Ганна Ткаченко– відома сучасна українська письменниця, авторка історичних романів, повістей, оповідань. Своєю першою книгою прози (а саме, романом «Голгофа козацьких нащадків») Ганна Ткаченко заявила про своє бажання перегорнути перед очима молодших сучасників сторінки пекучої правди про минуле нашої Батьківщини. У цьому романі сконцентровано основні теми і проблеми, до яких вона неодноразово буде повертатися в наступних творах: революція, громадянська війна, колективізація, голодомор, злочини сталінського режиму, друга світова війна, повоєнне життя і так до самого завершення ХХ століття. Отже, можна стверджувати, що час зображення в прозі Ганни Ткаченко – усе ХХ століття, а от часова перспектива прибирає різних форм в залежності від художнього завдання, яке ставить перед собою авторка. У романі «Голгофа козацьких нащадків» йдеться передусім про першу половину ХХ століття. Місце дії – рідна авторці Чернігівщина, край, де вона народилася, де сформувалася її картина світу, усвідомлення своєї причетності до великого козацького роду. До козацького роду причетні і герої її твору, за що вони в новому часі мають нести свій тяжкий хрест, як, наприклад головна героїня – зовсім юна дівчина Маня, батько якої Савелій Руденко, нащадок запорізьких козаків, потрапив під важкі жорна нової влади.
У романі «Спалені мрії» йдеться про викривальну правду про війну, про всі ті страшні злочини, які творили комуністичні чиновники та військові начальники, а також про жахіття німецької окупації. Усе це авторка показує на прикладі життя селян в її рідному селі Березівка. Головна героїня в цьому романі також жінка, мабуть, жіночі образи вдаються авторці найкраще. Ганна Ткаченко не переобтяжує своє епічне полотно сухими фактами історичних документів, вона опирається на реальні свідчення своїх односельців, тому її розповідь має таку переконливу силу та емоційний заряд. Проза Ганни Ткаченко тяжіє до традиції, вона лінійна, події розгортаються в один бік, іноді часова перспектива увиразнюється через спогади, якесь несподіване перекидання часових мостів від епізоду до епізоду, але заданої лінійності загального наративу це не порушує.
До історичної прози належить і нещодавній роман Ганни Ткаченко «Політ ворона. Доля отамана», який вийшов друком у минулому році. Змінюється просторова перспектива: замість улюбленої для авторки Чернігівщини читач переноситься на Слобідщину, а точніше – на Ізюмщину – в епоху громадянської війни в Україні. Головний герой цього твору – чоловік. Це місцевий Олекса Довбуш, очільник селянського визвольного руху проти російських комуністів Григорій Савон. Цей ще зовсім молодий селянський хлопець у свої 19 років зумів згуртувати місцевих селян на боротьбу за кращу долю, а головне: він зміг протриматися на своїх рубежах майже чотири роки, маючи такого могутнього та підлого ворога.
І ось перед нами нова книга харківської письменниці, а саме : «У шепоті минулого». До книги увійшли дві повісті («Летіла зозуля», «Вистраждана земля»), десять оповідань («Грузинка і босяк», «Оленчина доля», «У шепоті минулого», «Із дідової сивої голови», «Дивні Іванові пригоди», «Побачити ангела», «Врятоване життя», «На чужій війні», «Шлях до перемоги», «Неподалік до Берестової») та одна новела («Чудо»).
Повість «Летіла зозуля» стоїть у книзі першою і це вдале композиційне рішення. Вона динамічно напружена, часова та просторова перспективи добре продумані, увага читача не послаблюється ані на мить. До вдалих творчих знахідок можна віднести і вибір головної героїні. Вона – людина із села, як це зазвичай зустрічається в творах нашої авторки, але водночас вона вчителька, що розширює та збагачує її картину світу. Її доля розгортається у звичному для Ганни Ткаченко стилі, тобто лінійно, доля героя на авторській долоні. Але не так уже на цій долоні затишно, адже події припадають на передвоєнний, воєнний та післявоєнний час, середину минулого століття. Про свої письменницькі задуми та їх втілення на папері сама авторка зазначає: «Мені завжди цікаво прослідкувати за людиною, яка, потрапивши в складну ситуацію, шукає вихід. Зрозуміти її внутрішній світ і показати, що, переживши так багато, вона не зміліла душею. Наблизити головного героя до живої людини, яка мріє, поринає у спогади, сама з собою розмовляє, і сяк, і так перекидає думки в голові, від чого і соромно їй, і радісно. Людина навіть сама не уявляє, якої сили її думка, не знає й того, звідки береться ніким не вивчена енергія, якій часом усе під силу. Так розкривається характер героїв,
яких я веду «перехресними стежками», де вони зустрічаються з коханням, розлукою, розпачем, а то й горем. Та, незважаючи на випробування, вони стають сильнішими, починають дорожити своїм життям, примножувати доб-
ро у нашому жорстокому світі».(стор.4) У повісті «Летіла зозуля» ці перехресні стежки героїв особливо розгалужені, а найбільше в головної героїні – Марусі. Спершу ми бачимо її зовсім молодим дівчам, яке іще ніби грається в дорослу жінку, серйозну вчительку. Маруся закохана у своїх дітей, колег-учителів, село, в якому вчителює, увесь білий світ. Авторський опис природи на початку повісті сприймається читачем водночас і від імені головної героїні:
«Недалеко від лісу, з одного боку, і невеликої річки – з другого, поміж буйної зелені лип, дубів, кленів, беріз, високих груш та розлогих яблунь ледь виднілося село Климова Балка. Старі люди казали, що саме тут колись про-
ходив Муравський шлях, яким татари ходили на Московію та Слобожанщину за живим ясиром. А повертаючись назад, тягли на аркані зв’язаних людей. Тільки ніхто не знав, скільки зранених ніг тут пройшло та скільки сліз виплакано. Було й після того тут різного, але вони про те майже не говорять.
Частіше про ту далеку давнину, яка надійно сховалася в минулих століттях».(стор.5)
Це типовий для Ганни Ткаченко художній прийом – змішувати часову перспективу конкретної оповіді з вклиненням історичного часопростору. Подій у повісті густо, вони різні за своїми масштабами, це і малий світ, тобто особисте життя героїв, це і масштабні події, що мають безпосередній вплив на долю всього світу. Ще перед війною головна героїня повісті встигла зустріти своє кохання, вийти заміж, народити дитину. Її заміжжя не було вдалим, але воно подарувало їй сина, який пізніше став для неї, незважаючи на свій ще аж надто малий вік, і товаришем в дорозі, і помічником, і порадником. Головна подія усієї повісті – евакуація, страшна правда про неї. Взагалі страшної правди у творі дуже багато, авторка не нагнітає її зумисно, вона просто стає художньою правдою. Велика картина масштабних подій виписана з урахуванням найдрібніших деталей: від трагічного до комічного. Молода жінка з маленьким синочком втікає від переслідувань та погроз хижака з органів на саморобнім візочку, а замість коня в неї схожа на теля корівчина, яку жінка іноді навіть узуває в саморобні черевички з колісної гуми, аби не так сильно зношувалися ніжні ратички дивовижної годувальниці. Авторка розгортає перед читачем велику панораму, що географічно простягається від Волги до Полтавщини. Втеча вдалася, а якою ціною, про це читач дізнається, прочитавши повість. Емоційність повісті підсилюють мотиви з українського фольклору, мітологічні вкраплення. Не все тут прочитується чітко та однозначно, наприклад, мотив вовчиці-посестри. Він міг би сприйматися як природне навіювання, але ім’я Герда вносить певний дисонанс. Не тому, що вовчиця не може мати такого імені, але не в контексті української мітології. Якоїсь іншої? Тоді це треба по-особливому мотивувати. Інша річ – образ зозулі. Цей художній прийом – дуже вдала знахідна для всього твору. Він і сам по собі багатовимірний, а в контексті долі головної героїні ця багатовимірність поглиблюється ще більше. Пісня про зозулю – улюблена пісня співака Бориса, Марусиного чоловіка, батька її сина (Летіла зозуля, /Через мою хату,/ Сіла на калині,/Та й стала кувати.) Борис виявився зрадливим коханцем, безвідповідальним чоловіком та батьком. Зозулею називає його Марусин батько, підкреслюючи саме ці риси характеру свого невдалого зятя. Але в кінці повісті співак Борис постає перед читачем в іншій іпостасі, як саможертовний герой, який рятує Марусю від кулі ціною власного життя. З його уст читач довідується, що він усе життя вірно любив свою дружину, лише її одну. Це сприймається, власне, не як багатовимірність образу, а як невмотивоване зміщення точки зору, що робить зображення характеру непереконливим. У цілому повість «Летіла зозуля» – річ високохудожня, вона заслуговує на вдумливе прочитання критиків та літературознавців. Авторка любить своїх героїв, вона захоплюється високим ладом їхніх душ, їй чужий етичний нігілізм багатьох авторів сучасного літературного мейнстріму. Вона не боїться також іноді видатися аж надто простою у своїх роздумах та міркуваннях про людське життя. І вдумливий читач бачить: ця простота від мудрості.
Зовсім іншу стилістику ми зустрічаємо в повісті «Вистраждана земля»:
«Як свідчать архівні джерела, Українську лінію споруджували за зразковими (типовими) проектами, запозиченими з праць європейських фортифікаторів
ХVІІ століття. Роботами керували військовий інженер Андріан Добриньї та інші російські фортифікатори, а загальний нагляд за будівництвом і організацією оборони Української лінії, здійснював один з намісників імператриці на Україні генерал-фельдмаршал Герхард фон Мініх.
Спорудження розпочалося з боку Сіверського Дінця. На лінії, яка мала ламані окреслення, з огляду на річки, струмки та яри, завдовжки 285 верст протягом короткого часу було зведено 17 фортець, 57 редутів, 87 реданів, 3 кавальєри та ряд інших польових укріплень» (стор. 193).
Повість насичена густим змістом, але сам виклад матеріалу нагадує сторінки архівних документів: статистика, факти, скупий опис подій. Тут згадуються герої літописів чи народних переказів, але в їхні конкретні долі авторка не заглиблюється, читач сприймає усі ці події розумом, аналізує, виважує. Що це – науковий виклад, репортаж чи загальний історичний огляд життя українців на цій такій вистражданій, такій рідній їхнім серцям землі? Чи, може, визначення особливостей стилю та жанру твору для читача не завжди суттєво важливі?
Оповідання, включені в нову книгу Ганни Ткаченко, були написані значно раніше (переважно це 2011-2014рр.), крім одного – «Неподалік Берестової» (2019р.). Їх тематика багато в чому перегукується: людські долі, незатишність життя у великій країні, де декларувалося життя на принципах добра та справедливості, а насправді вершилася масштабна розправа над простим людом, перед усім над українським селянством. Заголовок одного з цих оповідань став назвою усієї книги. Йдеться про оповідання «У шепоті минулого». Про що воно? Стосовно художнього твору істотні два питання: що і як? Що становить канву подій? Як автор вибудовує твір у художньому плані, які художні засоби він використовує. В оповіданні описується людське життя в крайніх злиднях, як у матеріальних, так і в духовних. Усе в цих людей убоге, ба, навіть моторошне. А найжахливіше те, що тут не має сили навіть материнська любов, яку в найтяжчих випробуваннях не губили навіть Шевченкові покритки. Тут же вона скрижаніла, отерпла, виявилась негідною свого високого покликання. На старості мати згадує, як воно було: у шепоті минулого. Головна героїня Олександра все життя залежала від своїх хижих багатших родичів, до яких завжди зверталася за допомогою. Родичі запідозрили, що Олександрина донька Оксана вкрала їхні гроші, та вчинили над нею нелюдську розправу, заганяючи голки під нігті дитини. А мати збайдужіло дивилася на ці тортури, не зважившись дієво захистити своє скривджене дитя. Правда, під кінець розправи мати ніби засуджує родичів:
«— Та що ж ви за люди такі! — прийшла до тями Олександра. — Рідня називається, а самі — гірше німців, — хапається за повітку та намагається звестися на ноги. — За гроші ладні моїх дітей занапастити! — нарешті крикнула голосно.
— Нехай по-твоєму буде, — поступилася баба Варка, коли Явдоха й не збиралася спинятись. — Тільки гляди, […] не віддати тобі таких грошей, коли й хату продаси! — погрожує скрученим пальцем.» (стор.236)
Пізніше і донька головної героїні повелася стосовно своєї дитини так же байдуже та відсторонено. Уся ця буденність, якась бісівська зачаклованість, одноманітність постає перед читачем, як виклик: у таких людей і не могло бути іншого минулого, як не може бути іншого майбутнього, бо вони самі того не варті! У всьому цьому контексті автор не вивершується понад зображеним, він іде за подіями, спостерігає за вчинками, суд має влаштувати читач, такий наратив, як правило, понижує рівень художності. Тож спадає на думку: найкраще нашій авторці вдаються позитивні образи, як наприклад, образ Марусі у повісті «Летіла зозуля», образ бабусі Вікторії в новелі «Чудо». До речі, чому всі твори короткої прози мають назву «оповідання», а цей твір авторка називає «новела»? Вікіпедія формулює ознаки цього жанру таким чином: «Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів тощо), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів.
Персонажами новели є особистості, зазвичай, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їхнього внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, має ситуаційну чи психологічну несподіванку.»
Власне, виходячи з цього новелою можна було б назвати і оповідання «Побачити ангела». Але не в цьому суть. «Чудо» написано в іншій стилістиці, ніж більшість оповідань книги. Ця річ глибоко поетична, емоційно наснажена, це пісня, проспівана вразливою душею, налаштованою на високий лад. Людська душа варта чогось вищого, аніж монотонне скніння людського буття в умовах убогого існування обездоленої людини. Бабуся Вікторія знаходить цей високий лад душі у дружбі з лелечихою. Новела «Чудо» позначена не лише високою художністю, але й глибоким психологізмом, філософічністю, чистою духовністю. Хто тут кому вчитель, хто кому приклад морального подвижництва та високої жертовності? Бабуся рятує поранену та знесилену буслиху фізично, буслиха виводить свою візаві на інші стежки, де правлять закони неба. Трагізм означено темою зради, яка вносить в таку хистку атмосферу взаємної довіри ноти драматизму, розпачу, неспокою. Бусол повернувся з вирію з новою подругою, чим завдав покинутій пораненій буслисі непоправного болю. Чи всі помилки можна виправити? Чи покаране зло перестає бути злом? Бусол хоче свою помилку виправити, але запізно. Все, що трапляється в одному вимірі, відбувається одночасно десь іще, тим самим впливаючи на перебіг подій. Принаймні так обернулося все для старої Вікторії. Якраз для неї обернулося на краще. Новелу «Чудо» треба читати вдумливо, не поспішаючи, не перескакуючи з одного епізоду на інший. Тут багато змісту різного плану: явного і неявного, вираженого вербально і не вербально, викладеного перед очі читача та захованого глибоко в підтексті.
Найпізніше оповідання нової книги Ганни Ткаченко має назву «Неподалік Берестової» (2019 р.). В ньому авторка сповідує свій основний принцип творчості: донести до читача інформацію, яку від нього приховували, відкрити людям очі на пекучі таємниці давнього та зовсім недавнього минуло. В оповіданні йдеться про аварію на 35-ій свердловині, яка трапилася на Красноградщині поблизу села Берестове 1972 р.. Репетиція Чорнобиля ще задовго до самого Чорнобиля. Людські долі показано на фоні подій, які, хоча й лишалися невідомими для більшості громадян великої країни, але від того не переставали бути зловісно масштабними та небезпечними.
У новій книзі Ганна Ткаченко піднімає дуже багато старих і нових тем (війна, давня і недавня, війна на своїй землі та на чужій, покинутість у суспільстві обездолених дітей та старих людей, високий лет високої душі та гріхопадіння душ слабких, а ще – кохання, дружба тощо). Вона описує події так майстерно, що читач сам не відчуває, як повністю потрапляє під вплив оповіді, поринає у магічну реальність авторського слова, серцем і душею переживаючи все, що зустрічається на стежках героїв.
Олександра Ковальова
Харків