Стратегія достиглих дичок (Олександр Бобошко: «Достиглі дички», Харків, Майдан, 2020)

Роздуми про поезію – це як плавання  в Бермудському трикутнику: хтось  випливе, хтось загубиться і хвилі його накриють.  Випливе той, хто далеко не запливав, хвилі накриють того, хто прагнув пірнути якнайглибше.  Це стосовно читача, рецензент, той  випливає завжди.  У рецензента є конкретні питання, на які треба знайти конкретні відповіді, конкретні критерії, яких бажано дотримуватися.  Нова книга харківського поета Олександра Бобошка не є винятком. Вона не є винятком і в творчому доробку автора: все те ж намагання  поєднати високу лірику і  осмислення моральних аспектів буття, намагання мовою поезії виразити найсокровенніші роздуми людини про суть життя. Наш автор за фахом інженер, вищу освіту здобув у Харківському інституті радіоелектроніки.  Він за своєю основою людина відповідального мислення. Що ж така людина шукає в поезії, де можна багато чого робити, але аналітичне мислення тут аж ніяк не первень і не самоціль. Наприклад, можна просто, наївно і довірливо споглядати дива світу.  Хто споглядає самозаглиблено і  жертовно, тому слова підказує сама казка буття.  Таке буває  і поети такі бувають. І їхня творчість дивує та захоплює. Однак, диво – річ рідкісна, зумисне не твориться. Ще можна рефлексувати, вивертати душу, і якщо душа чогось варта, то й вірші виходять достойні.  Бертольд Брехт, прагнучи вхопити саму суть естетичного явища, запропонував такий критерій аналізу, як естетичний жест. Естетичний жест як основа стилю автора. Жести бувають високі, низькі, надто спрощені чи надто ускладнені.  Жести бувають надумані, тоді естетичне явище позбавлене природної основи, а значить, це просто  якась інтелектуальна вправа, цирковий трюк чи ще щось,  а самого літературного явища немає.

Література не математика і точної формули однієї на всіх тут бути не може. У харківському літературному середовищі останніми десятиліттями (чи не століттями?) виробилася традиція, що нові автори приходять поколіннями, ось такі гурти-покоління. Олександр Бобошко, народжений у 1971-му році, прийшов сам-один.  Так і представляє це покоління (народжених на самому початку 70-х) – сам-один. Біографічно складалося так, що він часто бував у далеких відрядженнях, через харківські літературні світлиці проходив гостем, до спілки (НСПУ) був прийнятий досить пізно, вже маючи вагомий творчий доробок. Він автор кількох книг поезії: «Ніч на п’ятницю» (2005), «Пора Терезів» (2006),  «Шукран, Багдаде!» (2008),  «У світі втрат і свят» (2009),  «Жевріє» (2011),  «Передспасся» (2014), «Біль і чернь» (2015),  «А вона іще якось вертиться»  (2016), «Homohomini» (2017),   «Ще трохи травня!» (2018),  «Достиглі дички» (2020).

         У передмові до  нової книги О.Бобошка («Достиглі дички»)  А. Стожук зауважує:  «Не покоління змінюються – настав час  інших людей, яких донині  ще не було. І через це мулько і незвично, наче забрів на чудернацьке тирлисько новотворів. Волай, не волай,  філософствуй, ніби якийсь любомудр, мало що здобудеш і ще менше втямиш. Бо у всьому є доцільність, а ти думаєш – ах, як недобре склалося, треба було б передбачити,  щось переінакшити.»

Думаю, як може сприйматися в контексті засилля в новому світі «інших людей»  сам заголовок нової книги Олександра Бобошка? Дички. Диво степових байраків, лісів та перелісків. Та ще достиглі! Чи наш  сучасник,  очі якого все життя пасуться  на генетично збочених витворах людських рук, лукавих та зловмисних,  ще здатен хоча б абстрактно зрозуміти, про що йдеться?

Вірші Олександра Бобошка – це передусім розмова про цінності.  Хоча, за великим рахунком, будь-яка розмова зводиться до розмови про систему цінностей.  Яка вона в кого?  Більшість ліричних сюжетів побудована  на протиставленні  подій, вчинків, помислів, позначених вищими ідеалами, і  навпаки – інтересами нижчого порядку:

                            Це ми, о, Боже, темні та лякливі.

                            Тобі уже, напевне, допекли ми.

                            Допоки ми – у тебе сум та біль.

                            (Де взятись іншим? – ось у чім питання.)

                            Доба добра… Була вона востаннє,

                            коли ще кожен кожного любив.

  Цей двобій може відбуватися і в рамках однієї людської душі, наприклад,  душі самого автора:

                            Безкрилим – біда: приланцюжені до

                            щоденно-буденного, надто земні ми.

                            Птахам – дифірамби, а янголам – німби,

                            а нам…  топінамбур або помідор.

                            Та годі стогнати, радіймо дощу!

                            Молімось, аби він завчасно не вщух.

Легка самоіронія, м’яка усмішка, змішання в одну купу лексики, яка належить до різних стильових рівнів, усе це  увиразнює  мовну палітру,  викликає симпатію в читача.  Але такий вибір  не зовсім типовий для нашого автора, для нього якраз більше властива контрастність зображення, драматична загостреність, високовольтна напруга  між полюсами.

         Кожен вірш починається як продовження обірваної дискусії, а все разом зливається в один монолог. Кожна книга як окремий монолог, а все разом – розмаїта мозаїка голосів. Чи діалог із самим собою є монологом? Мабуть, це все-таки монолог, лише позначений особливою драматичністю.  Розглядаючи поетичні тексти О.Бобошка з точки зору філолога, я думаю: як багато тут цікавого матеріалу, скажімо, для написання курсової роботи на тему поетичного синтаксису. Ще більше роздумів  викликає  образно-семантичний аспект, розмаїття лексики. Оце змішання лексики з різних стильових прошарків, вживання іншомовних запозичень, здебільшого латинізмів, – з якою метою воно втілено?  Ось цей віршик про їжака вартий того, щоб його навести повністю:

                            Перший в поточнім сезоні їжак!

                            Звідкись він виліз, кудись намиливсь.

                            Я йому доброго дня побажав,

                            щоб не потрапити у немилість.

                   Я йому – хліба шматочок, та він

                   перетворивсьна колючу кулю.

                   …Хто там іще шарудить у траві?

                   Це його суджена чимчикує.

                   Може, в них зараз медовий місяць?

                   Не заважатиму, хутко змиюсь.

Роздивимось: «в поточнім сезоні» – лексика ділового стилю; «намиливсь», «чимчикує», «змиюсь» – розмовний стиль.  В цілому дуже симпатична замальовка, позначена легким гумором,  так втілюється в слова проста людська емпатія. 

         Слова іншомовного походження, як правило, посилюють іронічне звучання вірша.  Лірична складова  поезії О.Бобошка, звісно, вагома, але, мабуть, ще вагоміші соціальні складники.  Хоча це дуже непросто – розділяти поетичні тексти за тематикою чи, скажімо, за ідейною наповненістю. Серйозні автори для таких аналітичних операцій надто цілісні. Цілісністю позначена і вся творчість Олександра Бобошка, але попри все це є вірші з дуже виразною соціальною заглибленістю, в них надто відчутно проступають негаразди нашої сучасності:

                   Нещасний білий світ тепер коронавірусний,

                   тож маска – рятівний для всякого товар.

                   Немов холодний душ, коли ввімкнув новини:

                   «Лишіться вдома, бо ще рано в домовини».

         В поетичні тексти автора густо вплітаються географічні назви, імена літературних героїв, тут чимало  культурно-історичних алюзій, тут і наша сучасність іноді зовсім несподівано виявляється представлена  іменами та подіями нашого абсурдного буття:

                            «Візьми мене в полон!» – кричить  ефірі Винник.

                   Та звідки він такий талановитий виник?

                   Об’єкт нескромних мрій прекрасних «половинок»,

                   давно заполонив і ринок, і серця.

Тема пір року. Вічна тема в музиці та поезії. Досить густо представлена вона і в новій книзі Олександра Бобошка. Бентежна весна, радісне літо, щедра осінь. Є місце і для зими. Але левова частка душі поета все-таки належить осені з її жертовною щедрістю.  Ліричні журливі настрої, пластичні образи, філософська мудрість. Отже, образи осені, які приходять на зміну теплим, пахучим образам літа.  Літо, воно «котиться динею Першій Пречистій в руки». А ще воно  в серпні «спеченим яблуком котиться ген до фінішу». А осінь?

         Повертаємося в думках до  назви книги: «Достиглі дички».  Образ-код, дуже непростий, на ньому можна перевіряти на приналежність до роду.  Вдалий вибір автора, коли начебто звичайне слово виростає в символ, випромінює свій сокровенний смисл і вже весь поетичний контекст книги сприймається саме в такому освітленні.

                                                        Олександра Ковальова

                                                                  м. Харків