Присвята Олені Голуб-Пушкар

Два роки тому напередодні Різдва увірвалося життя харківської поетеси Олени Голуб-Пушкар. Христова донька, вона лишила по собі світло радості від Божого світу, вірші, із яких струменіє любов. Посмертно вийшла упорядкована родичами й друзями поетеси книга “Пелюстка з Божого саду“

Зараз перед вами – спогади-присвяти пані Олені від двох молодих харків’янок – Наталії Ісаєвої та Еліни Волкової.

                  *  *  *

                        О.С. Пушкар (Голуб)

Пані Олено, пані Олено,

знов облетіли клени.

Склали пожовклі свої вітрила,

небо очам відкрили.

В нього дивлюсь захоплено, спражно.

Яблука вже доспіли…

Вдалі, такі, що кличуть до співу,

як Ваші очі, справжні.

Із світлим щемом йду не в зелений,

свіжий, терпкий занепад.

Тихо збіднілі, стомлені клени

дали дорогу небу.

Наталія Ісаєва

Поранена світом…

     (есе)

«Ти вічний Творець, а я тільки створіння.
Ти велич безсмертя, я порох і тління».

Олена Голуб

          Нещодавно познайомилась із Оленою Голуб. Не так, що ось підійшла, привіталась. Просто хлопець, який мені дуже подобається, порадив почитати «Пелюстку з Божого саду». Якби він не попросив, я б і не знала, що є така збірка, що є така авторка. І нині дуже йому вдячна за пораду!  Адже не просто познайомилась із творчістю, а з’явилось відчуття, що пізнала поетесу, і  вона стала близькою мені людиною.  

Зізнаюсь, що спочатку  читала  збірочку досить поверхово, не вдаючись у деталі. Мені було важливо це зробити і все. Але після вірша  «Вже місяць загляда до хати…//…//Вже задрімала з дітьми й мати… І смерть боїться йти до хати» (це з розділу «Свічка скорботи», цикл про голодомор) я взагалі забула і про себе, і про хлопця, і про те, з якою метою взялась за книгу. Я перечитала цей вірш, потім повернулась до початку збірки і взялась читати зовсім по-іншому. Адже мені відкрилась поезія!!! Це було таке якесь дивне відчуття, що і я – не я, і слова знайомі й знані – не такі слова, як були до цього, а живі, дихаючі, пульсуючі, болючі,  осяйні…   Емоції та відчуття від подальшого читання були яскраві, виразні та аж наче живі. Так емоційний стан поетеси   змінюється від розділу до розділу, від вірша до вірша, від рядка до рядка. А для поезії це важливо.  Вона зуміла передати без втрат настрій для кожного твору. Тому сприймається все таким важливим, унікальним.

Я не знала Олени Голуб як людину, як жінку. Але, прочитавши збірку,  можу сказати з певністю – я її знаю, бо вона своєю щирою сповіддю так відкрилась переді мною, що я не сумніваюсь в її позиції щодо безлічі важливих питань сьогодення. Мова? Звісно,  українська. Край – знедолений, бо й до сьогодні болять рани  минулого і ще дужче болять, бо кривавить на сході країни, де помирають або стають каліками юні хлопчики. 

«Боюсь, що зайди-чужинці// наше мирне життя розчавлять, // як полуницю…».

Коли вона так переймається чужими долями, то як же змогла пережити той час, коли рідний син воював у зоні АТО?!  Кілька віршів, присвячених сину Антону дуже справжні та  болючі. Особливо «Чорна троянда».

          Так, із книжки я пізнавала  живу людину, якій є що втрачати, кого любити.  І цікаво, що таке відчуття, ніби автор і не вимагає від читача співпереживань, і взагалі про читача не дбає, вона просто є, ось така, розтривожена, зболена,      «…і, здається, жити – сил нема…», проте водночас світла і така, що думає про все і головне – про любов. Неймовірно!
           У Голуб цілий розділ є суто релігійний, але любов до Бога, до Ісуса, до Матінки Божої прочитується з першої сторінки  до останньої. В неї є і розділ, присвячений творчості. І там багато про любов: «Христе, хочу бути Твоїм поетом…», «Я сонними устами в білій тиші, //Тобі дарую, Боже, білі вірші», «Ти вічний Творець, а я тільки створіння.// Ти велич безсмертя, я порох і тління. //В страху підіймаю обличчя до Тебе. //А Ти мені – все! – аж до зіроньки в небі!». Вона дуже любить своїх дітей. В останньому розділі, який склали пророчі вірші про свою смерть і свої посмертні відвідини рідних дітей, рідної хати, бачиш, що   найціннішим зі всього земного є

«Покидаю навік білий світ –

відлітаю в безмежжя.

І дітей – то живий мій завіт.

Крук за мною вже стежить.

Покидаю цей світ, покидаю.

Так багато покинути маю.

Ти прости мені, Боже, болящій,

що цей світ загірчив – не покращав.

Покидаю цей світ, покидаю

синьовиди коханого краю.

Любу доню, синів, вірші-діти.

І тебе, як дитя, білий світе».

          І ось як би не хотілось, та  уникнути чи опустити цей факт не можна:
«Пелюстка з Божого саду» була видана… посмертно. Про це йшлось у передмові до книги, яку я прочитала тільки після усіх віршів. І змусив це зробити останній вірш останнього розділу: «Мої подруги милосердні своїми руками// перебирають мене,// як букет квітів, // і ставлять у воду, // щоби розквітла…».

Ця зустріч із Оленою Голуб, ця зустріч із поезією дала поживу для роздумів і посприяла тому, що віднині я знаю: поезія потрібна, необхідна, аби люди, читачі краще розуміли миті свого  і не тільки свого життя, щоб не черствіли душами, а самі зажди були готові на емоційний відгук.
Поезія існує для того, щоб подолати час в його неспинному оновленні. Щоб жити крізь віки.   Із створіння стати творцем. «Я мушу залишити цьому світу// свою любов.// За життя не вийшло,// але можна віршем… »

Еліна Волкова, учениця 10 класу ХСШ  № 156 , вихованка гуртка  «Зав’язь»