

Снова бежать на работу, да спозаранку.

Это не на дачу ехать за абрикосой.

Менеджер на ресепшене смотрит косо,

после – видит меня, улыбается криво,

мне – наблюдать лицемеров невыносимо.

Лучше бы собирать малину ну или сливы

вместо того, чтобы принимать седативы

в промежутках между этими несносными корпоративами.

Впрочем, о чем, ну явно не о бессилии;

блекнет всё то, что раньше меня бесило,

лишь потому что смерть – страшней Хиросимы.

Плавится воздух, как от огня пластмасса.

Банку варенья оплачиваю на кассе.

Тётя-кассир говорит, что хорошее, да фиг с нею…

Я всё киваю и думаю,

киваю и думаю:

бабушкино было вкуснее.

СУКАЧОВА ДАР’Я

***
Пішов дощ.
Будинки прокинулись.
Стали читати
напам’ять і пошепки
поетів-романтиків,
починаючи з Байрона.

Дощ іде.
Їде трамвай.
Йому здається,
що він корабель,
тому на зупинках
трохи хитається, 
наче на хвилях.

Хочеться дихати

і розчинитися 
у повітрі,
холодному й чистому,
або увібрати у себе 
все місто за один подих.

ЧУПИРА ЮРІЙ

***

Фильмы врут;

в воде абсолютно тихо,

во тьме

ты услышишь лишь писк

кислорода,

текущего вверх по щелям,

и шорох

крови,

что гулко

тонет

с тобой. 

СЕКЦІЯ «ПРОЗА»

БЄДОВ РУСЛАН

Містично-історична повість

«Характерники. Спадщина сарматських віщунів» (уривок)

…Петро прокинувся в напівтемній халупі, підлога якої була вкрита запашним сіном. Страшенно боліла голова. Хлопець підвівся на ноги та відразу ж зі стогоном присів ― у голові паморочилося, усе тіло боліло так, ніби його цілий день лупцювали кийками.

Старенька батькова свитка була роздерта та й загалом мала досить жалюгідний вигляд. На руках, ногах та грудях безліч синців і подряпин. З невеличкого вікна лилося веселе ранкове сяйво, але Петрові було не до веселощів. Він полишив намагання підвестися, тільки силкувався згадати, що з ним сталося напередодні.

Спочатку високий, сутулий козак на прізвисько Скриня провів його вузькими січовими вулицями, широкими майданами та високими земляними мурами. Там Петро спостерігав за тим, як вправні молоді хлопці, перемазані, ніби ті пекельні чорти, сажею, у самих лише шароварах чистили дула гармат. Під грубуваті вигуки декількох поважних козаків вони спрямовували широкі чорні гарматні жерла на південь. Усе робилося так злагоджено та швидко, що Петро майже переконав себе, що хоче бути гармашем, боронити славетну Січ разом із тими джурами…

ВОВК РОМАН

Хрест

Я в дорозі. Замислився на мить про той хрест, який несу на собі.

Сам я маленький, а хрест великий. А чи вистачить сили гідно дійти до кінця?

– До якого кінця?

 Думки одна поперед одною, наче скакуни, проносяться в голові.

– Дійти до чого?

І я згадав, що йду не сам цією дорогою, озирнувся – а навколо такі самі люди з хрестами на плечах. Деякі йшли впевнено, навіть обходили мене.

Інші – повільно: життя довге, куди поспішати!..

Але булі й ті, які не витримали і впали: вони просто під ногами, заважають рухові, а їхні хрести лежать біля них або на них.

Коли душа почала наказувати тілу, аби піднімало чужі хрести,  допомагало людям підвестися, тіло засперечалося.

– Тобі свого мало? Я зморене, ось іще трохи…

– Не нарікай. Якби таких, як ми, було більше на цій дорозі, може, і вільніше був би шлях. А світ, напевно б, змінився на краще?

ЗОРІНА ДАР’Я

Вогник (уривок)

Тремтливий вогник вдалечині. Підморгує мені. Стараюся не звертати на нього уваги: втуплююся в книжку, присуваю її до обличчя, ніс уже майже чіпляє чорнильний паркан літер. Сідаю спиною до будинку Миколайчуків, згадую Славка та машинально поправляю волосся. Воно в мене, мов нитка – тверде та непривабливе, смоляне, мов дьоготь. Не те, що в Саші Прокопенко. Вона в нас гарнюня, що дай Боже!

…

А вогник усе тремтить. Думки поспішають від нього до внутрішнього дівочого монастиря, у котрому скарги на сучасність відбуваються щовихідних о восьмій ранку. Насправді ж – чи не щодня. Приходьте й ви!

Дідько, нащо це все, нащо?!

Зриваюся з лавки й біжу до Славиного будиночка, прихиленого до старої липи. Пробігаю той клятий вогник – ліхтар, що височіє на дряхлій нозі, – та стукаю в зелені двері. Їх фарбували тією ж фарбою, що й ми наш паркан, того літа на неї в АТБ була акція.

Стукаю ще раз, але цей стукіт анітрохи не відтворює мого внутрішнього гармидеру.

Чую кроки за дверима! Ще є час утекти! План відступу такий: болючий стрибок у малину, повзання між рівними рядками огірків, а далі – ноги через паркан.

Проте Славина мама вже відчинила двері.

– Женько, вітаю, – каже м’яко, а зморшки в кутиках очей сміються.

– Добрий вечір, пані Ніно, – у повітрі німе запитання, – а Славко вдома?

– Так, у себе, щойно вечеряли. Хочеш пюрешечки з курятиною? Ще тепленьке!

Відмовляюся та знімаю босоніжки. Килим м’який, візерунчатий. Серце щемить. Як у дитинстві… Як у дитинстві…

Ноги поспішають на другий поверх, перші двері ліворуч.

– Славко, – стиха стукаю в прочинені двері.

– Женю? Так, привіт. Чого це ти?

Кімнатку освітлює лише комп’ютер, за яким сидить Славко. Тонкі губи, повненькі щічки, розкуйовджене волосся, розтягнута футболка – все ледь поціловане світлом. В очах запитання.

Він змінився.

А я?..

КОНОНЕНКО СВІТЛАНА

***

Баба Грищиха жила понад яром, на сусідній вулиці. Ходила згорблена, з ціпочком. Маленька, худенька. Про неї, та й про увесь їхній рід по селі казали – відьми, відьомський. І що неначе книгу магічну мають й ото так ворожать. І чого тільки не придумають люди. Звісно, якщо зважити, що в те літо не згоріла в кухні, коли зайнявся дах із толю, і ще декілька схожих випадків, переважно пожеж, – це вражає. А все незрозуміле насторожує, лякає. І нікого не цікавить, що то примус був старий. А вона ж іще й із довгожителів до того ж. Гарні гени, міцна порода. Але ж людям цікавіше, коли – відьма. А я точно знаю, що в Господа вірувала, бо як заходила до моєї бабуні у гості – завжди хрестилася на червоний куток. Із того навіть вийшла трохи смішна історія, адже бабі Грищисі о тій порі більше дев’яноста точно було, як не всі сто, і з зором уже не дуже. Увійшла вона до кімнати, де загалом не жили, а мешкала тільки я, коли влітку приїздила. А там у кутку – Крамськой, «Місячна ніч». Отож і перехрестилася, бідолашна. Моя бабця, царство їй небесне, тихенько захихотіла – чисто дівчинка, і повела гостю у світлицю, до божниці. Коли моя бабуся – у 76 – померла, то стара Грищиха, яка досі топтала землю, прийшла, сиділа коло труни. Спокійна й умиротворена, немов знала якусь істину, до котрої нам усім іще далеко. 

АНЖЕЛІКА ЛІСНЕНКО

Фантазери

оповіданнячко

(уривок)

11 червня. Здається, неділя. Ні, все-таки субота

          Я із цими канікулами взагалі у днях переплутався.

          Жора розповідав про своїх батьків. Вони часто сваряться. Іще Жора згадав, як зайшов у четвер увечері на кухню, а мама плакала. Він хотів її заспокоїти, але нічого не вийшло. Він сказав, що почувається нездарою і не вміє заспокоювати людей. Я підійшов до нього і теж хотів заспокоїти, підбадьорити якось. А вийшло лише обійняти. Він теж мене обійняв і сказав, що знайшов у моїх книгах два дебелі томи Марка Твена. Говорить: «Давай «Тома Сойєра» перечитаємо». Я кажу: «Давай». Ще ми знайшли Дон Кіхота, Нєкрасова і якогось Гєласімова. Я думав, що в його прізвищі одрук, а він і справді Гєласімов – так сказала Вікіпедія. Його теж прочитаю. Усе одно на літо якусь муть задавали.

          Знайшов «Тлумачення снів», котрі мама з каталогу замовляла. Жора сказав, що це дурня і в неї не можна вірити. Мовляв, якщо йому наснився морж із морозивом на велосипеді, то це і є морж із морозивом на велосипеді, а не якісь приховані людські бажання і передбачення майбутнього. Я запитав, що йому снилося. Він сказав: «Ти що, фройдист?» Я не був упевнений у тому, хто такі фройдисти, тому замовк і вирішив подивитись потім в Інтернеті.

          Жора запитував, чого це в мене пика така червона. Я ж наче не бігав, увесь день удома сиджу, вдихаю цілющий пил знань із книг та псевдонаукові статті в Інтернеті вивчаю. Вночі «Сойєра» читали, сидячи в барикаді з диванних подушок із ліхтариком. Тоді Жора сказав, що я постійно червонію. І я, певне, знову почервонів.

12 червня

          Цей Зігмунд Фройд – прикольний мужик, для свого часу, звісно. Жора називає всі його теорії вигадкою п’яного дядька Сєні. Типу, він фігню верзе, а ти віриш. Не скажу, що теорії дуже правдоподібні, але варті вивчення, тому мені стало цікаво. Я майже увесь день читав, а він пішов надвір, грати у футбол…

МОВЧАН ЯРОСЛАВ

Віра

Ніхто нікого не кликав: усі кинулись разом. Навіщо говорити, якщо чути гуркіт?

По місту бив чийсь «Град».

Ривок до підвалу. Попереду біжить кореспондент. Його життя цінніше за моє. Ніхто цього не говорить, але всім і так зрозуміло.

Тру скроні та відчуваю цегляне кришиво. Удар уламка об стіну, прямо над дверима в укриття.  Намацую велику гулю. Не лише пил.

На мене озирається маленький хлопчик.

‒ Тобі не боляче?

Свята простота. Моя ґуля для нього ‒ найважливіше.

‒ Вдарило б уламком ‒ було б неприємніше, ‒ гірко сміюсь.

Моя дрібна ранка привернула увагу. Журналіст простягає свою флягу.

‒ На, тобі потрібно… Це…

Вода. Колиска життя. Але який сенс від неї при забитті?

‒ Залиш. І краще не пий: хто знає, скільки ще просидимо.

‒ Ти б приклав… Холодна ж…

Вдивляюсь в його добрі телячі очі.  Він правий.

Сперся на стіну і повільно сповзаю вниз. Справа ‒ автомат, ліворуч ‒ той хлопчик, що розглядав мене. Він питає:

‒ Когда вони вгамуються?

‒ Хто? Терористи?? Силовики?

‒ Вони, ‒ лагідно говорить хлопченя. ‒ Так коли?

Мені стає незручно, немов я можу припинити все злим докором очей.

Пішакові шкода від ходів шахістів.

Хлопчак обертається і знову запитує:

‒ Дядьку, а у тебе яка це ґуля?

Це збиває з пантелику.

‒ Пробач, не зрозумів. Що означає «яка»?

‒ Ну, по рахунку. Я ось свої рахую.

Закочує рукав і гордо демонструє лікоть.

‒ Це вісімдесят восьма. Мене, до речі, Єгор звуть.

‒ А у мене їх було забагато. З ліку збився. Ми з тобою тезки.

‒ Бува, ‒ по-житійськи киває хлопчина. ‒ Але ти цю, ну, ґулю, запам’ятай. Тобі повезло.

Відчуваю клацання в голові. Бачу насічки на автоматі й розумію, який же я дурень.

Нє, хлопчик, це не везіння. Це більше, ніж везіння.

Не просто ґуля, а всього лише ґуля. Адже міг і… Адже цілком міг. Покарали б мене.

Розстібаю кітель – поверх футболки хрестик. Простий хрестик.

Я звик до нього і перестав помічати.

Усе важливе просте й непомітне.

Відчуваю спасіння на губах.

Бог є, і в нього варто вірити.

ПРОЦЕНКО ЄЛИЗАВЕТА

Валентин Сикорский приехал из Рима читать стихи (отрывок)

…Дорога его утомила, стянула, выжала. Плоть отяжелела, не слушалась, расползлась, как размороженное мясо. Он снял шубу и свитер, неуклюже прошел через мрачную квартирку. Умывание стоило ему усилий. Зеркало было мутным, и он не рассмотрел себя. Не заинтересовался и не узнал. Сложил лодочкой ладони, набрал горячей воды и окунулся всем лицом, намочив шею и волосы.

Оля усадила его за шатающийся стол, подала борщ. Сикорский наклонил морщинистое лицо над тарелкой и вдохнул влажный пар, едва не задев носом тающий ком сметаны. Быстро поев, он открыл чемодан и достал листы, исписанные в самолете. Собирался дописать лекцию и определить порядок стихов для чтения, а стал почему-то писать – как письмо – о том, как доехали из аэропорта, и о том, как ему неприятно здесь, какие вокруг тухлые, странные люди – не поймешь, то ли морально голодны, то ли закормлены.

За стеной в кухне свистели ножницы – кромсали что-то толстое, цепкое, вроде картона. Сикорский вжал голову в плечи, стараясь чувствительные уши защитить плечами. Были бы перья – раздул бы их вокруг ушей. Тяжелая рука Сикорского приклеилась к столу, стол кренился, когда рука продвигалась вправо. От кухонного свиста и хруста ломались слова. Нет, он просто устал. Устал. Желтыми зубами злобно оскалился, бросил ручку и закрыл ладонями лицо. Тело просило лечь, налитое теплом. Мозг, слова становились кашей и месивом. Тяжело поднявшись, Валик вышел на лестницу позвонить. В наброшенной шубе, ссутулившийся, он был как зверь, он это воображал – своим смутным грозным отражением в подъездных окнах остался доволен, и ему полегчало.

Сейчас ему обрадуются друзья. Он позвонил Самуилу. Самуил играл на фортепиано.

Сикорский сказал:

– Угадай, кто звонит.

– Угадай, что я играю, а потом я угадаю…

РУДЕНКО АЛЬОНА

                                    ***

Поцілунок Іуди

Навіть людина, з якою я в мирі,

якій довіряв, яка їла мій хліб, –

підняла на мене п’яту!

(Євангелія від Матвія, псалом 40:10)

              Восьмеро дітей Івана Грищенка розлетілися по світу птаством. Хтось полетів у далекі краї, хтось у теплі, хтось звив собі гніздечко поближче, а деякі відлетіли до вічного Вирію. Саме ці, деякі, ось уже як тиждень не дають йому спокою. Вони приходять у снах, обпікаючи пам’ять картинами спогадів. Сьогодні ж дід Іван чув тихий плач наймолодшої – Таїсі, а ще ясно бачив ту проклятущу колиску. Саме вона стала гіркою причиною раннього відльоту дитини . Старий не стримався і покликав свою жонку Одокію, але по-Іванківськи просто Доцю. Хотів був сказати, що тільки-но ввижалося йому, але осікся. Він чоловік, та йому їй-Богу лячно, а вона ж, Доця, – мати, знову буде слізьми давитися, знай іще серце вхопить. Досить уже йому, дідугану сивочолому, тільки лежить теперечки. Скільки на віку пережито, уже й сам плутається, але жити все одно хочеться. Воно-то й усе б добре, але не просто від нічого робити лежить дід Іван. Ось уже другу весну як схопив його у міцні лещата параліч, що вже не робили, але не відпускає, падлюка. Ноги зовсім відмовили, та й правиця не слухається діда, але серце ще брязкотить у впалих грудях. Він би й зрадів, коли воно затихло б, так, миттєво та безболісно, але щось його тримає на цій тепер уже землі-катівні. Дід довго-довго думає, що, та відповідь біжить від нього, а наздогнати її вже бракує сили. Зараз Іван дуже наляканий маревом, але трішки від душі відлягло, бо перед ним стоїть його жонка. Посивіло-стара, змучено-низенька, але рідна-рідна – його Доця. Дід знає, що з нею можна поговорити про все на світі, будь-що попросити, така вже вона вродилася. Завжди вислухає, навіть коли розмова болісна, все зробить, навіть коли буде їй тяжко-тяжко, бо час зробив своє діло. Разом із часом, 63 роки їхнього життя-буття проскакали галопом. Старий Іван інколи запитує себе, чи недаремно прожив, але, подивившись у жончині очі, отримує ствердну відповідь. Його досі люблять, навіть лежачого, і йому стає соромно за такі проклятущі помисли.

[…]

УСЕНКО ІННА

Місто-капкан (уривок)

…Вона була висока на зріст, мала красиву жіночну фігуру з тонкою талією. Привабливе смагляве обличчя – з великими східними очима й кирпатим носиком, пишне чорне волосся, густе, як шапка. Погляд – то сором’язливий, то насмішкуватий, то вдумливий. Вона мала багато кавалерів, бігала вечорами на танці з подругами. Їм грала на акордеоні полонена німкеня, а вони танцювали модні тоді вальс і фокстрот. Була перебірлива, хотіла, щоб наречений і красивий був, і розумний. Познайомилась із красенем Костянтином, шахтарем, який теж повернувся на Донбас із Сибірських шахт. Він був грек, тут, у селищі, мешкала його велика родина: мати, п’ять сестер і брат. У ті часи панували бідність, розруха і голод. Дід переїхав до бабусі з валізою, де лежала тільки пара нижньої білизни. Але вони були молоді та сповнені надій.

          Невдовзі із Середньої Азії до Зої переїхала й мати. Отримала звістку, що чоловік на фронті зник безвісти, продала речі, козу, і з великою дерев’яною скринею на возі приїхала на Володарку. Так вони на все життя тут і залишилися.

Костянтин був ставним красивим чоловіком з південною пристрасною зовнішністю: блискучими очима, хвилястим чорним волоссям і ямкою на підборідді. Жінки звертали на нього увагу, бо його палаючі очі видавали прихований внутрішній вогонь. Та він був однолюб, ні на кого не дивився і ревнував дружину. До війни в нього на Донбасі була наречена, велике кохання. Але вона була вивезена до Германії, звідти потрапила до США, і вони назавжди розлучилися. Дід усе життя зберігав її листи, хоч і любив дружину. А та жінка, уже після його смерті, приїздила на Володарку, ходила до нього на могилу. Бабусю ця історія дратувала, її порівнювали з тією багатійкою, жінкою, якої вона ніколи не бачила і якій приписували надзвичайні риси. В бабусі теж до заміжжя були романи, хлопці писали їй з фронту. Дідусь знаходив ті листи і з ревнощів палив у грубці. Отже, подружжя тримало один одного в тонусі.

З численною ріднею чоловіка бабуся не дуже-то й ладнала. Його сестри були старші за брата років на двадцять і ставились до Костянтина як до сина. Греків було в селищі багато, вони тримались разом, а Зоя серед них почувалася чужою. Мати Костянтина, Василіса, була кравчиня. Невеличка на зріст, курила люльку і досі пам’ятала грецьку. Але з родичами за кордоном спілкуватись було суворо заборонено, могли звинуватити у зраді. Тому зв’язок з історичною батьківщиною був втрачений.

Дід Костянтин теж після війни отримав вищу освіту, закінчив інженерні курси в Новочеркаську, став електриком. Після важкої роботи вдома любив читати книжки. Читав про подвиги славетних давніх греків або про морські пригоди. На форзаці записував, коли книжка була прочитана. Потім онука натрапляла на ті записи і могла уявити коло інтересів свого дідуся. Величезний старовинний том Плутарха та зібрання творів Сергєєва-Ценського дісталися їй від нього у спадок. Також він любив перехилити чарку з друзями, скинути на мить вантаж турбот. Його обтяжувала радянська буденність, брехня, показуха, і в стані напідпитку проривалася на поверхню правда. Тоді він забував обережність і погрожував кулаком у бік своїх кривдників…

ОЛЬГА ХАЛЕПА

Коли впадуть старі верби…

(уривок)

***

Він був такий старий, що вже ніхто й не пам’ятав, скільки йому було років. Жодної темної волосини не залишилося на голові, зате біло-молочна чуприна була настільки густою, що, здається не загубила ще жодного пучечка, залишаючись, як у далекій молодості. Щодня дід розчісував волосся кістяним гребінцем, а потім брався розгрібати таку ж густу та білу бороду. Високий та худий, брав сумочку та йшов вулицею по хліб, вітаючись із дорослими, киваючи головою до малих діток, що бавилися біля своїх дворів, давав дорогу коням, які тягли вози, мотоциклетам та веломашинам, що задиристо сигналили або дзеленчали йому назустріч, вітаючись.

Діда звали Зиновій, а по сільському – дід Зінько. Ми боялися його білої бороди й густих білих брів, здавалося, що блакитні очі бачать нас наскрізь і, якщо дід захоче, то поманить вузлуватим сухим пальцем – і ми всі враз опинимося в його старому мішку, який він завжди ніс за спиною, виходячи ввечері на роботу сторожувати колгоспне майно. Правда, ми тоді не знали, навіщо йому потрібні, але все одно боялися і про всяк випадок тікали, або хоча б відверталися при зустрічі, адже батьки нам казали, що він забирає всіх неслухняних діток, а ми, як відомо, у дитинстві були саме такими.

Худе тіло лише на перший погляд здавалося слабким і старечим, та наші хлопці точно знали, що сили в діда ще ого-го! Колись, сидячи в кущах і пробуючи курити тютюн, висушений на сонці, вони бачили, як гнав дід Зінько неслухняне теля через свій город. А воно то капустину смикне, то до кукурудзи потягнеться. Розсердився тоді дід, зняв свою стареньку сорочку, нахилився, просунув голову під неслухняну худобину і, притиснувши телячі копитця до себе, піднявся, сказавши такий матюк, що хлопці в кущах пирснули зі сміху, а в одного дим повалив аж із вух. Тоді-то вони й побачили, як напружилися м’язи та сухожилля діда на руках і спині. Тепер хлопчаки вже не сумнівалися: дід Зінько – справжній силач, а та історія про ставок – чистісінька правда. Як, ви ще нічого про це не знаєте? Тоді вмощуйтеся зручніше і слухайте…

СЕКЦІЯ «ЗЕЛЕНИЙ ПАГІН»

БЕЗСОНОВА ОЛЬГА,

гурток «Школа основ журналістики» ЦДЮТ № 1 Шевченківського району м. Харкова

***

Де білка, там гілка.

Де білка скаче, там гілка плаче.

Де гілка плаче, там біляча схованка.

Де біляча схованка, там білячий плід.

Де білячий плід, там їжак проходить.

Де їжак проходить, там лисиця бродить.

Де лисиця ходить, там вовки біжать.

Де вовки біжать, там білки дрижать.

СЕКЦІЯ «ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ»

ГРАЙВОРОНСЬКА НАТАЛІЯ

Виховний момент

Казки читати так цікаво,

коли мені… читає мама!

Якщо розказує бабуся,

я веселюся та сміюся.

Ось раптом батько книжку взяв,

і я від здивування впав.

Невже мій тато букви знає

і хоч разочок почитає?

А він мені спокійно: «Сину!

Ти знати букви вже повинен,

читати вчись натомість сам,

тепер не клич бабусь і мам!»

Але мені всього три рочки…

Я хочу ще побуть синочком…

І щоб бабуся годувала,

і мама книжку почитала…

І батько замість «сліз не лий!»

сказав тихенько: «Любий мій…»

ДОЛЖЕК АННА

Як вчинити?

Однієї літньої ночі пройшла над містом гроза. Така сильна, що навіть дерева повалилися.

На одній із вулиць невеличке дерево впало дуже незручно – упоперек асфальтованої доріжки. А зранку люди йдуть на роботу. І так їм це дерево заважає. Обійти ж неможливо – скрізь калюжі та грязюка.

Старий двірник подивився на це деревце, почухав потилицю й десь пішов. А дерево все лежить.

Прямувала молочниця на базар – молоко несла. Важко їй і так, а тут іще через дерево стрибай. І потриматися нема за що – руки ж бо зайняті. Переступила через деревце, пробурчала щось собі під носа.

Ішли чоловіки, розмовляли. Мабуть, розмова була дуже цікавою чи поспішали дуже, бо, здавалось, і не помітили вони того поваленого дерева.

Дідусь із палицею шкандибав до магазину по хліб. Не одразу помітив він перешкоду. Майже впритул підійшов. Зітхнув важко. Не переступити йому через дерево, а обходити – значить ноги промочити. Але нема чого робити, адже по хліб іти треба. Іще раз зітхнув дідусь і пішов в обхід дерева по калюжах, думаючи, куди ж скаржитися.

Бігла поштарка. Перескочила через повалене дерево. Пошукали очима двірника і не знайшла. Пробубоніла: «Треба кудись подзвонити! Що за неподобство!» Та й пішла далі.

А дерево все лежить, перекриваючи шлях.

Поспішала молода жінка з візочком із немовлям. Побачила перешкоду, повернула назад. Пішла шукати іншу дорогу, бо не підняти їй візочок, не перенести.

Маленька дівчинка-другокласниця бігла до шкільного табору. Хотіла вона перестрибнути через дерево, але перечепилася й упала. Навіть коліно забила. Сидить і плаче, боляче їй. І чого тут ця деревина лежить? Невже для того, аби їй день зіпсувати? Як тепер змагатись у «Веселих стартах», якщо нога болить?

Ішли три юнаки-студенти. Побачили, що мала плаче. Спитали, у чому річ. Дали серветку, аби грязюку з рук і колін обтерла, а ще цукерку, щоб не рюмсала. Потім порадили до табору поспішати, але під ноги дивитися. Всміхнулися хлопці їй услід. А після цього, ніби вимірюючи свої сили, взяли й відтягли дерево з тротуару на газон. Обтрусили руки та пішли далі.

В обід прийшов двірник із пилкою та сокирою. Здивувався дуже, як це без нього дерево пересунулося. Чоловік відрубав гілки, розпиляв стовбур і склав частини охайно. І від усіх вранішніх неприємностей залишилася тільки прим’ята трава на газоні. А ще промочені дідусеві ноги. Та синець у дівчинки на колінці…

ЛУКАШ МИКИТА

Коні «в сливах»

Коні «в яблуках» – це диво!

Помилуйся, як красиво.

Щоб такими коням стати,

треба яблучок багато.

Якщо дати їх коневі,

стане коник «яблуневим».

Я ж приніс гривастим сливи,

коні «в сливах» – теж красиво!

Фото: М. Варлигіна, А. Тимченко