І НАМ ТАКЕ БУДЕ?

Недавно з’явилось бажання знайти щось про Марину Петрівну Гаврилову, яка в мої юнацькі роки була в мене керівником літстудії від Спілки письменників (в Палаці культури будівельників у Харкові). Скупенькі згадки про її книжки для дітей у фондах бібліотек, про публікації в періодиці. Біографії не видно. Хотілося знати, чи жива ще? Несподівано натрапив на своє ж таки есе «Хто стерегтиме покинутий рай», розміщене на сайті Харківської письменницької організації. Хтось розмістив його 2012 р. Хто й за яких обставин – геть забулося. А написане воно 2011 р. Там є й кілька сторінок про Марину Петрівну. І зрозуміло, що мережа це зафіксувала і при пошуку воно висвітилось.

Ось фрагменти з нього.

«Нині хочу розповісти дещо про харківського літературознавця Марину Гаврилову, керівника літературної студії Палацу культури будівельників ім. Горького й літконсультанта Кабінету молодого автора обласної письменницької організації. Звісно, краще було б , аби про Марину Петрівну написав хтось із тих її вихованців, хто довше й краще знав її. І оприлюднена ця оповідь повинна б була принаймні таким накладом, яким виходила літературна періодика “доперебудовних» 80-х, часів моєї життєвої й літературної юності.                                  

Вже ніби й забувається такий благородний вид  людської діяльності, як пропаганда, популяризація літератури. Він, без сумніву, відродиться. А поки що треба, аби не занепав остаточно. Цю місію мають брати на себе всі. Зокрема, ті, кому Бог особливих літературних талантів, творчих здібностей не дав, але вдихнув у душу безмежну безкорисливу любов до літератури та її творців.

Саме такою любов’ю й володіла Марина Петрівна Гаврилова. Вона належала до  тих, кому дай  владу — вони  змусять все людство любити  поезію. Принаймні читати. Але й без наполягань чи  принизливих прохань на літературні вечори, що їх Марина  Петрівна щомісяця проводила в Палаці за  творами російських  поетів, приходили  повні зали людей. І  хто ж то  був? Та здебільшого студенти, й не конче філологи.

А  була Марина Петрівна  типовою жінкою-командиром, яка й без підвищення  тону може  змусити  співрозмовника (тим паче – молодшого) зробити  те, що вона  вважає потрібним. Самим  своїм моральним авторитетом. В цій жінці була  мудра  владність і чи не втратили інші сфери людської  життєдіяльності від  того, що Гаврилова  обрала  собі  літературу?  І  ті  хто  крутився  біля  неї, як менші космічні  тіла  біля великого, повинні  були назавжди полюбити і таких титанів,  як  Блок, Єсенін, Ахматова,   Цвєтаєва, й пізніших  продовжувачів їх вічної  роботи.

– Ти  повинен (чи повинна)  читати поезію  постійно, – даючи  рекомендаційний  список, говорила  керівник студії. – Не будеш  орієнтуватися в  сучасній  поезії,  то уподібнишся  сліпому  котеняті,  яке  не  може  знайти  собі  харч.

Оце  типове російське  звернення до  молодших  на  „ти ” не  було  ознакою зверхності,  чи,  борони  Боже,  неповаги  до  початківців.  Бо  Марину  Петрівну з її  студійцями  позаочі  з  усмішкою називали  квочкою з  курчатами,  біля  яких  клопоталась,  як мати. І  це  були  турботи  не   лише про  публікації  в періодиці  чи  опрацювання  рукопису  першої  книжки.  Когось  з  молодших  поетів  треба  було  влаштувати  на  роботу,  інших  оформити  на  навчання  в училище чи  підготовчі  курси… А  ще  комусь  носити  передачу  у  в’язницю   на  Холодній  горі,  куди  молодий  поет  утрапив за  довгий  язик у душевних компаніях  і за  вірші,  які  інші  знавці літератури визнали за антирадянські.

– Ти  що, хочеш, щоб  і тобі я передачі  носила? –  переглянувши типово  по-юнацькому безбоязні вірші, риторично питала Марина  Петрівна чергового  бунтаря. – Ти б зразу  проявив  себе в  літературі,  бо й  не таким  ламали і хребти,  й душі. А  туди  встигнеш, для  тебе  теж  місце заброньоване.  А в  Спілці письменників – ні. І  своє  місце в  літературі ти ще  не  знайшов.  Не  ломись  туди  через  стіну.  Є  відкриті  двері.

Орієнтуючись,  як  капітан далекого  плавання,  в океані  російської  поезії,  Гаврилова ніколи  не  забувала,  що  живе все ж в Україні.  Охоче  приймала  в  свою  студію україномовних початківців  (звісно, якщо  їхній  творчий  рівень  заслуговував  на  те),  говорячи: –  Мені  українські  поети  потрібні.

А  якщо  потрібні їй – то  читачам  тим  паче.  І  вона не  пропускала  мимо  уваги вартісну  книжку чи  добірку  поезій  в  періодиці.  І  чи не  силоміць  нав’язувала ці вірші студійцям: „Це  те,  що  треба  знати!”  А  раз  під  час перерви в  літературному  вечорі вийшла до  вестибюлю,  де  продавці  з  магазину  „Поезія»  поставили  свій  столик з  книжками.  Люди  купували  дещо,  хоч  і не  багато,  та ж  не  порівняти з  теперішнім антипоетичним  стадом. Серед книжкових новинок  була й не всіма зауважена „Неповторність» Ліни  Костенко.  А Марина Петрівна,  підійшовши до  гурту шанувальників  поезії, побачила  там кількох своїх студійців і  покликала  їх  до  себе.

– Ви  вже  купили книжку Ліни  Костенко?  Ні?  А  ви при своєму  розумі?  Я  допускаю, що багато людей і не чули про цю  поетесу,  вона  тільки недавно  після  мовчання знову  почала друкуватись. А  ви  поети,  хоч  і молоді.  Чи  не  соромно не  знати  таке  знамените  ім’я ? Ану  ж  негайно купуйте! В  Києві цю  книжку вже розхапали, це  тут  ще є…  Я ось буду ще питати про  ваші  враження від  неї. Це ж  Ліна  Костенко! – настільки значущим тоном проказала  ці  слова жінка, що  володіла  даром створювати біля  себе магнітне  поле,  що навіть незнайомі  люди, що  почули  цей  монолог,  посунули до  столика,  зацікавлено  беручи  в руки книжку.

І все ж російська чи  перекладена на  російську  мову поезія була  її  рідним,  живильним середовищем.  І  не  дивно, що  той чи  інший початківець,  захоплений лавиною  над- прекрасної  поезії і  надцікавої (для  свого  кола) інформації про її  творців, і сам зваблювався написати щось  подібне.

Навесні 2009 року деякі харківські газети вмістили ювілейні матеріали з нагоди 80-річчя побудови й відкриття Палацу культури будівельників у Харкові (майдан Руднєва,19). Багато чого розповідалося про історію цього закладу, які там діяли гуртки, секції, творчі колективи, які  знамениті артисти виступали там. Але не згадано (чи ж випадково?) головне в діяльності ПК будівельників : саме там, у читальній  залі бібліотеки,  й діяла літературна студія під керівництвом М.Гаврилової. Саме там, у великій глядацькій залі щомісяця проводилися вечори поезії, що їх вела Марина Петрівна, за творчістю російських поетів – класиків і сучасників. Біля входу на великому склі– афіша з розкладом вечорів поезії на півріччя. Коли треба було чіпляти нову, керівник студії, окинувши підопічних швидким поглядом, вирізняла серед них найвищого юнака:

– Пішли вниз почепимо афішу.

Для мене це була честь і вияв довіри, й участь у великій справі. Чіпляли  шматочками  клейкої плівки (тоді ще не знали скотинячого слова «скотч»).

Той факт, що на літературні акції приходили тоді сотні людей (навіть спеціально приїздили мешканці області), багато що говорить про той час. Хороший він був чи поганий ? Звісно, цензура була дуже суворою й редактори дуже доскіпливими. Марина Петрівна говорила початківцям: «щоб видати першу збірочку з тридцяти віршів, маєш подати у видавництво шістдесят, щоб було з чого вибирати». Але ж виходила  книжечка накладом у декілька тисяч примірників, і її без проблем можна було придбати й у райцентрах. Проводилися представлення нових книжок у магазині ”Поезія». Звісно, в тому маленькому приміщенні не могло вміститися багато людей, і якщо вже ставало тіснувато, виходили на однойменний майдан поруч, ближче до пам’ятника Пушкіну.

На  студії Гаврилової мовних непорозумінь не було.

Студійні заняття й кулуарне спілкування дуже допомагали в ті роки уважно відстежувати літпроцес в Україні й  практично на всьому радянському просторі. Жодна варта уваги книжкова новинка не лишалася непоміченою якщо не самою Мариною Петрівною, то кимось зі  студійців, які й рекомендували іншим знайти обов’язково. Щодо цього нині настало майже здичавіння. Якщо навіть члени обласної письменницької організації практично не знають творчості колег (час від часу знайомі обмінюються своїми новими  малотиражними книжками), то про початківців і тим паче простих читачів шкода говорити. В юності я вважав для себе за ганьбу не мати бодай певного уявлення про творчість сучасників. Як це так – когось, чогось не знати?                 

…Зберігся в мене рекомендаційний список літератури, багато років тому даний мені Мариною Петрівною, як і всім іншим початківцям, прийнятим до студії. У ньому імена 69 російських поетів радянської доби і 34 авторів з «союзних республік» , серед них і українських (зокрема, харків’ян) . А на чолі того другого списку Іван Драч (хоча не його прізвище мало бути першим в алфавітному порядку , і це , мабуть, щось значило  – зверніть , мовляв, увагу на нього перш за все). Те , що російських поетів удвічі більше, аніж «всіх інших» – можна пояснити двома причинами. По-перше,  студія була таки переважно російськомовною, й природно, що молоді автори мали студіювати «профільну дисципліну». Та й не варто забувати , що жили ми тоді в країні, де приблизно половину населення складали росіяни. Але ж і найяскравіших поетів з інших республік студійці повинні були знати. Мабуть, Марина Петрівна добирала ці імена, керуючись власним смаком. Серед українських авторів – В.Коротич, М. Сингаївський, Ліна Костенко, Б.Олійник, Д.Павличко. А також, як я вже згадав, харків’яни – І.Вирган, В.Мисик, І.Муратов, Р.Третьяков.

Звісно, молоді українські поети не могли обмежитися цим переліком. А для російських – то, ймовірно,це був необхідний мінімум, «джентльменський набір». Як і список  літературознавчих праць (зокрема, з теорії віршування), які необхідно було опрацювати.

В роки мого студіювання пам’ятник Пушкіну й майдан Поезії були відомі ще й тим, що там періодично влаштовувалися своєрідні «дні поезії». Організатором була все та ж невтомна Марина Гаврилова. Про ці акції заздалегідь повідомлялося по обласному радіо і в газеті «Вечірній Харків». І люди приходили послухати вірші молодих авторів, як також у їх виконанні твори світочів поезії. На жаль, не було кому організовувати такі ж масові літературні акції (але українські) ні в ті роки, ні за часів незалежності.»

…Але що мене зараз обурило? Те, що жодна душа не спромоглася сказати добре слово про свою керівницю, літературну наставницю. Бо що ж я знаю? З висоти десятиліть бачиться, що я знав її недостатньо. А російськомовні поети Харкова й області, багатьох з яких вона вводила в літературу, образно кажучи, як дітей у школу, за руку? Студія була переважно російськомовною, українських авторів було кілька осіб. Але мене, 17-річного, привели саме туди, то я й був там. Гаврилова приділяла увагу всім. Мене вже пізніше питали – чому я, мовляв, не в центральній літстудії ім. П.Тичини, де більшість була українська? А ця нічим не гірша, відповідав я. Й це якраз і показували обласні семінари молодих літераторів, де була змога представити краще зі свого доробку (а це якраз і робили керівники студій, їх у Харкові було, здається, чотири—в будівлі Спілки центральна, і ще деякі при великих підприємствах і навчальних закладах). Разом з молодим автором готували добірку творів на семінар.

Це така людська вдячність? І нам те буде за нашу діяльність в різних сферах життя? Чи краще не зважати на це, а робити свою справу, а нам воздасться?

Що ж до тих літераторів, то, мабуть, справдяться Ісусові слова:  якою мірою міряєте, такою й вам відміряють. А Марина Петрівна  була харизматичною особистістю з потужною енергетикою. Це я зараз роблю таке визначення, а в молодості я його, може, й не сформулював би.

Згадався один епізод, про який я не писав у тому есе. Один сахновщинський аматор напросився поїхати на консультацію в Харків. У визначені дні й години Марина Петрівна консультувала початківців у Кабінеті молодого автора в будинку Спілки. А достойних запрошувала на свою студію чи рекомендувала комусь з колег. А я на той час вже початківцем не був, кількарічний  студійний і семінарський досвід таки мав. І тому Марина Петрівна (яка з цим чоловіком була чемною й доброзичливою) трошки згодом сердито дорікнула мені:

– Зачем ты его привёз? Ты что, не видишь, что он малограмотный?

Подалі од гріха я постарався перевести розмову на іншу тему, спитавши щось стороннє. А Гаврилова, втихомирившись, сказала, що в Харкові, мовляв, і своїх графоманів вистачає, час від часу заходять з товстими зошитами, не обов’язково ще й з районів їх везти.

Звісно, біда таких людей полягала в тому, що вони мало що читали, тому, може, й не були схильні й здатні чогось навчитися. А той сіромаха не дотягував навіть до рівня тодішньої районної преси, а це були перші горбачовські, «перестроєчні» роки середини 80-х. Та нічим не кращі ті, що вважають себе освіченими, але страждають  на ганебні хвороби безпам’ятства і невдячності. Чи невдячність – це загальна хвороба нашого суспільства, і майже всі носять її в собі?

 І доречний постскриптум. Поділився я цим спогадом з отцем Володимиром Воскобойниковим, якого знаю з часу, коли він був прес-секретарем Харківської єпархії УПЦ. (Нині панотець служить у с-щі Високий). Помірковані, адекватні люди є в кожній конфесії, й спілкуватися з ними треба, надто з тими, хто без комплексів переходить на українську мову при зверненні нею до них.  Ось фрагмент його листа:

«А щодо Вашого обурення, то я думаю, що таки, насправді, ми всі хворі духовно. І невдячність є одним із симптомів. Згадайте епізод з Євангелія, де з 10 зцілених Христом прокажених, подякував Йому один. Боже, очисти  нас грішних!»

Безперечно, я згадав уривок з Луки, глава 17, де Ісус запитував: хіба не десять очистились? А де ж дев’ятеро, якщо прийшов тільки цей чужинець (тобто самарянин, а не юдей)?

Спаситель усвідомлював, що його запитання риторичне. А натяк панотця більш ніж прозорий. Оця хвороба не менш згубна й ганебна, аніж проказа. І вона не спадкова, а заразна.

Володимир Вакуленко