У харківській філологічній спільноті досить довго тримала першість мовознавча школа моєї альма-матер — Національного університету імені Василя Каразіна. Здобутки іншого вишу — Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди — тривалий час оцінювалися скромніше. Але в останні двадцять — двадцять п’ять років, коли столичні мовознавці говорять про своїх харківських колег, у першу чергу лунає ім’я Сергія ВАКУЛЕНКА (нар. 1960), доцента катедри української мови Педуніверситету, дослідника і поліглота, який, сам вивчившись у каразінців, дуже багато зробив для авторитету сковородинівців.
Дослідник києво-могилянських схоластичних рукописів, знавець мовної філософії Олександра Потебні, перекладач фундаментальної англомовної праці Юрія Шевельова, засновник українсько-польського напрямку на своєму факультеті, семасіолог, історик мови і джерелознавець, а ще блискучий промовець і ентузіаст науки, голова Харківського історико-філологічного товариства, — це все про мого нинішнього співрозмовника.
Сергій Валентинович ласкаво погодився розділити один зі своїх вечорів із Харківським Українським клубом «Апостроф» і за лаштунками розповів про…
…ПРО ЛЮБОВ ДО МОВ ТА ПОВНОЦІННІСТЬ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР
— Пане Сергію, у Вас дуже цікава наукова біографія. Насамперед: скількома мовами — окрім української та російської — Ви володієте?
— Скількома мовами людина володіє — непросте питання, бо йдеться про різний рівень володіння. Навіть свої знання української мови я ще міг би вдосконалювати — я не знаю всього, що можна було б знати. І з інших мов я знаю далеко не все — хоча, може, й більше, ніж хто інший.
Є мови, яких я ніколи не вивчав, але можу ними читати, мало того — бачу помилки і навіть можу їх виправляти; а от говорити цими мовами я не вмію. Що мені казати — знаю я ті мови чи не знаю?
— Є таке поняття, як пасивне володіння.
— Є таке поняття, але — формально — маю я право приписувати собі володіння такими мовами чи ні?.. Я часто віджартовуюсь: Бог мені дав здібності до мов, але не дав здібностей до арифметики, тому полічити мови, які знаю, я не можу.
— То дозвольте, я почну. Ви знаєте польську — адже Ви полоніст…
— Так, це правда.
— Володієте шведською.
— Шведську я вивчав, говорив нею, але багато чого забулося. Оце недавно довелося її інтенсивно пригадувати. З нью-йоркського архіву Юрія Шевельова я маю копію рукописних нотаток до його лекційного курсу порівняльно-історичної граматики східнослов’янських мов, прочитаного восени 1951 року по-шведськи в Люндському університеті. Цей конспект мені вдалося розшифрувати, потім я його переклав, і переклад уже вийшов друком. То був перший етап у зруйнуванні Шевельовим концепції «давньоруської» мови.
Португальську знаю, бо три роки прожив у Португалії й дуже полюбив цю країну.
Румунську колись вивчав самотужки, але донедавна не мав нагоди побувати в Румунії. Натомість у 2018-му їздив туди аж тричі і був дуже втішений, що можу слухати румунською мовою конференційні доповіді, розв’язувати нею прості побутові питання тощо.
Англійську я вивчав найдовше. Чеською теж якось володію. Латину колись вивчав в університеті, але метода її викладання залишила мене розчарованим: я зрозумів, що, попри успішно складений залік, опанувати мову мені так і не вдалося. До латини я звернувся вже дещо пізніше, коли мені треба було читати тексти, писані по-латині, зокрема філософію Нового Часу — праці Гоббса і Коменського; я почав виписувати латинські речення разом із перекладом на ту мову, яку я вже знав, аж доки через кілька місяців не зрозумів, що, власне, переклад мені вже й не потрібен: я досить добре розумію латину й сам.
— Ви харківець?
— Так, народився в Харкові. Мовознавців у моїй родині не було, обоє батьків — інженери. Батько мріяв зробити інженера й з мене, але я пручався. Мене вабили мови.
— Родина була зросійщена?
— Родина була двомовною. Я багато часу проводив із бабусею Фросиною, а бабуся — то була жива скарбниця щирої слобожанської говірки. Вона походила з села Маслівка під Чугуєвом, якого вже давно нема: село знищили ще в 1930-і роки, коли вирішили там побудувати танковий полігон. Приїхали комсомольці з оркестром і восени позривали стріхи з селянських хат. Людям лишалося тільки вантажити свої речі на вози й тікати, бо наближалася зима, — під звуки оркестру. Жодної компенсації від влади не було. Так бабуся опинилася в Чугуєві…
У школі я дуже захоплювався мовами, сам попросив батьків узяти мені репетитора з англійської. Згодом пішов на Харківські державні курси іноземних мов — вечірні; то була вже середина 1970-х. Саме там я й опанував англійську. Потім ходив на французьку, потім — на німецьку. Заняття тривали по чотири академічні години тричі на тиждень — це було чимало.
— Схоже, окрім хисту до мов, Ви маєте дуже систематичний характер, ретельно плануєте свою роботу і свій час, — чи так це?
— З одного боку так, з другого — без натхнення теж нічого не зробиш, і треба, щоб воно прийшло. Трапляється, що, пишучи наукову статтю, застрягаєш на одній фразі й потім ходиш три-чотири дні, не знаючи, куди далі вивертати хід думки.
Я закінчив Харківський університет імені Каразіна (тоді — імені Ґорького). Про цей університет Потебня говорив, що він у сукупності своїй дає більше, ніж можна було б припустити, якщо оцінювати його викладацькі сили нарізно. У моєму випадку це щира правда. Викладачів, які справили на мене істотний вплив, було не так і багато, але загальна атмосфера сприяла доброму вишколу — для тих студентів, авжеж, які хотіли цей вишкіл здобути.
І все-таки — з викладацького складу особливо запам’яталися троє. Віктор Маринчак, відомий у Харкові священник, який і дотепер, скільки мені відомо, працює на кафедрі російської мови. Професор Валерій Акуленко, який викладав загальне мовознавство. І Олег Миронов — фахівець із світової літератури.
— За першим напрямком Ви русист…
— Так, я вчився на спеціальності «російська мова як іноземна». Річ у тім, що викладачів російської мови коли-не-коли відряджали за кордон «просвіщати» чужинців. Я обрав цей напрямок, бо хотілося побачити світ, почути іноземні мови в живому спілкуванні.
— Отже, після університету Ви якийсь час викладали іноземцям російську мову.
— Так, російська для іноземців у Харківському політехнічному інституті, був такий цікавий досвід. Іноземці були й з Африки, і з Азії, і з європейських країн соціалістичного табору, і з Латинської Америки; загалом я мав студентів із понад сорока країн. Таке розмаїття було корисним для мене як викладача: це допомагало зрозуміти, які саме в людей можуть бути труднощі з опануванням мови.
Однак зарплатня моя була дуже низькою, я мусив заробляти більше, тому пішов до Торговельно-промислової палати позаштатним перекладачем. Там уже була своя «мафія»: наприклад, дістати текст на переклад з англійської мови я не мав жодних шансів, усе вже було забите «своїми» людьми. Натомість перекладачів з інших мов бракувало. Спочатку я перекладав з італійської, потім взявся за чеську, французьку, словацьку, португальську… Бувало, абсолютно не розумів того, що перекладаю. Адже тексти траплялися з дуже різних дисциплін. Сьогодні є текст із будівництва, завтра — з металургії, післязавтра — з сільського господарства, далі — з медицини, комп’ютерної техніки… Авжеж, я мав технічні словники, шукав потрібні терміни, але як вихідний термін, так і перекладений залишалися для мене однаково загадковими. І це навчило дуже уважно придивлятися до граматики.
— За принципом «глокої куздри»…
— І саме завдяки цьому з мене згодом вийшов компетентний лінґвіст.
— А не завдяки аспірантурі?
— Аспірантура радше дала мені змогу формалізувати мій статус. Було це в Москві, й не без користі для мого фахового розвитку, оскільки туди, на відміну від Харкова, потрапляли західні наукові праці. Моя тема стосувалася до порівняльної лексикології англійської та російської мов. Більшу частину проведеного в аспірантурі часу я просидів у бібліотеці: читав англійською мовою «Семантику» Джона Лайонза, праці структуралістів: французьких (Бернара Потьє), італійських (Тулліо Де Мауро), німецьких (Горст Ґекелер). Залюбився я тоді в дуже цікавого мовознавця, який був відомий під ім’ям Еухеніо Косеріу. Його ім’я і прізвище читали на іспанський штиб, хоча був це молдованин, із Північної Басарабії, і насправді його звали Еуджен Кошеріу. В Уруґваї він видав класичну працю «Синхронія, діахронія та історія», після чого й став славнозвісним Еухеніо Косеріу. Для мене він зробився справжнім «учителем із книжок». Я вдячний московським бібліотекам за те, що мав там змогу ознайомитися з його працями.
— То Ви завзятий відвідувач бібліотек?
— Так, і дуже багатьох у дуже різних країнах. До речі, наші бібліотеки організовані суттєво інакше супроти західних. У нас так: книжки зберігаються у сховищі, ти собі за каталогом або картотекою декілька замовляєш, і їх тобі виносять. А в західних університетах є бібліотеки, де книжки у відкритому доступі: заходиш — і бачиш полиці. Незліченне число полиць! І ти розумієш, як жалюгідно мало в порівнянні з усім цим огромом може вмістити твоя голова. Хоч до кінця життя читатимеш — не прочитаєш і 1% з усього цього розмаїття!
— Як у стародавній притчі: що більше ти знаєш, то більше непізнаного бачиш навколо себе…
— Десь так.
— Отже, Ви лінґвіст-поліглот, а не лише русист, як писалося у Вашому університетському дипломі.
— Той запис, що стоїть у моєму дипломі: «російська мова як іноземна», — дуже правдивий, адже російська — то справді мова іншої землі. У нас тут бути людиною російської культури, як на мене, — безнадійна затія. Культура є живою, коли вона повна, а повна вона тоді, коли охоплює весь діапазон, від фольклорних форм до найвищих творів мистецтва. Я знаю багатьох людей з Харкова, які думали, що вільно володіють російською мовою, але, побувавши у Москві, поживши там певний час, говорили: «Московська російська мова — жива, а наша — мертва». Мова мусить повсякчас живитися соками від землі, від сільських говірок. Коли цього нема — не буде пуття.
— Чи Вас — уже як викладача української — не засмучують випадки, коли, приміром, студентка з україномовної провінції, освоюючись у Харкові, вважає за потрібне перейти на російську?
— Ну, є такі, але… Оцей «переход на русский язык» — що він дає? Послухаймо, як розмовляють навколо нас: «я короче типа как бы это самое»… Усі ці вставні слова свідчать про нездатність побудувати речення, в якому був би початок і кінець. Що це означає? Що людина геть здезорієнтована. Рідну мову вона забула, а чужої не навчилася. Коли потрапляєш до тієї самої Москви і чуєш тамтешню російську мову, то розумієш: там переважна більшість людей значно красномовніша від наших. Наші «русскоязычные» й одного речення, бува, до пуття сформулювати не можуть. З такою мовою далеко не заїдеш. Тому я думаю, що на наших землях перспектива все ж таки за українцями.
…ПРО АВТОРСЬКИЙ КУРС ПОЛЬСЬКОЇ, СУЧАСНЕ СТУДЕНТСТВО
ТА МУДРІСТЬ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
—Пане Сергію, наступного року після захисту дисертації Ви опинилися в Педагогічному університеті — й невдовзі започаткували там нову спеціальність: «українська мова та література і польська мова». Як Вам вдалося передбачити майбутню популярність і потрібність польської мови?
— Це було вельми цікаво. Я навчався в педінститутській докторантурі. Тема дослідження була пов’язана з побудовою семантичної теорії. То була суто теоретична тема, з різних причин я не довів її до кінця.
Але під час докторантури я з’їздив на півроку до Польщі. Домігся там стипендії. Досліджував польських філософів-схоластів XVII століття — мене цікавило, щó вони думали про мову. У наших теперішніх підручниках з мовознавства пишуть, що знакову теорію мови започаткував швайцарський мовознавець Фердінан де Сосюр, але це не зовсім правда: в тодішніх польських авторів-схоластів, та й не тільки польських, знакова теорія мови викладена дуже добре. До речі, слово «схоластика» я особисто вважаю компліментом: схоластика дуже дисциплінує думку, бо не дає жодних можливостей для мисленнєвих хитань.
По виході з докторантури мене спитали, чи не хочу я викладати польську мову. У 1990-х роках із якоїсь причини студентам зменшили навчальне навантаження з різних дисциплін, і цей час треба було чимось заповнювати. Тоді всі студенти українського факультету педуніверситету прослухали в мене річний курс польської мови. Викладати, щоправда, доводилося «на пальцях», бо я не мав жодних підручників узагалі. На друкарській машинці наклацував матеріали до занять, розробляв авторський курс… Зрештою, це було цікаво.
Перший рік закінчився, домовилися, що на другий продовжуємо. Й ось наприкінці серпня зустрічаю в дверях університету нашого декана українського факультету Станіслава Стасевського, а той мені й каже: «О, знаєш, ми під тебе відкрили спеціалізацію „польська мова”!». Я ґречно подякував, хоча подумки зітхнув: адже, як мені це бачиться, не завадило б усе-таки й головного фіґуранта попередньо про це запитати… Але, хай там як, то був позитивний поворот.
Ішов тоді 1997 рік. Відтоді ми випустили далеко понад сотню фахівців із польської мови. І в ті часи, хоч там що, студенти були кращі!
— А що не так зі студентством нині?
— Нині ми живемо в епоху студентів, які читають лише екран своєї мобілки. Якщо текст трохи довший за коротке повідомлення, він їм у голову вже не заходить. Спостерігаю: ходять люди з цими смартфонами, там, як правило, якась гра або картинка, під нею підпис на один-два рядочки. Це вам нічого не нагадує? Це ж ніби дитячі книжечки! Тільки раніше це все було для семирічних, а тепер і 27-, і 37-річні опановують світ у такий самий спосіб. Для них такі повідомлення — джерело знань. Як наслідок — з образу світу сучасної молоді практично зникли причиново-наслідкові зв’язки.
За моїми спостереженнями, запровадження ЗНО теж завдало шкоди. Розпочалося стрімке падіння рівня знань. Якщо дитина вчиться насамперед задля того, щоб скласти ЗНО, для її інтелектуального рівня це може мати катастрофічні наслідки.
Крім того, нині на філологічний факультет ідуть далеко не найсильніші випускники шкіл. То в мої часи були дуже добрі умови для того, щоб виросло талановите покоління філологів. А нині найздібніші йдуть на прибутковіші професії — юрист, економіст тощо…
— Програміст…
— Ну, так. Туди, де кращі матеріальні перспективи. Теперішня молодь дуже сильно зорієнтована на соціально-економічний чинник.
Раніше такого жорсткого матеріального стимулу не було, й обдаровані люди цілком могли за покликом душі йти у філологи. За соціалістичних часів хоч на якій роботі ти був, зарплатню отримував однакову — ну, хай на двадцять карбованців більшу чи меншу, — але яка, зрештою, різниця, коли був дефіцит і на ті карбованці однаково нічого не можна було купити?
А нині, звичайно, філологи на шкалі добробуту стоять дуже низько. Та й усі представники гуманітарних наук, усі освітяни — і викладачі вищих навчальних закладів, і шкільні вчителі, — мають нині той самий статус, недостатньо високий.
— Як Ви самі миритеся з цим несправедливо заниженим статусом? Не обурюєтеся?
— У 1990-і роки, коли вже зовсім було кепсько, я мав невеличку екзистенційну кризу. Я спостерігав, як люди, значно менш здібні, але нахабніші, пробивалися в торгову, бізнесову еліту. І думав: чим же я гірший? І в оцей момент мене порятував Григорій Сковорода — своєю наукою про те, що кожна людина має робити те, що їй судилося. Тоді вона буде щасливою. А якщо не робитиме того — оте зовнішнє не принесе їй щастя.
— Знана його теорія «спорідненої праці».
— «Кожна посудина може бути повною незалежно від її розміру» — ось як висловлював це Сковорода. Я зрозумів, що якогось відносного добробуту мені для життя вистачає, я не бідую. Коли комусь треба, навіть гроші позичаю, а сам ніколи не прошу позик. Я розумію, що насправді мої прибутки є дуже скромними, але не маю з цього приводу ніяких жалів. Думаю, що вчинив правильно, не покинувши свого фаху.
…ПРО ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА І КАВУ, ПРОЛИТУ НА КОМП’ЮТЕР
— Пане Сергію, Ви є перекладачем фундаментальної праці видатного мовознавця-еміґранта Юрія Шевельова, написаної по-англійському: «Історична фонологія української мови». Як Вам вдалося отримати таке амбітне замовлення і блискуче його зреалізувати?
— Ота поїздка до Польщі, про яку я згадував, і вивела мене на Шевельова. Все вийшло випадково. Моє перебування в Варшаві добігало кінця, я вже ладнався їхати додому. Та зателефонував мені професор Януш Ріґер, давній приятель Шевельова, і питає: «Чи не хотів би ти перекласти з англійської мови „Фонологію…” Шевельова?». Я сказав: так, це цікава пропозиція.
Як виявилося, раніше вже була спроба перекласти «Фонологію…» у Львові, але там не впоралися: текст був досить складний термінологічно. А я, на щастя, ще в Торговельній палаті навчився перекладати навіть те, чого не розумію (сміється). Я покликав собі до пари свого однокурсника Андрія Даниленка, і ми з ним написали пробні переклади — кожен по розділу переклав. Надіслали Шевельову, той схвалив. То були перші місяці 1995 р.
— Як Ви згадуєте ту перекладацьку працю, сам процес роботи?
— Комп’ютери на той час, авжеж, уже були, але коштували так дорого, що я комп’ютера ще не мав. Спочатку писав текст зовсім по-старому, чорнильною авторучкою, потім передруковував на машинці й висилав на перегляд Шевельову. Причому процес був дуже складний: спершу переклад мандрував до Варшави, Ріґер про всяк випадок робив копію — ануж пошта загубить посилку! — й аж тоді переправляв Шевельову. Той спочатку вносив правки, а коли перекладено було вже третину книжки, дозволив, щоб далі все робили без нього.
Книжка вийшла лише 2002 року. Гроші на неї було виділено відразу, але якийсь час вона з різних причин пролежала у видавництві. Згідно з інсайдерською інформацією (сміється), однією з причин зволікання стала… кава, ненароком пролита працівницею видавництва на комп’ютер, у якому була електронна версія книжки. Полагодити комп’ютер не вдалося, і нічого не залишилося ні від нього, ні від електронної «Фонології». Довелося відновлювати…
— Чи спілкувалися Ви з Шевельовим особисто? У 90-і роки він приїздив до Харкова.
— Так, приїздив, але ходив як естрадна зірка: дуже важко було до нього підступитися. Ні разу я не застав його самого. Я його бачив, слухав його виступи, але особистих контактів між нами не було аж до 1996 року, коли він останнього разу був у Харкові, а ми вже закінчували роботу над перекладом «Історичної фонології…». У Харкові тоді проходив Третій Міжнародний конгрес україністів; ми зустрілися у Шевельова в готелі, якусь годинку поговорили. Оце й увесь досвід живого спілкування.
— Які Ваші враження про нього? Який він був у спілкуванні?
— Цікавий. На той момент йому було під дев’яносто років. Він умів говорити так, що його слухали. Під час його лекцій стояла мертва тиша: всі боялися пропустити бодай слово. Голос він мав трошки монотонний, але слухати його було дуже цікаво, й усі підпадали під отой чар. Шевельов був дотепний, іронічний, до кінця життя любив жартувати… по-всякому. Я шкодую, що не дуже багато листувався з ним. Уже згодом я збагнув, що і йому це, мабуть, було треба, не тільки мені.
— Йому було самотньо на чужині?
— Я зрозумів це, коли читав його листування з іншими, коли сам почав готувати до друку його листи. Йому було цікаво отримувати будь-які звістки з Харкова. Він хотів кожну подробицю знати: що відбувається, як люди це оцінюють. А я собі думав: ну, про що я йому писатиму? Чуже життя — хіба може воно цікавити американського професора?
— Він говорив українською чисто, як до еміґрації?
— Так, українською він говорив ідеально. А от англійською — з акцентом, хоча писати нею з часом навчився дуже елеґантно. Та все ж — не вважайте за нескромність, — можливо, український текст «Історичної фонології…» стилістично трошки кращий, ніж англійський. Шевельов не мав часу стилістично вилизувати таку велетенську книжку. А я мав вибір, як перекладати. Кожен перекладач такий вибір має: варіантів перекладу того самого речення чимало, можна варіювати. Вправний перекладач — водночас і сам собі редактор.
А взагалі всі писання Юрія Шевельова дуже змістовні. Мудрованими термінами, науковим жарґоном він не зловживав.
— До речі, про стилістику: мені подобається мова Ваших текстів. У них можна зустріти слововжиток, який я, крім Вас, бачила хіба що у мовознавців 1920-30-х років, наприклад у Василя Сімовича.
— Я маю прихильність до цього. Я вважаю, що у працях тих часів дуже доладна термінологія. Я намагаюся й студентів до неї привчати. Назвук — початок фонетичного слова. Визвук — кінець фонетичного слова. Дуже зручні терміни.
…ПРО ХІФТ, ПРАВОПИС-2019 І ТВОРЧІ ПЛАНИ
— Пане Сергію, не можу не запитати Вас про Харківське історико-філологічне товариство — славетний ХІФТ, який Ви очолили після смерті його багаторічного голови, професора журналістики Ігоря Михайлина. Але навіть «у добу Михайлина» Ви були науковим секретарем ХІФТу, і його робота значною мірою трималася саме на Вашому ентузіазмі. Що таке ХІФТ сьогодні? Що він дає спільноті вчених-гуманітаристів і Вам особисто?
— Коли я буваю десь поза Харковом, інколи чую від людей ремарочки на зразок: «А чому б ХІФТові не взяти й не зробити оцього й отого…» Йдеться при цьому про великі наукові проєкти. Я, розмовляючи з тими людьми, замислююсь: от як вони уявляють собі той ХІФТ? Наче якийсь хмарочос у середмісті Харкова, на якому стоять чотири осяйні літери — ХІФТ? (Сміється.) Ось така в нас, бачте, потужна організація, яка все може!
Насправді ХІФТ навіть не має власного приміщення. Ми збиралися у різних місцях; останнім часом засідаємо в Каразінському університеті — співпрацюємо з Центром імені Дмитра Багалія, нам там затишно, добре.
ХІФТ потрібен тим, хто прийшов у науку не заради кар’єри. Тим, хто щиро кохається в тому, що робить. У ХІФТі, попри формальні посади голови та наукового секретаря, немає жодних субординаційних зв’язків: усі члени в нас рівні.
— А скільки всього у вас членства нині?
—Тридцять п’ять осіб, представники кількох вишів Харкова, а є також науковці з Полтави, Києва, Львова, Берліна, Нью-Йорка. Іноді якісь нові люди приходять, запитують, чи можна і їм вступити до ХІФТу. У засіданнях може взяти участь будь-хто — вони відкриті. У нас можуть доповідати і не-члени товариства, які хочуть пройти добру апробацію, аналогів якої нема деінде. Приїздять з різних міст: Києва, Дніпра, Сум, Полтави, колись приїздили й з Донецька…
Формат такий: доповідь, як правило, триває до години, далі — півторагодинне обговорення. Присутні можуть ставити будь-які запитання, хвалити або критикувати. Не всі слухачі є вузькими фахівцями, іноді люди збираються дуже різні, але це те інтелектуальне коло, спілкування в якому завжди йде на користь.
— У ХІФТі бував і професор Леонід Ушкалов, відомий літературознавець, який торік помер. Знаю його як сковородознавця, упорядника листів Григорія Сковороди до Михайла Ковалинського, — але не тільки. Це була людина дуже широкої ерудиції; його манера супроводжувати текст глибокими, інформативними і багато в чому особистими коментарями трохи нагадує стиль іншого знаного перекладача та есеїста, львів’янина Андрія Содомори. Дуже імпонує така наука — не суха, а жива, з душею.
— ЛеонідУшкалов навчався зі мною одночасно на тому самому факультеті. Він був старший за мене на чотири роки: перш ніж вступити до університету, ще служив в армії й учився на робітфаку. Недарма кажу: то були гарні часи для філологів! Навчатися приходили здібні люди, які потім віддавали себе науці.
Згодом ми з Леонідом працювали у Педагогічному університеті імені Сковороди на сусідніх кафедрах: він — на кафедрі української літератури, я — української мови.
Ушкалов для мене є втіленням дослідницької сумлінності. Скажімо, надумавши писати статтю про Квітку-Основ’яненка, він позичив у мене його повне семитомове видання творів і прочитав геть усе — від початку до кінця. Оце — дуже показова ілюстрація його методу роботи: максимальна ґрунтовність.
— Якщо можна, декілька слів про історію ХІФТу…
— Наш ХІФТ засновано коли не за царя Панька (сміється), то за царя Олександра II. У Харківському університеті був історико-філологічний факультет, а при ньому — історико-філологічне товариство. Воно проіснувало з 1886 року до 1919-го. Першим його головою був професор Надлер, історик; опісля був Марин Дринов, теж історик, болгарин; потім був Олександр Потебня, потім Микола Сумцов. Сумцов очолював Товариство найдовше — від 1897 й аж до 1919 року. На відміну від сьогодення, тоді ХІФТ мав від університету щорічну субсидію на свою діяльність.
Якщо ж говорити про ХІФТ нової формації — ми існуємо з 1991 року. На установчих зборах, які ухвалили рішення про відродження Товариства, я присутній не був — долучився у 1993-му. Покійний професор Михайлин любив розповідати: на тих найперших зборах висунули тезу, що мовою Товариства має бути тільки українська, — і спільнота за це проголосувала, тільки двома голосами переваживши тих, хто хотів, щоб було дві мови: українська і російська. Товариство й досі є суто україномовним: і доповіді, й дискусії ведуться українською.
— А іноземні гості в ХІФТі бувають? Беруть участь у засіданнях?
—Так, хоча й не дуже часто. Як правило, це українці, які працюють за кордоном. Мій однокурсник, філолог Андрій Даниленко давно мешкає в США, але приїздить і виступає в нас. Був у нас Роман Горбик зі Швеції. Приїздив колись Марцін Ґачковський із Вроцлава; він, до речі, теж виступав українською.
— Якщо університет не субсидіює діяльності ХІФТу, хто фінансує його наукові збірники, які особисто Ви укладаєте і редагуєте?
— По-різному бувало. Починали ми зі спонсорської допомоги; до речі, долучився і Юрій Шевельов, який давав гроші на перші томи нашого «Збірника…». Я, приєднавшись до Товариства, майже відразу став науковим секретарем і, відповідно, взявся за редаґування. Згодом ми навчилися продавати попередній наклад, а за той виторг друкувати наступні книжки. Прибутку це не дає, але на плаву ми тримаємося, ніколи ще не просили грошей за друк з авторів, як роблять нині всі університети.
— Тепер, коли Ви стали головою Товариства, хто обійняв посаду наукового секретаря?
— Професор-мовознавець Анатолій Нелюба.
— Ви людина наукового крою мислення; чи не обтяжує Вас суто організаційна робота?
— Ви знаєте, ні. По-перше, її не так багато, бо збираємося ми лише раз на місяць; по-друге, вона дає щире задоволення. Як правило, із засідання всі виходять щасливі — саме тому, що змогли відірватися від безглуздих проблем, з якими стикається кожен на роботі, від бюрократичної тяганини, яка неймовірно зросла супроти давніх часів.
— У Вашому списку праць багато робіт присвячено Потебні. Чим він Вас зацікавив?
— Можна сказати, що я є його теоретичним послідовником. Я поклав багато сил, щоб зрозуміти, що саме хотів сказати Олександр Потебня. Його теорія про внутрішню форму — як слова, так і художнього тексту, — чи не найліпше пояснює той спосіб, завдяки якому люди розуміють одне одного. Це досить складна теорія. На Заході, до речі, дуже мало хто її здатен збагнути. Зрозумівши дещо в Потебні, я намагався в різні способи донести це до наукового загалу. Щоправда, наразі в мене це виходило лише фраґментарно. Не знаю, коли зможу це все систематизувати, зібрати докупи.
Час мій поглинає викладацька робота. Крім того, часто з’являються якісь невідкладні проблеми. То меморіальну дошку Шевельова розтрощили, то реформа правопису… (сміється).
— Принагідно — не можу Вас не спитати: якої Ви думки про реформу правопису 2019 року?
— З одного боку — сама потреба реформування назріла давно, з другого — текст нового Правопису багато в чому недопрацьований, неузгоджений. Інколи здається, що його не вичитали як слід. Наведу один лише приклад. У § 131 говориться: «У запозиченнях із давньогрецької мови, що мають стійку традицію передавання буквосполучення au шляхом транслітерації як ау, допускаються орфографічні варіанти…», — і далі приклади: аудієнція/авдієнція, аудиторія/авдиторія, лауреат/лавреат… Але ж, даруйте, ці слова — не грецького походження!..
— Латинського…
— Авжеж.
— Які тенденції, на Вашу думку, превалюють у сучасному мовознавстві?
— На жаль, нині замість науки на гребені опинилася… риторика. Що саме я називаю риторикою? У більшості сьогоднішніх праць нового знання нема або дуже мало, натомість дуже люблять називати загальновідоме іншими словами. На цьому й робиться більшість наукових кар’єр сьогодні. Гра модними термінами. І це не тільки в нас, це скрізь, в усьому світі.
— Але хто з Ваших сучасників-науковців є для Вас авторитетом? Хто Ваш улюблений мовознавець — окрім згаданих уже Потебні й Шевельова?
— В кожного є свої сильніші та слабші сторони.
— Я, наприклад, люблю Ларису Масенко. Вона соціолінґвіст, її праці читаєш як белетристику — настільки легко вона пише і настільки точні в неї діагнози.
— Так, її публікації дуже корисні, недарма їх розтягають на цитати. Її може читати широке коло читачів. У її текстах здобутки багатьох досліджень узагальнюються і набувають завершеності.
Згадався мені австрійський україніст Міхаель Мозер. Він мені імпонує зокрема й тим, що не хворіє на любов до модної термінології. Крім того, він має доступ до мало знаних у нас джерел. У нього є багато неочевидного, нового, такого, що може здивувати. Дуже рекомендую.
— Наостанок — стандартне питання: Ваші творчі плани?
— (Замислюється.) Навчаючись у докторантурі, я працював над проблемами побудови семантичної теорії. Я й досі мрію дописати і видати книжку, яка колись планувалася як монографія під докторську дисертацію: там має йтися про згаданих уже схоластів, польських і українських учених XVII- XVIIІ століть, про їхні теоретичні напрацювання в галузі мовознавства на тлі попередньої європейської традиції. Для цієї роботи я маю все… Усе, крім часу. Хіба як на пенсію вийду…
Спілкувалася
Люцина ХВОРОСТ
Харків, 2019—2020 рр.